вівторок, 7 квітня 2009 р.

Fútbol argentino: Збірна без паузи


Це скидалося на повернення казкового героя. Він прийшов щоб власноруч, як колись у Мексиці, повести Аргентину до перемоги на чемпіонаті світу. Якщо і поведе, то буде все не по-казковому, бо у буденному житті найцікавіше та найважливіше починається після фрази: «І вони жили довго та щасливо».


Дієго Армандо Марадона був видатним футболістом. Який з нього тренер, досі невідомо. Інформацію збираємо по крихтах. І кожен новий матч його збірної додає вражень та спостережень, що мають з часом вкластися у біль-менш цілісну картину.


Поразка у Болівії — болісний удар, з тих, що можуть краще за деякі перемоги допомогти зрештою піднятися на чемпіонську висоту. Але є у неї один історико- теоретичний аспект, що не дає спокою. Та спочатку слід сказати про висоту над рівнем моря.


Аргентина програла не тому, що матч відбувався у Ла-Пасі. Так, з тих, хто вийшов у стартовому складі господарів, Аріас, Ріверо, Леонель Рейєс, Рібейро, Да Роза, Абдон Рейєс, Торріко мають регулярний досвід гри на високогір’ї. І все-таки не варто забувати, що у самій Болівії їм доводиться підніматися та спускатися кілька разів на місяць. Адаптація потрібна не лише тим, хто «лізе вгору», а й тим, хто спускається з висоти до рівня моря. Чому ж тоді не говорити про це, коли Болівія програє на виїзді, а здіймати галас лише після кожної домашньої перемоги цієї команди?


Востаннє саме з рахунком 1:6 Аргентина програла 15 червня 1958 року збірній Чехословаччини. Та поразка змінила аргентинців, поклавши край епосі панування стилю під назвою La Nuestra…


Починалося все з британців. Вони заснували перші в Аргентині футбольні клуби, вони завезли до цієї країни ті цінності, що панували у британському футболі кінця дев’ятнадцятого століття.


А потім сталося те, завдяки чому футбольна Аргентина стала Аргентиною, яку ми знаємо зараз. Те, що було важливим та істотним у Британії, у Аргентині не мало значення. Чужий винахід аргентинці пропустили крізь себе і отримали гру, що нічого спільного з футболом британським не мала.


У бідних районах Буенос-Айреса пестили м’яч, фінтили, йшли на дриблінг. Тут поетизували футбол, зробили його чуттєвим. Атака, самовираження та імпровізація у ній стали культом і цінувалися чи не більше за перемогу. Так само, як у барах народжувалося танго, на вузьких, запилених вулицях набирав силу особливий аргентинський стиль гри у футбол. Стиль, що згодом гордо назвуть La Nuestra. Ось так просто, наш стиль. І у цьому «наш» — творчій геній нації, що не збиралася сліпо копіювати чуже.


Чуже та чужинці потрібні для іншого. Для критичного погляду на те, що здається тобі досконалим. Для перевірки твого стилю на вразливі місця.


Але з 1934 до 1951 року Аргентина не зіграла жодного матчу проти європейської збірної. Зрозуміло, що упродовж шести років цього періоду Європі було не до футболу. Та чи прагнули аргентинці цих зустрічей до та після війни? Радше «ні», аніж «так». Футбольна Аргентина залишилася наодинці з собою та своїм стилем. Розквіт національного чемпіонату зробив футбол улюбленим дитям країни, створив ідеальну атмосферу для самомилування.


За рік до шведського чемпіонату світу Аргентина захистила титул найкращої команди Південної Америки, забивши 25 м’ячів у 6 матчах. Лінія нападу — Корбатта, Маскіо, Анжелільйо, Сіворі, Крус — грала чарівно. Аргентинська збірна була готова повернутися на світову футбольну сцену.


Чому ж повернення вийшло таким жахливим? Одна з головних причин — втрата трьох із п’яти форвардів. У 1958-му Маскіо, Анжелільйо та Сіворі вже були гравцями збірної Італії. Гідної заміни не знайшли.


У Швеції аргентинці спочатку програли збірній ФРН 1:3, а потім з таким самим рахунком обіграли Північну Ірландію. У матчі з Чехословаччиною їм достатньо було зіграти внічию, аби вийти до чвертьфіналу.


«Ми звикли грати повільно, а вони все робили дуже швидко, — згадує Хосе Рамос Дельґадо, який був у заявці на турнір, але на поле не виходив. «Ми зрозуміли, що увесь світ залишив нас позаду, що ми не розвивалися синхронно з іншими. Європейці грали простіше, точніше. Ми добре працювали з м’ячем, але це не допомагало рухатися вперед».


Одна поразка змусила Аргентину відмовитися від «свого» стилю. «Почали шукати інших футболістів, здатних боротися більше, аніж грати».


Більше уваги почали приділяти захисту, аргентинські команди ставали дедалі жорсткішими. Дуелі за Міжконтинентальний Кубок між «Расингом» та «Селтіком», «Естудіантесом» та МЮ є найкращою ілюстрацією цієї зміни. Відтепер перемога була усім. Як ти її здобував, не мало особливого значення.
Саме успіхи «Естудіантеса», внутрішні та міжнародні, були «тріумфом нової ментальності». Жодна команда не уособлювала її так очевидно, як банда з Ла-Плати на чолі з Освальдо Субельдією.


Отже, вихід знайдено? Новий стиль забезпечить те, що не вдалося старому? Відповідь дав відбірний турнір до чемпіонату світу 1970 року. Аргентина на Мундіаль не потрапила. Часопис El Grafico проголосив аргентинську футбольну школу «жертвою революції, що сталася після приниження 1958 року».


У Аргентині почали ностальгувати за La Nuestra. Аргентині набрид «Естудіантес». Аргентині потрібна була команда, що знову б зробила футбол мистецтвом. Цією командою став «Ньюеллз Олд Бойз» Мігеля Антоніо Хуареса. Асистентом у Хуареса працював такий собі Сесар Луїс Менотті.


Коли Менотті очолив «Уракан», він виграв чемпіонат 1973 року з атакувальним, видовищним футболом. Наступного року Менотті призначили тренером збірної.
Історія перемоги цієї команди на домашньому чемпіонаті світу, як і новий тріумф, вже з антагоністом Менотті, Карлосом Білардо на чолі — окрема тема. Достатньо лише сказати, що від початку 1970-х до наших днів два погляди на футбол співіснують у Аргентині. У кожного є свої прапороносці.


Питання, що безпосередньо стосується сьогодення аргентинської збірної та поразки у Ла-Пасі — у чиєму таборі тренер Дієго Армандо Марадона?


Містичним чином поразка 1:6 знову змушує говорити про стиль, про манеру гри, про принципи її побудови, про значення «мистецтва» у цій грі.


І цього разу усе обертається навколо людини, котрої не було на полі у Ла-Пасі. Йдеться про Хуана Романа Рікельме…


Уперше по схемі 4-3-1-2 збірна Аргентини зіграла у 1966-му. Відтоді різні тренери використовували інші схеми (3-5-2 Білардо, 4-3-3 Бьєльса), але ця характерна тим, що саме у ній окремою цифрою виділена позиція, що у Аргентині має назву enganche.


Енґанче — це мозок, серце та душа команди. Це десятий номер. Це той, хто часто думає за інших, і той, за кого інші часто мають бігати. Його робота на полі — ліпити атаки. Дбайливо, точно, вишукано. Його паси — рухи дротика, що кладе один стібок за іншим і плете мереживо комбінації.


Рікельме саме такий футболіст. Він продовжує традиції одного з найвеличніших енґанче у історії футболу. Гравця, якого, здебільшого, не знає Європа. Гравця, котрий був кумиром Марадони і мало грав у збірній Білардо (хоч теж став чемпіоном світу-86), бо у того був Марадона. Гравця, котрий усю кар’єру відіграв у «Індепендьєнте» — Рікардо Бочині.


Іноді здається, що Бочині був більшою десяткою, більшим енґанче, аніж Марадона. Принаймні деякі фани «Індепендьєнте» стверджують, що Бочині був диригентом усього оркестру, а Марадона солістом.


Насправді обидві ці ролі парадоксальним чином переплетені у функціях енґанче. І у різних гравців може домінувати якась одна складова. Рікельме ближче до Бочині, аніж до Марадони. І Марадоні він у збірній не потрібен.


«Збірна відмовляється від паузи», — пролунало у одному з коментарів, коли стало зрозуміло, що тренер збірної приймає зречення Рікельме. У цій фразі — ключ до теоретичного аспекту поразки у Болівії. Про яку паузу йдеться? Не про тривале топтання на місці. А про паузу перед фінальним акордом у музичному творі, про момент, що передує кульмінації і є органічною частиною твору.


Коли з м’ячем такий гравець, як Рікельме, атака перетворюється на витвір мистецтва. Його пауза може бути скороминущою. І необхідною, бо її потребує логіка гри енґанче.


Марадона сказав, що у його збірній всі бігатимуть. Рікельме — не легкоатлет. Він обдарований футболіст, який звик до своєї швидкості. Небезпека у тому, що до цієї швидкості має пристосуватися вся команда і дуже багато може залежати лише від одного гравця. Така залежність від одного гравця була у збірній Білардо. Звали того гравця Дієго Армандо Марадона.


Дуже часто, коли дивишся, яким гравцем був той чи інший тренер, дивуєшся метаморфозі, зміні поглядів. Хоча насправді це не повинно дивувати. Тренер — окрема професія. Його рішення суттєво відрізняються від того, що доводилося робити на полі. Одне з перших рішень нового тренера збірної Аргентини — обрати певну манеру гри. Рікельме у цій грі був би стороннім тілом. І Рікельме вирішив піти.


Марадона вирішив, що його десяткою буде Мессі. І хотів, щоб той відбігав (прощавай, паузо) два матчі (один з них у Ла-Пасі) і у обох вів би гру команди. Не спрацювало. Не через Мессі.


У «Барсі» той теж звик до, по суті, одного плану гри. Різним може бути його виконання. Що значною мірою залежить від інтенсивності гри команди, від її роботи у відборі.


Саме це мав зауважити Марадона. Не факт, що аргентинці рухалися б набагато краще, якби грали не у Болівії.


Акцент на гру без паузи, пофантазуймо, може бути спробою поєднати найкращі традиції La Nuestra та футболу «Естудіантеса» кінця 1960-х початку 1970-х. Пресинг, тиск на суперника і ефектні вигадки найобдарованіших у одному флаконі.


Але у футболі, як і у житті, поривання до ідеалу дуже часто обмежене слабостями людей (навіть обдарованих). А якщо їх ще й має бути мінімум одинадцять…


Чи справді Марадона хоче звести докупи усі тактичні напрацювання кількох поколінь аргентинських тренерів? Навряд чи. І не лише тому, що поруч Білардо.


Завдання у Марадони інше. Виграти чемпіонат світу. І він взявся за справу без паузи. З натхненням, енергією та впевненістю, що по щучому велінню все буде так, як він захоче. Швидко, ще швидше, підганяє всіх Дієго Марадона. Є мета. Треба її досягти. Не зупинятися, не сумніватися. Уперше довелося зупинитися у Болівії.


У 1958 році Аргентина програла 1:6, бо рухалася занадто повільно. У 2009-му до такого ж сумного результату команда вже мчала повним ходом. Тоді сталася переоцінка стилю. Зараз у світі, в якому аргентинських гравців краде не лише збірна Італії, потрібно, на перший погляд, всього лише подумати про швидкість. Але результати цієї команди можуть мати важливий вплив на вибір стилю у майбутньому.