пʼятницю, 13 серпня 2010 р.

Euro-2012: Кваліфікація


Між Торсхавном та Познанню (найбільш західним містом Євро-2012) трохи більше тисячі семисот кілометрів. Але якби ця відстань була вдесятеро меншою, важко було б повірити, що збірна Фарерських островів здатна її здолати.


Її роль — бути сумлінним спаринг-партнером чи не для кожного суперника, чи не так? Хтось навіть вимагає «очистити» кваліфікацію до Євро від «карликів», які, мовляв, «нічого не вміють» і тільки «заважають».


А поки футбол залишається відкритим для усіх, навіть «карлики» здатні сягнути неймовірної для себе висоти і у божевільній надії на диво перевтілитися бодай на один матч на когось зовсім іншого.


З дива, власне, все і починалося. У першому своєму офіційному матчі, у шведській Ландскруні, Фарери обіграли Австрію. Торкіль Нільсен пішов на кількох захисників, які, здавалося, не вірили, що справа взагалі дійде до удару. Але Нільсен таки пустив м’яч низом, Міхаель Консел не врятував. На порятунках спеціалізувався того вечора Йєнс Мартін Кнудсен, чия весела шапочка одразу стала символом фарерської команди.


Відтоді обов’язковою програмою перед матчами фарерців стали розмови про те, ким працює кожен з них у вільний від футболу час. Скромні професії скромних хлопців, які б ніколи не опинилися на одному полі із «зірками», якби не жили на кількох клаптиках землі, розташованих у холодних північних водах, — сюжет настільки ж «романтичний», наскільки й затертий від надмірного вжитку.


І коли до завершення матчу Естонія – Фарери залишалося зовсім трохи, як же хотілося, щоб вони виграли з тим самим «ландскрунівським» рахунком, щоб ті, хто забув про їхнє існування після перемоги над Австрією (дві інших фарерських перемоги у відборах до Євро — над Сан-Марино — навряд чи хтось помітив), зі здивуванням дізналися, що переможний м’яч у Таллінні забив не рибалка, тесля чи електрик.


Йоан Едмундссон — футболіст. У свої дев’ятнадцять він вже у «Ньюкаслі». Там він, звичайно, грав здебільшого за молодіжну команду, але минулого місяця дебютував у товариському матчі у першій.


За двадцять років, що минули після матчу з Австрією, футбол на Фарерах перестав бути заняттям виключно аматорів. Зрозуміло, що поява таких юнаків, як Едмундссон, це лише перші паростки. На те, щоб вони зійшли, знадобилося немало часу, і ще стільки ж може знадобитися для того, щоб дедалі більше фарерців з’являлося в іноземних чемпіонатах.


Саме регулярна участь у офіційних змаганнях сприяє ось такому неквапливому, але все-таки розвитку. Та й чи може бути у футболі іншим справжній розвиток? І те, що фарерці розпочали його наприкінці двадцятого, а не дев’ятнадцятого століття, — не привід зачиняти перед ними двері.


Насамперед заради таких матчів, як талліннський. У якому ще за кілька хвилин до фінального свистка фарерці були ближчими до Євро-2012, аніж будь-який інший учасник відбору.