Fútbol Español: El Clasico

«Камп Ноу» ще кілька годин гудів у голові. Вочевидь, не лише у свідків, а й у безпосередніх учасників матчу.


Мадридці здригалися від найменшого шурхоту, бо, здавалося, що зараз нізвідки вигулькне Туре і відбере щось цінне, що прямо під носом почне до запаморочення фінтити Мессі, зупинити якого можна тільки, якщо ніжно прогулятися йому по ахілу.
Мессі, в свою чергу, цілком міг усю ніч інстинктивно сукати ногами, немов тікав від зубів голодного та розлюченого звіра.


Звір справді був розлюченим. І водночас нездатним на щось більше, аніж спробувати вкусити. Вести гру у відповідь «Реал» не міг. Залишалося ловити суперника на помилках.


Так склалися обставини. Безграмотність президента (котрий, до речі, зманив у МЮ Антоніо ді Сальво, дав йому мільйони та владу, якої не було у жодного лікаря «Реала» для того, щоб не було травм) та спортивного директора, байдужість колишнього тренера, який плив собі за течією і не намагався змінити курс. На «Камп Ноу» мадридці потрапили не у найкращий день в історії клубу.


І протиставили «Барсі» все, що могли протиставити. Волю. Саме на сумоїстське змагання воль перетворився матч.


Тиск «Барси» у перші двадцять хвилин зламав би «Атлетико» чи «Валенсію», «Вальядолід» чи «Альмерію». «Реал» витримав. Попри те, що упродовж цих двадцяти хвилин його гравці здавалися крихітними та беззахисними на широчині газону «Камп Ноу».


Вони росли на очах. З кожним перехопленим пасом (Каннаваро зіграв колосально), з кожним сейвом Касільяса, і навіть з кожним фолом. У такому матчі фол теж може бути невід’ємною складовою битви характерів.


«Барсі» вистачило характеру для того, щоб не забути про свою гру і вперто йти на ворота суперника. І вийшло так, що саме її волі вистачило на довше. Чи могло бути інакше?


Перший аргумент — вихід Дренте. Вже після того, як «Реал» витримав цей безжальний тиск. Вже після того, як мадридці показали, що саме у цей день вони розуміють, як потрібно грати у цій футболці проти цього суперника. З гідністю, відвагою та бойовим духом. Дренте… Він довів, що однієї футболки, як би магічно вона не впливала, недостатньо, щоб раптом навчитися робити те, чого не вмів раніше.


Другий шанс — Паланка у штрафному майданчику. Ще елементарно зарано. Ні, це було б казково, якби кантерано «Еспаньйола» у першому матчі за «Реал» забив на «Камп Ноу». Але Кальдерон уже вичерпав свій запас шари.


Бути «інакше» не могло, бо цього сезону «Барса» поки що не дає приводів сумніватися у її бажанні виграти чемпіонат. Руки у неї ще не трусяться, а єдиний клуб, якому присвячують майже увесь свій час гравці — це футбольний клуб «Барселона».


Напередодні «Барса», до речі, стала заручником власного успіху. Очікування голеади було не справедливим стосовно не лише гостей, а й господарів. У будь-якому поєдинку, тим більше у цьому, жодна команда не має гарантованого права на 5-6 забитих м’ячів. І вимагати чогось подібного може лише той, хто у футбол грав лише на Playstation.


Футбол «Барси» як вже тільки не називали. Луна від гучних епітетів котиться світом. Залишається додати ще один. Значно скромніший за інші. Бо більш «робочої» перемоги, у «Барси» зі старту сезону не було.


Команда Гвардьйоли феноменально працює на полі. І у захисті, і в атаці. Це та робота, що завжди є запорукою перемог. Робота, яку легко не помітити, особливо якщо вже побачив стільки елегантних комбінацій. Так мало хто думає про те, скільки працюють музиканти-віртуози, щоб потім зачаровувати публіку на своїх концертах. І так багато поту залишається «за кадром».


У суботньому матчі «Барса» вже вкотре немов запросила до своєї творчої майстерні. Аби, ще й за сприяння суперника, показати, з чого зроблені перемоги. Ці кілька місяців вони відіграли у неймовірній гармонії копіткої праці та натхнення, що робить футбол мистецтвом.


Сьогодні «Барса» — це реп’ях. Так, саме реп’ях. Якщо вже вчепиться, мало кому пощастить здихатися. Діамантовий, але реп’ях. Готовий вчепитися у… Цікаво, у скільки трофеїв вони готові (зможуть) вчепитися?

Fútbol Español: Espanyol — Страх не вилікувати?

«Це тренер, котрий виведе команду на перший матч на новому стадіоні», — проголосив президент «Еспаньйола» Даніель Санчес Льїбре. На минулому тижні тренер, про якого тоді йшла мова, вивів грецький «Олімпіакос» на матч проти харківського «Металіста».


Ще рік тому Ернесто Вальверде навряд чи збирався до Греції навіть у відпустку. Він тренував «Еспаньйол», який напередодні різдвяної перерви посідав третє місце у чемпіонаті Іспанії, а за якістю гри був, можливо, другою командою країни після «Вільярреала». Яка там Греція!


Контракт у Вальверде був ще на два роки. Саме на церемонії підписання цього контракту Льїбре згадав «обітовану арену», на яку «Еспаньйол» перебереться у 2009-му.


Президент недаремно заговорив про новий стадіон. Ось уже 11 років «Еспаньйол» квартирує на пагорбі Монтжуйк. Стадіон, що приймав Олімпіаду-92 язик не повертається назвати поганим, але для «папуг» він нічим не кращий за золоту клітку.


«Еспаньйолу» потрібен був свій стадіон, рідний. Зрушити справу з місця було нелегко, і президентство Льїбре можна вважати у чомусь успішним хоч би тому, що «Корнелья – Ель-Прат» стане домівкою клубу.


А що можна було б сказати про правління Льїбре, якби команда зіграла у Лізі Чемпіонів! Ще й за два роки після того, як лічені секунди відділяли її від Сеґунди.
У останньому турі чемпіонату 2005/2006 «Еспаньйол» приймав вдома «Реал Сосьєдад». Паралельно «Алавес» грав з «Депортиво». Перемога «Алавеса» вкупі хоч би з нічиєю на «Монтжуйк» відправляли барселонців до другого дивізіону.


У Віторії Бодіпо забив на 78-й хвилині. У Барселоні піщинки компенсованого часу стрімко почали сипатися вниз за рахунку 0:0.


Зупинив цей страшний біг часу удар Коро. Це був останній удар того чемпіонату. Льїбре, зелений від нервів та кількох десятків викурених під час матчу цигарок, пообіцяв, що вболівальники більше ніколи так не страждатимуть.


За місяць до голу у ворота «Реал Сосьєдада» Коро відзначився в іншому важливому матчі. У фіналі Кубка «Еспаньйол» обіграв «Сараґосу» (4:1). Тож сезон страждань у чемпіонаті все ж подарував новопризначеному Вальверде путівку до єврокубків.
Цим шансом він скористався якнайкраще. У травні 2007-го «Еспаньйол» зіграв у Глазго фінал Кубка УЄФА…


У клубному офісі скромного, але легендарного, а інакше й бути не може, шотландського клубу «Квінз Парк» в очікуванні акредитацій юрмилися журналісти з усіх усюд. Галасливих іспанців було найбільше. І навіть у словах тих, хто вже побачив не один єврокубковий фінал, відчувалося піднесення. Одна справа вкотре жувати нескінченну сагу про «Реал» та «Барселону, інша — писати та говорити про «Севілью» та «Еспаньйол», як про фігурантів однієї з найголовніших подій футбольного року.
Легкість та невимушеність, відчуття винятковості саме такого фіналу панували і під час прес-конференцій.


Схожа атмосфера розкривала перед тобою обійми у перші дні 2008 року на Монтжуйк. Чисте, пронизливо блакитне небо та лагідне сонце немов раділи разом з уболівальниками «Еспаньйола».


У першому матчі нового року «Еспаньйол» розбив «Вільярреал» (3:0) і залишив враження команди, якій навіть на третьому місці вже може бути затісно. Настільки затісно, що у останніх двадцяти турах «Еспаньйол» набрав лише дванадцять очок та зменшився до розмірів дванадцятої команди чемпіонату.


З висоти Монтжуйк так просто та приємно милуватися красою Барселони, але на турнірній висоті, на яку після стількох зусиль видряпався «Еспаньйол» свої закони. Там завжди потрібно дивитися ще вище. «Еспаньйолу» не вистачило «кисню». До того ж команда залишилася спочатку без Тамудо, а потім без Де ла Пеньї.


Щоб зрозуміти, що таке «Еспаньйол» без Де ла Пеньї, треба згадати перший сезон Вальверде. Метаморфоза, що сталася з барселонцями завдяки Івану вражала.


Чемпіонат 2006/2007 «Еспаньйол» розпочав домашньою поразкою від «Настіка».
Три наступних матчі Іван пропустив. Два з них команда програла. Повернувся він на поле після невдачі на Майорці. (Інертний «Еспаньйол» поступився 0:1). Це зараз ми знаємо, що повернення Де ла Пеньї стало початком десятиматчевої безпрограшної серії, а тоді матч з «Осасуною» радше був схожий на змагання у швидкості двох черепах, кожна з яких робила усе, аби, боронь Боже, не зрушити з місця.


«Еспаньйол» рухався з місця повільно. «Мотор» команди — Де ла Пенья мав розігрітися. Шість поєдинків поспіль закінчилися внічию. У кожної нічиєї була своя історія. Наприклад, у Вільярреалі арбітр не зарахував чистий м’яч Пандіані (лайнсмен помилково вирішив, що після подачі Івана з кутового м’яч перетнув лінію поля). Другий тайм домашньої гри з «Расингом» нагадував виверження вулкана, настільки непередбачувано і швидко змінювалася ситуація на полі. (Тамудо зрівняв рахунок з пенальті на 91-й хвилині). Поступово «Еспаньйол» забував про страх. Позиція Де ла Пеньї — це місце, де народжується футбол. Футбол команди Ернесто Вальверде народжувався у тому сезоні не без труднощів, але з допомогою Івана він таки з’явився на світ.


І оголосив про свою появу перемогою над одним із лідерів першості — «Севільєю». У другій половині матчу «Еспаньйол» переважав суперника саме у тій грі, що стала фірмовою для самої «Севільї». Чіткий вибір позиції, жорстка гра у відборі із миттєвим переходом у наступ. І філігранні паси Де ла Пеньї як окраса усього цього «джентльменського» набору. Наступний матч — на виїзді проти мадридського «Атлетико» — лише підтвердив, що підопічні Вальверде виходять на той рівень фізичної готовності, що дозволяє не втрачати суперників без перенасичення середньої лінії.


Обриси потужної команди, що проступали у тих матчах, набули чіткості та майже довершеності у першій половині минулого сезону. А потім…


А потім без Де ла Пеньї «Еспаньйол» провалив фініш. І у цьому чемпіонаті він зіграв лише половину матчів. А без хазяїна і двір плаче.


Як і кожен не надто амбіційний за суттю своєю клуб, «Еспаньйол» може злетіти на нечувану висоту і спробувати хоч на трохи затриматися у вищих сферах, завдяки яскравим особистостям. Таким, як Де ла Пенья. І ще завдяки таким майстрам завершального удару, як Рауль Тамудо. Гідної заміни цим двом Вальверде не знайшов, та й чи міг?


Падіння «Еспаньйола» супроводжували розмови про те, що деякі футболісти вже цю команду «переросли» і влітку обов’язково підуть. Рієра та Сабалета так і зробили. Вальверде ж звинуватили у тому, що він «втратив контроль над командою».


Єдність колективу, те, що так необхідно для продовження підйому, вберегти не вдалося. І провину мають щонайменше розділити з тренером ті, хто виходив на поле у останні два місяці чемпіонату. Ті, кому Вальверде довіряв два сезони, ті, хто занадто швидко повірив у власну винятковість.


Окремо варто зупинитися на ролі президента. Схоже, що Льїбре серйозно лякають будь-які натяки на виліт. І тому кожен тренер, який досягав чогось з командою за час президентства цього сеньйора (він очолює клуб з 1997 року), втрачав місце після першої ж «невдачі». Льїбре може дати тренеру допрацювати сезон, як це було з Лотіною у 2006-му. І потім шукає когось іншого, хто зможе хоч на сезон відігнати цей страх.


Коли ж страх повертається знову, про все хороше Льїбре готовий забути. Певною мірою Вальверде став жертвою панічного остраху Льїбре, і цілком ймовірно, що президент міг підтримати тренера влітку, переформатувати склад і дати Вальверде ще один сезон. Не захотів. Чи не зумів.


Керівництво клубом виснажує ще більше, якщо боятися тіні Сегунди. Особливо, коли є ризик опинитися у нижчому дивізіоні у розпал будівництва нового стадіону. Парадокс, але якраз з Вальверде на чолі виліт «Еспаньйолу» ніколи не загрожував. Передвісником чогось гіршого став для Льїбре спад у другій половині минулого чемпіонату.


Вальверде змінив «Тінтін» Маркес. Він став до роботи засукавши рукава, з енергією новачка, який готовий усіх заразити своїм ентузіазмом. Свіжий вітер «Еспаньйолу» справді був потрібен. Тільки крім змін метеорологічних, мали статися ще й зміни суто футбольні.


Маркес проголосив, що його улюблена схема 4-3-3, але «за необхідності» команда повинна «вміти пристосовуватися до будь-якої тактики». Чудова ідея. Теоретично, наприклад, кожен шахіст має хоч щось знати про всі дебюти, але все одно навіть у найкращих є «коронні» варіанти. «Еспаньйол» Маркеса, може, й пристосувався б до 4-3-3, але сам тренер зарано почав варіювати схеми і завдання гравцям. Унаслідок цього «Еспаньйол» втратив один з козирів, що були у команди Вальверде у найкращих її матчах — вміння швидко перейти в атаку. А топтання біля штрафного суперників нічого не давало.


Звільнити Маркеса — «найпростіший» вихід для керівництва «Еспаньйола», наляканого перспективою тривалої боротьби за виживання. Маркес, який часто зупиняв тренування, аби щось розтлумачити гравцям, занадто глибоко пірнав у деталі. Він легко міг перетворитися на «божевільного професора», який бурмоче собі під ніс, що ось-ось знайде рішення, не розуміючи, що цього рішення не існує.


Мане має достатньо досвіду та мудрості, щоб не влаштовувати гравцям «курси підвищення кваліфікації». Саме зараз він більше дбатиме про психологію, намагатиметься нагадати гравцям, що вони багато чого вміють. Ще й Де ла Пенья повернувся на поле після чергової травми.


З «Бетісом» «Еспаньйол» справді зіграв розкутіше, аніж у попередніх матчах. І все-таки у зоні вильоту опинився. Тож найближчим часом Мане доведеться вирішувати доволі прозаїчні турнірні завдання, які не порівняти з тими, що стояли перед командою Ернесто Вальверде на початку цього року. І невідомо, коли знову пануватимуть тепер вже не на новому стадіоні впевненість та утихомирення перших днів 2008-го.


Єдине, що ми знаємо напевне — на перший матч на «Корнелья – Ель-Прат» «Еспаньйол» Ернесто Вальверде може прийти хіба що як глядач.


«Ми знайшли тренера на роки», — запевнив Льїбре після перших тижнів роботи Вальверде з командою. Страх виявився живучішим.


А перший м’яч «Еспаньйола» Мане забив Коро.

Fútbol Español: Королівство привидів

У останньому турі «Реал» виграв запаморочливий матч у «Малаги». Минулого сезону після такої перемоги можна було б впевнено сказати, що «Реал» буде чемпіоном. Парадокс, але зараз висновок має бути діаметрально протилежним. Якщо так триватиме далі, «Реал» у цьому сезоні нічого не виграє…


10 квітня 1985 року. Щойно мадридський «Реал» з рахунком 2:0 програв на «Сан-Сіро» перший матч півфіналу Кубка УЄФА «Інтеру». До гравців міланської команди наближається Хуаніто, пильно дивиться суперникам в очі і поганою, але від цього не менш загрозливою італійською каже: Noventa minutis en El Bernabeu son molto longos.
За два тижні «чорно-сині» сповна відчули, що він мав на увазі. «Реал» виграв 3:0, а «Інтер» став не першою командою — жертвою «духу Хуаніто». У тому розіграші Кубка УЄФА його магічно паралітичну дію відчули на собі футболісти югославської «Рієки» (3:1, 0:3) та бельгійського «Андерлехта» (3:0, 1:6).


Хуаніто недаремно став легендою «Реала». І досі, коли команді потрібно відігратися після поразки на виїзді, згадують «дух Хуаніто». І все тому, що він як ніхто інший вмів налаштовувати партнерів на реванш.


Після поразки у Брюсселі він заявив Еміліо Бутрагеньйо: «На «Бернабеу» ти зробиш хет-трик». Вибору у форварда не було. Довелося робити так, як сказав Хуаніто.


Уже пізніше журналісти склали «десять заповідей Хуаніто». Те, що він робив для того, щоб надихнути партнерів на подвиги у домашньому матчі. Звернення до гравців «Інтера», ще на «Сан-Сіро», коли вони тільки-но виграли матч, було частиною плану.


Уболівальники «Реала» створювали на тих матчах незабутню атмосферу. І незабутні перемоги здобували, зокрема, і трибуни, які разом з гравцями відчували щось особливе.


У позаминулому та минулому сезонах «дух Хуаніто» допоміг «Реалу» виграти чемпіонат Іспанії. Особливо це було помітно два роки тому, коли команда Фабіо Капелло вигризала перемоги на останніх хвилинах матчу завдяки неймовірній концентрації, бажанню та вірі.


Капелло вилікував безхребетний, галактичний «Реал», і тому титулу якнайкраще підійшов би епітет «пітний». Адже команда, на відміну від попередніх сезонів, справді пролила літри поту заради успіху.


Наступного сезону дуже розумний президент клубу вирішив, що Капелло команді не потрібен, що команда має грати у «привабливіший» футбол. Для цього Кальдерон взяв Бернда Шустера. І на старті нового чемпіонату «Реал» справді зіграв неповторно яскравий матч проти «Вільярреала». Можна згадати ще кілька поєдинків, у яких був феєрверк.


Але були й інші матчі. Матчі, які для «Реала» вигравав Ікер Касільяс. Матчі, про які потрібно пам’ятати, коли бачиш, що команда Капелло пропустила 40 м’ячів, а команда Шустера — 36. Попри те, що минулого сезону «Реал» іноді демонстрував дуже впевнену гру в захисті (насамперед на «Камп Ноу»), Шустеру так і не вдалося знайти переконливу схему, у якій би не було жодних сумнівів.


«Реал» грав по-різному. І різні схеми давали різні результати. Так триває і цього сезону. Але третій рік поспіль вигравати завдяки допомозі «привидів минулого» не до снаги навіть «Реалу». У поточному чемпіонаті «Реал» втратив не так вже й багато очок, але вже скільки разів довелося покладатися на силу «духу Хуаніто».


«Дух Хуаніто» народився у матчах плей-офф, і саме для цих матчів. Зловживати ним стільки часу у чемпіонаті може тільки клуб під керівництвом такого опортуніста та базікала, як Рамон Кальдерон.


Можна не згадувати навіть, що з обіцяних під час президентської кампанії гравців, до «Реалу» перейшов тільки Роббен (5 травм за 14 місяців). У всій красі Кальдерон розкрився цього літа, коли розкішно гепнувся у манчестерську калюжу.


Хаос на полі — чудова річ, якщо він здається хаосом супернику та уболівальникам. Коли ж гравці добре розуміють, куди і коли бігти, як віддавати передачі, то вони є творцями цього хаосу, і дух перемоги (він же дух Хуаніто) вільно літає над полем, і вболівальники кажуть: «Це добре».


У вже згаданому матчі проти «Вільярреала» мадридці якраз і вразили непередбачуваними переміщеннями по полю, вишуканими пасами та елегантним завершенням атак.


Коли команда так грає можна не помітити, що флангових хавбеків у неї обмаль, та й з тих, хто є, хіба що Роббен (коли не травмований) здатен однаково ефективно зіграти на обох флангах. Будь-який перекіс у бік одного флангу вилазить на світ Божий, коли команда з труднощами долає захист суперника, і, найголовніше, не встигає закривати зони після втрати м’яча.


Склад суттєво не змінюється. Але міняються люди. Іноді навіть кілька годин важко провести без змін у настрої, що вже казати про кілька футбольних сезонів. І ось Серхіо Рамос, який був ледь не душею команди і грав так, немов здатен, якщо буде треба, закрити два фланги, критикує схему гри, розказує, що саме він змушений «вигрібати» після помилок інших, і що він взагалі не може закривати сам увесь фланг. І після цього — обрізка у Альмерії і вилучення у матчі з «Малагою».


Рамос зараз інший. Пишуть, що він втратив три мільйони євро після початку фінансової кризи і через це нервується, що позначається на його грі. Це може бути причиною. Наслідок той самий — Рамос інший, Рамос помиляється, і на його фланзі є проблеми.


Та вочевидь це не проблеми, у яких винен один гравець. Це проблеми команди, і Шустер поки що не розуміє, як ці проблеми вирішувати. А президент, як це вже було, краще швиденько здихається тренера, аніж визнає свою причетність до невдач. Тільки от якщо у випадку з Капелло «невдачею» була «не така» гра команди, то зараз все може бути серйозніше.


Іншими не стали не лише деякі гравці «Реала». Іншими (і це ще один важливий момент) є й основні суперники. «Вільярреал» з його розкішним складом завзято прагне якомога довшою зробити свою безпрограшну серію, «Валенсія» забула, як страшний сон, дует з пекла Солер – Куман, а «Барселона» знову голодна.


Не солідно, як це зробив Жоан Лапорта, заявляти, що це не «Реал» виграв два попередніх чемпіонати, а «Барса» їх програла. (Хто б нагадав Лапорті, що навіть велика Dream Team три своїх чемпіонства виграла після невдач конкурентів у останньому турі).


У іспанському чемпіонаті ще треба вміти скористатися відносною слабкістю конкурентів і кожен, хто не піддався загальній манії самознищення, зберіг максимальну концентрацію та боровся до кінця, є гідним титулу.


Є ще дещо варте уваги. Те, що вкотре впало в око під час матчу «Реала» з «Малагою». Те, чиєю мініатюрною копією є дух Хуаніто. Йдеться про дух величі мадридського «Реала», що іноді тисне на суперників, особливо на «Бернабеу», сильніше, аніж одинадцять футболістів з легендарною емблемою на формі. Це є у багатьох клубів-грандів. Відчуття їхньої сили. Незламність віри у їхню приреченість перемагати.


Скромний суперник, буває, лякається вже того, що може зробити, і сам віддає перемогу «Реалу». Може. недаремно «Ірун», у кубковому матчі, дав мадридцям вийти вперед за сумою двох поєдинків, а вже потім завдав смертельного історичного удару.
Жарти жартами, але як би не тремтіли деякі суперники у передчутті сенсаційного успіху, сам «Реал» не може покладатися тільки на метафізику, якщо хоче зберегти чемпіонський титул та вдесяте виграти Кубок Чемпіонів.


Напередодні матчу-відповіді проти «Роми» іспанські спортивні газети нагадували команді Спалетті вікопомну фразу Хуаніто. І що? «Рома» холоднокровно прибрала «Реал» з дороги.


У цьому сезоні у чемпіонаті Іспанії може бути більше, аніж рік чи два тому, команд, готових повторити цю процедуру.

Fútbol Mexicano: Орлиний свербіж

«Я не піду, доки не зроблю «Америку» чемпіоном», — сказав кілька тижнів тому Рамон Діас. Діасу, який знає, як здобувати титули, доведеться або йти і не дотримати слова, або ж чекати наступного чемпіонату. Навряд чи у поточній першості Мексики «Америка» потрапить до плей-офф.


Особливо «приємно» фанам «орлів» розуміти, що останні надії розвіяли найпринциповіші суперники з Гвадалахари. У неділю «Чивас» виграли у «Америки» мексиканське «класико».


Цей рік Рамон Діас починав у «Сан Лоренсо», з яким вже досягав успіху у національному чемпіонаті (перемога у Клаусурі-2007). А на 2008-й у керівництва «Сан Лоренсо» були особливі плани. Аргентинський клуб святкує столітній ювілей. Тож «Циклон» посилив і без того чудовий склад заради тріумфу у Кубку Лібертадорес.


Старт сезону був невдалим. Три поспіль поразки у чемпіонаті та одне очко у двох матчах КЛ. Але потроху команда розігралася. У чемпіонаті вийшла на третє місце. У Копа Лібертадорес пробилася до чвертьфіналу.


На цьому пальне скінчилося. На міжнародній арені програли ЛДУ у серії пенальті. На фініші чемпіонату виграли два матчі з шести.


Але два останніх з цих шести «Сан Лоренсо» грав вже без Діаса. Він пішов, коли стало зрозуміло, що саме його команді не наздогнати лідерів. Поповзли також плітки про конфлікти з гравцями.


Згадати роботу Діаса у «Сан Лоренсо» важливо саме через те, що і там він прагнув дати максимальний результат і не боявся відповідальності.


«Америці» такий тренер був потрібен. Найпопулярніша команда Мексики не виграє чемпіонат країни з 2005 року. Та й той титул має вигляд похапливого ковтка води у пустелі невдач. Це єдиний національний титул «Америки» за останні двадцять років.


Ось до такої команди потрапив Діас. Тиск на тренера неймовірний. Амбіцій багато. А за душею майже нічого.


У Апертурі-2008 зіграно чотирнадцять турів, і це «нічого» вже має право на самостійне існування. Без усіляких «майже».


Гра «Америки» у класико у мініатюрі відобразила увесь сезон. Команді хронічно не вистачає стабільності. Це був не перший матч, у якому «Америка» провалювала один відрізок, потім ні сіло, ні впало починала грати нормально, аж доки знову не поверталася до аморфного стану.


Ще у першому турі проти чинного чемпіона «Сантоса» підопічні Діаса зіграли такий перший тайм, що, здавалося, Рамон знайшов магічну формулу успіху за лічені дні.


Але вже у другому турі «Толука» втоптала «орлів» у газон за одинадцять хвилин, і гол Кабаньяса був хоч якоюсь розрадою лише для нього самого, але не для команди. Є команда, і є Сальвадор Кабаньяс. Він чи не єдиний у цій «Америці» польовий гравець, який буде боротися навіть за двозначної переваги суперника.


У минулому чемпіонаті «Америка» теж програла класико. І той матч став яскравим доказом того, що можна розгромити суперника з рахунком 3:2, бо «Чивас» справді розгромили «Америку». Але не Кабаньяса, який вигриз два своїх м’ячі.


Тільки от навіть Кабаньяс витягнути на собі команду не зможе. Особливо, якщо вона має на меті бути чемпіоном.


«Америка» запропонувала Діасу спокусливі умови контракту, але, мабуть, і сам Рамон був би не проти, аби трохи грошей витратили на нових футболістів. Чотирьох було замало. Якщо вже запрошували саме Діаса.


У кількох минулих сезонах кругообіг гравців у «Америці» був значно активнішим.
Різні тренери награвали різні схеми, прищеплювали різні стилі. І може, саме тому цього літа нове керівництво «Америки» вирішило не перетрушувати склад, а зробило ставку на пошук тренера-переможця з надією, що він розбереться з тими, хто вже є у команді.


Діас розбирається досі. І є незадоволені. Менше часу, аніж раніше, почав проводити на полі ветеран Херман Вілья і забубонів про те, що піде з команди. Так ніби не розуміє, що у свої 35 вже не може бути «вічним двигуном» півзахисту «Америки». («Ми не купуємо 30-річних гравців, які не можуть витримати нашого темпу». Ральф Ранґнік, тренер «Хоффенхайма», говорив не про Вілью, але суть проблеми виклав точно).


Та всіх у запас не посадиш. І доведеться випускати на поле тих, хто з різних причин далекий від оптимальної форми. Себастьян Домінгес, мабуть, вирішив, що чемпіонат Мексики — курорт, і що центральний захисник може тут пересуватися пішки і не мати проблем. Серйозна помилка. І гравця, і клубу, який зробив на нього ставку.
А вихованця «Америки» Дієго Сервантеса відпустили до «Сан Луїса». Який зараз у чемпіонаті лідирує.


Після травми і більш аніж піврічного «відпочинку» блідо грає Федеріко Інсуа. Талант у нього такий, що навіть це «блідо» у якійсь іншій команді, було б захмарним рівнем. І все ж цій «Америці» конче потрібен найкращий Інсуа.


«Америка» — клуб, що звик до найкращого, і болісно переживає невдачі. У пошуках виходу «орли» іноді перетворюються на «сорок» і тягнуть до гнізда все, що блищить і здається «найкращим». Гірки розчарування не зменшують запалу, з яким керівництво «Америки» продовжує збирати коштовності. І дивується, що просте їхнє нагромадження не дає миттєвого результату.


Зараз склалася цікава ситуація. Під керівництвом Діаса «Америка» провалює чемпіонат. Його слова, згадані на початку, можна трактувати по-різному. Він або готовий піти, оскільки завдання не виконав, або ж захоче працювати далі і досягти свого. Чи отримає він таку можливість? Чи наважиться керівництво клубу на радикальне оновлення складу? Чи простіше вкотре поміняти тренера?


Поки що президент «Америки» Мічел Бауер стверджує, що довіряє тренеру і що Діас почав довгостроковий проект. Якщо це так, то Бауер, який став президентом лише цього року, може принаймні спробувати бути не таким людожером, як попередні керманичі «орлів», і дати тренеру спокійно з’ясувати що до чого і піти лише тоді, коли «Америка» стане чемпіоном.

English Football League: Команда для глоріхантерa

Уболівальницька доля Спенсера Остіна вирішується щотижня. По завершенні матчу він дізнається, за яку команду вболіватиме у наступному турі. Це не маячня. Спенсеру набридло сумувати після поразок і він вирішив стати глоріхантером.


Екс-фан «Тоттнема» немов передчував, що чекає на «шпор» на старті сезону. Зараз, замість того, щоб плакатися після чергової невдачі команди Хуанде Рамоса, він насолоджується безпрограшною серію «Брентфорда».


А «уболівальником» цієї команди він став після того, як «Брентфорд» переграв «Ґрімсбі».


Саме у портовому містечку розпочався цей сезон для Остіна. Папірець із написом «Ґрімсбі» витягли для нього друзі під час жеребкування у пабі. Спенсер поклався на випадок. Він був готовий відправитися на будь-який стадіон. Навіть на «Емірейтс». Але доля вберегла його від «Арсеналу», «Челсі» та МЮ. До першої поразки «Ґрімсбі» він став фаном цієї команди.


Оскільки першої поразки «Ґрімсбі» завдав «Брентфорд», Остін одразу опинився у таборі «червоно-білих». І його вже вважають талісманом команди. На стадіоні «Ґріффін Парк» можна почути: There is only one gloryhunter. «Брентфорд» не програє дев’ять матчів. А до понеділкової виїзної гри проти «Ноттс Каунті» у команди Енді Скотта був найкращий у Англії захист (3 пропущених м’ячі).


Головним «винуватцем» такого старту лондонців є, попри «фартовість» Остіна, якраз Енді Скотт. Він очолив «Брентфорд» наприкінці минулого року. За сезон до цього з командою попрацювали аж чотири тренери і закономірним наслідком такої «довгої лози» був виліт до Ліги 2 та чотири перемоги у 19 матчах нового чемпіонату. У перших семи матчах під керівництвом Скотта «Брентфорд» здобув 5 перемог.


Влітку Скотт розпрощався одразу з десятьма гравцями. Ренесанс ренесансом, але йому потрібні були стабільні результати у новому сезоні, а для цього, вирішив Скотт, потрібна нова команда. Саме ця нова команда, у якій (після того, як голкіпера Саймона Брауна віддали в оренду «Дарлінгтону») немає жодного гравця старшого за 30 років, так впевнено виступає зараз.


Чим довше команда не пропускає, тим впевненіше почуваються захисники. І цієї лише впевненості буває достатньо аби витримати тиск суперника, який за інших обставин створив би обороні чимало проблем.


У складі «Ноттс Каунті» є кому створювати проблеми. Це, взагалі, команда легенд футбольної Ліги. Рассел Холт у воротах, Майкл Джонсон та Джеймі Клапем у захисті, Ґейвін Стракан та Метт Хемшоу у середній лінії, Джеймі Форрестер та Делрой Фейсі в атаці.


Майже з самого початку «Ноттс» включив максимальні швидкості і почав «обробляти» суперника на флангах. Вестон на лівому, Хемшоу на правому раз по раз перегравали опонентів і відправляли гострі передачі до штрафного.


І ось тоді стало зрозуміло, чому «Брентфорд» так мало пропускав. У команди Енді Скотта дуже добре працює підстраховка. Суперник може обіграти одного захисника, але це ще не означає, що вся лінія оборони втрачає збалансованість і у атаки з’являється вільний простір.


Якщо на фланзі починається «пожежа», на допомогу одразу поспішає центральний захисник Алан Беннет. Його вміння передчувати загрозу і миттєво її ліквідовувати — важливий фактор. У «Редінгу» цей ірландець не потрапляв до складу, але у Лізі 2 виступає блискуче.


Орендою Беннета допомога Стіва Коппела своєму колишньому клубу не обмежується. Двадцятирічний голкіпер Бен Хеймер (чудова реакція, гнучкість, вміння керувати захистом) та правий захисник Джон Холлс доповнюють тріо орендованих у «Редінга».


У квітні 2002 року «Редінг» та «Брентфорд», який тоді тренував Стів Коппел зустрілися у останньому турі. Перемога напряму виводила «Брентфорд» до першого дивізіону. «Редінг» Алана Пардью влаштовувала нічия і саме внічию матч закінчився. «Редінг» піднявся, «Брентфорд» програв фінал плей-офф «Сток Сіті» і незабаром Стів Коппел вже працював у «Редінгу», з яким пробився до Прем’єр-Ліги.


З «Брентфорда» Коппел пішов, бо не бачив у клубу серйозних перспектив. Грошей не вистачало, гравці розбігалися, тож не дивно, що замість того, щоб піднятися вгору, «Брентфорд» покотився униз.


Але Коппел про команду не забуває, і хоч так, орендою гравців, намагається допомогти їй вибратися з Ліги 2.


Отже, у першому таймі матчі матчу у Ноттінгемі «Брентфорд» переважно захищався. Але важливо те, що команда Енді Скотта не закривалася насліпо. Навіть якщо їх відтісняли занадто близько до власного штрафного майданчика хавбеки лондонців намагалися не втрачати нагод для контрвипадів.


Одну з таких нагод «Брентфорд» використав класично. Форвард Чарлі МакДональд увірвався до штрафного по місцю правого інсайда і тоді, коли здавалося, що віддати він може тільки на партнера по атаці Нейтана Елдера, МакДональд викотив діагональ трохи назад, у напрямку лівого флангу. Геніальна своєю простотою передача відрізала захисників «Каунті», і Ґлен Пул вражав ворота без проблем.


Пула вперше довелося побачити ще у Конференції, у складі «Ґрейс Атлетик». Ще однією зіркою тієї команди був теперішній «вовк» Майкл Кайтлі. Обидва виділялися швидкістю, технікою, здатністю приймати не стандартні рішення. Вже другий сезон Пул демонструє все це у “Брентфорді» і є одним з найкращих гравців команди.


У другому таймі тиск на захист гостей став ще серйознішим. Поменшало гострих контратак «Брентфорда». І зрештою логічно те, що «Ноттс Каунті» забив. Не зовсім логічно, що зробили це господарі з вигаданого пенальті.


Хай там як, але «Брентфорд» продовжив свою безпрограшну серію. Зі Спенсером Остіном на трибуні чи ні, лондонці збираються боротися за вихід до Ліги 1. Це навряд чи додасть «Брентфорду» нових «глоріхантерів». Але їм вистачить і одного. Тимчасового. Аби тільки не тимчасовою була впевнена гра команди.

Copa Sudamericana: Boca - LDU

Таких матчів чекаєш нашорошено. Стережешся розчарувань. Бо афіша обіцяє дуель двох останніх володарів Кубка Лібертадорес. А тренер одного з суперників не приховує, що для нього важливіший найближчий матч чемпіонату. І перші кадри телетрансляції лякають. Коли це на «Бомбонері» так порожньо було?


Потім вони виходять. Ті, кого ще, за рідкісним винятком, ніколи не бачив, ті, у кого досвіду матчів за першу команду не те що кіт наплакав, цього досвіду не вистачить навіть на сльозину новонародженому кошеняті.


Треба придивитися до них. Розібратися хто з них хто. Елементарно розібратися. На рівні упізнавання.


У суперника теж кількох переможців КЛ не вистачає. Ґеррон у Іспанії, Вера у Мексиці. Уррутіа та Норберто Араухо травмовані. Але ж є Себальйос, Кальє, Бьєлер, є Мансо, чорт забирай.


Перші хвилин десять вони самі один до одного придивляються. А потім юнаки «Боки» починають грати. Ні, не так. Вони починають ГРАТИ. Це слово хочеться вигукнути так, щоб чути було аж там, у Буенос-Айресі, на «Бомбонері».


У них все таки є вожак. Леандро Ґрасіан. У свої 26 він найстарший на полі. Ґрасіан — футболіст великого таланту. Але у «Бока Жуніорс» він запасний, бо у «Боки» є Рікельме. І Леандро залишаються ось такі матчі для того, щоб нагадати світу, як він вміє пестити м’яч, як тягнуться від його ніг сотні невидимих ниток, що сплітають гру команди у привабливий візерунок.


І виявляється, що кожен з дітлахів, яких випустив на поле Карлос Іскья вже знає, що це за візерунок має бути. Це називається школа. Вони грають так натхненно і водночас розважливо, ніби це не ЛДУ володар Кубка Лібертадорес приїхав, а команда Львівського державного університету випадково, немов у чийомусь фантасмагоричному сні, опинилася на полі «Бомбонери».


Їх ніхто і ніщо не може зупинити. Пабло Моуче носиться з одного флангу на інший так, що у захисників вже шиї болять проводжати його поглядом. А іншого не залишається, бо не встигають, не наздоганяють.


А коли їх черга атаки розпочинати, Моуче на пару з Хонатаном Філіппе летять у підкати, і навіть це роблять вишукано. Годі й казати про підкати Хуана Форліна у власному штрафному майданчику (до якого ЛДУ іноді вдавалося добратися).


Бачиш це і думаєш, що тільки у нас можна міркувати, чи здатен гравець перекваліфікуватися із опорного хавбека у центральні захисники. У Аргентині запитували б, чи він взагалі може бути футболістом.


Після першого тайму 2:0. Мало бути більше. І юніори «Боки» це розуміють. Хрестоматійні комбінації шматують захист ЛДУ. Від завзяття та наполегливості господарів поля віє свіжістю та нестримністю вітру. Третій та четвертий м’ячі стають окрасою цієї вистави.


Страшенно цікаво, що з ними буде далі. Зрозуміло, що на наступному тижні матч-відповідь у Кіто, і вони знову вийдуть на поле. Та ще цікавіше розмірковувати, як складеться футбольна доля кожного з них. Голкіпера Хав’єра Ґарсії, захисників Хуліо Барросо, Хуана Форліна, Есекьєля Муньйоса та Карлоса Фондакаро, форвардів Пабло Моуче, Рікардо Ноїра та Хонатана Філіппе.


Статися може що завгодно. Але у їхньому житті вже був день, коли вони з головою пірнули у гру і не лише виплили, а й пішли по воді так, ніби займаються цим щодня.

English football: Гральні автомати

Порятунок ніби зовсім поруч. З Манчестера менш, аніж за годину можна на трамваї доїхати до Бері, на автобусі до Олдема, Рочдейла чи Стокпорта. Але що буде у самому Манчестері? І що буде з лігою, яку дуаєн англійської журналістики Браян Гленвіл ще бозна коли охрестив: Greed is Good League («Жадоба — це добре» Ліга). Ще до абрамовичей, глейзерів та інших капшуків.


Прем’єр-Ліга стрімко відривається від Англії, від коріння місцевого футболу, від здорового глузду. Самопроголошена «найкраща ліга світу» насправді поступається у якості гри, чи навіть краще сказати у якості футбольної думки, не одному чемпіонату. Ця точка зору, поза всяким сумнівом, суб’єктивна, але давня любов до англійського клубного футболу не повинна застувати очевидне, і саме вона, ця любов, змушує максимально критично ставитися до чергового пришестя дурних грошей до одного з клубів ПЛ.


У Англії завжди були клуби, що могли дозволити собі витрачати більше, аніж інші. І скарги на те, що у чемпіонаті домінують одна-дві команди лунали ще на початку двадцятого століття. Але тодішні керівники футбольної Ліги були людьми практичними і розуміли — є дещо, здатне зберегти та збільшити інтерес до футбольного чемпіонату. Це дещо — конкуренція. Тож і намагалися створити умови для якомога серйознішої конкуренції, зробити так, щоб клуби з маленьких міст мали змогу на рівних битися з представниками мегаполісів.


Дуже довго однією з вимог Ліги був рівний розподіл уторгу за квитки. За матч на «Олд Траффорді» МЮ та «Блекпул» отримували однакову суму.


Ще один важливий фактор — існування максимальної зарплати. Де б ти не грав, якою б зіркою не був, офіційно ти не міг заробити більше певної суми. (Десять фунтів на тиждень після Першої світової. Упродовж 1950-х ця сума зростала і у 1958-му вже становила двадцять фунтів на тиждень). Цю умову, кабальну і не справедливу по своїй суті, скасували на початку 1960-х. Але не скажеш, що після того настала ера домінації кількох «обраних» клубів. У 1960-х чемпіонами, окрім «Ліверпуля» (якому ще й з другого дивізіону довелося вибиратися) та МЮ, ставали «Тоттнем», «Іпсвіч», «Евертон», «МанСіті» та «Лідс».


Панування «Ліверпуля» у другій половині 1970-х та 1980-х не було пануванням грошей. «Ліверпуль» царював бо краще за всіх витримував жорстку боротьбу у виснажливому та сильному чемпіонаті. У протистоянні з тим «Ліверпулем» народилися команди, що окрім домашнього титулу вигравали ще й Кубок Чемпіонів.


Поява ПЛ заслуговує окремої детальної розповіді. Зараз варто лише зазначити, що саме тоді, на початку 1990-х, через боягузів та лицемірів з Футбольної Асоціації зійшли перші паростки зради. Давно відомо: «Дідька посій — дідько й уродить». Нема чого дивуватися, що відтоді ПЛ тільки й робила, що набивала кишені, забувши про головний принцип, яким керувалися засновники Футбольної Ліги.


ПЛ внутрішня конкуренція ні до чого. Клуби-багатії розігрують титули у вузькому колі. А якщо щось не так, то достатньо лише труснути калиткою.


Як це не парадоксально, жоден клуб не може кинути виклик так званій великій четвірці, хоча й ніби інші клуби ПЛ щороку заробляють дедалі більше завдяки «колективному» продажу телевізійних прав що на внутрішньому, що на міжнародному ринку. Але ці нові мільйони немов пісочок крізь пальці… Грошей може й більше, а прірва між клубами завширшки з Тихий океан та завглибшки з Маріанський жолоб.


«Колективних» грошей більше якраз завдяки тій несамовитій любові до англійського футболу. На внутрішньому ринку вигідні контракти ПЛ гарантовані через те, що уболівальники готові передплачувати супутникові канали, аби тільки бачити свою команду, навіть попри те, що їй нічого «не світить», тож Sky чіплятиметься за ці права і щоразу платитиме більше. Але скільки часу можна буде експлуатувати цю відданість?


На ринку міжнародному працюють інші фактори. Тут здебільшого нікого не цікавлять «Вест Бром», «Ньюкасл» чи «Віґан». Якби могли, купували б права на матчі 4-5 команд. Не можна. І ось це пан Річард Скадамор ледь не особистою великою заслугою вважає. Ще й переконаний, що це дає йому право на деякі «новаторські» ідеї безглуздості яких позаздрив би сам Зепп Блаттер.


Заради чого існує зараз ПЛ? Дитя жадоби з кожним сезоном стає дедалі потворнішим. Клуби перетворюються на гральні автомати. Однаково безлиці вони потрібні своїм власникам для того, щоб сипалися монетки, для розваги.


Ще один парадокс. Ці ж власники ніби багато грошей вкладають, чи не так? Що ж тут, здавалося б, поганого?Але куди вони їх вкладають? І які саме гроші вкладатимуть у «МанСіті»? Висмоктані із землі разом з нафтою. Клуб не зароблятиме ці гроші. Він просто буде утриманцем. А у Лізі утриманців звідки взятися конкуренції?


Символічно, що Робінью опинився зрештою у «МанСіті», а не в «Челсі». Робінью — проститутка елітна, і пішов на утримання до найбагатших дядьків. Під час прес-конференції перед матчем збірної Бразилії він довго просторікував про те, яку чудову пропозицію зробив «Челсі», про те, як йому приємно буде там грати. Коли його перепитали чи не «МанСіті» він має на увазі, Робінью, анітрохи не знітившись, сказав, що так, звичайно, він говорив про «МанСіті». А й справді, яка йому різниця?


Важко зрозуміти у якому напрямку розвивається ПЛ. Хтось вбачає спільне з американськими професіональними лігами. Тільки без багатьох важливих чинників, що у Америці дозволяють якраз створити ліги новачки яких, нехай не одразу, але можуть поборотися за чемпіонський титул. У сучасній ПЛ аналог «Тампи» чи «Кароліни» ніколи чемпіоном не стане. І вже тому, та ще й без згадки про salary cap, драфт та ще бозна що, порівняння з НФЛ, МЛБ, НХЛ та НБА є недоречними.


Керівництво ПЛ користується якоюсь спотвореною логікою. Здатність привабити кількох мільярдерів називають ознакою успіху Ліги. І знову парадокс Прем’єр-Ліги: Попри величезні бариші ПЛ провалилася саме як бізнес-проект. Це якщо вірити заявам про опікування колективними інтересами. Замість Ліги сила якої у моці кожного клубу маємо рахітичне створіння. Таке ж убоге, як і ті гральні автомати, біля яких стовбичать бажаючі виграти «все і одразу».

English Football League: Groundhog Club

Today is gonna be the day


Переповнений стадіон тремтів від нетерпіння. Встояти на місці було неможливо. Нервові підстрибування, схожі на якийсь дивний, малозрозумілий ритуал, первісні вигуки, що народжувалися десь у потаємних куточках єства. Насправді ці вигуки мали бути словами пісні. Пісні, яку у «Рочдейлі» вирішили зіграти спеціально перед цим матчем. На стадіоні «Спотленд» гримів твір Ноела Ґаллахера — Wonderwall. Бо це мав бути день, що міг змінити новітню та не дуже історію «Рочдейла». Цього дня команда Кіта Хілла грала другий матч півфіналу плей-офф проти «Дарлінгтона». Цього дня мало стати зрозуміло не лише те, чи зіграє «Рочдейл» на новому «Уемблі», а й те, чи зробить команда все, що від неї залежить, аби з «Рочдейлом» хоч щось нарешті сталося.


And all the roads we have to walk are winding


Футбольний клуб, здатний проіснувати трохи більше кількох років, у Рочдейлі створили з третьої спроби (у 1907-му). Це, звичайно, не Віґан з його п’ятьма «підходами до снаряду», але двох невдач було достатньо, аби засумніватися у футбольності маленького містечка у Ланкаширі. (Зараз Рочдейл є частиною території, що зветься Greater Manchester). Спочатку «Дейл» грав у Lancashire Combination і виграв цю лігу у 1911 році. Здобуття титулу здалося керівництву клубу достатньою підставою для подання заявки на членство у Футбольній Лізі. У ті часи клуби-члени Ліги голосуванням визначали, хто з кандидатів приєднається до вже авторитетної організації. «Рочдейл» отримав лише один голос. Розчарований президент клубу Херберт Хопкінсон почав вимагати створення третього дивізіону Футбольної Ліги, але особливого ентузіазму ця ідея тоді не викликала.


Розширюватися боси Ліги вирішили вже після Першої світової війни і, зрозуміло, що «Рочдейл» знову був серед кандидатів на шість вакантних місць. Семи голосів виявилося недостатньо. «Рочдейлу» довелося почекати ще два роки, аби стати повноправним членом Ліги і у першому своєму матчі у третьому дивізіоні здолати «Аккрінгтон Стенлі» (6:3).


Подальше життя-буття клубу було вже більш прозаїчним. Коли у 1950-х створювали четвертий дивізіон (з двох секцій – північної та південної – дивізіону третього) «Дейл» мужньо, завдяки кращому співвідношенню забитих та пропущених м’ячів, втримався у першій десятці і грав у сезоні 1958/59 грав у третьому дивізіоні. І успішно з нього вилетів.


У 1969 році сталося диво. «Рочдейл» повернувся до третього дивізіону під керівництвом Боба Стоко. У 1974-му команда звідти вилетіла і…І все. «Рочдейл» став клубом з яким нічого не відбувається, клубом, що ось вже 34 роки грає у найнижчому дивізіоні англійської Футбольної Ліги.


And all the lights that lead us there are blinding


Зараз, на старті нового сезону, кожен уболівальник (йдеться не про Прем’єр-Фігу, а про ті дивізіони, де мріяти можуть шанувальники більш, аніж трьох з половиною претендентів на титул) потай чи не дуже, мріє про те, що все ж таки цього разу його команда відсвяткує успіх. Фани «Рочдейла» навряд чи чимось відрізняються від цих мрійників. Тільки у своїх мріях ніхто з них, мабуть, не зізнається навіть собі самому, бо за ці 34 роки не так щоб вже й зовсім нічого не відбувалося. У «Рочдейла» були шанси піднятися вище. Як, зокрема, цієї весни. Після перемоги над «Дарлінгтоном» у серії пенальті «Дейл» поїхав на «Уемблі», двічі виходив вперед у фіналі, і програв цей фінал «Стокпорту». Чи варто переповідати інші історії невдач? Програш фіналу на «Уемблі», чи поразка у півфіналі плей-офф — яка різниця, у якій спосіб доля змушувала «Рочдейл» змиритися з черговим сезоном у дивізіоні, який можна було перейменовувати на честь клубу.


Краще згадати про неймовірний порятунок 1980-го. «Рочдейл» посів останнє місце у четвертому дивізіоні. Автоматичного вильоту тоді не було. За традицією, долю місця у Футбольній Лізі вирішували голосуванням. «Рочдейл» набрав на один голос більше за «Алтрінчем». Що у цьому неймовірного? Представник «Ґрімсбі» не з’явився на засіданні взагалі. Представник «Лутона» через пробки приїхав запізно. Обидва мали проголосувати за «Алтрінчем».


There are many things that I would like to say to you


У Рочдейлі українця насамперед може здивувати Львівський міст. Зведений над залишками річечки зовсім не як згадка про те, що у львівської команди визначне досягнення теж випало на 1969 рік, а всього лише як символ побратимства Рочдейла та Львова. Аби роздивитися центр Рочдейла, достатньо хвилин двадцяти. І це якщо рухатися дуже повільно і робити вигляд, що цей центр нічим не відрізняється від центрів інших маленьких індустріальних містечок Ланкашира. Так, можна подивитися на симпатичну будівлю мерії, так, можна спробувати вслухатися у спокій провінційного англійського містечка і переконатися, що навіть у такій глушині невід’ємною частиною краєвиду є мінарет мечеті.


Але все ж найпривабливішою у Рочдейлі є дорога на стадіон. Не через мальовничість краєвидів, бо щодалі від центру вулиці стають менш презентабельними. Привабливим цей шлях робить саме наближення до «Спотленду», очікування того, що зовсім скоро побачиш ліхтарі, а потім гулькнеш у типову англійську вуличку і опинишся просто-таки віч-на-віч з мрією. Повториш роками освячений ритуал підготовки до матчу (атмосфера у пабі напрочуд дружня та спокійна), заплатиш безпосередньо на вході, і за кілька кроків опинишся на терасі за воротами.


Після трагедії на «Хіллсборо» замість того, щоб покарати злочинців-поліцейських та клуби, які плювати хотіли на стан своїх арен, звіт судді Тейлора, який розслідував причини шеффілдської трагедії, спотворили, аби заборонити, принаймні у елітному дивізіоні, ось такі тераси як на «Спотленді». Тепер у «вищому футбольному світі» треба сидіти. Захочеш встати раз, другий, можуть іноді і зі стадіону за це вивести.


(I don’t believe that anybody feels the way I do about you now)


На «Спотленді» стояти можна. Навіть необхідно. Щоб якнайкраще прожити матч разом з уболівальниками «Рочдейла». Вони вже давно стали фаталістами, вони навіть скиглять та лаються лінивенько, за звичкою. Їхні надії довго не живуть, вони впевнені, що Доля обов’язково утне якусь капость (чи, як у 1980-му, допоможе) аби тільки «Дейл» залишався там, де він є.


І все одно вони йдуть на «Спотленд». Вони піддають себе тортурам, які важко зрозуміти шанувальникам «Сельсі» чи «Мансестель Юнайтед». Але у Рочдейлі розуміють і знають навіщо все це. Це — їхній клуб, частина їхнього міста, їхньої душі. Їх небагато, але ніхто з них не хоче розірвати цей зв’язок. Навіть якщо це зв’язок з клубом, з яким вже 34 роки нічого не відбувається, і на стадіоні якого краще грати перед матчем не Wonderwall, a I got you babe.


P.S. And after all you are my wonderwall

Fútbol Colombiano: Boyacá Chicó — чемпіон Апертури-2008

Після річної гегемонії одного з грандів, «Атлетико Насьйоналя», у Колумбії знову в моді малобюджетні проекти. «Ми довели, що навіть з нашими чотирма мільярдами песо
(2, 255 млн доларів) на рік можемо дати бій заможнішим клубам», — каже Едуардо Піментель.


У Колумбії вже звикли, якщо Едуардо Піментель щось каже, треба прислухатися. Цей колишній футболіст став впертим, цілеспрямованим президентом клубу. Президентом, якого не всі люблять, якому закидають брак виховання, називають його занадто агресивним. І водночас президентом, якого не можливо ігнорувати. Особливо після того, як клуб Піментеля став чемпіоном.


Клуб, яким керує Едуардо Піментель, називається «Бояка Чико» (у обох словах наголос на останньому складі). Ще кілька років тому це була лише одна з команд колумбійської столиці, міста Богота. (Чико — район Боготи). Попри турнірні успіхи команди (вихід з третього до другого дивізіону), «Чико» важко було знайти підтримку у місті, де на перших ролях знамениті «Мільйонарьйос» та «Санта Фе».


Тож у 2005 році Піментель приймає пропозицію влади провінції Бояка і перевозить клуб до тамтешнього міста Тунха. Подібний переїзд майже завжди вигідний для обох сторін. У даному випадку клуб отримує гроші (хай би якими скромними вони не здавалися порівняно з грошима грандів), про які у Боготі міг лише мріяти, а завдяки цьому клубу про провінцію Чико знають відтепер у всьому світі.


Цікаво, що у бразильському штаті Ріу-де-Жанейру маленькі, але з традиціями, клуби величезного міста якраз скаржаться на те, що клуби з провінції витісняють їх з елітного дивізіону чемпіонату штату саме завдяки грошам від місцевої влади (тобто, стверджують маленькі клуби Ріу, завдяки грошам платників податків).


У Колумбії оповісником прориву маленьких клубів можна назвати «Онсе Кальдас» (Манісалес) та «Депортес Толіма» (Ібаґе) — переможців Апертури та Клаусури 2003 року. («Онсе Кальдас» потім ще й взяв Кубок Лібертадорес-2004).


Обидва клуби досягли успіху завдяки грамотному плануванню та копіткій роботі, про яку гранди, схоже, забули. За ними потягнулися інші. У 2006 чемпіонські титули здобули «Депортиво Пасто» та «Депортиво Кукута». Рік тому «Екідад» грав у фіналі Клаусури. Цього року настав час «Чико».


Попри те що деякі розповіді про Едуардо Піментеля зображають його ледь не диктатором-монстром, ця людина знає футбол і вміє терпляче чекати. І це, мабуть, найголовніше.


Піментель на відміну від багатьох президентів клубів по всьому світу не вірить, що для створення сильної команди достатньо лише щедро платити. Своїм гравцям, суперникам, суддям.


Піментель не міняє тренерів щомісяця. За шість років у «Чико» їх було троє (можна навіть вважати, що двоє, бо один з цих трьох — сам Піментель). Нинішній наставник Альберто Ґамеро працює у клубі ледь не з дня його заснування, а головним тренером став два роки тому.


Гра новоспеченого чемпіона Колумбії насамперед приваблює своєю органічністю та збалансованістю. Хоча, мабуть, «Чико» з тих команд, у здатність якої виграти титул віриш вже тоді, коли титул завойовано. Адже попри привабливість дій підопічних Ґамеро, упродовж сезону, коли доводилося бачити гру «БЧ», не вистачало сміливості сказати, що це грає майбутній чемпіон. І справа навіть не в тому, що у команди не було досвіду великих перемог.


Цей чемпіонат вийшов напрочуд напруженим. Багато команд боролися за вихід до півфіналу (у Колумбії до цієї стадії потрапляють вісім команд; потім вони грають у два кола у двох групах по чотири команди, переможці груп зустрічаються у фіналі з двох матчів). У «Чико» були гучні перемоги (7:2 з «Толімою», 4:0 на виїзді з «Мільйонарьйосом») і поразки з великим рахунком (1:4 з «Кіндіо», 0:3 з «Кукутою»).


Але саме після поразки у Кукуті команді Ґамеро вдалося знайти ту стабільність, що так потрібна була у на загал не стабільному турнірі. («Америка» є справжнім уособленням цієї нестабільності. Команда рішуче «відмовлялася» грати внічию, і чергувала перемоги з поразками аж до останніх трьох поєдинків).


Поразка від «Кукути» була останньою для БЧ. Регулярний чемпіонат «Чико» завершує трьома перемогами. Третя з цих перемог заслуговує на особливу увагу. Суперник — «Америка» з Калі. З цією командою «Чико» згодом зустрінеться у фіналі. «Чико» поступається 0:2 після 60 хвилин гри і виграє 3:2 завдяки хет-трику Міґеля Канео.


Ось власне і різниця між організованою, хорошою командою «Бояка Чико» та «Бояка Чико» чемпіоном Апертури-2008. Міґель Едуардо Канео. Фінти, удари та передачі цього 25-річного вихованця «Боки» робили гру «Чико» особливою. Приємною, теплою та красивою. Канео встигав всюди, Канео забивав ефектні м’ячі (усього в аргентинця 13 влучних ударів). Заради Канео хотілося дивитися матчі «Чико».


Можна і треба віддати належне голкіперу-ветерану Едіґсону Веласкесу, польовим гравцям Хуану Манечі, Віктору Пачеко, Нестору Саласару та іншим. Але все-таки без Канео це була б інша команда.


І, в свою чергу, якби у «Чико» було одинадцять Канео, може б і не було тієї надійної гри у вирішальних матчах, що забезпечила зрештою успіх. З останніх восьми матчів «Чико» п’ять закінчилися внічию 1:1. Була ще й нічия 2:2. У півфіналі вистачило двох перемог, у фіналі — кращого за суперника виконання пенальті. Не замало? Ні.


Достатньо для того, щоб команда зі скромним бюджетом вперше у своїй історії стала чемпіоном країни.


Деякі гранди колумбійського футболу, які вже або добряче забули, або ж потроху забувають що таке чемпіонство («Мільйонарьйос не виграє його з 1988 року, «Америка» — з 2002-го), навряд чи зазіхатимуть на одне з досягнень «Чико». «БЧ» стала єдиною командою, яка була чемпіоном у всіх трьох дивізіонах.


А от спробувати взяти приклад з «Чико» та інших скромних клубів можна. Або ж доведеться грандам з Боготи, Калі та Медельїна переїжджати до провінції. Щоб мати шанси на чемпіонство.

Fútebol brasileiro: Seleção

Національний гімн акапелло — це якось не по-бразильськи. Ніби й виконання було хороше, проте хотілося, аби залунала звична музика, щоб бразильський ритм нагадував про себе з перших секунд трансляції з Белу-Орізонті.


Залишалося сподіватися на гру, адже протистояли бразильцям давні опоненти, інші видатні майстри ритму — аргентинці. Але й футбол на «Мінейрау» був акапелло, без належного акомпанементу, що так потрібен матчам принципових суперників. Грати так, як грали бразильці і, фрагментами, аргентинці — все одно що танцювати самбу чи танго у цілковитій тиші.


«Один з найгірших матчів за всю історію цього протистояння», — зітхнув аргентинський коментатор. Це при тому, що аргентинці грали краще і хоч трохи намагалися відшукати той ритм, що перетворив би цю тяганину кота за хвіст на футбольний матч.


Бразильці у останніх трьох матчах (проти Венесуели, Парагваю та Аргентини) не забили жодного м’яча. Можна сказати, що їм не вистачає Кака. Але чути, що Бразилії не вистачає одного гравця, трохи дивно. Все одно, що сказати: ескімосам не вистачає снігу.


Бразилії не вистачає чогось іншого. Того, що захоплює, зачаровує, робить бразильську збірну особливою, неповторною. Не вистачає невимушеності, легкості. Зрештою у Бразилії достатньо талантів, аби будь-яку, навіть відверто захисну, тактичну схему прикрасити вигадками. Та й невимушеність аж ніяк не є антонімом бойовитості. Можна і ногу жорстко поставити, і ще й фінт потім запаморочливий продемонструвати.


Але Бразилія у цьому матчі дуже довго обмежувалася лише тим, що жорстко ставила ногу. І арбітр Оскар Руїс мав у другому таймі вилучати Жуана. У контратаках бразильці могли забити. Лише у першому таймі. Аббондансьєрі двічі зіграв надійно.


У другому таймі нічого, окрім удару Батісти зі штрафного, команда Дунги не створила.


На початку століття Бразилія ледь не пролетіла повз чемпіонат світу, але потім саме цей чемпіонат виграла. Дунга, вочевидь, не проти використати рецепти Великого Філа, але справа в тому, що рівень навіть найслабших південноамериканських збірних потроху зростає, і зараз навіть з Болівією та Венесуелою треба бути вкрай обережним.


Звичайно, різниця у класі не настільки скоротилася, аби пророкувати Бразилії неминучий провал у відборі, але підопічним Дунги варто якось агресивніше нагадувати про цю різницю. Інакше можна наразитися на великі неприємності.


У шести матчах Бразилія вже втратила 9 очок, тож якщо і надалі виходити на поле з думкою про те, що однієї твоєї появи достатньо, аби смертельно налякати суперника, що саме на класі можна буде його дотиснути, втрат буде значно більше. Або ж Бразилія зіграє у ПАР так само невиразно, як і в Німеччині.


Можна зрозуміти, коли від оборони грає Парагвай чи Еквадор. Бачити Бразилію, що робить так само (ще й вдома) — пекельна мука. Немов дивишся як музиканти-віртуози замість того щоб грати, взялися прямісінько на сцені пиляти дрова.


Що стримує збірну Бразилії, що зв’язує її, що не дозволяє невичерпній творчій енергії виплескуватися у кожному матчі?


У 1994 році Карлос Алберто Паррейра повернув Бразилії титул чемпіона світу з однією з найбільш сірих у історії бразильського футболу збірних. І може тисячу разів правий легендарний Сократес, коли каже, що будь-де у світі вам легко назвуть склад команди з ЧС-82, і навряд чи згадають повністю чемпіонський склад 1994-го, титул, після 24-річної перерви мав більше значення, аніж те, як він був здобутий.


Відтоді, більшою чи меншою мірою, збірна Бразилії має «запаррейрований» вигляд. Комерційний успіх моделі призводить до ледь не автоматичного використання.


А чи не відображає гра команди, чи навіть дух цієї гри зміни у самій Бразилії? Країна упродовж кількох десятків років на місці не стояла, хоч багато серйозних проблем залишаються невирішеними.


Уболівальники, які зокрема приїжджали на німецький чемпіонат світу, не здавалися людьми, для яких виступ збірної — справа життєво важлива.


Вони так само, як і раніше, готові співати та танцювати до, під час та після матчу, критикувати тренера, звинувачувати гравців, але це були в основному представники середнього класу, життя яких впорядковане, і футбол у ньому посідає почесне, та навряд чи перше місце.


Найкращі бразильські футболісти зараз їдуть з країни у юному віці, найуспішніші з них швидко заробляють великі гроші. Вони красиво говорять про зв’язок з Батьківщиною, про честь прапору, але наскільки сильно вони насправді все це відчувають? Іншими словами, наскільки вони представляють бразильську бідноту, для якої футбол — промінчик щастя та єдине нагадування про велич їхньої країни?


Бразильські зірки минулого були невід’ємною частиною Бразилії. Це Гарріншу могли назвати «радість народу». Про Роналдінью чи Кака такого ніхто ніколи не скаже.


Вони вже зовсім інші бразильці. Більш практичні. І готові грати практичніше. Не викладатися у кожному матчі так, немов лише від того, як ти у ньому зіграєш залежить, чи потрапиш ти до команди наступного разу. (Роналдінью цю практику поширив і на виступи у клубі).


Тож не лише Дунгу треба називати «віслюком», коли він не ризикує, роблячи заміни. Таких в’ючаків у Бразилії зараз більше, аніж достатньо.


Вистачає і таланту гравців для того, щоб час від часу, дозовано, дарувати торсиді справжню радість. Але для того, щоб радість (а разом з нею і біль, як у 1950-му та 1982-му) повернулися назавжди, потрібна не команда анестезіологів, а збірна, що була б плоттю від плоті Бразилії.


А поки що гімн акапелло звучить якось зловісно. Немов голос усіма забутого пастора у порожній церкві.

Euro 2008: Португальські трикутники

Футбольна геометрія здивувала б не лише Евкліда, а й Лобачевського. Хитросплетіння переміщень гравців, «ромби», «трикутники», «лінії» набувають у словах футбольного люду особливого значення. Яким би яскравим не був термін, важливо те, наскільки яскраво ця теорія перетворюється на прикладну науку.


Збірна Португалії на цьому чемпіонаті може похвалитися двома цікавими трикутниками. Трикутник атакувальний (у даному випадку Сімау – Нуну Ґомеш – Роналду) є досить типовим для португальського футболу. Саме за такою схемою (у різноманітних її варіаціях) діє в атаці більшість команд елітного дивізіону.


У середній лінії розташовуються Петі, Мотінью та Деку. Розподіл функцій між цими гравцями схожий на той, що є у лідера португальського клубного футболу — «Порту». Петі діє глибше, і коли виникає необхідність, грає ледь не третього центрального захисника. Це буває необхідно, бо Пепе регулярно допомагає у відборі фланговим захисникам.


Деку та Мотінью розганяють атаки, вирішують, як саме ці атаки мають розвиватися. Оскільки у кожного з них достатньо свободи, саме дії цих хавбеків є наріжним каменем схеми Сколарі.


Деку грає чудово. По-перше, до подібної схеми він звик у «Барселоні». Хіба що у збірній центрфорвард не так рухається по всьому фронту атаки. Деку непотрібно пристосовуватися до чогось нового у тактичному плані. По-друге, йому спокійно у цій команді, його не відволікають скандали — ідеальні умови для плідної праці.


Мотінью на очах тих, хто регулярно стежить за португальським чемпіонатом, виріс у гравця, якого важко не випустити у стартовому складі. Саме зрілість Мотінью дозволила Сколарі трохи перевернути трикутник у центрі поля. Якщо раніше у ньому було двоє опорників — Маніше та Коштінья — то зараз двоє вже хавбеків атакувальних, що додає грі португальців динаміки та непередбачуваності.


Як це завжди буває, у межах схеми, що так добре працює, є безліч додаткових варіантів. Наприклад, у матчі проти чехів у першому таймі майже не працював правий фланг. Після тривалих обговорень у перерві (Деку продовжував щось пояснювати партнерам і у тунелі, перед виходом на поле) на цей фланг змістився Деку і саме звідти він віддав передачу Роналду, коли забивали другий м’яч.


Важливо, що Португалія так вміє перебудуватися під час матчу. Насичений захист чехів, не в останню чергу завдяки блискучій грі Ґаласека, виглядав нездоланним, аж доки португальці не нав’язали чехам іншу гру.


Хоча у розпорядженні Великого Філа є блискучі виконавці, він дуже багато зробив для того, щоб португальці, які стільки років були бідними родичами Європи (і не лише у футбольному плані), вміли, по-перше, нав’язувати свою гру тоді, коли для цього потрібні серйозні зусилля, по-друге, з легкістю змінювати тактику у пошуках оптимального варіанту.


Хіба не було у Португалії «золотого покоління» фантастичних, навдивовижу обдарованих футболістів, які так і не виграли нічого на дорослому рівні? Чи вміли вони наполягати на своїй силі так, щоб суперник лише слухняно «погодився»? Сколарі дає португальцям силу волі та надзвичайну єдність…


Що ж зробили португальці у другому таймі матчу проти чехів? Про перехід Деку на правий фланг вже було згадано. До того ж Роналду та Сімау почали відкриватися по центру, біля лінії штрафного, і двох центральних захисників чехів вже не вистачало для боротьби з трьома суперниками (Адже Нуну Ґомеш нікуди не зник). Потрібна була допомога, підстраховка, але якщо швейцарці завдали цьому захисту чимало клопоту, як він міг швидко та якісно зреагувати на перестановки Сколарі?


Сімау та Роналду приймали м’яч, продовжували атаки, і моменти біля воріт чехів виникали регулярно. Гол виглядав логічно. Планомірний тиск на оборону суперника дав необхідний результат.


Сколарі — король результату. Якщо він зробить королями результату ще своїх гравців, якщо він зможе привести Португалію до першого в історії країни титулу, це буде ще більшим досягненням, аніж перемога на чемпіонаті світу з Бразилією.

Euro-2008:Чехія (враження після першого матчу)

Так само, як на товарах ставлять позначку «Вжити до...», деяким футбольним командам слід «виграти щось до». Насамперед до старості ключових гравців. Тих, хто визначає стиль гри і робить ту чи іншу команду неповторною.


Збірна Чехії приїхала на цей чемпіонат Європи без Недведа та Поборського. Кожен з них, особливо Недвед, став епохальним для збірної виконавцем. На зламі епох підхопити диригентську паличку мав Росіцьки. Травма Томаша залишила чеську збірну без натхненника атак.


І команда, що приїхала на Євро-2008, виглядає немов актори, які лише на класі вирішили зіграти антрепризу. Мінімум зусиль, мінімум творчості. Акцент на хорошу, поза всяким сумнівом, школу, і більше нічого.


Вже першою своєю комбінацією чехи окреслили схему своєї гри в атаці — Янкуловськи запустив довгу передачу на Коллера. Форвард, який лише трохи поступається у зрості альпійським горам, мав боротися за кожен пас, за кожен відскок. У середній лінії у чехів немає організатора гри, тож у схемі 4-5-1, за якою діяла команда Брюкнера, Коллер мав бути атлантом-одинаком, який мав тримати на своїх плечах всю структуру гри команди.


Спроба використовувати фланги ледь не дала результат, проте цих атак, і, відповідно, гострих флангових передач було замало для того, щоб говорити про якийсь стабільний тиск на ворота Бенальйо.


Швейцарці миттєво розверталися у бік воріт суперника, блискавично переправляли м’яч форвардам, які, в свою чергу, невтомно рухалися і своїми переміщеннями звільняли зони для підключень хавбеків з глибини. Гра швейцарців виглядала цікавішою саме через те, що господарі краще формулювали свої ідеї і значно менше плуталися у простих ситуаціях.


У чехів плутанини вистачало й у захисті. Те, що швейцарці не забили, те, що арбітр не призначив пенальті за гру рукою, навряд чи може бути виправданням слабкої гри оборони, що дозволила не найсильнішій атаці турніру створити чимало гострих моментів.


Вихід Сверкоша мало що змінив у тактичній побудові чеської збірної. У перші хвилини свого перебування на полі він був далекий від того, щоб виконувати Коллерову роботу. Грати ж у іншій манері Сверкош може, якщо команда більшими силами йде в атаку. Тоді він готовий чіплятися за будь-який шанс.


У товариському матчі проти збірної Литви найгостріше чехи грали, коли Сверкош та Коллер були на полі разом. Це може бути варіантом на другий і третій матчі. Бо навіть перемога над швейцарцями (і перемоги на класі можуть бути невиразними) залишила сумніви у життєздатності схеми, за якою Чехія почала турнір.

Fútbol Mexicano: Clausura-2008

Будь-яка закручувата система розіграшу чемпіонського титулу має підозрілий вигляд. Ось, наприклад, навіщо у Мексиці після 17 матчів влаштовують плей-офф? Хіба недостатньо зустрічей за коловою системою, аби визначити найкращу команду турніру?


У Мексиці давно вирішили, що ні (за такою схемою, як зараз, чемпіона визначають з 1981 року), і після фінальних матчів між «Сантосом» та «Крус Асуль» зрозуміло чому. Плей-офф дарує стільки емоцій, що вистачить на три-чотири кола «звичайного» чемпіонату. Зберегти інтерес до турніру до останньої секунди — одне з головних завдань гри на виліт, і у Клаусурі-2008 більш-менш спокійно можна було починати відкорковувати шампанське лише на сьомій хвилині компенсованого часу другого фінального матчу.


У регулярному чемпіонаті найбільше очок набрала «Гвадалахара». Для «Чивас» принципово було взяти домашній титул, бо команда наїлася сорому у Кубку Лібертадорес. Тож саме «Чивас» називали фаворитом плей-офф. І вже у чвертьфіналі «Гвадалахара» програє «Монтеррею».


Добре, коли кожен гравець вірить у перемогу. Гірше, коли самою лише вірою все обмежується, і команда з неймовірним потенціалом не здатна здолати найелементарніший бар’єр. І списувати все лише на плей-офф теж, мабуть, не варто, бо з Кубка Лібертадорес «Чивас» вилетіли після групового етапу.


Фаворит виявився занадто вразливим психологічно, неспроможним тримати удар. Коли все котилося як на олії, «Чивас» неможливо було зупинити. Тільки-но суперники починали устромляти палиці в колеса, розгубленості «Чивас» не було меж.


Виліт «Чивас» означав, що чорну мітку з написом «фаворит» треба було урочисто вручити чи то «Сантосу», чи то «Крус Асуль». Адже саме вони, з однаковою кількістю очок, розташувалися слідом за «Чивас» у підсумковій таблиці. Попри всю умовність цієї таблиці.


У чемпіонаті Мексики команди ділять на три групи по шість. До чвертьфіналу виходять по дві кращих з кожної групи. Тож можна піти далі, навіть якщо матимеш менше очок, аніж третя команда іншої групи. Для третіх «зайвих», щоб не почувалися ображеними, є шлях до чвертьфіналу. Спеціальний плей-офф, у якому грають чотири команди. Три, що посіли треті місця, та найкраща з четвертих.


Плей-офф Клаусури-2008 запам’ятався насамперед щільністю результатів. Навіть перемога на виїзді у першому матчі ще нічого не означала. За увесь плей-офф господарі виграли лише три матчі, тож легко зрозуміти, як боролися абсолютно всі команди навіть після домашньої невдачі.


Тож «новим» фаворитам справді нелегко було пробитися до фіналу. Те, що і «Сантос», і «Крус Асуль» впоралися з цим завданням — ознака збалансованості та надійності складу обох команд.


«Крус Асуль» під керівництвом Серхіо Маркаряна надійно захищався упродовж всього турніру і саме на міць свого захисту збирався робити ставку у фіналі.


«Сантос» в свою чергу мав розібратися, як грати цей плей-офф, бо у попередньому чемпіонаті феєрична атакувальна гра робила цю команду найяскравішою у турнірі, проте не принесла бажаного титулу. (У півфіналі «Сантос» поступився «Пумас»).


Бажання не передати куті меду, не «переатакувати» було помітним з першого матчу команди Даніеля Гусмана. Яскравими блискавками спалахували індивідуальні дії Даніеля Людуеньї, Крістіана Бенітеса та Матіаса Вуосо. І все ж «Сантос» прагнув будь-що забезпечити надійність тилу.


У цій своєрідній грі у «піддавки» підопічні Гусмана здолали «Некаксу», «Монтеррей» та «Крус Асуль». Вдома не виграли жодного матчу. Але контратаки на виїзді були смертельними, виснажені напруженою боротьбою суперники пропускали вирішальні м’ячі чи то на останніх хвилинах (перший матч з «Некаксою»), чи то коли втрачали концентрацію, навіть якщо до цього мали кращий вигляд (перший матч з «Крус Асуль»).


Другий фінальний матч розпочався, немов суперники зійшлися на вузенькому містку над прірвою. Боротьба у центрі поля, темп такий, немов на дворі не плюс сорок, а мінус десять. Темп, щоправда, потроху спадав. А боролися так само вперто.
Доки Людуенья не нагадав, що гравці «Сантоса» вміють не лише боротися. Шедевральний удар у дев’ятку — «Сантос» попереду.


Після цього повітря від напруги, що панувала на полі, можна було різати ножем. Ані секунди спокою уболівальникам, ані секунди перевести подих гравцям.

Минулорічний «Сантос»» міг і не витримати цих неймовірних тортур. А зараз, хоч і пропустив таки один м’яч, дотерпів до третього у своїй історії чемпіонства.
«Чивас» не вистачило сил вижити у задушливій атмосфері плей-офф. «Сантос» до неї призвичаївся і закономірно став чемпіоном.

Futebol Portugues: Новачок ЛЧ "Ґімарайнш"

Відтоді, як повитухи з УЄФА дали життя Лізі Чемпіонів, у цьому турнірі Португалію представляли лише троє грандів та прилученець «Боавішта». І ось у новому сезоні у третьому кваліфікаційному раунді ЛЧ зіграє «Віторія» з Ґімарайнша.


Перше, що, мабуть, спадає на думку будь-кому, хто не надто уважно стежить за португальським футболом: «сенсація», «вискочень з другого дивізіону», «гарматне м’ясо для європейських грандів».


Звичайно, елемент несподіванки в успіху команди Мануела Кажуди є. Власне, і у самій Португалії давно вже звикли до того, що велику трійку скинути з п’єдесталу вкрай важко. Тож третє місце «Ґімарайнша» можна принаймні назвати мало очікуваним результатом.


Та чи сенсацією? З 1980-го року «Ґімарайнш» лише п’ять разів фінішував нижче дев’ятого місця. Двічі команда була третьою, 11 разів четвертою або п’ятою, тобто йдеться про один з найстабільніших провінційних клубів, який регулярно претендував на звання «чемпіона другого плану».


Сенсацією став два роки тому виліт «Ґімарайнша» з першого дивізіону. Команда, що за сезон до цього посіла п’яте місце, просто не готова була до призабутих емоцій та відчуттів, до шлейфу нервових переживань та сумнівів, що неодмінно супроводжують борців за виживання. Виліт «Ґімарайнша» став яскравим прикладом саморуйнування упродовж сезону.


Переляк та стреси виявилися сильнішими за не таку вже й погану команду, що борсалася у багнюці наосліп, і чим пристрасніше вона це робила, тим глибше опускалася.


Сезон у другому дивізіоні став своєрідною терапією. Істерик вже не було. «Ґімарайнш» наполегливо працював, аби довести усю безглуздість свого перебування на задвірку португальського футболу.


Тож про «вискочня» можна забути. До еліти повернувся якщо не блудний син, то, либонь, той, кого там звикли бачити.


У другому дивізіоні «Ґімарайнш» згадав, як вигравати. І це ново набуте знання взяв із собою у сезон 2007/08. Радикальних змін у складі не було. З тих, хто прийшов минулого літа, місце у основі вибороли четверо. Усі інші піднімалися з другого дивізіону.


У будь-якій країні є багато прикладів впевненої гри новоприбулих у еліті. Стабільний склад, звичка грати на перемогу – дозволяють якийсь час і у сильнішому дивізіоні почуватися впевнено. Оскільки ж «Ґімарайнш» не просто повертався, а ще й мав намір затвердитися на більш звичних для себе позиціях, нічого дивного не було в тому, що кожна перемога заспокоювала і підбадьорювала команду. У «Ґімарайнші» зрозуміли, що ніхто на «втрачених» позиціях не засів настілки міцно, щоб його не можна було звідти викурити.


Не зовсім ніби правильно вживати слово «кураж», коли йдеться про команду, що найчастіше вигравала з рахунком 1:0, але воно найточніше характеризує психологічний стан підопічних Мануела Кажуди. «Кураж» у тому, що хороші результати переконували у дієздатності та надійності обраної схеми, у тому, що кожен крок футболісти «Ґімарайнша» робили так, немов суперник сам мав зрозуміти безглуздість опору.


«Віторія» з Ґімарайнша ходила по воді. Що у такому випадку рано чи пізно трапляється?


Те, що «Ґімарайншу» не вистачило віри і команда випустила з рук друге місце і автоматичний вихід до групового турніру ЛЧ, можна зрозуміти. У історії португальського футболу замало прикладів того, як віра рухала не то що одразу три гори, а хоч би одну з них.


Можна назвати день, коли «Ґімарайнш» злякався і почав тонути. 27 квітня. У двадцять восьмому турі на переповненому стадіоні «Дон Афонсу Енрікеш» команда Кажуди приймала «Порту». «Порту», який вже став чемпіоном, «Порту», який мав би бути не проти зробити все, аби на другому місці не було ані «Спортингу», ані «Бенфіки».
«Порту» ніби і не збирався псувати свято супернику. Грав собі як гралося. А от господарі виглядали так, немов до ніг їм поприв’язували важелезні гирі.

Футболістів «Ґімарайнша» трусило у найпростіших ситуаціях. Варто було їм пропустити один м’яч – і вороття вже не було. Матч закінчився з рахунком 0:5.


Цю гру ще довго можна буде згадувати як приклад психологічної крихкості провінційних португальських команд.


І все ж краще пам’ятати інші матчі, яких було значно більше. Матчі, що «Ґімарайнш» з першої до останньої секунди проводив впевнено, солідно, немов усе життя тільки й робив, що проштамповував собі квитки до ЛЧ.


«Ґімарайнш» грає за схемою 4-2-3-1. Ретельно, з дбайливим контролем м’яча готує кожну атаку. Атакувальні хавбеки постійно міняються місцями і невпинно бомбардують штрафний майданчик суперника фланговими передачами.


Напрочуд швидко гравці переходять від атаки до оборони. У цьому запорука надійності та міцності лінії захисту. Злагодженість такого переходу створює супернику додаткові проблеми і змушує його тупцювати на місці.


Ворота вже третій сезон надійно захищає бразилець Нілсон. Голкіпер врівноважений, не схильний до ексцентрики. Нілсон здебільшого встигає зробити все без карколомних стрибків, але гра його не стає від цього менш ефектною.


На правому фланзі захисту у цьому сезоні з’явився бразилець Андрезінью. Він пропустив лише один матч чемпіонату, і саме його гра демонструє, як вдало «Ґімарайнш» попрацював минулого літа на трансферному ринку. Андрезінью чисто захищався (лише три жовтих картки) та грамотно підтримував атаки. Одним словом — не Маркович.


Найбільше проблем могло виникнути з позицією лівого захисника. Починав сезон бразилець Лусіану Амарал. Але у матчі дев’ятого туру проти «Марітіму» зазнав травми і він, і його дублер камерунець Жак Мома. Довелося відтягуватися назад Десмаретсу. На збалансованість дій це не вплинуло. А ближче до фінішу сезону повернувся на поле Мома.


Пара центральних захисників «Ґімарайнша» — наймолодша та найперспективніша у Європі. Бразильцю Жеромелу 22 роки, португальцю Енріке Серену — 23. Вони вже грають з впевненістю та мудрістю ветеранів. Кожен з них здатен розпочати атаку вивіреним пасом.


Серену частіше за свого партнера припускався позиційних помилок у першій половині сезону. Тому й у нього зрештою більше дисциплінарних покарань. (Жеромел взагалі отримав лише дві жовтих картки).


Опорні хавбеки — Флавіу Мейрелеш та Жуан Алвеш — працювали у центрі поля з дивовижною точністю та синхронністю. Переміщення одного ніколи не були несподіванкою для іншого, а їхня спільна робота у відборі може бути взірцем тактичної грамотності.


У кожного були свої причини грати якнайкраще. Мейрелеш у цій команді вже п’ять років. Пройшов з нею і мідні труби, і чортові зуби. Він — капітан. І для нього було справою честі вивести команду до ЛЧ. Тож після фіаско у грі з «Порту» саме Мейрелеш забив на виїзді «Белененсешу», і саме він розпочав розгром «Ештрели» у останньому турі.


Жуан Алвеш впевненою грою у складі «Браги» привернув свого часу увагу «Спортинга». У Паулу Бенту він, щоправда, не затримався. Тож виступ у іншій команді регіону Мінью мав нагадати Португалії, на що здатен Жуан Алвеш.


Певною мірою це стосується і Алана. Його взяли в оренду у «Порту» і попри те, що свій єдиний м’яч у чемпіонаті він забив лише у останньому турі, яскрава та винахідлива гра бразильського атакувального хавбека була окрасою сезону.


Гідним партнером Алана був алжирець Камель Ґіла. Він забив кілька переможних м’ячів, та все ж значно важливіше те, що Камель показав себе командним гравцем, майстром останнього пасу. Вже з’явилася інформація про те, що Ґіла йде з «Ґімарайнша». Знайти йому заміну — перше для Кажуди серйозне завдання на літо.


Француз Ів Десмаретс здебільшого діє на лівому фланзі. Непогано виконує стандарти. Його гра може не так впадає в око, як витівки Алана та Ґіла, але Ів бере іншим. Низьким відсотком браку, човниковою роботою по всьому флангу.


У центрі нападу найчастіше виходив серб Мілян Мрдакович. Класичний «форвард одного дотику». Невтомно рухається у пошуках свого шансу, буває залазить у офсайд, але це вже виробничі витрати.


У другій половині сезону Мрдаковича підміняв дещо пластичніший за серба
бразилець Роберту, на рахунку якого два переможних м’ячі на останніх хвилинах.


Варто згадати ще двох флангових хавбеків — Фажарду та Карлітуша — вихід яких на заміну (у першому колі обидва частіше грали з перших хвилин) може додати швидкості, гостроти та різноманітності атакам «Ґімарайнша».


Окремо слід сказати про уболівальників «Ґімарайнша». Такої фанатичної, чисельної підтримки немає, мабуть, у жодної іншої провінційної команди. Незалежно від результатів фани «Віторії» йдуть на стадіон. І цього року хотілося, щоб «Ґімарайнш» пробився до ЛЧ ще й тому, що такі фани мали отримати винагороду за свою відданість.

Fútbol Colombiano: Нові колумбійські таланти

Чимало колумбійців грають зараз за кордоном. Що насамперед може привабити європейські та південноамериканські клуби у футболістах з цієї країни? Якщо говорити про голкіперів, захисників та опорних хавбеків — надійність, впевненість, рішучість та непоступливість. Колумбійці дисципліновані та витривалі. На них можна покластися.


Колумбійські форварди — майстри гри у штрафному майданчику. Взірцем може бути Віктор Уго Арістісабаль, який вже закінчив кар’єру. Він забивав головою та обома ногами, йому достатньо було секунди, аби випередити захисника і відправити м’яч у сітку. Представники нового покоління − Радамель Фалькао Гарсія та Дайро Морено − здатні на індивідуальні проходи, що можуть починатися далеко від воріт, але найгрізніше вони виглядають саме у штрафному, де їх не можна випускати з-під контролю.


У чемпіонаті Колумбії є достатньо цікавих виконавців, яким менше двадцяти п’яти і які найближчим часом можуть зацікавити іноземні команди. Ось короткий список тих, хто справив найбільше враження за останні кілька місяців.


Воротарі


Ще два-три роки тому у Колумбії не знали, хто замінить Оскара Кордобу та Фаріда Мондрагона. А тепер у тренерів збірної вибір, якому можна позаздрити.


Давід Оспіна («Атлетико Насьйональ») — 19 років, 94 матчі у чемпіонаті Колумбії. (Тут і далі йдеться про матчі у першому дивізіоні).
Третій сезон цей юний голкіпер є першим номером чинного чемпіона країни. Блискуча реакція та витримка допомагають Оспіні у найскладніших ситуаціях. Буває, що він помиляється на виході чи ловить випорожні після дальніх ударів. Але помилок цих небагато. І 19-річному воротарю їх ще можна пробачити.


Хосе Квадрадо («Мільйонаріос») — 22 роки, 38 матчів у чемпіонаті Колумбії.


Чимось схожий на Оспіну за манерою гри та габаритами. Невиразна гра команди дає йому вдосталь практики, і Квадрадо залишається одним з небагатьох гравців славетного клубу, до яких немає претензій. Безболісно замінив у воротах переможця Копа Лібертадорес-2004 (у складі «Онсе Кальдас») Хуана Карлоса Енао, який перебрався до Венесуели.


Едуардо Бландон («Мільйонаріос») — 22 роки, 11 матчів у чемпіонаті Колумбії.


Коли Квадрадо зазнав травми, з’ясувалося, що й резервний голкіпер у «Мільйонаріоса» надійний та впевнений у собі. Саме Бландон захищав ворота у матчах Копа Судамерикана, у якому колумбійська команда дійшла до півфіналу. Найбільша поки що проблема Бландона — дальні удари.


Андрес Кастельянос («Депортиво Кукута») — 24 роки, 34 матчі у чемпіонаті Колумбії.


До Румунії поїхав Робінсон Сапата, який став з «Кукутою» чемпіоном та зіграв у півфіналі Копа Лібертадорес. Втрата? Ще й яка. Але на щастя для «Кукути» у складі команди вже був серйозний хлопець, який ретельно готувався і чекав свого шансу.


Кастельянос блискуче обирає позицію. Здається, що навіть тоді, коли йому доводиться стрибати по кутах (а й це він робить майстерно), він залишається незадоволеним тим, що не прорахував все до найменших деталей і змушений був виконати «зайву» роботу.


У міжсезоння з «Кукути» пішло кілька ключових виконавців, і Кастельянос став новою зіркою скромної команди. Він вміло керує захистом, який стає дедалі зігранішим.


Захисники


Не в останню чергу зіграності захисту «Кукути» сприяють дії Флавіо Кордоби (23 роки, 13 матчів у чемпіонаті Колумбії). Його можна було б і не включати до цього списку, оскільки чотири роки Кордоба відіграв в Уругваї і матчів за кордоном у нього більше, аніж на Батьківщині. І все ж цей центральний захисник вартий уваги.


«Він може бути навіть кращим за Вальтера Морено (29-річний захисник, який перейшов до «Атлетико Насьйоналя» після двох з половиною років у «Кукуті»)», — переконував на старті сезону президент клубу Антоніо Торрес. Висока оцінка, яку Кордоба виправдовує у кожному матчі.


Флавіо дуже добре веде боротьбу один-на-один, у якій зрідка помиляється. (У 84 матчах у складі уругвайського «Рівер Плейт» у нього 8 жовтих та 3 червоних картки). Хороша взаємодія з теперішнім партнером по центру захисту (Педро Портокарреро) свідчить про тактичну грамотність Кордоби та вміння швидко пристосуватися до нових умов.


Каміло Суньїґа («Атлетико Насьйональ») — 22 роки, 123 матчі, 9 м’ячів у чемпіонаті Колумбії.


Хоч у останніх матчах Каміло і грає у середній лінії, слави він зажив як нестримний правий захисник. Швидкість і техніка у Суньїґи поєднуються у вибухову суміш. Він чудово бачить поле і, мабуть, не з’явився у півзахисті раніше лише тому, що у «Насьйоналя» був Альдо Рамірес. У Каміло може не настільки філігранні передачі, але він володіє не гіршим дальнім ударом.


Франсіско Нахєра («Індепендьєнте Санта Фе») — 24 роки, 121 матч, 4 м’ячі у чемпіонаті Колумбії.


Звичайно, з таким прізвищем (наголос, у якому падає на перший склад) може бути важко в українському чи російському чемпіонаті. А от якщо залишити осторонь лінгвістичні курйози, то можна сказати, що Нахєра здатен претендувати на місце у складі у командах значно серйозніших, аніж наші та сусідські.


Тридцять два роки «Санта Фе» не вигравав чемпіонат країни, і зараз, коли команда лідирує і грає збалансовано та потужно, Франсіско є наріжним каменем захисту. У нещодавньому матчі проти «Мільйонаріоса» він з партнерами надійно перекрив кисень найгострішим гравцям суперника, і «Санта Фе» вп’яте у останніх шести матчах залишив ворота сухими.


Півзахисники

Сталін Мотта («Екідад») — 24 роки, 57 матчів, 14 м’ячів у чемпіонаті Колумбії.


Команда, яку створювали для працівників страхової компанії, грала у фіналі попереднього чемпіонату і у поточному сезоні знову претендує на титул. Душа, а також серце та інші життєво важливі органи «Екідаду» — названий на честь злодія «усіх часів та народів» — атакувальний хавбек.


Мотта робить в атаці все. І навіть більше. Він завжди напоготові. Варто оборонцям суперника розташуватися не так, як треба — пас Мотти одразу розпорює захист. Варто їм перекрити партнерів «товариша Сталіна» — він накрутить кількох опонентів і чи заб’є сам, чи таки викладе м’яч комусь іншому.


Гірше грає Мотта, одразу падає результативність команди, як це було у останніх чотирьох турах («Екідад» забив лише двічі). Чи це вже він почав готуватися до півфінального турніру?


Луїс Москера («Індепендьєнте Санта Фе») — 21 рік, 33 матчі, 15 м’ячів у чемпіонаті Колумбії.


Дивовижний дриблер, який, здається, без м’яча не може втриматися на ногах. Москера з легкістю залишає суперників за спиною завдяки оригінальній техніці, а потім, вже коли опиняється у штрафному майданчику, демонструє свій добре поставлений удар з обох ніг.


Минулого року матчі «Кіндіо», тодішньої команди Луїса, варто було дивитися хоч би заради дриблінгу Москери.


Йому ще не вистачає стабільності, і, як для атакувального хавбека, він буває занадто жадібним, але ще є час всього навчитися.


Джованні Морено («Енвіґадо») — 21 рік, 14 матчів, 5 м’ячів у чемпіонаті Колумбії.


Минулого сезону обидва чемпіонати у першому дивізіоні виграв «Атлетико Насьйональ». У другому дивізіоні був свій лідер — «Енвіґадо» — у складі якого виділявся Морено. Він забив 19 м’ячів, і команда впевнено піднялася до еліти.
У змаганні вищого рівня цей височенний, але напрочуд добре координований футболіст почувається впевнено.


Він грає і у нападі, і у середній лінії, і всюди демонструє філігранну техніку. У матчі проти «Бояка Чико» Джованні у штрафному майданчику приборкав м’яч лівою ногою і миттєво завдав невідпорного удару вже правою. Захисник та голкіпер навіть не встигли зрозуміти, що трапилося. Ще можна згадати переможний удар у четвертому турі. Морено на груди прийняв м’яч після подачі зі штрафного і різко пробив у ближній кут бічними ножицями.


Він навряд чи надовго затримається у «Енвіґадо», попри те що команда зараз претендує на вихід до півфіналу. Таким гравцям, як Джованні Морено, до снаги вирішувати значно серйозніші турнірні завдання.


Форварди

Кармело Валенсія («Атлетико Насьйональ») — 23 роки, 79 матчів, 22 м’ячі у чемпіонаті Колумбії.


Кармело неможливо було зупинити у першій половині минулого сезону. У другому чемпіонату 2007 року Валенсія забивав менше, але на полі ще був Арістісабаль і молодому гравцю достатньо було того, що він не один раз асистував майстру.
Зараз переживає чи не першу у своїй кар’єрі серйозну кризу. Лише один м’яч у чемпіонаті (з пенальті).


Валенсія справляє враження людини надмірно емоційної. Кармело занадто вразливий, тому йому так нелегко повернути колишню впевненість, бо після кожної помилки він нервує ще більше.


Коли ж криза залишиться позаду, на полі знову буде розумний, кмітливий, агресивний форвард з відмінною технікою.



Карлос Рентерія («Уїла») — 22 роки, 60 матчів, 17 м’ячів у чемпіонаті Колумбії.


Його зусиль було недостатньо, аби втримати у еліті «Картахену». У складі «Уїли» він відзначився вже 10 разів і є зараз найкращим бомбардиром чемпіонату.


Рентерія з тих форвардів, яким потрібно лише віддати хороший пас. Все інше він зробить сам. Він майже не забиває з-за меж штрафного майданчика. Але знайдіть його у цьому прямокутнику, у якому він орієнтується наче вдома — і Карлос розбереться, як переправити м’яч у сітку.

Гнилі голови: Частина друга - "Бенфіка"

Якщо титулований клуб, навіть найтитулованіший у країні, довго не може стати чемпіоном, починається паніка. Здобуті «вчора» трофеї з німим докором дивляться на «сьогоднішніх» нездар, котрі тільки й спроможні, що знову і знову «ганьбитися».


Перші особи клубу часто у таких випадках керуються хибною логікою. «Та ми ж такі великі були! Як же це зараз нічого! Бути такого не може! Та ми за день повернемо колишню славу!»


Завдяки обіцянкам «повернути» приходять до влади у клубі і вивертають його сподом назовні, аби тільки швидше настала нова золота ера. У цій лихоманці президенти готові різати по-живому, і тренерів міняють частіше, аніж українські поп-діви лягають під ніж пластичних хірургів…


Хтозна чи й досі був би Жозе Морінью тренером «Бенфіки». Справді важко повірити, що «Особливий» вісім останніх років безвилазно просидів би у Португалії. Питання не в тому, що «Бенфіка» могла зробити для Жозе. Питання в тому, що Жозе хоч би упродовж сезону-двох міг зробити для «Бенфіки»?


Тренером лісабонського клубу Морінью став після чотирьох турів сезону 2000/01. Пропрацював дев’ять турів. Встиг за цей час розгромити у дербі «Спортинг». У відставку пішов після зміни керівництва. Президентські вибори виграв Мануел Віларінью, у якого був свій кандидат у тренери — Тоні, з яким «Бенфіка» виграла останнє на той момент чемпіонство.


Запрошував Жозе до лісабонського клубу Жуан Вале е Азеведу, який був одним з найколоритніших президентів у історії «Бенфіки». Зараз він у в’язниці. (На відміну від України, у Португалії спочатку обіймають важливі посади, а потім потрапляють за ґрати, а не навпаки). Звинувачень проти нього висунуто було чимало, але засудили тільки за двома з них. Цього було достатньо для семи з половиною років ув’язнення, хоча й досі адвокати Вале е Азеведу намагаються звільнити екс-президента.


Попри такий сумний кінець президентства Вале е Азеведу, досі є ті, хто його захищає і доводить, що його правління пішло на користь клубу.


Перше, на що звертають увагу, жахливий фінансовий стан клубу у 1997 році, коли Вале е Азеведу виграв вибори. Тоді йшлося про порятунок клубу, а не про титули. Щоправда, перемогу на виборах принесла обіцянка (нездійсненна) купити Руя Кошту, а не якийсь приголомшливий, послідовний план дій.


І все ж планів у нового президента було достатньо. І втілював він їх затято і наполегливо. За три роки Вале е Азеведу скоротив дефіцит бюджету клубу, зросла відвідуваність матчів, більшими стали прибутки від продажу атрибутики.


Вале е Азеведу намагався модернізувати життя клубу і зробити так, щоб славне ім’я «Бенфіки» приносило більше грошей.


Саме цей президент розірвав, ще й після судової тяганини, контракт з компанією Olivedesportos (фани «Бенфіки» великими літерами виділяли у цій назві PORTO з натяком на те, що компанія працювала «на» принципового суперника), згідно з яким на засіданнях футбольної Ліги «Бенфіка» мала голосувати за інтереси цієї компанії, а не за власні.


Попри все це швидко пішли звинувачення у фінансових махінаціях, відсутності демократії і у всьому, що завжди закидають людині, яка розвинула кипучу діяльність і досягає успіху.


Вале е Азеведу має щось спільне з Френком Каупервудом. Покопатися у його складній особистості цілком міг би хтось із сучасних португальських письменників.


Екс-президент «Бенфіки» — людина справді авторитарна. Звичка все вирішувати і ледь не все робити самому. Є випадки, коли вона є рушійною силою. Буває, що може все зіпсувати, особливо якщо рішення приймати імпульсивно.


Так Вале е Азеведу призначав і знімав тренерів. Нинішній сезон шостий у історії «Бенфіки», коли упродовж одного чемпіонату команду очолюють троє тренерів. Три з них випали на час президентства Вале е Азеведу…


Ще у 2000-му Вале е Азеведу змінив Мануел Віларінью. А за чотири роки «передав справи» своєму товаришу – Луїшу Феліпе Віейрі. За цей час «Бенфіка» нарешті виграла чемпіонат (у 2005-му), але не позбулася звички панікувати тільки-но щось йде не так. Віейру інакше як демагогом уболівальники вже, здається, і не називають. Розповіді про прийдешню велич мало стосуються суворої реальності. У чемпіонаті Португалії царює «Порту», а «Бенфіці» у цьому сезоні поки що доводиться боротися за вихід до Ліги Чемпіонів зі скромним «Ґімарайншем».


Позаминулого сезону «Бенфіка» була чвертьфіналістом ЛЧ. Очолював команду Рональд Куман. Його «Бенфіка» не була такою ж бездумно-безпорадною як куманівська «Валенсія», але й у Лісабоні голландець значно краще виглядав у коротких турнірах, аніж у чемпіонаті. «Бенфіка» тільки на словах конкурувала з «Порту», а насправді у найвідповідальніші моменти безвідповідально втрачала очки, і Куман розказував, як важко вигравати все на обох фронтах.


Ще й виправдовував бійки на тренуваннях, бо це, мовляв, «демонструє, наскільки серйозною є конкуренція за місце у складі». Своє вміння натравлювати одних гравців на інших Куман ще продемонструє у Валенсії…


Змінив голландця Фернанду Сантуш. Віейра вирішив, що досвідчений тренер, який попрацював у «Спортингу» та «Порту», принесе користь «Бенфіці». Може так би воно й було. Хоча і це сумнівно, бо «Бенфіка» Сантуша виглядала командою невпорядкованою, командою, схема гри якої конфліктувала з можливостями гравців, особливо новопридбаних. І повернення Хосе Антоніо Камачо не надто виправило цю ситуацію.


Ось, до речі, важливий момент. У випадку з «Бенфікою» Віейри більше уваги слід приділяти не лише призначенням тренерів, а й купівлі гравців.


Назвемо тих, хто за останні чотири з половиною роки прийшов до «Бенфіки», досі у ній грає, і грає стабільно: Кім, Лео, Катцураніс, Кардосо. Все.


Можна, звичайно, згадати орендованого Мікколі, який повернувся до Італії, чи Андерсона та Караґуніса, які команду вже залишили. Чи Родріґеса, Ді Марію та Перейру, які ще можуть повністю розкритися найближчим часом. Висновок все одно буде невтішним. Якщо є у Португалії команда, що з впертістю, гідною кращого застосування, регулярно помиляється на трансферному ринку, то це — «Бенфіка».


На невдалих трансферах обпікалися найкращі тренери та президенти у історії футболу. Але вони загоювали ці опіки. Бальзамом перемог. У «Бенфіки» великих перемог за останні 14 років — кіт наплакав.


Луїш Феліпе Віейра може скільки завгодно міняти тренерів. Навіть упродовж одного сезону. Боятися шанувальникам «Бенфіки» слід насамперед літньої перерви. Боятися гучних заяв про зіркові придбання, з «якими ми обов’язково повернемо золоті часи».


Таке враження, що прокляття Бели Гутмана, тренера-легенди, який пішов з «Бенфіки» якраз через непорозуміння з керівництвом клубу — «У найближчі сто років «Бенфіка» не буде європейським чемпіоном» — здійснюється саме завдяки президентам лісабонського гранда.

Гнилі голови: Частина перша - "Сараґоса"

Класик стверджував, що кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму. Футбольні клуби часто порівнюють саме з родинами. Примхливі «діти»-футболісти, наглядати за якими треба ретельніше, аніж за немовлятами, тренери, котрі намагаються по-батьківськи наставляти та повчати, і, нарешті, президенти клубів, які незалежно від віку самовпевнено беруть на себе роль всюди сутнього Творця, від кожного помаху руки якого залежить доля світу.


Причиною «нещасть» клубу може бути і гравець, і тренер. У таких випадках буває достатньо кількох (а то й однієї) кадрових змін, аби у «родині» знову запанували спокій та процвітання. Значно складніше, коли занепад клубу є прямим наслідком «творчої» діяльності клубного керівництва.


Поговоримо про три клуби, що постраждали насамперед від своїх керівників і у «нещастях» яких можна знайти спільні риси.


Іспанська «Сараґоса» з власного гіркого досвіду знає, що один успішний сезон нічим не відрізняється від одного успішного матчу. Здобуте потрібно відстоювати знову і знову, і кожна наступна спроба може бути значно важчою за попередні. Подолання цих труднощів перетворює того, хто скромно бажає лишень подивитися, як воно там у єврокубках, на впевненого у собі мандрівника футбольною Європою, якого не лякають найвіддаленіші її куточки.


У 2000 році «Сараґоса» фінішувала четвертою. Переможець Ліги Чемпіонів — мадридський «Реал» — посів у чемпіонаті п’яте місце. Іспанська федерація вирішила пожертвувати «Сараґосою», коли вирішувала, хто саме має представляти країну в ЛЧ 2000/01.


Наступного року «Сараґоса» вже була сімнадцятою, а ще за рік вилетіла до другого дивізіону.


Тодішній президент Альфонсо Соланс продав клуб Аґапіто Іґлесіасу у травні 2006-го. І навряд чи застеріг того від надмірної ейфорії через один лише успішний сезон.
Сезон 2006/07 інакше як успішним для «Сараґоси» не назвеш. Хоча Іґлесіас посадив у президентське крісло Едуардо Бандреса, саме він вирішив повернути до арагонської команди тренера Віктора Фернандеса, який свого часу виграв із «Сараґосою» Кубок Кубків.


Поява у складі команди Пабло Аймара та Андреса Д’Алессандро та хороший футбольний смак Фернандеса зробили «Сараґосу» одним з найцікавіших та яскравих проектів сезону.


«Сараґоса» грала агресивно, швидко, чудово контролювала м’яч, блискавично змінювала напрямок атаки і миттєво відходила назад. Така «фехтувальна» манера гри забезпечила «мушкетерам» Фернандеса місце у Кубку УЄФА.


У новому сезоні співали в унісон Іґлесіас, Бандрес, Фернандес та спортивний директор Міґель Пардеса, і «Сараґоса» мала завоювати путівку до Ліги Чемпіонів.
Як з’ясувалося, «мушкетерського» принципу дотримувалися у клубі доки небо було безхмарним. Єдність, яку демонстрували перші особи «Сараґоси», затріщала від ударів великої голови Андреса Д’Алессандро.


Андрес Ніколас Д’Алессандро має прізвисько El Cabezón (Велика голова). Кажуть, що тільки через те, що голова його справді виглядає завеликою для людини такого зросту, а не через впертість та зарозумілість Д’Алессандро. Може, воно і так. Тим дивовижнішою тоді виглядає нездатність керівництва клубу приборкати норовливого аргентинця.


Упродовж тижня у жовтні минулого року він спочатку ледь не побився на тренуванні з Аймаром, а потім Фернандес вигнав «пуголовка» з тренування після розмови у підвищеному тоні, наприкінці якої Андрес заявив тренеру: «Це ти в усьому винен».
У чому саме був винен Фернандес? Насамперед, мабуть, у тому, що «Сараґоса» йшла восьмою у чемпіонаті і вилетіла з Кубка УЄФА.


На невдачі у єврокубку варто зупинитися окремо. Суперником був грецький «Аріс» Душана Баєвича, у складі якого кілька іспанців, один з найкращих болівійських півзахисників Рональд Гарсія, досвідчені бразильські захисники Роналду та Нету та воротар, нехай і не основний, збірної Греції Костас Халкіас. У поточному розіграші Кубка УЄФА «Аріс» програв лише мюнхенській «Баварії». Програв 0:6, але «Сараґоса» навряд чи мала право розраховувати на подібний результат у обох матчах з грецькою командою.


У першому з них «Сараґоса» швидко пропустила після стандарту. Відігратися не змогла через невиразну, шаблонну гру середньої лінії. Найгіршим у цій ланці був… Д’Алессандро, який напередодні гри розказував, що треба дати йому шанс. (У перших трьох турах чемпіонату Андрес вийшов на поле лише один раз).


Вдома «Сараґоса» грала вже краще, демонструвала притаманний команді футбол, але виграла лише 2:1. Пропустили у контратаці.


Ось тут час згадати, що у команд Фернандеса завжди була репутація легких на вагу. Його «Сельта» при всій красі свого футболу так і не грала у Лізі Чемпіонів. (Туди «Сельту» виводив значно прагматичніший Мігель Анхель Лотіна). Також після прощання з Фернандесом потрапив до ЛЧ «Бетіс».


Чим заслужили команди Віктора цю репутацію? Нібито авантюрною грою в захисті? Навряд чи. Захист його команд важко назвати найгостиннішим у світі. Наприклад, у сезоні 1998/99 «Сельті» навіть з пристойною різницею забитих та пропущених 69-41 не вистачило трьох очок, аби вийти на третє місце.


Привертає увагу інше. З дванадцяти повних сезонів Фернандеса у іспанському першому дивізіоні лише чотири рази його команди грали внічию менше десяти разів.


Саме невміння дотиснути суперника, вигризти перемогу заважало вирішувати амбіційні завдання. Половинність нічийного результату сірим кольором розмальовувала не один сезон Фернандеса-тренера.


Коли Д’Алессандро висловив своє бачення причин непереконливого старту команди, ще вдосталь було часу виправити ситуацію. Після тижня конфліктів «Сараґоса» знищила «Вільярреал» 4:1, форвард Серхіо Гарсія зіграв на правому фланзі півзахисту (на позиції Д’Алессандро) так, ніби там народився, а потім «Сарагоса» ще й «Альмерію» обіграла на виїзді.


У чемпіонаті це була остання перемога команди під керівництвом Фернандеса. Якщо Віктор у чомусь «винен», то хіба що у тому, що так і не знайшов ліків від нічийної хвороби, що регулярно вражає його команди. Під час безвиграшної серії, що призвела до відставки Фернандеса, «Сараґоса» зрідка виглядала погано. У більшості випадків арагонці атакували як завжди, пачками створювали моменти і легковажно їх втрачали.


Чого вартий лише матч на «Бернабеу», який «Сараґоса» мала виграти з солідною перевагою, а закінчилося все поразкою 0:2 та канонізацією Ікера Касільяса.


Проблеми, вочевидь, залишалися за межами поля, і якимось чином впливали на атмосферу в команді, на її впевненість та концентрацію.


Повернемося до конфліктів за участю Д’Алессандро. Ще один можливий прогріх Фернандеса — він недостатньо жорстко повівся у цій ситуації. Англійський журналіст Сід Лоу цитує представника клубу, який стверджує, що «роздягальня немов клас у школі, якщо немає лідера, учні починають казитися тільки-но вчитель виходить за двері». Більш ніж прозорий натяк.


Сам Фернандес, вже після відставки, натякав на те, що «не відчував підтримки з боку керівництва». Що може означати зокрема і те, що він був не проти жорсткіших санкцій, аніж «найбільший в історії клубу штраф», але президент (чи власник клубу) вважав інакше. Жоден з них офіційних заяв з цього приводу не робив.


Були інші заяви. На початку року, за кілька днів до трансферу Д’Алессандро до «Сан-Лоренсо», Бандрес запевняв пресу, що сезон закінчуватиме той самий склад, який його починав.


Андер Ґарітано, який замінив Фернандеса, пропрацював тиждень. Сказав, що не витримує надмірного психологічного тиску. У це нелегко повірити, якщо згадати, яким бійцем був Андер на полі. Зрозумілішою стає ситуація, коли дізнаєшся, що першою вимогою Ґарітано була така: «Викинути з команди Д’Алессандро». Ще цікавіше те, що трансфер аргентинця свого часу викупив не клуб, а особисто Аґапіто Іґлесіас, тож саме він мав отримати усі гроші за перехід Андреса до іншої команди.


Іґлесіас не готовий був суворо карати Д’Алессандро у жовтні і не збирався виконувати вимоги Ґарітано. Він спокійно торгувався з «Сан-Лоренсо» та «Рівером», вибивав максимально прийнятну для себе суму, а «мікроклімат у колективі» особливо його не цікавив.


Наступним спробував навести лад у «Сараґосі» Хав’єр Ірурета. Він протримався трохи довше за Ґарітано, і пішов зі словами: «Мене ніхто не чує».


На вибрики Д’Алессандро можна було б не звертати уваги, якби не кілька фатальних для «Сараґоси» обставин. Аймар почав сезон не у кращій формі, і сам це визнавав, а потім його «добили» травми. Матузалема «добив» Яя Туре. Гравець, на якого Фернандес серйозно розраховував пропустив півроку. Деякі інші новачки (Люксен, Ґабі, Павон, певною мірою Айяла) не заграли так, як очікували у «Сараґосі».


«Не так, як очікували» — гасло, з яким «Сараґоса» живе у цьому сезоні. Найнеочікуванішим буде, звичайно, виліт команди до Сеґунди. Уникнути повторення сумної історії початку століття ще можна. Але чого очікувати від Аґапіто Іґлесіаса (якого уболівальники вже охрестили Аґапітерман) у новому сезоні?