Fútbol Paraguayo: Нові гравці для збірної?

За кілька місяців до Копа Америка ще не передбачиш, хто саме гратиме на турнірі. Але цікаво припустити, на які б зміни могли піти тренери тієї чи іншої збірної, вже з прицілом на кваліфікацію до наступного чемпіонату світу.


У стилі гри збірної Парагваю останнім часом вже з’являлися нові елементи. Ця команда завжди славилася насамперед бійцівським духом та надійним захистом. Яскраві футболісти, такі як Нельсон Куевас, оздоблювали гру команди, але суттєво не впливали на її «світогляд», манеру триматися на полі.


Потроху парагвайці вчилися не лише діяти в атаці розкутіше, а й вести атакувальні дії більшими силами, грати, особливо вдома, з позиції сили, пропонувати супернику не просто жорстку опіку й високий темп, а й вміння комбінувати на обраних швидкостях.


І все-таки здається, що на чемпіонаті світу у Південній Африці команда Херардо Мартінеса не повністю розкрила свої новонабуті вміння. Можливо, на Копа Америка парагвайці зроблять це краще. Що більше, у національному чемпіонаті є достатьно цікавих гравців, здатних урізноманітнити гру збірної.


Але перед тим, як поговорити про кількох ймовірних кандидатів до збірної, слід згадати Нестора Ортіґосу. Мартінес переконав його грати за Парагвай, але на чемпіонаті світу використовував страшенно мало.


Ортіґосі важливо знайти себе у цій команді, закріпитися у ній в ролі одного з лідерів. Тоді у парагвайців буде у центрі поля універсальний футболіст, якому до снаги вести гру команди.


Якщо ж говорити про цікавішу, вигадливішу гру на флангах, то є три футболісти, на яких варто звернути увагу.


До «Олімпії» прийшов на старті поточного чемпіонату потужний аргентинський форвард Хуан Феррейра, тож обабіч нього в атаці розташувалися Луїс Кабальєро (20 років, лівий фланг) та Нельсон Ромеро (26 років, правий; три матчі за збірну). Обидва достатньо технічні та грамотні для того, щоб діяти на фланзі не одноманітно, постійно шукати гострі продовження. Якщо Ромеро більше налаштований на передачі до штрафного майданчика, Кабальєро любить зміщуватися в центр і бити, але буває, що його ударам бракує потужності.


Передачі у Ромеро досить різнобірні, він добре вміє оцінювати позиції партнерів та їх переміщення у штрафному суперника.


Але ще яскравішим віртуозом гри на фланзі є 23-річний Маркос Мельґарехо з «Насьйоналя». У деяких матчах атака команди ставала значно кволішою та передбачуванішою після його заміни. Маркос брав участь у двох поспіль розіграшах Кубка Лібертадорес, тож певний міжнародний досвід він вже має.


Дуже якісно взаємодіє на правому фланзі «Насьйоналя» із захисником Рікардо Масакотте. Рейди Масакотте стають набагато небезпечнішими саме завдяки вдалим маневрам Мельґарехо, його вмінню вчасно й точно віддати передачу.


За збірну Маркос зіграв поки що лише один матч, товариський, проти чилійців наприкінці минулого року.

Euro-2012: Кваліфікація

Між Торсхавном та Познанню (найбільш західним містом Євро-2012) трохи більше тисячі семисот кілометрів. Але якби ця відстань була вдесятеро меншою, важко було б повірити, що збірна Фарерських островів здатна її здолати.


Її роль — бути сумлінним спаринг-партнером чи не для кожного суперника, чи не так? Хтось навіть вимагає «очистити» кваліфікацію до Євро від «карликів», які, мовляв, «нічого не вміють» і тільки «заважають».


А поки футбол залишається відкритим для усіх, навіть «карлики» здатні сягнути неймовірної для себе висоти і у божевільній надії на диво перевтілитися бодай на один матч на когось зовсім іншого.


З дива, власне, все і починалося. У першому своєму офіційному матчі, у шведській Ландскруні, Фарери обіграли Австрію. Торкіль Нільсен пішов на кількох захисників, які, здавалося, не вірили, що справа взагалі дійде до удару. Але Нільсен таки пустив м’яч низом, Міхаель Консел не врятував. На порятунках спеціалізувався того вечора Йєнс Мартін Кнудсен, чия весела шапочка одразу стала символом фарерської команди.


Відтоді обов’язковою програмою перед матчами фарерців стали розмови про те, ким працює кожен з них у вільний від футболу час. Скромні професії скромних хлопців, які б ніколи не опинилися на одному полі із «зірками», якби не жили на кількох клаптиках землі, розташованих у холодних північних водах, — сюжет настільки ж «романтичний», наскільки й затертий від надмірного вжитку.


І коли до завершення матчу Естонія – Фарери залишалося зовсім трохи, як же хотілося, щоб вони виграли з тим самим «ландскрунівським» рахунком, щоб ті, хто забув про їхнє існування після перемоги над Австрією (дві інших фарерських перемоги у відборах до Євро — над Сан-Марино — навряд чи хтось помітив), зі здивуванням дізналися, що переможний м’яч у Таллінні забив не рибалка, тесля чи електрик.


Йоан Едмундссон — футболіст. У свої дев’ятнадцять він вже у «Ньюкаслі». Там він, звичайно, грав здебільшого за молодіжну команду, але минулого місяця дебютував у товариському матчі у першій.


За двадцять років, що минули після матчу з Австрією, футбол на Фарерах перестав бути заняттям виключно аматорів. Зрозуміло, що поява таких юнаків, як Едмундссон, це лише перші паростки. На те, щоб вони зійшли, знадобилося немало часу, і ще стільки ж може знадобитися для того, щоб дедалі більше фарерців з’являлося в іноземних чемпіонатах.


Саме регулярна участь у офіційних змаганнях сприяє ось такому неквапливому, але все-таки розвитку. Та й чи може бути у футболі іншим справжній розвиток? І те, що фарерці розпочали його наприкінці двадцятого, а не дев’ятнадцятого століття, — не привід зачиняти перед ними двері.


Насамперед заради таких матчів, як талліннський. У якому ще за кілька хвилин до фінального свистка фарерці були ближчими до Євро-2012, аніж будь-який інший учасник відбору.

Fútbol español: Прощання з епохою

Уболівальнику «Реала», котрий народився 29 жовтня 1994-го, цього року виповнюється шістнадцять. Скільки усього могло статися з ним самим, скільки усього сталося відтоді з його улюбленим клубом? І увесь цей час він знав лише одного сьомого номера, лише одного голеадора, а трохи згодом і Капітана. Він, звичайно, добре знає, що його клуб — «Реал» (Мадрид), але не раз виникала спокуса піддатися магії простенької гри слів і замінити слово «Реал» на Рауль.


Згадувати усі досягнення Рауля, акуратно переписувати, скільки він виграв титулів, скільки зіграв чи забив — відбирати місце у слів, потрібних для пояснення його феномену.


Madridismo — це культ. Рауль Гонсалес Бланко був жерцем цього культу. І тому так легко було асоціювати його з білою махиною, яку створили свого часу великі Сантьяго Бернабеу і Альфредо Ді Стефано. Рауль швидко відчув себе спочатку продовжувачем, а потім хоронителем традицій, і у цій ролі він, здавалося, мав дограти до кінця кар’єри у футболці «Реалу».


Ранній дебют, успішна гра з перших кроків, вплинули на те, як сприймали Рауля. Йому всього лише тридцять три, а про нього останнім часом говорили як про сивочолого дідугана. Він дбає про себе як ніхто інший, він ніколи не дозволить собі грати з таким черевом, як у бразильського Роналду, чи пофігізмом Анелька, і все одно дедалі частіше запитували, чи може він дати «Реалу» ще щось, чи не настає час поступитися місцем молоді, як колись поступився місцем самому Раулю Еміліо Бутрагеньйо.


Певною мірою Рауль став заручником своєї синонімічності з клубом, але ще більше він, мабуть, «постраждав» від зміни епох. І його прощання з «Реалом» — це не зовсім скидання старої шкіри заради оновлення. Традиції, які він охороняв, суперечать сучасним цінностям футбольного супермаркету. Їх вшановуватимуть і надалі солоденькими промовами на банкетах, але мало кому знадобиться ветеран, котрий набридатиме черговій іноземній зірці розповідями про дух «Реалу», про значення та цінність футболки клубу.


А Рауль завжди вимагав від кожного цілковитої відданості реалівській філософії. Навіть Анелька, який зрештою перецілував за своє життя з десяток клубних емблем, Рауль вперто прагнув пояснити, яке щастя тому випало.


Ось це месіанство клубів-грандів може дратувати, але воно є, воно виростає з історії славних перемог і для прихильника «культу» є річчю абсолютно природною. Так було з Раулем, і саме тому він став для багатьох символом мадридизму. Проте символи, дух та інші потойбічні чудасії нічого зараз не варті, якщо не приносять мільйонні прибутки, необхідні для виплати відсотків з мільярдних боргів. Теперішній президент «Реалу» згадує про них лише влітку, коли потрібно продати чергову порцію мильних бульбашок надії.


І не помічає, що Рауль значно живіший у своєму сприйнятті футболу, у своїй пристрасті до гри, аніж деякі молодші за нього гравці. Рауль хоче грати, а не просто відбувати номер. Він звик до лідерства не лише у роздягальні, а й на полі. Йому потрібна «раулецентрична» команда. Він йде, бо «Реал» перестав бути такою командою. Йому потрібна команда, у якій він зможе втамувати свій досі сильний голод до гри та перемог. Він йде, бо цей голод став «Реалу» не потрібен.


Людина з іншої епохи (кому б зараз у «Атлетико» спало на думку розпустити кантеру, як це зробив колись Хесус Хіль, «подарувавши» Рауля «Реалу»?), він йде без образ, без скандалів.


Найкращими зразками творчості іншого екс-реалівця Хосе Марії Ґутьєрреса Ернандеса можна було б заповнити зал у Прадо. На жаль, обійти цей зал можна було б за годинку. Хоча за талантом він міг би претендувати і на цілий особистий музей чималих розмірів. Але талант Ґуті вкрай рідко підкорявся рутині буденної та мало привабливої праці. Його знамениті слова про те, що він не бачить себе на дискотеках у 60 років пояснюють і характер Ґуті, і причину його спорадичних спалахів на футбольному полі.


Ґуті не з тих, хто робитиме щось, коли немає натхнення. А чекати на це натхнення він може бозна скільки. А потім вийти і одним лише пасом зачарувати стадіон. Але між цими виходами є інші матчі, у яких так само треба бути на висоті і щедро ділитися своїм даром. А Ґуті у цих матчах немає. Він знову відволікається, він знову обмежується короткими, хоч і розкішними фразами замість того, щоб написати чергову футбольну поему.


Завдяки яскравим моментам у Ґуті було чимало шанувальників, котрі пробачали йому все за один лише штрих, один дотик, одну думку. А хтось, і таких було багато, постійно картав його за нестабільність та нехлюйство. У відповідь Ґуті, у кращому випадку, лише стенав плечима.


«Ґуті «зникає» під час матчу, бо футбол став більш посереднім, — написав Хорхе Вальдано ще п’ять років тому. — Він став жертвою верхоглядства футболу, який не знає, що робити з креативними гравцями». Якщо це так, то найбільший докір на адресу Ґуті полягає у тому, що він не зумів злетіти над цією посередністю, розігнати її набридливий морок сяйвом своєї гри. Він лише стенав плечима замість того, щоб стати суперзіркою.


Пусть не солнцем ты будешь, а малой звездой,


Узкой тропкой вдали от широких дорог.


Не цени ни побед, ни потерь, только будь


Воплощением дара, что дал тебе Бог.


Ці рядки і про Ґуті. Принаймні три перших рядки. Тільки не залишає відчуття, що він використав малу частину свого дару. І що футбольному світу, в якому видатними гравцями проголошують спеціалістів із фітнесу з м’ячем, не вистачило зірки на ім’я «Ґуті».

CAN-2012: Кваліфікація

Якби таку перемогу здобула середня європейська збірна, сурмили б про тактичний тріумф, грамотний план на гру та ефективне його втілення. Та навіть в країні, про яку йдеться, цю перемогу зустріли з подивом і навіть недовірою. Серед тих, хто не бачив матчу, справді знайшлися й ті, хто телефонував на радіостанції і перепитував, чи немає помилки в оголошеному результаті.


Навряд чи можна було чекати чогось іншого, якщо тренера звинувачують у всіх гріхах вже за те, що він взагалі очолює збірну, якщо один із товариських поєдинків організовували поспіхом (і якщо у обох цих поєдинках команда діяла в атаці з ефективністю, близькою до нуля), якщо від тренувань на базі збірної довелося відмовитися, бо на городі, що там замінює футбольне поле, важко було уникати травм.


Нічого дивного, що ніхто не прийшов до аеропорту проводжати команду, ніхто не розказував у ЗМІ про «нашу мету – 2012». Здається, що «некрологи» збірній були готові заздалегідь.


І ось матч зіграно. Є результат. Туніс – Ботсвана 0:1. Окрім нього є ще й надзвичайно приємні враження від гри збірної Ботсвани, яка поборола фаворита навзнаки за усіма канонами протистоянь Давидів з Голіафами.


Одразу можна відкинути версію про розслабленість фаворита, про «недооцінку» суперника. Тунісці з перших хвилин старанно взялися «прасувати» половину поля суперника. Говорити про «розслабленість» у цьому випадку можуть лише ті, хто замість того, щоб оцінювати побачене на поле, прагне підігнати ці оцінки під готовенький примітивний шаблон.


Так зараз у більшості гравців збірної Тунісу міжсезоння і, можливо, вже у вересні вони б зіграли потужніше. Але й у перший день липня підопічні Бертрана Маршана намагалися підтримувати максимально можливий на цей момент темп гри.
Варто згадати, чому власне знадобилося так рано грати перші матчі кваліфікації Кубка Африки-2012. Коли збірній Того все-таки дозволили брати участь у турнірі, жеребкування вже відбулося. Тож не залишалося нічого іншого, як додати тоголезців до однієї з груп. «Пощастило» командам Тунісу, Чаду, Малаві та Ботсвани. А у їхній групі з’явилося три додаткових ігрових дні.


Отже, грати та вигравати потрібно було у липні, і тунісці прагнули впоратися із цим завданням. Маршан обрав схему 4-3-3, зробив акцент на активні дії на флангах і попервах склалося враження, що аутсайдер триматиметься лише до першого пропущеного, тож тунісцям варто лише якомога швидше вирішити саме цю проблему.


Але з часом ставало очевидно, що цей самий «аутсайдер» захищається достатньо організовано, і провалюватися щохвилини захист збірної Ботсвани не планує. Гра тунісців натомість потроху розпадалася на окремі шматочки.


Провалив матч центрфорвард Жомаа. Просто розчинився десь між центральними захисниками, не чути його було зовсім. Коли ж раптом зустрічався з м’ячем, виробляв щось настільки мляве та передбачуване, що зупиняти його можна було із заплющеними очима.


Плеймейкер Дарражи дедалі частіше зміщувався ближче до правого флангу. Ніби для допомоги реактивному Бен Халфаллі, який дуже сподобався ще у товариському матчі з французами. Але спільних їхніх зусиль не вистачало для прориву. Крен у бік правого флангу зрештою розбалансував атакувальні дії тунісців. Усе звелося до одного, добре зрозумілого супернику варіанту.


Навіть у цьому не було біди, якби Ботсвана зовсім не думала про контратаки. Зрештою не києм так палицею господарі якось би свого досягли і гол би вимучили. Але ж гості «нахабніли» на очах, і коли почин лівого півзахисника Феньйо Монґали підхопив на протилежному фланзі Жоель Моґоросі, задихав на повні груди і форвард Джером Раматлакване. Саме він замкнув прострільну передачу Моґоросі. Саме він передав ще один «привіт» на Батьківщину, де серед іншого тренеру закидали й виклик Раматлакване, котрий, мовляв, «останнім часом більше лікувався, аніж грав».


У другому таймі Тунісу потрібно було насамперед повернути стрункість своїм атакам. Для цього Дарражи поміняв Бен Яхья. І чи не першим своїм ударом здалеку влучив у штангу. Порятунок ніби був зовсім поруч. Залишалося ще трохи додати у русі. І ось тут сталося найбільше диво цього матчу. У русі додавала Ботсвана.


Попри те, що атакували, гості менше, особливо у другій половині тайму, їхні захисні побудови були гнучкими та мобільними. Іноді здавалося, що ботсванці (у яких таке саме міжсезоння, як і у тунісців) навіть коли захищалися рухалися значно швидше за суперників. І тому, де б не намагалися прорватися підопічні Маршана, ботсванці встигали розставити там тенета.


Кілька напівмоментів тунісці все-таки створили. Але щоразу як м’яч оминав ворота Модірі Марумо міцнішала впевненість у тому, що якраз нічия буде у цьому матчі радше випадковістю, а не закономірністю, і що своєю вмілою роботою на полі ботсванці мають забезпечити собі перемогу.


Чому ж так зневажливо ставилися у Ботсвані до своєї збірної ще напередодні тріумфу? Чи є взагалі сенс вимагати гучних досягнень від команди, що в офіційних турнірах стартувала лише на початку 1990-х, а свої нечисленні перемоги у цих матчах здобувала здебільшого вдома?


Однак чотири роки тому, до того самого Тунісу, на відбірний матч чемпіонату світу команду проводжали у аеропорту тисячі уболівальників. Тоді це було нормою. І, мабуть, саме невдачі у кваліфікаціях потроху загасили оптимізм публіки.
Надмірні очікування, притаманні у Африці, як потужним футбольним державам, так і (приклад Ботсвани) маленьким.


Оптимізм змінили апатія та байдужість. Коли ж команду два роки тому очолив Стенлі Тшосане, він одразу став улюбленим об’єктом критики, а фраза: «У нас є хороші гравці, але немає хорошого тренера» лунала з усіх боків.


Достатньо блідо зіграти дев’ятого липня вдома з Чадом, і перемогу у Тунісі з легкістю проголосять випадковою. Адже ніхто ніколи не заперечував, що команди Тшосане вміють захищатися, звинувачували його якраз у невмінні «поставити» яскраву гру в атаці.


Так ніби ця гра з’являється за щучим загадом, а спаринг-партнерів (здебільшого команди-сусіди одного з Ботсваною рівня) вибирає тренер, а не Федерація. Яка потім ще й може «порекомендувати» не запрошувати найкращих виконавців, котрі виступають за кордоном, на товариські матчі… Аби зекономити.


Поки що Стенлі Тшосане і його команда можуть приймати заслужені компліменти. І пам’ятати, що і до перемог у Ботсвані можуть бути так само не готові, як і до поразок.


Якщо ж раптом до перемог готова сама команда, то гра у Тунісі може стати не останнім яскравим спогадом про виступ збірної Ботсвани у кваліфікації Кубка Африки-2012.

Другі дивізіони

Другий дивізіон будь-якого чемпіонату завжди багатий на сюрпризи та цікаві зустрічі або з давніми знайомими, або з тими, хто лише починає свій злет. Минулий сезон не став винятком. Зокрема, захопливою була боротьба за вихід до еліти у французькій Лізі 2. До того ж, окрім миттєвих вражень від матчів цього турніру, зринали з пам’яті спогади про минуле.


Наприклад, Лігу 2 виграв «Кан», що упродовж шести останніх років регулярно курсує між першим та другим дивізіонами. Теперішній стадіон клубу «Мішель д’Орнано» відкривали у 1993-му товариським матчем збірних Франції та Росії. Французи здобули елегантну перемогу, у російській пресі писали про «урок французької», а вже за кілька місяців «вчителі» трагічно та незбагненно не потрапили на чемпіонат світу у США.


У сезоні 2009/10 на цьому стадіоні грала команда, яку навряд чи захочеться назвати елегантною, але вона відзначалася надзвичайною надійністю. Тридцять пропущених м’ячів у тридцяти восьми матчах — найяскравіша цифрова характеристика «Кану», команди з компактним, зіграним складом, який все-таки доведеться підсилювати для виступу у першому дивізіоні.


Цікаво також, чи залишиться у команді орендований у «Осера» гравець молодіжної збірної Стівен Ланжель, котрий провів хороший сезон у центрі півзахисту.
«Брест» мало чим поступився «Кану» у міцності захисту та ефективності атакувальних дій. У обороні виділялися сенегалець Омар Даф (правий захисник, який запам’ятався ще на ЧС-2002) та центрбек габонець Моїс Апанґа, один із найкращих гравців своєї збірної на останньому Кубку Африки. «Перлиною» нападу «Бресту» став 22-річний вихованець «Лансу» Нолан Ру (15 забитих м’ячів).


Сенсація Ліги 2 — крихітний клуб «Арль-Авіньйон», що вперше у своїй історії потрапив до елітного дивізіону. Головне враження від цієї команди — стійкість, витримка, вміння тримати удар. Показовим був у цьому плані ключовий виїзний матч проти «Метца», конкурента у боротьбі за третє місце. Упродовж перших хвилин двадцяти «Метц» просто знищував суперника стрімкими фланговими атаками. Підопічні Жоеля Мюллера забили один м’яч, а могли забити мінімум утричі більше. У середині тайму «Арль» залишився у меншості. Здавалося, що шансів на перемогу вже немає. Але наприкінці першого тайму команда Мішеля Естевана зрівняла рахунок, а у компенсований час до тайму другого упіймала суперника на смертельну контратаку.


У складі «Арля» було кілька колоритних персонажів. Легенда «Арсеналу» Каба Діавара, який окрім Англії (де він також виступав за «Блекберн» та «Вест Хем») встиг пограти у Іспанії, Катарі, Туреччині та на Кіпрі. І, звичайно, Андре Айю, котрий після цієї оренди, виступів на молодіжному чемпіонаті світу (золото) та Кубку Африки (срібло), цілком може розраховувати на шанс у «Марселі», команді, у якій виблискував свого часу його батько.


У інших командах Л2 вистачало знайомих облич. У «Метці», що залишився четвертим, можна було побачити у дії одного з найкращих флангових захисників Африки Адама Тамбура, бенінського нігерійця Разака Омотойоссі та двох ветеранів — Нуну Фрешо та Сільвена Вільтора.


«Клермон» (шосте місце) тренував Мішель Дер Закарян, а грав за цю команду обметаний бундеслігівський боєць Ахмед Мадуні. (По завершенні сезону він вже повернувся до Німеччини).


«Тур» зібрав футболістів звідусіль. Бельґазуані з київського «Динамо», досвідчений Анґлєбер з «Брюгге», бразилець Жуліу Сезар («Сан-Паулу», «Ґойяс», «Пайсанду», «Васку», «Портуґеза»). Але усіх затьмарив Олів’є Жиру. Двадцять один забитий м’яч, звання найкращого бомбардира дивізіону і як винагорода — трансфер до «Монпельє».


З того, що не вдається подивитися, виділити можна лише цифри та прізвища, але і це достатньо цікава і варта уваги інформація, що стане в нагоді вже у новому сезоні.
Отже, у австрійському «Вакер Іннсбрук» лідером півзахисту є гравець молодіжки Юліус Першталлер (26 матчів, 11 мячів у сезоні 2009/10).


У бельгійському «Льєрсі» зібралися екс-форварди англійської Прем’єр-Ліги — Жозеф-Дезіре Жоб і Томаш Радзинськи. Якщо внесок Жоба, котрий прийшов до команди на фініші сезону, був досить скромним, то канадець забив 15 м’ячів. Ворота захищав серб Владан Куйович, учасник мужньої, але запізнілої спроби врятувати «Леванте» від вильоту з Прімери у сезоні 2008/09.


У Данії разом із «Хорсенсом» піднявся до Суперліги Адам Екерслі, учасник історичного матчу молодіжних складів «Динамо» та МЮ. А справжньою зіркою цієї команди є бразильський форвард Жилберту Масена (16 м’ячів у 26 матчах).


У Швейцарії знову гратиме в еліті славнозвісний «Тун», який тепер тренує Мурат Якін. У середній лінії саме у минулому сезоні яскраво засяяв вихованець «Боки» Есекьєль Скарьйоне (18 м’ячів). Надзвичайно потужно відіграв на старті чемпіонату сенегальський форвард Пап Файє (13 м’ячів у 13 матчах), але за участь у договірних матчах він отримав безстрокову дискваліфікацію.


У турецькому «Карабюкспорі» блискуче відіграли 23-річний нігерієць Еммануель Еменіке (16 м’ячів у 28 матчах) та хавбек Ясін Авджи (18 м’ячів у 34 матчах).


І зрештою важлива інформація для «натуралізаторів». Дев’ять м’ячів у 12 матчах за угорський «Солнок» забив орендований у «Ференцвароша» 20-річний канадець Ігор Писанюк.

Fútbol mexicano: Chicharito Hernandez

Останні хвилини матчу, переконлива перевага — хороша нагода випустити на поле юного дебютанта. Особливо коли йдеться про клуб, що принципово відмовляється від іноземців і серйозно розраховує на власних виконавців. Тож дев’ятого вересня 2006 року у першій команді мексиканського «Чивас» дебютував Хав’єр Ернандес. Він вийшов на поле на 81-й хвилині, а вже за шість хвилин забив свій перший у «дорослому» футболі м’яч.


Чудовий, здавалося б, привід вже зараз, коли Ернандес став гравцем МЮ, пишномовно проголосити той день народженням нової зірки, що одразу гучно про себе заявила. Але це не зовсім так. Наступного разу Ернандес відзначився за «Чивас» у січні 2009-го.


Що відбувалося упродовж цих двох з гаком років? Нічого, що сподобалося б любителям футбольного гламуру. Ернандес частіше грав за «Тапатіо» (фарм-клуб «Чивас»), аніж за першу команду мексиканського гранда, і наполегливо працював. Про нього говорять як про людину надзвичайну скромну, але коли він виходить на поле, впевненості Хав’єра можуть позаздрити значно досвідченіші футболісти. Схоже, що це є результатом постійного самовдосконалення, рисою людини, котра готова зустріти свій шанс і одразу ним скористатися.


Оскільки у «Чивас» президентові не потрібно щороку займатися порожньою балаканиною про «мексиканізацію», кожен молодий гравець знає, що шанс у нього буде. Тому так спокійно й готувався Ернандес до появи вже у основному складі, робив все, аби бути здатним зіграти так, щоб запам’ятали не лише один вдалий вихід на заміну, а цілу серію яскравих матчів.


У чемпіонаті Мексики ця серія почалася у липні минулого року і закінчилася наприкінці березня 2010-го. Закінчилася, бо збірній треба готуватися до чемпіонату світу. Тож усіх кандидатів на поїздку до ПАР забрали з клубів заздалегідь. Дід Хав’єра грав на Мундіалі у 1954 році, батько — у 1986-му, настала черга Чичаріто (Chicharito — Горошинка, прізвисько, яке Ернандес успадкував від батька).


Клаусуру-2010 Хав’єр розпочав трьома дублями. Може, навіть більше, аніж у минулому чемпіонаті, впадала в око його неймовірна здатність блискуче орієнтуватися у будь-якій ситуації, миттєво приймати точне рішення та безжально карати захист суперника за найменшу помилку.


Жоден інший форвард у Мексиці не забивав у цьому сезоні стільки різних за стилем та манерою виконання м’ячів. Ернандес може вигулькнути перед воротарем або вискочити з-за спини оборонця на флангову передачу і одним дотиком переправити м’яч у сітку, може філігранно, причому з обох ніг, пробити з середньої дистанції.


Діапазон дій Ернандеса не обмежений штрафним майданчиком. Він регулярно зміщується на фланги і віддає звідти вивірені передачі на партнерів, котрі підключаються до атаки з глибини. Саме різнобічність його таланту дозволила «Чивас» вигравати на старті сезону навіть ті матчі, у яких команда не демонструвала злагодженої гри в нападі. Неймовірну ефективність у реалізації моментів забезпечував насамперед Ернандес.


До нового сезону ще кілька місяців, у Чичаріто попереду чемпіонат світу, і щось може змінитися, але зараз можна сказати, що Ернандес переходить до МЮ на піку форми. Або точніше на піку того, на що він здатен у цей момент. Поза всяким сумнівом Хав’єр і далі прогресуватиме. Трансфер до МЮ є тим новим викликом, що сприятиме прогресу.


Усе, що він так добре робив у Мексиці, Ернандесу потрібно буде повторити в інших умовах, за інших обставин. Важливо те, як швидко він адаптується до цих нових умов. Цікаво, чи сам Фергюсон розраховує на те, що Ернандес одразу ж почне забивати у АПЛ? Чи він дасть йому час, щоб призвичаїтися до Англії?


Мексиканським футболістам взагалі важкувато буває закордоном. Якщо говорити про амплуа Ернандеса, то після Уго Санчеса жоден мексиканський голеадор не тріумфував у Європі. Хав’єр наважується залишити чемпіонат, у якому добре платять, чемпіонат хорошого рівня. У Мексиці пильно стежитимуть за його виступами в Англії ще й тому, що це перший трансфер подібного рівня за всю історію мексиканського футболу (Санчес переходив свого часу до мадридського «Атлетико» і вже потім опинився у «Реалі», а коли їхали до Європи Вела («Арсенал») та брати Дос Сантоси («Барселона») навряд чи це мало такий розголос), і мексиканців страшенно цікавитиме, чим закінчиться ця пригода.


Саме цей тягар очікувань здається зараз першою серйозною перешкодою для Ернандеса та Фергюсона. Ось тоді досвід поступового розвитку, набутий у «Чивас», має стати Чичаріто у нагоді. Як і те, що йому ніколи не заважала репутація «золотого хлопчика», бо у чемпіонаті світу U-17, який мексиканці виграли, Хав’єр участі не брав.


Суто футбольна адаптація навряд чи стане болісною. У «Чивас» Хав’єр грав здебільшого за схемами 4-4-2 та 4-3-3, але у нього є всі дані і для успішних дій за схемою 4-5-1. Він однаково впевнено почувається і у стрімких контратаках, і у позиційному нападі. Необхідність відпрацьовувати у відборі його не лякає.


Потрапити до Фергюсона — не просто велика честь, а ще й посмішка долі. Якщо шотландець довіряє гравцю і покладається на нього, то він так вибудує гру команди, щоб талановитий новачок розкрився уповні. (Останній яскравий приклад — Кріштіану Роналду).


Ернандес має неабиякий потенціал. Фергюсон вміє потенціал розкривати. Це те, що відомо сьогодні. «Завтра» буде новий сезон, однією з інтриг якого буде спроба Хав’єра «Чичаріто» Ернандеса зробити ще кілька кроків до всесвітнього визнання.

Fútbol Uruguyao: Magico Peñarol

Справа навіть не в тому, коли вони востаннє були чемпіонами. Хоча і це для клубу з переможними традиціями має неабияке значення. Значно гірше те, що важко згадати, коли востаннє «Пеньяроль» грав цікаво, коли його матчів чекали з нетерпінням. А зараз футбольний тиждень є просто неповноцінним, якщо пропустиш чергову виставу команди Дієго Агірре.


Порівняння з театром, яким би заяложеним воно не було, у цьому випадку є доречним як ніколи. Таке враження, що футболісти «Пеньяроля», немов прагнучи компенсувати уболівальникам роки сірого, бездушного «видовища», викладаються у кожному матчі так, ніби не існує втоми, виснаження, ніби енергія, якою вони діляться з публікою, повертається до них помноженою у сотні разів.


«Пеньяроль» бачить лише ворота суперника. Усе інше — не варті уваги деталі, що відволікають від найголовнішого. Кожен рух, кожен пас підкорений одній меті. Весело, із щасливою затятістю людей, які насолоджуються тим, що роблять, футболісти «Пеньяроля» мчать уперед.


Казкова уругвайська молодіжка Агірре грала так само. Тепер йому вдалося захопити своїми ідеями не лише юнаків-початківців, а й загартованих у численних баталіях ветеранів. І вони, наче тільки цього й чекали, прийняли цей футбол — радісний та свіжий, футбол сонця та вітру, той футбол, що багато років тому зробив збірну Уругваю найбільш стильною командою світу. І цей футбол відплачує їм сторицею.


Тридцятитрирічний Антоніо Пачеко і раніше вмів забивати. Але чи він колись забивав так різноманітно, так натхненно і вишукано?


Відомо було і те, що Аревало Ріос завжди багато працює у середній лінії, але обсяг роботи п’ятого номера «Пеньяроля» у цьому чемпіонаті все одно вражає. І стосується це не лише гри у відборі. Ріос постає справжнім майстром до всього здатним.


Гра «Пеньяроля» взагалі надзвичайно поліфонічна. Пресинг, короткі, середні чи довгі передачі зливаються в одну потужну мелодію одчайдушної атаки. Від руху гравців у чорно-жовтій формі починає мерехтіти в очах.


Якщо суперник намагається витримати цей темп і шукає контраргументи, помітною стає різниця, може, навіть не стільки у класі виконавців (хіба раніше, у похмурі сезони, не вистачало у «Пеньяролі» класних гравців?), скільки у впевненості. Впевненості у тому, що твоя гра краща, що результат слухняно прибіжить до тебе, якщо ти залишаєшся вірним цій грі.


Цю впевненість добре ілюструє фраза, що пролунала у коментарі останнього матчу команди Агірре: «Пеньяроль» шукає стандарти неподалік від штрафного майданчика. Свого штрафного майданчика». Навіть у таких ситуаціях «Пеньяроль» небезпечний, бо варто лише перехопити м’яч, як за лічені секунди він вже опиниться біля протилежних воріт.


«Пеньяроль» такими діями ще й ніби піддражнює суперника, закликає і його спробувати свої сили у творчості. Тому «Пеньяроль» розуміє, що без моментів біля його власних воріт не обійдеться. І сприймає це так, як воно є. Зрештою для моментів суперника є Себастьян Соса.


Голкіпер «Пеньяроля» увібрав філософію гри команди не гірше за польових гравців. Він не дратується, не панікує, коли суперники небезпечно атакують. Адже це все частина видовища, повноправним учасником якого є кожен із них.


Кожен вихід віч-на-віч, кожен удар для нього є приводом з якоюсь позамежною флегматичністю сяйнути своїм талантом. Хоча роботи у нього буває вкрай мало, дії Соси все одно залишаються у пам’яті.


Молодіжку Агірре, що на континентальному, що на світовому чемпіонаті зупиняла збірна Бразилії. Зупиняла завдяки тому, що спромоглася не лише розірвати гру суперника, а й послідовно та злагоджено вести свої атаки. У чемпіонаті Уругваю такого суперника поки що немає. Але зрозуміло, що все одно «Пеньяроль» колись очки втратить. Тільки чомусь здається, що навіть це він зробить красивіше, аніж будь-яка інша команда.


P.S. Востаннє «Пеньяроль» був чемпіоном у 2003 році. Тренував команду Дієго Агірре.

Calcio: Мистецтво боятися

Робота на матчі «не свого» чемпіонату — немов візит до чужої домівки. У ній свої правила, свої традиції, усе у ній ретельно розставлено згідно зі смаками та уподобаннями господаря. І навіть якщо тобі щось не подобається, занадто вигадливою, наприклад, здається якась деталь інтер’єру, слід пам’ятати про чужий монастир та свій устав.


Але залишається право на внутрішню незгоду. На усвідомлення того, що яким би чепурним та найкращим у світі не здавався комусь цей чужий куточок щастя, у твоєму серці ані його порядки, ані його чари відгуку ніколи не знайдуть.


Найбезглуздіші у футбольному світі суперечки — суперечки про те, який чемпіонат «найкращий». Особливо, якщо сперечаються про закордонні чемпіонати. Фіговим листячком результатів у тому чи іншому сезоні суперечники прикривають кардинальні світоглядні розбіжності. Сліпе, фанатичне поклоніння чемпіонату наштовхується у таких баталіях на свого близнюка, і про ідеологію, історію та культуру країни, із землі якої виріс чемпіонат і душу якої відображає, ніхто навіть не згадує. Істеричне верещання вважається невідпорним аргументом.


Тому значно цікавіше слухати тих, хто бачить зв'язок між традиціями народу та його саморозкриттям у футболі. Або тих, хто може з хірургічною точністю та холоднокровністю препарувати предмет свого обожнювання і вміло показати його суть, коріння його чеснот та потворності.


Такі люди стають поводирями по іншому світу, відкривають його перед тобою, інколи страшенно звабливо, аби ти міг зрозуміти, чому вони люблять саме це, а не інше. Якщо цей світ тобі чужий, але ти не закостенів у чванькуватій маячні про «найкраще», такі дороговкази ще важливіші, бо привертають увагу до цікавих, вартих вивчення явищ чи подій.


Можливо, когось це вивчення зрештою підштовхує до глибоких переживань та справжнього захоплення. Проте буває і так, що ти залишаєшся вдячним за підказку, оцінюєш привабливість явища і повертаєшся до ближчих тобі світів, бо у світі іншому відчуваєш дискомфорт, що не дає поринути у нього з головою.


Пов'язаний цей дискомфорт із тим, що здається тобі наріжним каменем футбольної філософії цього світу. Тим, що і викликає спротив та незгоду.


Баудоліно, герой роману Умберто Еко, говорить, що для італійця немає нічого кращого, аніж приєднатися до чужинського війська і піти трощити інше італійське місто.


Для мене, підступність та боягузтво — наріжний камінь італійської футбольної філософії. Саме тому, що серед тих, хто вміє добре грати у футбол, ніхто не вміє боятися так, як італійці, вони завжди є претендентами на великі титули. Вони зробили підступність та боягузтво Мистецтвом. З грайливим цинізмом відполірували їх до шикарного лиску. Знайшли для них привабливу обгортку раціоналізму.


Але є матчі — фантасмагоричні за сценарієм — у яких цей наріжний камінчик вилазить назовні у всій своїй первісній жалюгідності. Обгортка осипається порохнею, мистецтво зіщулюється до розмірів примітиву.


У романі Курціо Малапарте «Шкіра» є шикарний епізод. Командування пояснює солдатам, що їхня Батьківщина зганьбилася, коли стала на бік Німеччини, і що тепер, коли вони воюватимуть разом із американцями, вони мають робити це гідно. Потім офіцер хоче переконатися, що солдати усе зрозуміли, і просить одного з них повторити. І ця фраза є квінтесенцією не лише італійського футболу. Солдат каже: «Ми маємо бути гідними позорища Італії».


Двадцятого лютого 2010 року міланський «Інтер» та генуезька «Сампдорія» були гідними позорища Італії.

CAN-2010: Фінал та деякі підсумки

Гана – Єгипет 0:1


Досвід двох попередніх матчів у плей-офф навчив ганців, що одного забитого м’яча має вистачити. І вони грали з тими ж акуратністю та обережністю. І, може, навіть стали б чемпіонами, якби забили першими. Або якби грали з іншою командою.
Як терпляче вміють працювати єгиптяни, добре відомо. Як відомо й те, наскільки швидко та безжально карають вони за помилки. Особливо тоді, коли суперник активніше йде в атаку з надією дотиснути Єгипет.


Упродовж 15-20 хвилин, що передували голу Ґєдо, ганці регулярно били по воротах суперника. Єгиптяни у цей час зрідка знаходили можливості для ударів. Збірна Гани, немов брала приклад з чемпіона, і намагалася діяти якомога збалансованіше. Здебільшого це вдавалося.


І все ж у одному важливому аспекті ганцям не вдалося досягти такої необхідної переваги. Темп гри влаштовував єгиптян. У виснажливій боротьбі ганці не поступалися супернику у фізичній готовності, але дуже рідко прагнули збільшити темп, зробити боротьбу швидшою та інтенсивнішою.


Можливо, не хотіли ризикувати, не хотіли першими згоріти у більш аніж тридцятиградусну спеку.


Однак команда загартувалася. Напередодні чемпіонату світу це важливо. Якщо ж у Південній Африці приєднаються до партнерів Ессьєн, Мунтарі, Аппія, Менса, збірна Гани матиме значно більше ігрових варіантів. І, може, зрештою саме у Гані виросте серйозний конкурент Єгипту.


Поки що, і це головний висновок не лише цього турніру, а й чотирьох останніх років, у збірної Єгипту не з’явилося гідних супротивників. Багато надій покладали насамперед на збірні Нігерії, Камеруну та Кот д’Івуару. Країни з хорошим вибором виконавців. Найкращі з яких виступають у Європі. Чи не у цьому завада?


Адже більшість гравців збірної Єгипту грають у національному чемпіонаті. Хассан Шехата ретельно підбирає футболістів і створює саме команду. У якій, можливо, не знайдеться місця якійсь зірці, але у якій гравцеві «нізвідки», яскравий приклад — Ґєдо, легко розкритися і стати героєм.


Подібне пояснення навряд чи є вичерпним. Хіба заважає хтось у подібному ключі працювати тренеру будь-якої з трьох згаданих збірних? Хіба не можна і в Камеруні чи Нігерії пожертвувати «зіркою» або кількома (це не натяк на конкретних гравців, а радше загальне міркування) для створення команди-династії?


«Хтось», на жаль, заважає. Йдеться, звичайно, про діяльність федерацій. Хаотичний вибір тренерів, погана організація зборів, ледь не накази взяти до збірної того чи іншого футболіста — усе це давній багаж провідних збірних континенту. Але з плином часу це дратує дедалі більше, і дратує передусім тих футболістів, котрі за цей самий час вже звикли до значно більш професіональних умов роботи.


За таких обставин виступ на будь-якому великому турнірі перетворюється на імпровізацію, на спонтанний пошук оптимальних схем та варіантів гри.


Або ж ніхто нічого не шукає, як Отто Пфістер два роки тому. Ставку роблять на те, що впадає в око. Чіпляються за очевидне і живуть без думки про завтра.


Звідси така ідейна бідність турніру, мінімум яскравих емоцій та спогадів. На рівні аналізу того, що відбувається та вміння думати на полі, чемпіонам не було рівних. Єгипетські гросмейстери дали сеанс одночасної гри звичайним любителям.
Єдина команда, що хоч трохи додала розуму до грубої сили — Камерун — ледь не вибила єгиптян у чвертьфіналі.


Під мелькання перед очима м’язів івуарійців, камерунців, нігерійців іноді можна було забути, що це все-таки футбольні змагання. І хотілося зрозуміти, чому серед цих добре підготовлених атлетів немає хоч би одного на команду справжнього майстра останнього пасу. Того, хто б одним лише помахом пензля суттєво поліпшив портрет своєї команди.


Але де вони нові Окочі? Чи взагалі звертають увагу на таких гравців у африканських академіях? Чи готові там приділяти достатньо часу обгранкуванню саме таких талантів, шліфуванню їхнього дару? А, може, засновникам цих академій за давньою європейською звичкою простіше просто тонами вивозити з Африки усе корисне, а вже у Європі з цим розбиратися? А якщо у чомусь звинувачуватимуть, то завжди можна прикритися історіями успіху тих, чиї прізвища не сходять з язиків по всьому світу.


Відповіді на ці запитання можуть допомогти зрозуміти, чи варто очікувати від деяких африканських збірних якіснішого прориву, справжнього виходу на елітний рівень. Або ж і далі ці команди житимуть за чужими, закоснілими шаблонами.

CAN-2010: Півфінали

Гана – Нігерія 1:0


Подвійне дежа вю. Гана грала точнісінько як з Анголою. Нігерія — так само, як проти Замбії. Нічого дивного, що в одних організували взяття воріт Асамоа та Ґьян. Не дивує і те, що в інших знову не знайшлося організатора атак.



Алжир – Єгипет 0:4


Це був розкішний акт канібалізму. Як справжні гурмани, єгиптяни нікуди не поспішали. Жертві навіть дали сорок хвилин на те, щоб повірити у можливість ще одного дива. Та варто було Аллішу порушити правила у штрафному, і єгиптяни почали акуратно, зі смаком відрізати від суперника по шматочку.


У алжирців не витримали нерви. Ще два вилучення нагадували спроби закінчити це знущання якомога швидше. Ще б пак. Суперник грав настільки цілісно, органічно, виглядав настільки невразливим, що тільки в істериці могли алжирці виплеснути свій розпач.


У 1989-му мінімальна перемога у скандальному матчі з Алжиром відкрила збірній Єгипту шлях на чемпіонат світу. Минуло двадцять років і Алжир примудрився не пустити на Мундіаль беззаперечно кращу команду континенту.


Тож якою б вишукано знущальною не була ця перемога єгиптян, язик не повертається назвати її помстою. Адже навіть якби вони забили удвічі більше, учасником чемпіонату світу все одно залишився б Алжир.


Тож якби ми придивлялися пильніше, може, побачили на очах єгиптян крокодилячі сльози…

CAN-2010: Три чвертьфінали

Ангола – Гана 0:1


Щось схоже ганці пережили самі, коли були господарями турніру два роки тому. Мінімальне відставання у рахунку, відчайдушні, але непереконливі та марні спроби забити.


Тиск ангольців на перших хвилинах матчу ніби мав захистити команду Мануела Жозе саме від такого сценарію. Активна гра на флангах із різкими подачами до штрафного сіяла паніку у лавах ганців. Зрізки захисників, істеричні виходи Кінгсона — для повного щастя не вистачало лише автоголу.


Може, цим би й закінчилося, якби у самих ангольців не розклеївся перехід до атаки. Передачі ставали «сліпими», збільшувалися розриви між лініями, і Ангола ставала вразливою до контратак. Ганці миттєво це використали. Асамоа віддав гросмейстерський пас на Ґьяна, а тому вистачило двох дотиків, аби відправити м’яч у кут.


Гол заспокоїв ганців. Джерелом хаосу продовжував бути хіба що Кінгсон. Його звичка смикатися з приводу та без допомогла лише на 30-й хвилині, коли він потягнув хороший удар головою у виконанні Манушу.


Ще один шанс Манушу мав наприкінці тайму, але враження ще з першого матчу було точним: цей Манушу не здатен без сторонньої допомоги зрушити з місця навіть камінчик. А колись готовий був совати гори.


Другий тайм з його шістьма компенсованими хвилинами перетворився на нескінченну процесію дедалі пригніченіших ангольців до воріт суперника. Розраховувати можна було хіба що на хорошу подачу і чіткий удар головою. (Недаремно ж опинився зрештою у атаці центральний захисник Калі). Але увесь свій запас чіткості ангольці використали у перші десять хвилин.


Ганці вкрай рідко контратакували, немов відчували, що для успіху достатньо буде всього лише втримати ворота сухими.



Єгипет – Камерун 3:1


Найкращий поки що матч турніру. Коли камерунці почали піддавлювати, єгиптяни відреагували на це з притаманною чемпіонам незворушністю. Немов були впевнені, що цей тиск обов’язково мине, і мине швидко, а вже потім вони полосуватимуть суперника ножами своїх гострих передач.


Але з’ясувалося, що єгиптянам, по-перше, не так вже й легко просуватися вперед через пас, бо суперники надзвичайно швидко та організовано відтягувалися в оборону, а по-друге, камерунцям вистачило для взяття воріт одного з численних кутових, якими, здавалося, обмежили атакувальні можливості суперника підопічні Шехати. Емана закрутив так, що Ахмед Хассан лише трохи підправив м’яч на шляху до сітки.


Отже, у чемпіона не йде гра в атаці. Що могло змінити ситуацію, якщо не проходять багатоходові комбінації? Відповідь Ахмеда Хассана була наскільки несподіваною, насамперед для Камені, настільки ж переконливою. Капітан єгиптян немов познущався з тієї солідної відстані до воріт, на якій камерунці утримували суперника.


Після перерви серією атак Єгипет мав намір поставити суперника на місце. Водночас зрозуміліше стало, чому так затято намагається збірна Камеруну до мінімуму звести кількість єгипетських атак. Будь-яка поява гравців у червоній формі біля воріт Камені була приводом бити на сполох.


Тож камерунці завдяки невтомній роботі знову почали перевіряти захист чемпіонів на міцність. Це була не бездумна гра м’язами, як у Камеруну Отто Пфістера. Це був цілеспрямований, потужний тиск. Такий тиск навряд чи б витримала будь-яка інша оборона на турнірі. Тільки єгиптяни, з їхньою по-футбольному шляхетною виправкою могли не лише методично відбивати штурм, а й намагатися переходити у контрнаступ. Камерунці вперто обривали нитки цих атак і так само вперто шукали можливостей для ударів.


У титанічному протистоянні, у якому той, хто захищається нічим не поступається тому, хто атакує, не можна помилятися. Особливо, якщо граєш проти Єгипту Хасана Шехати. Камерун мав це запам’ятати ще після фіналу минулого Кубка Африки. Якщо і пам’ятав, то пам'ять виявилася короткою. І яким би випадковим не здавався гол Ґєдо, є у ньому своя логіка. Єгипет впорався з навалою, Єгипет — команда мудра та дисциплінована — красиво дочекався свого шансу. Необхідність захищатися на межі сил не виснажила єгиптян. Вони зберегли свіжість сприйняття, вміння миттєво зорієнтуватися у ситуації.


Третій «гол» Єгипту — ганьба турніру. Але самі єгиптяни тут не винні. Це всього лише черговий привіт людині, котра вже стільки років паразитує на світовому футболі.



Замбія – Нігерія 0:0 (пен. 4:5)


Краще б одразу пробили пенальті і не мучили ані себе, ані глядачів. Якщо замбійці після обережного початку поступово згадували який футбол допоміг їм вийти з групи і навіть мали чудові, як для такого матчу, нагоди, то нігерійці чи не усі чотири тайми відіграли флегматично та безбарвно.

CAN-2010: Третій тур

Оскільки у третьому турі все здебільшого було банально та прогнозовано, а справжні емоції подарували лише команди групи D, є сенс замість нотаток по кожному матчу пошукати відповіді на кілька запитань, що стосуються вирішальних матчів у групах і дають змогу не лише попрощатися з тими, хто припинив виступи на турнірі, а й підготуватися до плей-офф.


У чому винні збірні Анголи та Алжиру?


На мокрій чи заледенілій дорозі, у дощ чи туман, водій їхатиме обережніше, аби не наражатися на небезпеку. В алжирської збірної обережність взагалі є основою основ і безглуздо було очікувати атак від команди, що у двох попередніх матчах забила один м’яч.


Так, цього м’яча їм зрештою вистачило для виходу з групи. Але це вже вибрики долі та регламенту змагань. У цьому конкретному випадку можна нарікати на пріоритетність особистих зустрічей. А якби, наприклад, важливішою була б різниця м’ячів, і Малаві та Малі потрібно було зіграти з певним рахунком, аби гарантовано відчепити Алжир? Хто наважиться стверджувати, що матч би не закінчився «як треба»?


Скільки років залишається лише співчувати жертвам ось таких «пактів про ненапад», що за мовчазної згоди обох сторін підписали Ангола та Алжир. І якщо раптом хтось не вигадає кращий спосіб визначення двох перших команд у групі, безсило співчуватимемо і далі.


А якби за рахунку 2:0 Стівен Кеші одразу наказав би своїй команді пропустити? Адже тоді з’явилася б надія у малавійців, і може це б змусило активізуватися Алжир, якому навіть нічия збірної Малаві закривала шлях до чвертьфіналу. До того ж, коли Малаві вдалося відставання скоротити, малійці легко ловили суперника на контратаках і знову вразили його ворота.


Але ось така несподівана ризикована та парадоксальна жертва навряд чи спала б на думку тренеру збірної Малі. Він дуже слабко провів турнір. Тож і не варто було очікувати від нього відчайдушних кроків.


Чого б досягли деякі збірні, якби у них були воротарі?


Насамперед йдеться про команди Малаві та Беніну. «Самогубство» збірної Малаві у останньому матчі на совісті голкіпера. Ніби й те, що на вихід до плей-офф у малавійців були реальні шанси, вже слід вважати досягненням. Вчорашній, а ще передучорашній, аутсайдер здобув яскраву перемогу у першому матчі, зігравши так, як на цьому рівні не грав ніколи. Хіба це не успіх? Чи правильно вимагати більшого?


Може, саме близькість ще грандіознішого успіху скувала команду Кінни Пірі. Зробити одразу кілька кроків уперед вічному невдасі не так вже й просто.


Бенін серйозно додав за останні два роки. Стосується це передусім гри в атаці. Нічого дивного у цьому немає. Збірна з такими гравцями, як Сесеньйон та Омотойоссі, ледь не зобов’язана вміти вигадувати щось нестандартне.


Здивувало, що основним голкіпером команди був Джидону. Немає сенсу згадувати, що Шиту був першим номером на попередньому Кубку Африки. Достатньо того, що зараз він вийшов у стартовому складі у другому матчі і зіграв впевнено. І у тому ж матчі зазнав травми…


Які команди грали найцікавіше і найзмістовніше?


Єгипет та Замбія. Дуже приємно, що замбійці уникли зустрічі з чемпіонами вже у чвертьфіналі. Це різні команди, кожна з яких зачаровує по-своєму. Єгиптяни вишуканістю ігрової постави, вмінням прораховувати на кілька ходів вперед та безжальністю, з якою вони карають суперника за найменше недбальство.


А ще роботою тренера. Його ніхто ніколи не запрошував і не запросить до «елітних» європейських клубів, але Хасан Шехата елітний тренер. Тож і команда у нього доброго плоду.


Замбійці беруть за душу своїми швидкісними атакувальними маневрами. Якби захист був міцнішим, команду Ерве Ренара можна було б навіть назвати претендентом на перемогу в турнірі. Зрештою, саме через проблеми в обороні замбійці перед третім туром були у своїй групі останніми. І прорвалися у переможці групи як вміли. Атакою. Перший їхній м’яч у ворота Габона став одним з найкрасивіших на турнірі. Гімном командній взаємодії та націленості на ворота суперника.

CAN-2010: Другий тур. Групи C, D

Нігерія – Бенін 1:0


Схоже, що на плеймейкерство Мікела у збірній Нігерії вже не розраховують. У цьому матчі на позиції атакувального хавбека вийшов Калу Уче. Бенінці одразу приставили до нього сторожа і справді блиснув Уче лише раз, коли пасом розрізав захист і вивів Якубу віч-на-віч з воротарем.


На правому фланзі з’явився Одемвінґі, який одразу ж розвинув бурхливу діяльність, але, як і у попередньому матчі, більшості атак нігерійців бракувало нестандартних ходів.


Бенінці у першому таймі навіть не претендували на тривалий контроль м’яча. Їх більше цікавило, щоб все було спокійно у захисті. Контратак їм цілком вистачало. У одній з них Сесеньйон струсонув перекладину, дзвін якої затихав на останніх хвилинах тайму разом з ритмом гри. Аж раптом відносний спокій порушила атака нігерійців і треля суддівського свистка. Арбітр вирішив, що Боко зіграв рукою, хоча насправді м’яч влучив у груди захисникові.


У другому таймі бенінцям довелося йти вперед більшими силами, і з’ясувалося, що коли необхідно, про свої цікаві комбінації вони можуть згадати дуже швидко. Одну з них Кобена, опинившись у штрафному, завершив ударом у перекладину. І все ж регулярно на хороших позиціях для ударів бенінці опинялися не достатньо часто.


Нігерійці хвилини з сімдесятої частіше вибиралися в атаку і у останні двадцять хвилин вміло тримали суперника на відстані від своїх воріт. Але все ж і змарновані у контратаках нагоди першої половини цього тайму і взагалі не надто переконлива гра команди — не той багаж, з яким можна впевнено виходити на матчі плей-офф.


Єгипет – Мозамбік 2:0


Якби мозамбікцям вистачило майстерності аби підкріпити пресинг у центрі поля хорошим завершенням атак… А вийшло, що після кожного перехоплення м’яча вони, сповнені азарту та бажання, летіли на ворота Ель-Хадарі, щоб потім захлинутися власною слиною.


Єгиптяни терпіти вміють. Вони півгодини чекали поки суперник набігається, але мабуть занадто заспокоїлися самі. Тож коли настав час діяти, атакували чемпіони лінивенько, що страшенно дратувало Шехату. Після неточного пасу Ахмед Хассан перед тренером вибачався навіть більше, аніж перед партнерами.


По перерві єгиптяни забігали і цього вистачило. Бідолашний Даріу Кан вдруге на турнірі забив у власні ворота, але він лише пришвидшив неминуче. Різниця у класі була занадто відчутною. Ґєдо її лише підкреслив майстерним другим голом.


Габон – Туніс 0:0


Ніби й метушилися обидві команди старанно, і навіть якісь моменти створювали, але кожен із суперників постійно у чомусь не допрацьовував.


Тож габонці здебільшого покладалися на стандарти. Тим більше, що Мулунгу щоразу перестрибував захисників, хоча так і не спромігся влучити у площу воріт.


Тунісці намагалися зв’язати суперника павутиння передач біля штрафного майданчика. Виходило не дуже. Більше було схоже на спробу упіймати слона сачком.


Камерун – Замбія 3:2


Перший тайм — бенефіс замбійців. Чітка, відлагоджена гра у захисті, стрімкі, яскраві атаки. Закономірна перевага у рахунку. Камерунці страждали ще більше, аніж у першому турі, бо цього разу суперник захищався значно активніше. Навіть на флангах команда Поля Лє Ґуена нічого не могла зробити.


На другий тайм Камерун мав вийти іншою командою. Пощастило. На другий тайм іншою командою вийшли замбійці. У найдальший куточок сховали атаки, скупчилися біля власних воріт з надією, що вдруге поспіль Камерун марно битиметься у стіну ешелонованого захисту. Проблема у тому, що ешелонованим він був лише на словах. Як це часто буває, кількість стала антонімом якості. І все одно чудернацький гол Жеремі передбачити було неможливо.


І водночас є у ньому якась безжальна логіка. Логіка долі, що покарала команду, яка сама відмовилася від зухвалості. Не врятував навіть пенальті Кріса Катонги. Замбія встигла пропустити від Ідріссу, аби остаточно переконати, що програла вона матч вже після незбагненної помилки голкіпера.

CAN-2010: Другий тур. Групи А, В

Малі – Алжир 0:1


Один з тих матчів, які треба додивитися не тому, що хочеться, а через те, що треба. Жахлива гра з мінімумом футболу. Дванадцять фолів вже на 15-й хвилині. Аліш забив після стандарту.


Шкода, якщо хоч одна з цих команд потрапить до чвертьфіналу.


Ангола – Малаві 2:0


Якщо команді два дні просто не давали тренуватися, то багато з думок, що роїлися у голові під часу матчу (Одна з них: «Правий Жозе Сарамаго. «Є у них, у всіх недоліків, така риса — лише згадай про них, як з ледве помітних стають вони більш ніж очевидними». Варто було побіжно згадати, що «захист малавійців навряд чи можна назвати залізобетонним», як вони це довели на практиці») втрачають актуальність.


І зовсім інший вигляд мають помилки малавійців. І взагалі дивуєшся, що вони стільки стримували господарів турніру, які після колапсу у першому матчі повинен був виграти.


Кот д’Івуар – Гана 3:1


Івуарійці уважніше, на відміну від першого матчу, поставилися до суперника, і значно цікавішими та небезпечнішими стали їхні атаки. Не забували вони вже з перших хвилин і активно заважати ганцям, у яких є кому комбінувати і за відсутності Ессьєна. У центрі поля зустрічало Асамоа, Андре Айю та інших тріо ґевалів (Яя Туре, Зокора, Тіоте), проскочити повз яке без втрат принаймні м’яча було не просто.


Якщо ж гравцеві збірної Гани вдавалося уникнути рандеву з кимось з цих церберів, обирали здебільшого з двох варіантів: індивідуальний рейд, або ж швидкісна перепасовка перед штрафним у пошуках нагоди для удару. Може через те, що від побачення з івуарійськими опорниками серце шалено калатало, виходило це все якось метушливо. Тож не дивно, що десь дві третини з двох десятків ударів збірної Гани були небезпечними хіба що для роззявляк на трибунах.


У першому таймі запам’яталася всього одна справді ефектна комбінація ганців. Асамоа, красиво, з розворотом, прийняв м’яч перед штрафним і хвистко пробив. Баррі виявився неготовим підтверджувати репутацію «найслабшої ланки» івуарійців.


Сама ж команда Халілходжича забила після маневру, на який до цього вже не раз намагалася упіймати ганських захисників. Ті прагнули вичавлювати суперників ближче до центру, але залишався такий привабливий та спокусливий простір за спинами оборонців.


Покіль що ганці клали край нахабним намірам настільки безцеремонно руйнувати їхні редути. І все ж не вбереглися. Яя Туре м’яко запустив у забіг Калу, той переправив у центр на Жервіньйо, і оскільки упродовж цієї комбінації захисники не встигали за опонентами на крок-два, присутність Кінгсона у воротах Жервіньйо вже не турбувала.


На другий тайм Райєвац випустив Ессьєна. Як не дивно, поява ганського вождя змінила хід гри у зовсім не очікуваний спосіб. У боротьбі, навряд чи навмисно, він зачепив Зокора. І почалося. Зокора, принагідно поміркувавши, що мститися краще не самому Ессьєну, з насолодою влупив по ногах Баду. Це немов стає сигналом для зведення рахунків іншим івуарійцям, і ось вже Ебуе з розгону, якому позаздрив би Майк Пауелл, стрибає в ноги Опоку. На щастя, арбітр вдався до хірургічного втручання і після вилучення Ебуе на полі стало спокійніше.


Хоча так навряд чи здалося б шанувальникам «Челсі», якби Ессьєн зазнав важкої травми, коли пішов у підкат проти Дрогба.


За дванадцять хвилин від вилучення до голу Тьєне ганці одного разу небезпечно пробили штрафний (Асамоа ледь не перекинув Баррі). І все. А потім лівий захисник івуарійців оформив свою заявку на участь у конкурсі краси Кубка Африки-2010 приголомшливим ударом у ближній верхній кут воріт. І можна було закінчувати.


Але івуарійці зберегли делікатес на десерт. На 90-й хвилині Кейта ніби просто збирався тримати м’яч на лівому фланзі. Аж раптом виявилося, що його фінти так загіпнотизували оборонців, що шлях до штрафного відкритий. Наступну перегороду він вже дав оминути лише м’ячу. Акуратну подачу як слід оцінив Дрогба. Кот д’Івуар — перший чвертьфіналіст турніру.

CAN-2010: Перший тур. Групи C, D

Єгипет – Нігерія 3:1


Хороші новини для тих, хто хоче, щоб у Африці був новий чемпіон: Єгипет грає не так швидко та потужно, як два роки тому. Хороші новини для тих, хто вважає, що теперішній король футбольної Африки гідний царювати далі: «не так швидко і потужно» — це все одно що стрибун із жердиною, котрий вчора взяв 6.15, сьогодні стрибнув би «всього лише» на 6.10.


У цьому матчі єгиптянам було нелегко, доки нігерійці зберігали близьку до ідеальної захисну побудову, з мінімумом порожнечі між лініями. Без Абутріки розбалансувати оборону суперника міг би спробувати Хосні Абу Рабд, але він відіграв занадто блідо.


Але варто було Єгипту у стрімкій контратаці зрівняти рахунок, і виліз на поверхню один суттєвий, і схоже, що вже хронічний, недолік нігерійців. Джон Обі Мікел не здатен вести гру команди. Ні, він, звичайно, може віддати хороший пас. І після цього зникнути з поля зору. Іноді він навіть намагається прорватися до штрафного. І потім знову шукай його.


Окремі спалахи майстерності не замінять стабільної, продуктивної роботи диригента. Нікого іншого, так треба розуміти, у Нігерії на це місце немає. Новий Окоча ще десь шліфує свій талант. Якщо Мікел у наступних матчах не додасть, нігерійцям доведеться розраховувати на свої потужні фланги: на фантазію та швидкість Обасі, на криголамні рейди та громоподібні удари Тайво. Цього може вистачити для перемог над іншими суперниками, але цього було замало, щоб здолати Єгипет.


Адже попри відсутність кількох футболістів команда Хассана Шехати працює не менш злагоджено та впевнено. Дати їм хоч трохи простору — все одно, що запустити лиса до курника. Єгиптяни апетитно і не без шарму (хоч і без шейху — Абутріки) зжеруть необачливого опонента.


Камерун – Габон 0:1


Матч із іншої групи хочеться поставити поруч із цим, бо у Камеруну була та сама проблема, що у Нігерії. Відсутність диригента у центрі поля. Цю роль здатен виконувати Ашил Емана. Але його Лє Ґуен поставив на фланг атаки.


Хоча і там Ашил кілька разів ефектно проходив суперників, все ж йому, мабуть, краще діяти з глибини. Без нестандартних ходів півзахисту майже непомітним залишився Ето’О, постійні переміщення якого не завжди встигали зрозуміти та використати партнери.


Габонці після десяти хвилин глухої оборони трохи хаотично, але пішли в атаку й упіймали суперника на банальних неуважності та розхитаності. А потім знову «усі назад», блокування передач та ударів і впевнена гра на лінії голкіпера Овоно.

Щоправда, лише на лінії, і лише після ударів низом. Коли м’яч летить на рівні грудей, Овоно у такій своєрідній манері відбиває його кулаками, що й сам напевно не знає, куди саме м’яч полетить.


Ще один цікавий момент. У другому таймі було шість хвилин компенсованого часу, але майже усі шість хвилин габонці провели на половині поля суперника, і Обамейянг ще й влучив зі штрафного у перекладину.


Мозамбік – Бенін 2:2


Якщо у Габону воротар нехай і нестандартно, але все ж м’ячі відбивав, бенінці постраждали саме від власного голкіпера.


Мозамбік починав активніше, але Сесеньйон та Омотойоссі швиденько перевели гру до воріт суперника, і за шість хвилин Бенін забив більше, аніж за три матчі Кубка Африки-2008. Штрафний майданчик самих бенінців справляв враження, якщо не зовсім неприступної, то принаймні добре захищеної фортеці. Але небезпека прийшла «з тилу».


Спочатку Джидону помилився на виході, і Лобу спокійно забив головою у порожні ворота. А потім так вміло вибив м’яч в аут неподалік від свого штрафного майданчика, що мозамбікці одразу ж повернули його у гру, і після пасу з лівого флангу Гонсалвеш холоднокровно зрівняв рахунок.


Бенінці атакували дещо різноманітніше, насамперед завдяки зусиллям вже згаданих лідерів команди. Вони вміло переводили гру з одного флангу на інший, вчасно підключали захисників.


Мозамбік більше покладався на флангових хавбеків, їхні подачі чи проходи до штрафного майданчика.


Замбія – Туніс 1:1


Одного провалу замбійського захисту тунісцям вистачило, аби зрівняти рахунок і вирівняти гру, у якій спочатку все йшло, як потрібно було замбійцям. Форварди Муленга та Чаманга за активної підтримки Фелікса та Кріса Катонго тримали в напрузі захист суперника.


Але цікаво та нестандартно Замбія атакувала і два роки тому. Тоді до чвертьфіналу команду не пустили провали в обороні у матчі з Камеруном, який і цього разу є суперником по групі. І, схоже, що знову саме у матчі другого туру з камерунцями замбійцям доведеться підтверджувати обґрунтованість своїх претензій на місце у плей-офф.

CAN-2010: Перший тур. Групи А, B

Ангола – Малі 4:4


Малдер та Скаллі лише б стенали плечима, Шерлок Холмс уперше в житті не зумів би розкласти усе по поличках, і тільки любителі згинати виделки та зупиняти годинники самим лише зусиллям волі сяяли б від щастя. Але це не означає, що і вони здатні були б пояснити те, що сталося у першому матчі турніру.


Адже спочатку ніщо не віщувало і чотирьох м’ячів у ворота малійців. Упродовж тридцяти з гаком хвилин вони досить спокійно стримували атаки господарів Кубка Африки і не знітилися навіть коли на самому початку гри ангольці намагалися пресингувати вже на половині поля суперника. Єдине, що можна було закинути малійцям — мляві власні атаки.


Значно активніше вони рухалися на своїй половині. Іноді, як з’ясувалося, занадто активно. Спочатку Берте різкувато вів боротьбу з Манушу. Потім одразу кілька захисників невідомо навіщо кинулися слідом за форвардом, і залишили Флавіу самого на дальній штанзі.


Після голу малійський захист втратив чіткість побудови, і у команди Мануела Жозе запрацювали фланги. Особливо яскраво діяв на правому фланзі Алберту Мабіна. Після його вивіреної подачі Флавіу забив вдруге, а вже після перерви передачі Мабіни постійно загострювали ситуацію біля воріт Сідібе.


У другому таймі малійці «поплили», тож нічого дивного у тому, що все закінчилося двома пенальті. Гості елементарно не встигали за суперником, якого так впевнено нейтралізували до першого пропущеного м’яча.


Перший з двох пенальті Жилберту довелося перебивати. Як і у матчі «Вест Хем» – «Челсі», арбітр чітко прийняв правильне рішення: перебити незалежно від результату, бо до штрафного вбігали до удару гравці обох команд.


Другий пенальті забив Манушу. Хоч він і відзначився, хоч і заробив штрафний, після якого було відкрито рахунок, але це не той Манушу, повз якого два роки тому не проходив жоден ігровий епізод. Зараз Манушу навіть меншим здається. А ще змореним та зневіреним. Хочеться вірити, що рідна земля поверне йому впевненість та ентузіазм.


Та зараз це знадобиться усій команді. Можна припустити, що ангольці втомилися, що вже не сумнівалися у перемозі. Не сумнівалися навіть після двох м’ячів малійців.
І все ж так само, як надломився у першому таймі суперник, надломилися ангольці, та ще й на останніх хвилинах. Містично, незбагненно, так, як може бути лише у футболі.



Малаві – Алжир 3:0


За що любиш Кубок Африки, так це за ось такі приємні сюрпризи. Не скажеш, що збірна Малаві зовсім невідома команда. Але її завжди сприймаєш як дрімучого аутсайдера, завдання якого не пропустити багато, а якщо у когось виграти, то тільки на своєму полі.


І ось Малаві лише вдруге у історії приїжджає на Кубок Африки і у першому матчі грає так, що аж подих перехоплює.


Можливо, у алжирських футболістів справді конфлікт із тренером, можливо, і для них одкровенням стала така гра малавійців. Але ж і команда Кінни Пірі не просто так переграла фаворита і саме від неї, від її дій треба «танцювати» у оцінці матчу.


Це не той випадок, коли теоретично слабший забиває і потім сидить у глухому захисті. Якраз сам по собі захист малавійців навряд чи можна назвати залізобетонним. На їхню користь були інші фактори.


По-перше, у атаках алжирців з кожним пропущеним м’ячем, з кожною помилкою ставало дедалі менше наполегливості та впевненості (хоч трохи оживив гру у нападі хіба що вихід Зіайя). По-друге, самі малавійці по всьому полю грали навдивовижу злагоджено, швидко, точно і регулярно ловили на помилках дезорганізований та деморалізований захист суперника. Звідси така перевага в рахунку.


Дуже сподобався центральний півзахисник Джозеф Камвендо. Він впевнено руйнував задуми опонентів і миттєво починав атаки своєї команди продуманими передачами.


Кот д’Івуар – Буркіна-Фасо 0:0


Можна перерахувати моменти івуарійців, навіть подивитися на відсоток володіння м’ячем. Але важливіше інше. У скількох моментах м’яч обов’язково мав опинитися у воротах Діакіте? Таких можна згадати не більше двох.


А коли суперник з мурашиною старанністю обшанцювався і окрім збереження нульової нічиєї його нічого особливо не цікавило, двох убійних моментів замало. Особливо якщо на штурм йде така потужна команда, як івуарійська.

English football: Stoke City

Ними хіба що дітей не лякають. Хоча хтозна. Може, в академії «великого» клубу хлопчику, якого вивезли з Африки на паях з пронирливим агентом, погрожують: «Будеш себе погано поводити, відправимо до «Стоку».


Для зажерливих та пихатих «Сток Сіті» — опудало, жах, наруга над футболом і ще бозна-що. І це добре, що вони так думають. Було б гірше, якби «Сток» не помічали, якби від нього не відверталися. Бо це означало б, що «Сток» або раптово розбагатів і отримав право на те, що навіть найнудотніший футбол у його виконанні називатимуть «продуманим та вишуканим», або ж швиденько вилетів з еліти без сліду та спогадів. На жаль, для лицемірів «Сток» тренує Тоні П’юліс. А команди П’юліса ніколи не вилітають.


Так вже склалося. І навряд чи сам П’юліс може пояснити цей феномен. Не вилітають, і край. Яким би скрутним не було становище, варто з’явитися П’юлісу, і команда оживає, струшує павутиння кволості та безнадії і злітає…ні, не на захмарну висоту…а саме туди, куди потрібно. А вже потім іноді з’ясовується, що для деяких клубів це справді захмарна висота.


До «Сток Сіті» Тоні П’юліс вперше прийшов у листопаді 2002 року. Прийшов після дворічної перерви в роботі. Прийшов рятувати. Хоч «Сток» тоді не був у зоні вильоту. Команда йшла двадцять першою у турнірі, що зараз іменують Coca-Cola Championship, а тоді він ще був звичайним першим дивізіоном Футбольної Ліги. У зони вильоту «Сток» опинився після перших двох матчів П’юліса. Зіграли ще сім, і ситуація не покращилася. Жодної перемоги з новим тренером, двадцять друге місце і шість очок відставання від «Ґрімсбі».


Уперше під керівництвом П’юліса «Сток» виграв лише у десятому матчі. А потім майже забув, що таке поразка. Так, ще шість разів «Сток» поступився, але десять перемог та шість нічиїх переважили.


Наступного сезону «Сток» вже комфортно розмістився на одинадцятій позиції. Потім фінішував дванадцятим із різницею мячів 36:38. Це після сорока шести матчів. Зійшли зернятка гри у захисті, які П’юліс посіяв тільки-но прийшов. Менше, аніж його команда, пропустив лише «Віґан», що піднявся того сезону до еліти. За титанічну роботу і справді видатні результати П’юліса нагородили відставкою.


У «Сток Сіті» тоді верховодили ісландці. Президент Ґуннар Ґісласон, який під час сезону продав найкращого бомбардира команди і не поспішав виділяти гроші на трансфери, красиво пояснив звільнення тренера. «Не використовував можливості закордонного трансферного ринку».


На старті сезону 2005/06 почав завалюватися «Плімут» (дві перемоги у дев’яти матчах, передостаннє місце). Рятувати запросили П’юліса. Першу перемогу на новому місці він здобув у матчі зі «Стоком». «Плімут» фінішував чотирнадцятим, пропустив 46 м’ячів. (П’ятий захист у чемпіонаті).


Усі ці цифри потрібні для кращого розуміння методів роботи П’юліса. Він завжди працює у командах, не перевантажених гравцями високого рівня. Його доля — міцні, середньої руки футболісти, які, і Тоні це добре розуміє, цілком можуть посипатися, якщо їх постійно не муштрувати. А найкраще починати муштру з гри у захисті. Результати свідчать, що муштра П’юліса є ефективною. Тож де б він не опинився, починає саме з оборони.


Ще один висновок з наведеної вище статистики — ідеї П’юліса гравці сприймають досить швидко. З двох причин. По-перше, він вміє зрозуміло їх пояснити. По-друге, (повертаємося до того, з ким Тоні зазвичай працює) П’юліс керує футболістами, не зіпсованими дутими скарбами. Їм простіше засвоїти його вимоги…


Поки П’юліс рятував «Плімут», у «Стоку» змінилося керівництво, і влітку 2006-го Тоні повернувся на стадіон «Британія». Одразу ж зайнявся звичною справою. Після 63 пропущених з Йоханом Боскампом, з П’юлісом «Сток» пропустив 41 м’яч.


Але сталося ще дещо, незвичне та нове для команд валлійця. «Сток» почав забивати. (Взагалі-то багато у П’юліса ніколи не забивали. «Джилінгему» у 1996-му вистачило 49 м’ячів у 46 матчах для того, щоб піднятися з третього дивізіону. У цій же команді П’юліс встановив «особистий рекорд» — 79 м’ячів у сезоні 1998/99, що закінчився для «Джилінгема» трагічною поразкою у фіналі плей-офф.


І ось у першому після повернення П’юліса сезоні «Сток» забиває 62 м’ячі і до останнього туру претендує на місце у плей-офф. Але у цьому останньому турі грає внічию з КПР, залишається восьмим і, здавалося, що ближче до Прем’єр-Ліги «Стоку», принаймні «Стоку» П’юліса, ніколи не підібратися. Куди їм, мовляв, зі свинячим писком та в пшеничне тісто.


Відповіддю снобам був тріумфальний марш у сезоні 2007/08. «Сток» навіть пропустив аж 55 м’ячів. Але з діловитою регулярністю вражав ворота суперників і випнувся на друге підсумкове місце.


Тепер не всім подобалося, як саме «Сток» забивав та вигравав. Дратували аути Ділепа, довгі передачі на форвардів, велика кількість мінімальних перемог (16 з 21).
Хоча у тому сезоні «Сток» розіграв чимало багатоходових комбінацій і забив не один ефектний м’яч, це вперто не помічали. Ярлик вже повісили, знімати його не хотілося, тож до Прем’єр-Ліги «Сток» потрапив вже затаврованим.


До честі П’юліса, він не збирався підлаштовуватися під цей футбольний ярмарок марнославства сам, тим більше підлаштовувати під його вимоги команду. Перемога над «Астон Віллою» у першому домашньому матчі сезону сигналізувала усьому світу: «Нехай Прем’єр-Ліга звикає і пристосовується до «Сток Сіті». Кому не подобаються слова long-ball та throw-in йдуть…а хоч би на «Олд Траффорд», інші — пруться.


Від чого саме? Насамперед від того, що «Сток» П’юліса чесніший перед футболом, аніж більшість «великих». Це ретельно, з любов’ю зібрана команда. Її ігровий механізм простацький, але не однобокий. Її футболісти знають, чого вони не вміють і зосереджуються на тому, що їм до снаги. Це теж треба оцінити.


Звичайно, простіше, з лорнетом у руці, вивчати візерунчасті мережива «Арсеналу». Але мозок Фабрегаса є не у кожного. А футбол відкритий для всіх. І якщо атаку розганяє Ліам Лоуренс чи Метью Етерінгтон, а не Сеск, це, по суті своїй, такий саме гімн футболу. Вони можуть фальшивити частіше, аніж каталонський маестро, але те, що вони роблять вдало, стає їхнім внеском у магічну привабливість гри, у якій, попри зусилля різних Ібн-Пересів, самої лише гламурної «величі» недостатньо як для перемог, так і для справжньої симпатії.


P.S. Команди Ентоні Річарда П’юліса ніколи не вилітають.

Рік 2010: Перші шматочки футболу

Хоча переконувати себе у тому, що усе радикально зміниться і справді буде по-новому, логічніше під веселий весняний капотіж, робимо це посеред холодної пори року, що іноді ще й розщедриться на поважні кучугури. Футбольний сезон теж здебільшого шанобливо пригальмовує перед урочистою зміною цифр, але той, хто без великої гри не може ані дня, старанно розписує собі програму перших днів нового року.


І з насолодою пірнає у вир нібито нових емоцій. Вони, звичайно, мало чим відрізняються від того, що відчував лише тиждень чи два тому, ще у старому році, але новітність бере своє, бо це не стільки новітність року, скільки неповторність та привабливість кожного матчу, якою б не була його афіша.


Збірні Катару та Малі з’явилися на моніторі випадково, немов тепла заміна замерзлому кубковому матчу у Брістолі. За тиждень з гаком до старту Кубка Африки, чому б не глянути на малійців, навіть і без кількох їхніх лідерів? І з’ясувати, що без лідерів команді бракує вишуканості та (яке б ще слово спало на думку другого січня?), новітності.


Різкість, жорсткість, наполегливість — аби не програти. Для чогось більшого потрібен Кануте з його впливом на кожного, свого чи чужого, гравця.


Товариські 0:0 навіть аперитивом важко було назвати. Хотілося кубкового англійського м’ясця. Соковитого, гігантського стейку. Свята наївність перших годин нового року. У Прем’єр-Лізі, представники якої засмічують Кубок з третього раунду, стейки давно вже вийшли з моди. Дедалі популярнішими стають тренери, немов самі зліплені з «пасти» та інших «корисних» страв, котрі ліплять такі ж «корисні» команди. Роберто Манчіні дуже пастоугодний тренер. Під його «МанСіті» страшенно цікаво спати.


Витягувати з майже летаргічного сну заходилися іспанці. Спочатку «Валенсія» з «Еспаньйолом», а потім «Барса» з «Вільярреалом». Команді Вальверде це вдалося чудово. Мало хто намагається з «Барсою» грати у футбол. А «Вільярреал» інакше не вміє, тож наївно, як могло здатися, поліз у відкритий бій. Шкода, що не вийшов з нього переможцем. І водночас, біс із ним, що не вийшов, бо це було набагато яскравіше та незабутніше, аніж сліпа куля «Рубіна».


Кожен чекає від футболу чогось свого. У кожного свій смак. Та найбільше емоцій викликають ті команди, що не ховаються за вигаданими чи реальними фобіями, а прагнуть розкритися на полі, щедро виплеснути свій дар. «Вільярреал» та «Барса» саме з таких команд. Їхнього матчу було цілком достатньо для відродження віри у людство і підготовки до продовження банкету.


У самій Мексиці не всім подобається, що на початку року вісім команд їде до США і там розігрує дві путівки до Кубка Лібертадорес. А от для людей нейтральних, далеких від нюансів мексиканської футбольної політики, цей турнір — окраса перших днів року. Ось і цього разу, дарма, що одразу після канікул, команди рвонули з місця навскач. Залишалося лише ловити кожен рух, кожну думку і досхочу насичуватися на цій учті. Аж до самого ранку ще одного нового дня вже нового року. У футболу достатньо щедрості та різноманіття, аби й у новому році не залишити нас «голодними» і вдовольнити найвибагливіший апетит.