Fútbol Español: El Clasico

«Камп Ноу» ще кілька годин гудів у голові. Вочевидь, не лише у свідків, а й у безпосередніх учасників матчу.


Мадридці здригалися від найменшого шурхоту, бо, здавалося, що зараз нізвідки вигулькне Туре і відбере щось цінне, що прямо під носом почне до запаморочення фінтити Мессі, зупинити якого можна тільки, якщо ніжно прогулятися йому по ахілу.
Мессі, в свою чергу, цілком міг усю ніч інстинктивно сукати ногами, немов тікав від зубів голодного та розлюченого звіра.


Звір справді був розлюченим. І водночас нездатним на щось більше, аніж спробувати вкусити. Вести гру у відповідь «Реал» не міг. Залишалося ловити суперника на помилках.


Так склалися обставини. Безграмотність президента (котрий, до речі, зманив у МЮ Антоніо ді Сальво, дав йому мільйони та владу, якої не було у жодного лікаря «Реала» для того, щоб не було травм) та спортивного директора, байдужість колишнього тренера, який плив собі за течією і не намагався змінити курс. На «Камп Ноу» мадридці потрапили не у найкращий день в історії клубу.


І протиставили «Барсі» все, що могли протиставити. Волю. Саме на сумоїстське змагання воль перетворився матч.


Тиск «Барси» у перші двадцять хвилин зламав би «Атлетико» чи «Валенсію», «Вальядолід» чи «Альмерію». «Реал» витримав. Попри те, що упродовж цих двадцяти хвилин його гравці здавалися крихітними та беззахисними на широчині газону «Камп Ноу».


Вони росли на очах. З кожним перехопленим пасом (Каннаваро зіграв колосально), з кожним сейвом Касільяса, і навіть з кожним фолом. У такому матчі фол теж може бути невід’ємною складовою битви характерів.


«Барсі» вистачило характеру для того, щоб не забути про свою гру і вперто йти на ворота суперника. І вийшло так, що саме її волі вистачило на довше. Чи могло бути інакше?


Перший аргумент — вихід Дренте. Вже після того, як «Реал» витримав цей безжальний тиск. Вже після того, як мадридці показали, що саме у цей день вони розуміють, як потрібно грати у цій футболці проти цього суперника. З гідністю, відвагою та бойовим духом. Дренте… Він довів, що однієї футболки, як би магічно вона не впливала, недостатньо, щоб раптом навчитися робити те, чого не вмів раніше.


Другий шанс — Паланка у штрафному майданчику. Ще елементарно зарано. Ні, це було б казково, якби кантерано «Еспаньйола» у першому матчі за «Реал» забив на «Камп Ноу». Але Кальдерон уже вичерпав свій запас шари.


Бути «інакше» не могло, бо цього сезону «Барса» поки що не дає приводів сумніватися у її бажанні виграти чемпіонат. Руки у неї ще не трусяться, а єдиний клуб, якому присвячують майже увесь свій час гравці — це футбольний клуб «Барселона».


Напередодні «Барса», до речі, стала заручником власного успіху. Очікування голеади було не справедливим стосовно не лише гостей, а й господарів. У будь-якому поєдинку, тим більше у цьому, жодна команда не має гарантованого права на 5-6 забитих м’ячів. І вимагати чогось подібного може лише той, хто у футбол грав лише на Playstation.


Футбол «Барси» як вже тільки не називали. Луна від гучних епітетів котиться світом. Залишається додати ще один. Значно скромніший за інші. Бо більш «робочої» перемоги, у «Барси» зі старту сезону не було.


Команда Гвардьйоли феноменально працює на полі. І у захисті, і в атаці. Це та робота, що завжди є запорукою перемог. Робота, яку легко не помітити, особливо якщо вже побачив стільки елегантних комбінацій. Так мало хто думає про те, скільки працюють музиканти-віртуози, щоб потім зачаровувати публіку на своїх концертах. І так багато поту залишається «за кадром».


У суботньому матчі «Барса» вже вкотре немов запросила до своєї творчої майстерні. Аби, ще й за сприяння суперника, показати, з чого зроблені перемоги. Ці кілька місяців вони відіграли у неймовірній гармонії копіткої праці та натхнення, що робить футбол мистецтвом.


Сьогодні «Барса» — це реп’ях. Так, саме реп’ях. Якщо вже вчепиться, мало кому пощастить здихатися. Діамантовий, але реп’ях. Готовий вчепитися у… Цікаво, у скільки трофеїв вони готові (зможуть) вчепитися?