U17 World Cup: Аргентина? Бразилія?

Після перемоги «Барселони» над «Сантосом» у фіналі клубного чемпіонату світу 2011 року Пеп Гвардьйола сказав, що його команда «ставилася до м’яча, як, за розповідями мого діда, це робили бразильці». Мине ще трохи часу і таке порівняння здаватиметься анахронізмом. Ніхто просто не розумітиме про що йдеться.

Ще років 30 тому повірити у це було неможливо. Перше слово, що асоціювалося у футболі з вигадкою, магією — Бразилія. Якщо підшукувати епітети для стилю бразильської збірної зараз, на думку спадає стільки різних слів. «Огидний» є мабуть найм’якшим з усіх. І якби ж це стосувалося тільки першої збірної. Тоді можна було б спокійно звинуватити у всьому Дунгу й чекати на появу чарівника, що поверне душу бразильському футболу. Гра команди Ю17 у Чилі — доказ того, що проблема є значно глибшою, серйознішою.

Немає бажання, та й потреби, говорити про тактичну схему, використану тренером, про те, що вихід до чвертьфіналу це не так вже й погано, особливо на тлі Аргентини. Так, до речі... Аргентина. Офіційно найгірша команда чемпіонату. Три поразки. Один забитий м’яч. Австралія грала у футбол значно симпатичніше за цих «суперталантів, за якими полюють європейські клуби».

Можна, звичайно, згадати 1993-й рік. Тоді на Мундіалі Ю17 Австралія теж випередила Аргентину у групі. Тож можна зітхнути, сказати: «Буває». Нові, мовляв, виростуть. Як це сталося після фіаско 1993-го, коли за два роки команда виграла чемпіонат світу Ю20 і з невдах попереднього циклу у складі залишилося лише двоє футболістів.

Хотілося б у це вірити, та є один нюанс. Талановитою, але без тренерської думки, вже була команда Ю17 два роки тому. Видатний фахівець Умберто Ґрондона не заспокоївся й довів те покоління вже до провалу на турнірі Ю20 цього року. Тобто те, що ми бачили у Чилі вже не назвеш випадковістю. Знищено систему, що бездоганно працювала роками. Збірні різних вікових категорій вже давно не тренують ті, хто здатен сформувати футболіста. Ба, більше — сформувати футболіста аргентинського.

Хтось із «героїв» цього чемпіонату справді опиниться у Європі. Може навіть дуже швидко. Шлях вже прокладено, агенти без упину сновигають сюди-туди й везуть до Старого світу «товар» поки що зі знаком якості. Поки що. Бо так само, як і слово «Бразилія», слово «Аргентина» теж викликає певні футбольні асоціації. І знак якості пов’язаний саме з вихованням у футбольних традиціях обох країн, із розумінням цих традицій, з грою згідно з цими традиціями.

Наприкінці 2010-го в Аргентині проводили товариський турнір молодіжних збірних. Тоді коментатори каналу TyC Sports скаржилися, що деяких футболістів не відпустили їхні європейські клуби. І перейшли від цього факту до зовсім іншої теми. Зараз вона здається ще актуальнішою. Йшлося про те, наскільки аргентинським за своєю суттю буде гравець вивезений за океан у юному віці. Що у ньому залишиться рідного і що він втратить остаточно.

Адже залишають такі мігранти потужні школи, що дали світу незліченну кількість чудових гравців. І сталося це насамперед завдяки самобутності цих шкіл. Вони «ліпили» футболістів на образ і подобу аргентинську, і тому на них був такий шалений попит. Те саме стосується і школи бразильської. Казочки про хлопчиків з пляжу облишмо для дошкільнят. Система підготовки молодих футболістів у Бразилії є надзвичайно потужною. Але як і Аргентині вона опинилася у руках нездар.

Те, що відбувається зараз можна назвати «африканізацією» футбольного простору Бразилії та Аргентини. Вже не перший рік футбол Африки борсається у тенетах неоколоніалізму. Туди приїжджають брати гравців певного типу і сформовані ці вимоги зовісім не природним та логічним розвитком суто африканського футболу. Це вимоги колонізаторів, які ще й благодійниками при цьому хочуть виглядати.

У Аргентині та Бразилії ще не дійшли до вказівок такого штибу. Але великі школи намагаються перетворити на філії грошовитих містифікаторів. Національні збірні Ю17, Ю19 при цьому виявляються якимось непотрібним додатком. Працювати з ними на звичних засадах, заради виховання саме аргентинських та бразильських футболістів вже нема кому. Клієнт з Європи і так проковтне «товар», поки на ньому ще стоїть знак якості. Поки ще стоїть...

Південноамериканські футболісти десь з 1950-х років звісно ж дивилися у бік Європи. Тому що там майже завжди були значно кращі фінансові, а іноді й просто соціяльні умови. І вони безумовно їхали туди, але їхали вже сформованими у футбольному сенсі особистостями. І цим були й цікаві та потрібні європейським клубам.

Можливо комусь у Європі знадобляться й ті напівфабрикати, що виходили на поле у футболках збірних Аргентини та Бразилії у матчах чемпіонату світу Ю17. Болить від того, що якби їх одягнули у інші футболки, ніхто б навіть не здогадався звідки вони насправді.

Колись збірна Аргентини дивилася матч одного зі своїх найближчих суперників. Потім футболісти зізналися Сесару Луїсу Менотті, що їх вразила фізична міць збірної ФРН. «Вони ж нас розчавлять», — говорили вони тренеру. Менотті звернувся до гравця, що виріс у дуже бідній родині. «Знаєте, що, — сказав тренер, — якби хтось із цих блондинів опинився у Вашому районі, його б винесли звідти за три дні. А Ви все це витримали, та ще й чудово граєте у футбол. Тому не базікайте тут мені про те, хто сильніший та витриваліший».

Аргентинський футбол, так само, як і бразильський може бути сильним лише якщо зберігатиме своє коріння. Історія Мессі є винятком. Вона унікальна через різні обставини. Зокрема й через те, що він розкрився у тренера, чий дід бачив, як ставилися до м’яча бразильці.

U17 World Cup: Англія, ПАР

Усе було «за підручником». Англія вилітала з чемпіонату світу й у ефірі почався плач про «відставання на кілька років». У ролі голосільниці виступив Адам Вьорґо, але це міг бути хто завгодно із колишніх футболістів. «Ми не так тренуємося, не так відновлюємося, не так граємо». «Треба вчитися у прогресивної (далі йде назва країни, що на цей момент є чемпіоном світу)». Цей стогін лине над островом не один рік. Іноді здається, що англійці підсвідомо жадають програвати, щоб знову запустити таку звичну платівку. Без неї ніяк. Перемоги збірних декого з англійців дратують, тому їх краще не помічати.

А от коли збірна, нехай і Ю17, не може вийти з групи на чемпіонаті світу, ось тоді настає зірковий час експертів та аналітиків. Те, що більшість із них робила на полі, тепер видається анахронізмом. І добре б якби дефініції залишалися однаковими. Залежно від того, хто царює у футбольному світі змінюються й вимоги до власної команди.

У таких випадках важливо знати чого вимагав від футболістів тренер збірної. Яким було його бачення завдань та мети. Вже після турніру Ніл Дьюсніп розповів: «Наша програма розвитку футболістів передбачає, що ми маємо готувати їх якнайкраще, щоб вони змогли зробити наступний крок і грати за першу збірну. Наші футболісти були чудовими учнями й уважно вислуховували усі наші ідеї та намагалися їх втілювати на полі. На жаль, футбольні боги були не на нашому боці».

Враження безпосередньо від гри Англії на Мундіалі будуть десь посередині між вереском про «відставання» та банальним «не пощастило». Після першого тайму матчу з Бразилією закортіло порівняти зроблені за ці 45 хвилин нотатки з аналогічними записами з матчу Англія – Гвінея. Одразу впала в око тотожність висновків. У обох матчах англійці старанно контролювали м’яч, акуратно переводили його з однієї зони до іншої. Бракувало вирішального прискорення, зміни швидкості, що застала б зненацька оборону суперника. Динаміки для прориву не було ані у центрі, ані на флангах. Темп залежав лише від маневрів Маркуса Едвардса.

У обох матчах гра у нападі поліпшувалася одразу по перерві. Краще обирали позиції інші футболісти групи атаки, точніше та швидше рухався м’яч. У першому турі цього вистачило, щоб забити, у другому — створити кілька гострих моментів.

У обох матчах ця активність поступово йшла на спад і не вдалося належним чином відреагувати на пропущені м’ячі.

Одна з причин невдачі полягає у певній монотонності гри. Команда справді старанно виконувала тренерські настанови, але це більше було схоже на лабораторну роботу, аніж на участь у спортивному змаганні.

Деякі кадрові рішення Дьюсніпа теж наштовхували на думки про малу зацікавленість тренера турнірною таблицею. Лише захист не зазнав особливих змін. Тільки у третьому турі Йєйтса замінив на правому фланзі Гамфріс. У інших лініях не було гарантованого місця у стартовому складі навіть у капітана команди Том Дейвіса. Причому не зіграв він проти бразильців. Під час цієї гри Дьюсніп ще й замінив Едвадрса та Казайю Стерлінга, найактивніших у той момент на полі, а у вирішальному матчі обидва залишилися у запасі.

Такі переставляння неминуче призвели до звинувачень у тому, що Дьюсніп «не зміг визначитися зі стартовим складом, не зрозумів, хто у нього основний». Та якщо прийняти версію тренера про «навчальний процес», у цих рішеннях можна вгледіти певну логіку. Інше питання — погоджуватися з нею чи ні.

Проти Республіки Корея англійці беззубо відкатали м’яч у першому таймі й не змогли радикально змінити динаміку гри після перерви. Ще один, до речі, важливий момент, низька ефективність підключень флангових захисників.

І окремо про «не пощастило». Так, у першому матчі Едвардс не забив пенальті. Так, попри всі проблеми англійців бразильці у другому турі грали ще гірше. Та все ж мабуть команда отримала те, на що її підсвідомо налаштовував тренер. «Важливий досвід». А що кожен з них з ним робитиме дізнаємося у наступному циклі, коли ці футболісти мають перейти до іншої вікової категорії.

Але й виття про «відставання» теж не слід сприймати занадто серйозно. Минулого року відстали настільки, що виграли Євро Ю17.

Якщо для когось цей турнір абсолютно серйозно став неоціненним досвідом, то це збірна Південної Африки. Її тренер Молефі Нтсекі покинув вчителювання заради роботи з футболістами, але й зараз прагне насамперед вчити своїх підопічних. І йдеться не лише про уроки футбольні.

На чолі з Нтсекі збірна ПАР вперше у своїй історії потрапила на чемпіонат світу Ю17. Тож не дивно, що на тлі інших представників континенту, південноафриканці мали не такий вже й потужний вигляд. Вочевидь не всі ідеї Нтсекі гравці спромоглися оформити належним чином. Бракувало впевненості у переході від оборони до атаки, відпрацьовані на тренуваннях нюанси колективної гри не запускалися й доводилося вдаватися до непідготовлених ударів здалеку.

Нтсекі постійно намагався скоригувати дії команди, використовував для цього кожну павзу в грі. Попри працьовитість футболістів, їхнє прагнення якомога чистіше вибудовувати атаки, у збірної ПАР не було належної виконавської майстерності аби додати виразності, чіткості маневрам біля чужого штрафного.

І поступово команда ставала менш дисциплінованою у роботі без м’яча, гірше поверталася назад, залишала чимало простору для контрвипадів. Збірна КНДР, навіть у меншості, цілком могла обіграти південноафриканців, якби краще скористалася цими нагодами.

На рівні індивідуальному теж ніхто не зіграв стабільно. Якщо все ж визначати найкращого, то мабуть варто зупинити вибір на опорному півзахисникові Атенкосі Длалі. Після чемпіонату Африки Ю17 більшого очікували від Сібонґаконке Мбати. Хоча у континентальній першості збірна ПАР дійшла до фіналу, обігравши, до речі, у півфіналі Нігерію, завдяки внеску, зокрема бомбардирському, різних футболістів. Тож і на чемпіонаті світу все залежало від спільних зусиль, яких виявилося недостатьно для кращого результату.

U17 World Cup: Франція, Парагвай

Позаду черговий чемпіонат світу Ю17. Попри те, що всі матчі побачити не вдалося, вражень вистачає і є сенс поступово ділитися ними, але не дотримуючись підсумкової класифікації. Адже іноді щось спільне пов’язувало команди з різних континентів, тому й послідовність викладу буде специфічною.

Спочатку — загальне враження, що формувалося потроху упродовж кількох років спостережень за Мундіалями у цій віковій категорії та підтверилося й цього разу. Такі турніри вже не слід сприймати, як змагання наївних хлопчиків, чиї дії на полі більше підкоряються емоціям. Вони вже добре розуміють усі вимоги організації гри, майже кожна команда була підготовлена тактично, й різницю між ними визначала, насамперед, якість втілення своїх ідей. Ніби й не обійшлося без помилок, які традиційно пояснюють віком, та все ж більшість із них цілком можна було б побачити і у матчах «дорослих».

Зараз зупинимося на двох командах, що подарували один з найяскравіших матчів групового турніру. Одну з них називали серед фаворитів ще до старту турніру, а після перших поєдинків компліменти лунали звідусіль.

Потужна, динамічна гра, швидкі, злагоджені маневри усіх ліній французької команди здатні були, здавалося, знищити будь-який спротив. У французів було достатньо відмін аби тиснути на захист суперника. Хоча найкращий бомбардир Євро Одсонн Едуард не відзначався особливою результативністю (2 точних удари), команда забила 14 м’ячів у трьох матчах групового турніру. Від стану одного гравця вона точно не залежала.

Тим несподіванішою стала поразка вже у 1/8 фіналу. Костаріканці зробили те, що здавалося неможливим. Не дозволили французам забити аж до серії пенальті. Майже увесь матч пройшов у режимі «гол є питанням часу». Але питання залишилося без відповіді.

Французи більше атакували, суперник старанно захищався. Слід віддати належне костаріканцям. Їм вдалося витримати інтенсивність власної захисної роботи. Завдання не з простих, коли важко чітко визначити, хто буде найбільш небезпечним наступної миті.

Один лише точний удар у основний час, і нагоди для цього були, змінив би сприйняття матчу. Оскільки ж завдати його французам не вдалося, гра залишиться хорошим навчальним матеріалом для кожного футболіста. Статус фаворита їх начебто не обтяжував, грати прагнули за усіма канонами, і все ж поступово, з кожною хвилиною, з кожним невикористаним шансом психологічний тиск посилювався.

У груповому турнірі перший забивали щонайпізніше на 22-й хвилині. У цих матчах французи постали командою здатною знайти оптимальне рішення у будь-якій комбінації. У одній восьмій приголомшити суперника не вдалося й розпочався зворотний відлік. До серії пенальті, на яку значно розкутішими виходили костаріканці.

Варто згадати, що у півфіналі чемпіонату Європи французи забили лише два післяматчових пенальті. Просто бельгійці били ще гірше (один з п’яти). Цього разу, один з тих, хто відзначився у Бургасі, переграти воротаря не зумів і це був єдиний неточний удар у всій серії.

Попри цю хибу, Тімоте Коньят з «Ліона» був одним з найкращих у складі французів на цьому турнірі. Він вчасно опинявся у потрібному місці, коли команда переходила від оборони до атаки, вміло визначав напрямок розвитку комбінації. Білаль Бутобба з «Марселю» розташовувався трохи вище за Коньята й своїми енергійними рейдами постійно завдавав чимало клопоту оборонцям.

У добре відлагодженому механізмі командної гри робити це було значно простіше, але й ефективним цей механізм ставав завдяки, зокрема, й швидкості та наполегливості Бутобба. Або ж таких флангових форвардів, як Нанімато Іконе (ПСЖ).

Три зі своїх чотирьох м’ячів Франція пропустила у матчі з Парагваєм. Тільки команда Карлоса Хари зуміла здійняти проти французів справжній «супротивний вітер».

У їхньому стартовому матчі парагвайцям знадобилося хвилин десять, щоб налагодити взаємодію між ланками. Надалі якісніша робота з м’ячем, краще взаєморозуміння давали суттєву перевагу над сирійцями.

Не зникли ці елементи й у матчі зі значно сильнішою Францією. До першого голу парагвайців (з пенальті, на 45-й хвилині) різниця між командами була лише у точності завершенні атак. За якістю гри, за кількістю моментів парагвайці не поступалися одному з фаворитів. Вирішальною стала помилка голкіпера, який проґавив удар Іконе.

Ця поразка ніби не повинна була завадити вийти до наступного раунду. Парагвайці грали значно змістовніше за більшість представників Південної Америки й «повинні» були обігрувати в останньому турі Нову Зеландію. Що сталося у цьому матчі зрозуміти важко. Чи так вплинула відсутність двох гравців основи, Хорхе Мореля та Крістіана Паредеса, чи позначилися на якості гри інші кадрові рішення тренера, але Парагвай мало був схожий на себе.

Невиразна, доволі млява гра, з поодинокими спалахами активності, і це у матчі з суперником, що звісно ж не рівня Франції.

Проти новозеландців не вдалося знайти аргументів, аби нівелювати перевагу суперника на стандартах, недостатьно потужно працювали фланги. (Дивно, що лише у другому таймі, і вже після вилучення Марселіно Ньяманду, вийшов правий захисник Роді Феррейра, один з найкращих на цій позиції у всьому турнірі).

З 59-ї хвилини Парагвай грав у меншості. Наскільки виправданим було рішення Євгена Арановського показати другу жовту Ньяманду — питання до експертів. Значно більше сумнівів виникло, коли Нова Зеландія забила вдруге. Лукас Імрі був у невеличкому офсайді в момент пасу Сінґха. У першому ж матчі українського арбітра на Мундіалі можна згадати не зовсім логічне вилучення (на дев’ятій хвилині) захисника збірної КНДР та не призначений пенальті за очевидну гру рукою у ворота цієї ж команди.

Окрім вже згаданих Мореля, Паредеса та Роді Феррейри у складі парагвайців можна відзначити Хосує Кольмана. Шкода, що досить цікава команда раптово самознищилася у вирішальному матчі, але так само, як і у випадку зі збірною Франції, нарікати можна лише на себе.

Ligue 1: SCO Angers

Ніколи в історії Ліги 1 після дванадцяти турів лідер не випереджав другу команду на 10 очок. Схоже, що тільки ПСЖ вирішуватиме, коли саме святкуватиме черговий титул. І це логічно з огляду на прірву у можливостях між командою-підложницею та рештою. Щоправда, це не означає, що любителям сюрпризів, романтики та злетів маленьких клубів бракуватиме історій для задоволення своєї цікавості.

Старт чемпіонату дав очевидного кандидата для оповіді. Упродовж кількох тижнів доводилося, нехай не без іронії, нагадувати, що одним з найближчих переслідувачів чинного чемпіона є клуб «Анже». Повернення до еліти після більш ніж двадцятирічної відсутності, вдалий початок чемпіонату, замість місця у зоні вильоту — комфортне перебування у чильній трійці. Чим не Попелюшка сезону?

Усе б було чудово, якби не одна дрібна деталь. Так званий «пересічний уболівальник», той, хто сідає «просто подивитися футбол», навряд чи оцінив би скромні принади команди Стефана Мулєна. Навчений ремиґати жуйку «елітності та обраності» він би знуджено клацав пультом у пошуках «БарсиРеалу». У його світі, на футбольний бал ніякий «Анже» ніколи б не потрапив.

Може й самі гравці «Анже» посоромилися б уявляти, що заради них гарбуза перетворюватимуть на карету. Вони для цього занадто невибагливі та нерозбещені. Ці хлопці й на гарбузі б доїхали куди треба.

«Анже» не влаштовує щоразу гонитву за вислизущою досконалістю. Йому це й не потрібно. Ніхто не сподівається, що кожному супернику пропонуватиметься щось специфічне, підготовлене заради перемоги саме над ним. У розпорядженні «Анже» для будь-кого є прості, але поки що дуже дієві методи.

Найперший з них — позиційна робота без м’яча. «Анже» не притискається до свого штрафного майданчика, а компактно розташовується трохи вище, без шпаринок між лініями. Таку побудову команда дисципліновано витримує досить довго. Спочатку це дивує, потім вражає, а після четвертого-п’ятого матчу звикаєш й надалі просто помічаєш вже знайомі маневри.

Навіть нотатки якісь робити немає сенсу, адже команда Мулєна вкотре «всього лише» правильно розташовується на полі, коли суперник володіє м’ячем.

Грати проти «Анже» важко і неприємно. Якраз тому, що на перший погляд нічого особливо не відбувається, а енергія суперника витрачається на банальні переміщення, на безрезультатні переведення м’яча із однієї зони до іншої.

Краса гри «Анже» — це краса маневрів шахових фігур для захисту власного короля. Без цієї компактності, без дисципліни, значно помітніші були б недоліки, як індивідуальні, так і колективні підопічних Стефана Мулєна. Без своєї фірмової роботи, «Анже» б отримував не менше за «Труа» і був би десь поруч з ними у таблиці.

«Анже» використовує 4-3-3. Тріо у півзахисті — не Бускетс-Чаві-Іньєста, а радше три далеких родичи Масчерано. І якраз у цій лінії грає найколоритніший футболіст команди. Височенний сенегалець Шейк Ндой окрім того, що вміє жорство боротися за м’яч, володіє здатністю точно прораховувати свої підключення до атак з другої лінії. Про це зараз знають, і все одно не завжди можуть завадити. «Тулуза», наприклад, забила «Анже» першою. Рідкісна поки що у цьому сезоні подія. І що ж сталося за три хвилини після голу Трехо? Ндой, графік руху якого розрахований по секундах, влетів до штрафного майданчика і замкнув подачу з флангу.

Проходять ці трюки у «Анже» завдяки іншому важливому методу Мулена. Контроль м’яча у атаці здебільшого підкоряється тим самим принципам, що й робота у захисті. Різниця, звісно ж, у ставленні до помилки, до втрат м’яча. На своїй половині це неприпустимо, а на чужій можна собі дозволити трохи спекулятивну довгу чи середню передачу вперед. Невдача при цьому не сприйматиметься як трагедія. Міцна нервова система має бути запорукою міцної гри.

На чужій половині «Анже» здатен і на тривалі комбінації. Маневри гравців скорочують лінії пасу для впевненішого контролю м’яча і йде створення чи пошук вільних зон. Таких відрізків за матч може бути не так вже й багато. Важливо, що вони забезпечували досить високу ефективність. Середня результативність «Анже» — один м’яч за гру. «Тулуза» з таким саме доробком йде передостанньою.

При середньому показнику 3,8 удара у площу воріт за матч, «Анже» демонструє ефективність цілком пристойну для клуба зі скромними ресурсами. Свого найкращого (15 м’ячів) бомбардира минулого сезону, Джонатана Коджа, «Анже» продав до «Брістоль Сіті», а окрім нього ніхто більше шести разів не відзначився.

«Анже» щойно поступився «Монако». Ще не грав з «Сент-Етьєнном», «Ліоном», ПСЖ. Та й у матчах з іншими командами цілком можлива корекція результатів відповідно до ранжиру. Більшість цифр (а точніше сум з багатьма нулями) кричить про те, що на третьому місці «Анже» бути не повинно. У клубі може й самі це розуміють. І тому ще завзятіше працюють на полі за кожне очко, що наближає до збереження місця в еліті. А тоді, вважатиме її хтось Попелюшкою чи ні, команда Стефана Мулєна ще один сезон балюватиме у найвищому товаристві.

Ligue 1: Olympique Lyonnais

Величезний банер накрив увесь сектор. На ньому були зображені зірки минулого, ті, хто здобував славні перемоги та титули. Карім Бензема навіть подякував у твітері за «таку честь». Теперішні ж футболісти «Ліона» віддячили впевнеою перемогою над «Тулузою».

Попри те, що обіграли одного з аутсайдерів сезону, успіх цей мав важливе психологічне значення. Упродовж кількох днів до матчу журналісти тільки й встигали повідомляти про «кризу», «проблеми у стосунках між футболістами» та із сумом коментували турнірну таблицю групи Ліги Чемпіонів. Одне очко у трьох турах не спонукало до оптимістичних прогнозів.

Після того як гонитва за перемогою у ЛЧ ледь не спустошила клуб фінансово, «Ліон» перейшов до іншого режиму. Найкращі залишали команду, за них отримували дуже непогані гроші й поступово зменшувалися борги клубу. «Ліон» знову сконцентрувався на власній академії, вихованці якої регулярно поповнюють основний склад. Цього сезону стабільно грає у старті 5-6 таких футболістів.

Повернення до Ліги Чемпіонів поставило президента клубу перед вибором. Відпустити за гідну винагороду тих, на кого був серйозний попит, чи все ж спробувати зберегти ключових виконавців. Вдалий продаж Клінтона Н’жи (12 мільйонів за 37 матчів у Лізі 1, 15 з них у стартовому складі) означав, що пріоритетним буде другий варіянт.

Іншим, зокрема найкращому бомбардиру минулого чемпіонату, запропонували нові, значно вигідніші контракти. Коли ж на старті сезону Александр Ляказетт ніяк не міг відзначитися, свист на його адресу лунав не лише через брак забитих м’ячів. В уяві публіки вже сформувався образ футболіста, якому суттєво підвищили зарплату і який через це перестав «викладатися» на полі.

Сам Ляказетт трохи згодом зізнався, що його неприємно вразила поведінка президента, який не забарився розповісти скільки саме тепер отримують провідні гравці. Ситуація з Ляказеттом стала лише однією з проблем на початку сезону.

Бомбардирство перейняв на себе Набіль Фекір. І після чотирьох м’ячів у чотирьох перших турах він зазнає важкої травми у матчі за збірну Франції. У той день Набіль цілком міг грати за Алжир, адже на користь цієї країни він начебто був готовий зробити вибір. Подейкують, що на остаточне рішення вплинули два фактори: порада агента обрати Францію, бо це «краще для клубної кар’єри» та наполегливість Дід’є Дешама.

У лазареті «Ліона» Фекір приєднався до Клемана Ґреньє. Той нещодавно обмовився, що готовий навіть закінчити з футболом, якщо «ці тортури не припиняться». За увесь минулий чемпіонат він зіграв 6 матчів, а цього сезону на полі ще не з’являвся.

Непереконливі результати були в «Ліона» і на старті минулого сезону. Після чотирьох турів команда була сімнадцятою, а з Ліги Європи вилетіла ще у серпні. Але потім з 12 вересня до 22 лютого «Ліон» зазнав у чемпионаті однієї поразки й у січні очолив турнірну таблицю. За титул поборотися не вийшло, та безумовним успіхом став вихід до групового турніру ЛЧ.

І з тягарем матчів у цьому турнірі та Лізі 1 «Ліон» поки що впоратися не може. Не завжди, щоправда, через низьку якість гри. Справді провальних матчів за три місяці сезону було не так вже й багато. Були посередні, в яких «Ліон» брав три очки (виїзд до Ґенґаму), були й пристойні, в яких результат міг би бути кращим («Марсель», «Гент», «Валенсія»).

У більшості поєдинків команда виконує звичний за тренерства Юбера Фурньє обсяг роботи. Намагається традиційно поєднувати тиск на флангах зі швидкими, в один дотик, комбінаціямі по центру. Бракує іноді якоїсь дещиці, але це якраз може бути різниця між графіком з одним матчем на тиждень, як минулого сезону, і більшим навантаженням, зокрема психологічним, у перші місяці поточного. Навколофутбольні конфлікти, справжні та уявні, лише посилюють цей тиск, не дають команді діяти розкутіше, повніше розкрити свій потенціял.

Окрім Фекіра та Ґреньє травми, нехай і не такі серйозні, були й у інших гравців. Зокрема у центрі оборони. Ця зона за іменами не є найпотужнішою у чемпіонаті Франції, але попри усі проблеми менше за «Ліон» поки що пропустили всього дві команди. Це, безумовно, ще й заслуга голкіпера Антоні Лопеша, який у березні дебютував у збірній Португалії й цілком може бути кандидатом на участь у чемпіонаті Європи.

Досить швидко адаптовується до нової команди Сержи Дардер. У «Малазі» він здебільшого діяв на позиції опорного півзхисника. У «Ліона» дещо інша схема гри у середній лінії, на більш звичній для Дардера позиції розташовується Максим Ґоналон, тож Сержи у «ромбі» Фурньє виходив ближче як до правого, так і лівого флангів і йому не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти усі нюанси вимог тренера «Ліону».

Якийсь час пішов на адаптацію і у Вальбуена. Мабуть остаточно він освійчився з роллю диригента у виїзному матчі з «Марселем». Гістерія навколо повернення «зрадника» на «Велодром» зашкалювала. І вже безпосередньо на полі Вальбуена не ховався, шукав м’яч, шукав гру, розумів, що цього від ньго очікують, хоч і з різних причин, і свої, і «чужі», які ще вчора йому аплодували. Приємно, що перерва у кар’єрі не зменшила жагу Вальбуена до футболу. «Ліон» від цього може лише виграти.

За винятком неприємної ситуації з Ляказеттом, уболівальники, насамперед ультрас на Virage Nord, постійно підбадьорюють команду. Окрім банеру перед матчем з «Тулузою», були й інші, не менш ефектні. Кожен з них мав водночас і нагадати про перемоги у минулому, і надихнути на нові звитяги.

Наступний матч «Ліон» грає на виїзді проти «Труа». Класичний випадок гри-пастки. У подібний самолов потрапила у минулому турі «Ніцца». Суперник ще не виграв жодного матчу, йдє останнім і «Ліон» безумовно вважатимуть фаворитом. Але «Труа» Жана-Марка Фюрлана грати вміє, хоча й не скажеш, якщо орієнтуватися виключно на цифри у таблиці.

Сам «Ліон» теж зараз тільки цифрами не поясниш. Є цікавий тренер, є талановиті гравці, є певний стиль гри. І попереду ще чимало матчів, що визначать повноцінну картину сезону. Бажанням вимірювати успіх всього шістьма матчами ЛЧ іноді можна лише нашкодити.

Ma semaine: Бойс, "Стандард", "Ніцца"

Ліам Бойс

Від одного з найкращих бомбардирів сезону очікуєш більшого.Особливо у матчі проти лідера чемпіонату. Хоч лідер і приїхав до Дінґволла після трьох поразок поспіль, а «Росс Каунті» лише поразка у дербі, в попередньому турі, не дозволила продовжити власну безпрограшну серію до двох місяців. А може якраз саме через це. Бо якщо хтось і підходив до цього матчу впевненим у собі, то це мав бути 24-річний Ліам Бойс. Одинадцять точних ударів у 12 матчах сезону були найкращим цьому підтвердженням.

Спочатку, щоправда, ані в нього, ані у команди не надто й виходило створити «Абердіну» якісь проблеми. Першими загрози почали створювати гості. «Росс Каунті» втягнувся в гру завдяки невтомним маневрам своєї пари форвардів. Вони першими починали боротьбу за м’яч, вони ближче розташувалися до центральних півзахисників, аби покращити вихід з оборони.

Нагоди для взяття воріт не забарилися. І саме Бойсу раніше за інших гравців «Росс Каунті» випав шанс відкрити рахунок. Технічно обігравши захисника, він мав лише завдати завершального удару. Пробив Ліам, як тоді здалося, вкрай невдало. Потім з’ясувалося, що це ще була чи не найкраща його спроба.

«Росс Каунті» вже значно переконливіше за «Абердін» вів атаки. На повну потужність запрацював на лівому фланзі Фостер, чий прохід призвів до першого голу. По перерві взагалі сталося диво. До цього у других таймах десяти матчів чемпіонату в «Росс Каунті» був лише один забитий м’яч. А тепер забили вже на 49-й хвилині й надалі впевнено довели справу до перемоги.

Єдине, що затьмарювало заслужений успіх — страждання Бойса перед воротами суперника. З усім іншим проблем не виникало. Ліам навіть асистував партнеру, коли господарі забивали вдруге. І лише він сам ніяк не міг нормально пробити. Після одного з таких «ударів», хтось, хто міг би побачити його вперше, цілком резонно б зауважив, що такому форварду нема чого роботи навіть у шотландській Прем’єр-Лізі.

Насправді ж, цифри у Бойса, що у «Кліфтонвіллі», що у «Росс Каунті» досить пристойні. І тренер збірної Північної Ірландії повернув його до команди після чотирирічної відсутності. Тож у Дінґволлі сподіватимуться, що цей невдалий особисто для форварда матч буде винятком у загалом успішному сезоні.

«Стандард»

Інша тактична схема, зміни у стартовому складі. Після двотижневої перерви у чемпіонаті «Стандард» Янніка Феррери був готовий до перемоги. Ще й матчі з прямим конкурентом. Конкурент це, щоправда у боротьбі за виживання, й зустрічалися передостання та остання команди чемпіонату Бельгії, але що зробиш, якщо зараз одному з грандів бельгійського футболу настільки важко.

Перемоги, нехай і мінімальні, на старті сезону трохи приховували проблеми з організацією гри. Зрештою не вражали у перших турах й інші традиційні фаворити. Очікували, що «Стандард» підтягнеться та після невдачі у плей-оф Ліги Європи у Л’єжі вирішили, що станеться це вже з іншим тренером. Потім довелося проковтнути ганебні 1:7 у Брюгге й зрештою оголосити, що вдалося переманити із «Сент-Трюйдена» одного з найцікавіших молодих тренерів країни.

З Феррерою на чолі команда мала одразу почати трощити усіх суперників. Принаймні вдома. Адже календар був сприятливий. Матчі з «Локереном», «Льовеном», «Вестерло». Що ж тут може бути складного?

Окрім логічних поразок на виїзді від «Гента» та «Генка» (ці команди зараз просто сильніші за «Стандард»), у трьох «легких» домашніх матчах набрали одне очко. Під керівництвом Феррери у шести матчах — нічия і п’ять поразок. Зрозуміло, що тренер постійно шукає як реанімувати команду і зміни перед матчем проти «Вестерло» це підтверджували. Попри ці спроби «Стандард» повторює елементарні помилки, у найпростіших ситуаціях.

Перший свій гол «Вестерло» забив завдяки банальній «обрізці» Діно Арсланагіча. Другий — коли ніхто із гравців «Стандарду» не спромігся зупинити рейд Схаутердена. І це ж ще «Вестерло» не все використав. Була б на його місці команда більш впевнена у собі, невідомо чим би все закінчилося. Натомість гості билися, насамперед, за всього лише другу перемогу у чемпіонаті й звичайно робили це переважно біля власних воріт.

«Стандард» відповів голом дебютанта, 18-річного ганця Бенджаміна Тетте, але знову залишив враження команди хаотичної, знервованої. Так було і зі Славолюбом Мусліном, і Феррера поки що не знайшов ліків від цієї хворості.

Кажуть, що він хоче запросити трьох гравців із «Сент-Трюйдена» й дуже незадоволений воротарем — Йоаном Тюрамом. Так це чи ні, усі кадрові мрії треба відкласти до зимової перерви. І знайти спосіб піднятися з останнього місця найближчим часом.

«Ніцца»

Найбільше м’ячів забила зараз у Лізі 1 не потужна команда Лорана Блана зі Златаном, Кавані та іншими. Найкраща атака чемпіонату — в «Ніцци», яка ще й зіграла на матч менше. Такої результативності не було навіть у перший сезон Клода Пюеля, коли «Ніцца» фінішувала четвертою.

У перших п’яти турах цього чемпіонату «Ніцца» виграла лише один матч, забила 7 м’ячів. У проекції на увесь сезон це мало б означати місце може навіть за межами першої десятки із досить скромною середньою результативністю.

Те, що сталося потім здається дивом. «Ніцца» приголомшила навіть не перемогами (вже чотири поспіль) і кількістю точних ударів (17 у чотирьох турах). Справжнім відкриттям є вишукана, змістовна гра команди.

Ще одна несподіванка — форма Хатема Бен Арфа. Після поневірянь у клубі «Нуво Шато», раніше відомому, як «Ньюкасл», Хатем раптом знову фонтанує ідеями, він сповнений бажання творити. Раптовість ця певною мірою лякає, бо хтозна на скільки цього запалу вистачить.

Це стосується й усієї команди. Скільки триватиме ця дивовижна серія? Якщо «Ніцца» збереже такий рівень командної взаємодії, то досить довго. Адже справа не лише у Бер Арфа та його магії. Навіть попри втрату Алассана Плеа, «Ніцца» не розгубила анітрохи цілісності у роботі з м’ячем.

Команда дуже сильно працює позиційно. Гравець, що володіє м’ячем має кілька реальних варіантів для продовження комбінації. За таких обставин навіть контроль біля власного штрафного стає першою фазою атаки й надалі м’яч дбайливо доправляється до воріт суперника.

Дбайливість ця випливає з оптимального вибору позиції. Рух футболістів усіх ланок продуманий та злагоджений. І це суттєво зменшує ризик безглуздих втрат м’яча.

«Ніцца» не вражала у цих чотирьох матчах надпотужним пресингом, здатністю вибігати результат. Усе в її грі крутилося навколо м’яча. Особливо яскраво це було помітно на тлі м’язистого, але не надто багатого на футбольний розум «Ренна». А трохи раніше «Ніцца» витримала, та ще й на його полі, тиск «Сент-Етьенна».

Шкода, що матч із ПСЖ аж у грудні. До того часу багато що може змінитися. «Ніцца» може втратити цей чарівний блиск й повернутися до значно прозаїчнішої гри. А якби вони зустрілися зараз, то це був би матч найзамаожнішої команди Франції з найкращою.

Eliminatorias Sudamericanas: Перший тур

Одразу кілька команд вийшли на матчі першого туру відбірного турніру без своїх найкращих футболістів. Уругвай грав без Суареса, Аргентина залишилася без Мессі, Бразилія була позбавлена Неймара, а колумбійцям бракувало Хамеса Родрігеса. І все ж навряд чи буде правильно пояснювати поразки одних, та не надто переконливий вигляд інших, лише відсутністю зіркових виконавців. У кожному матчі туру було значно більше важливих та цікавих нюансів.

Болівія – Уругвай

Про все, що коїлося у болівійському футболі останні кілька місяців, треба розповідати окремо. На цьому фоні гра команди навіть певною мірою здивувала.

Бальдів’єсо обрав 4-4-2 з «бразильським» присмаком. Як і у багатьох клубах Бразилії, що використовують цю схему, два атакувальних півзахисники лише формально розташовувалися на флангах. У перші 20 хвилин матчу і Алехандро Чумасеро, і Ясмані Кампос постійно зміщувалися у центр, з подальшими спробами пробити з-за меж штрафного. У Кампоса це виходило трохи краще, але назагал такі маневри не давали дихати флангам збірної Болівії, бо підключення захисників часто залишалися без уваги. Кампос лише раз за увесь цей час обігрався на правому фланзі із Самп’єрі. Ще один мінус подібних дій — через центр значно важче було переправити м’яч на форварда Ясмані Дука.

Варто було залучити до контролю м’яча більше гравців, зокрема обох центральних півзахисників, комбінували болівійці вже краще, а Дук досить непогано боровся за позицію із уругвайськими захисниками.

На початку другого тайму з’явився ще один фактурний форвард — Оскар Діас. Чумасеро перейшов у центр півзахисту, але й на більш звичній для себе позиції грав не надто ефективно. І йому, й іншим гравцям не вдалося як слід структурувати атаки, створити умови для регулярних передач до штрафного. Довгі діагоналі з центру на фланг не розтягували й не розхитували оборону гостей.

Уругвай виграв цей матч завдяки традиційним «чеснотам» Табареса. Ніяких енґанче, ніякого футболу. Невибагливий розвиток атак, флангові захисники, що майже не перетинали центральну лінію. Гол Касереса взагалі можна назвати грубим порушенням ігрової дисципліні. Від пресингу навіть у центрі поля відмовилися, схоже, через кліматичні умови, водночас дуже міцно законопатили все біля власних воріт. Проти такого суперника, як Болівія цього зрештою вистачило. Табарес занадто добре відшліфував цей огидний стиль й він може приносити результат і надалі. Але як же хочеться, щоб хтось розтрощив такий Уругвай на друзки.

Колумбія – Перу

Як, наприклад, зробила це Колумбія на початку попередньої кваліфікації. Уругвай тоді приїхав до Барранкільї у ранзі чемпіона континенту. На команду Пекермана це не справило ніякого враження. Один з найвишуканіших матчів останніх років. Зараз, на жаль, колумбійці втратили цю здатність «вальсувати» із м’ячем й поступово затискати суперника.

Відхід від такої гри можна пов’язувати з ігноруванням Макнеллі Торреса. Його не було на чемпіонаті світу, де Пекерман відмовився грати у футбол у першому таймі матчу з Бразилією. Якби він тоді не злякався невідомо чого, Колумбія цілком була б здатна влаштувати щось подібне до півфінальних 7:1. Принаймні тоді так здавалося.

Зараз динамічний початок змінився, особливо у другому таймі, відрізками, коли команда просто намагалася вистраждати результат. Так, було спекотно. Але й чотири року тому, за такої ж спеки, розгромили Уругвай. І не скажеш, що тоді взяли біганиною. Чому ж зараз м’яч тримався значно гірше?

Коли футболу мало, залишається боротьба. І у цьому аспекті нарікань бути не може. Навіть Тео Ґутьєррес відчайдушно чіплявся за кожен м’яч. Хороший матч провів лівий захисник Франк Фабра. Він вже не перший рік діє на високому рівні у національному чемпіонаті й досить солідно відіграв свій перший офіційний матч за збірну.

Перуанці заслуговували на більше. Чи все ж ні? Дивно, що не виходить якось чітко відповісти на це запитання. У першому таймі — чудова робота в обороні. Лобатон та Байон вчасно опускалися ближче до штрафного й вміло розривали комбінації суперника у центрі. Та й уся команда терпляче захищалася, коли господарі ще були здатні довго контролювати м’яч.

Інше — виявити достатньо наполегливості, коли м’яч твій, мати чіткі критерії побудови атакувальних дій. З цим до перерви були проблеми.

У другому таймі активніше рухалися Куева та Каррільйо, більше працювали ближче до центру, а не на флангах. (Нюанси, контекст, важливі у футболі. Те, що псувало гру Болівії, перуанцям навпаки дозволило додати). Скорочувалася відстань між гравцями, точнішим ставав контроль м’яча. І за обсягом цієї роботи перуанці ніби й справді могли розраховувати бодай на нічию. Та все ж моментів було створено не так вже й багато. І при цьому в кожному з них цілком можна було відзначитися. Штанга після удару Ґерреро, сейв Оспіни після штрафоного у виконанні Куеви, удар Рейни повз ворота.

Філософські дебати на тему чи заслужила щось вагоміше команда Рікардо Ґареки можуть тривати довго.

Венесуела – Парагвай

Поле й так було занадто вогким, а венесуельці ще прагнули додати темпу своїм атакам. Ніби й є у команді майстри взяти паузу, трохи притримати м’яч аби яснішою стала картина, аби ігровий начерк був каліграфічним, а не нагадував сквапну писанину.

Упродовж першого тайму Венесуела постійно кудись поспішала й постійно запізнювалася. Гнала м’яч уперед і не встигала за власними задумами. Це призводило лише до нескінченної боротьби за м’яч, що цілком влаштовувало парагвайців.

Гості прагнули створювати чисельну перевагу навколо гравця збірної Венесуели, що володів м’ячем. Були й фрагменти високого пресингу. У перші 15 хвилин парагвайці ще й дали кілька прикладів чистого виходу з оборони. Надалі ж і вони частіше забували про паузу, як важливий елемент будь-якої футбольної мелодії. Їм зрештою пощастило упіймати суперника на фальшивій ноті, що особливо здивувало у цій суцільній какофонії.

Чилі – Бразилія

Колись команди Хорхе Сампаолі паузу робили лише для того, щоб розчепити пальці на горлянці суперника. Заради перемоги на Копа Америка він мав навчити збірну Чилі користуватися різними методами. І все ж основний з них залишається для несамовитого аргентинця найкращим. Заміна ще у першому таймі була потрібна саме для того, щоб повернути у гру темп, швидкість та вертикальність.

На це були спрямовані й подальші зусилля тренера та гравців. Лише одна команда прагнула збалансувати свою гру заради перемоги. Саме ця команда перемогу здобула.

Інакше навряд чи могло бути. Попри те, що Діас ледь не отримав червону на 58-й хвилині, попри те, що іноді розкривалися й залишалися вразливими для контратак. Чилі зараз є чемпіоном континенту, тож і гру Сампаолі будує відповідно. Пропонувати першим, атакувати швидко й наполегливо, якщо ж треба, а були й такі відрізки, терплячіше працювати з м’ячем.

Важливо, що кожен гравець провів матч без очевидних спадів. Якщо хтось починав «згасати» або ж його витягували партнери, або Сампаолі робив необхідні корективи. Корисним став вихід Маті Фернандеса. Вальдів’я відчутно втомився й невтомні переміщення Матіаса дозволили зберегти динаміку та свіжість.

А Дунга навіть пристойно зіграв. У рамцях того примітиву, що він зазвичай пропонує. Бразилія справді зуміла завдяки хорошій роботі середньої лінії нейтралізвувати на якийсь час ініціативу господарів. Якби грали, як інший майстер «обмеження», проти болівійців, може б навіть три очки взяли. З тих, що «не пахнуть». Хоча які там пахощі. Від «гри» Дунги страшенно смердить вже не один рік.

Аргентина – Еквадор

Ідеологічний провал Херардо Мартіно. Команда налаштована на те, щоб бігти вперед. Не просуватися поступово, а саме мчатися. І перший імпульс при цьому має давати Масчерано. «Хефесіто» чудово може вигризти м’яч у суперника. Такі теж потрібні. Але він сам зізнається, що виходить на поле «страждати, а не отримувати насолоду».

Якщо ж він раптом стає першим у ланцюжку руху м’яча, страждає уся команда. Бо ланцюг цей розривається моментально. Пасторе та Біґлія (ще один гравець не на своїй позиції) нічого виправити не можуть, а тріо у атаці вкрай рідко отримує м’яч в умовах хоч трохи наближених до комфортних.

Захист — справжня поема. Ронкаґлія, звісно, може зіграти на правому фланзі. Але хіба у агентів, що пхають своїх клієнтів з «модних» європейських клубів, не знайшлося правого оборонця? У центрі — викликаний до збірної з якогось чухонського болота Гарай. І поруч Отаменді. Єдиним досягенням якого залишаться підйомні після «гучних» трансферів.

Ніхто з них просто не здатен був організувати чіткий, впевнений вихід з оборони. Для кожного м’яч є лише предметом, який слід відібрати у суперника.

Мабуть з часів «тренерства» Марадони Аргентина не поставала настільки розірваною, незбалансованою, безідейною .

Еквадор зіграв блискуче. Ґуставо Кінтерос підготував команду просто розкішно. Висока лінія оборони, тиск на суперника на його половині. Здається, що це просто, але Еквадор ніколи не вигравав у Аргентини на її полі, Еквадор не здобув жодної виїзної перемоги у минулому відбірному циклі. Було дуже багато психологічних нюансів, які могли б зрештою спрацювати проти еквадорців. Найбільша їхня перемога полягає у тому, що вони не відмовилися від свого плану на гру після 15-20 хвилин, не сіли захищатися глибше, не визнали історичну перевагу суперника.

І кожна мить такої гри сповнювала еквадорців впевненістю. Монтеро та Валенсія добряче «погуляли» на флангах. Кайседо був безжальним у найвідповідальніший момент. І це ще у Боланьйоса був не найкращий день.

ПСВ: Місце для Ґастона?

Клубу, що був першою європейською зупинкою спочатку Ромаріу, а потім Роналду можна було б пробачити десятки трансферних проколів, незалежно від походження футболіста. ПСВ ж продовжував відкривати цікавих гравців тим мешканцям Старого Світу, що небагато уваги приділяють іншим континентам.

У матчі проти «Аякса» хтось можливо вперше побачив на що здатен уругваєць Ґастон Перейро. Тож варто пошукати контекст як для всього матчу, так і для гри новачка ПСВ. Сам поєдинок залишив двоякі враження. Невиразний, тяглистий, з рідкими спалахами «Аякс» ніяк не може вибратися з декадансу. ПСВ на цьому тлі мав кращий вигляд, був командою більш ідейною.

І все ж є кілька зауваг щодо Перейро. Краще зробити це зараз, після дублю у принциповому матчі, аніж чекати поки «уєвропійомуполамаютьноги». Ну приблизно так, як їх «поламали» Неймару.

Ґастон Перейро — снище Оскара Вашингтона Табареса. Той вперто робить вигляд, що у «сучасному» футболі енґанче не потрібні, чекає, що вони підуть слідом за динозаврами. А уругвайська земля щедро продовжує дарувати світу футбольні перлини. Не встиг з’явитися Арраскаета, а вже на черзі Перейро.

Отже, Ґастон яскраво виражена «десятка». У облудному лексиконі «експертів» з тактики почесне місце займає слово «фальшивий». У Перейро ніякого фальшу немає. Він чистий енґанче, без домішок.

ПСВ грає 4-3-3, і проти «Аякса» Перейро вийшов через відсутність Лестьєнна. Ґастон розташовувався на флангах, значно ближче до штрафного суперників, аніж міг би. Так, це зрештою дозволило йому двічі відзначитися. І у першому з цих епізодів Ґастон майстерно працював правою, а у другому лівою ногою. Перший гол показовий ще й тому, що ледь не втративши рівновагу, він миттєво приймає рішення й швидко його втілює.

Ще на початку матчу він «перевірив» арбітра картинним падінням. Коли ж не почув свисток, одразу почав боротьбу за м’яч і спокійно його зберіг. Надалі зайвих падінь вже не було, і у обороні Перейро відпрацьовував старанно, гаращо «Аякс» був далекий від інтенсивності, яку може запропонують інші суперники.

Навіть краще за два забитих м’ячі Ґастона характеризує атака на 42-й хвилині, з виходом Локадії на ворота амстердамців. Розігнав її саме Перейро. Зовні простим і водночас ключовим пасом. У цьому суть його гри. У чемпіонаті Уругваю він забив 11 разів, відзначався у молодіжній збірній, та все ж, насамперед, він є організатором гри. Якщо використовувати його тільки на фланзі, це суттєво обмежить Ґастона, звузить його зону відповідальності, зменшить його вплив на дії команди в атаці.

Фланговим форвардом Перейро не стане, бо лебідь не може бути зайцем. У ПСВ достатньо прудконогих гравців, здатних діяти на фланзі. А цей уругваєць «прудкоголовий» й має бачити усю панораму гри, аби діяти максимально ефективно.

У межах 4-3-3 можливо дещо інакше розташувати тріо хавбеків, щоб Перейро розкрився у всій своїй оздобі. У ПСВ є кадровий потенціал у півзахисті (Хендрікс, Махер, Прьоррер, Ґуардадо, Схарс) аби скомпонувати середню лінію залежно від багатьох обставин, але з умовою, що Перейро діятиме на звичній для себе позиції.

Найближчим часом буде зрозуміло, як саме планує використовувати Ґастона тренер ПСВ. Тож дізнаємося чи подобається Коку забивати цвяхи мікроскопом, чи він все ж розуміє кого і навіщо придбали.

"Інвернесс": New Stor(e)y

Жодної перемоги у восьми матчах, чотири забитих м’ячі. Таким був старт сезону для «Інвернесс Каледоніан Тісл». А якби «Селтік», придбавши Раяна Крісті, одразу ж не повернув його до рідного клубу в оренду, могло бути й гірше, адже саме Крісті забив два з цих чотирьох м’ячів.

Минулого сезону найкращий бомбардир «Інвернесса» відзначився 10 разів. Але Біллі МакКай залишив команду ще у січні й перебрався до англійського «Вігана». (Зараз він повернувся до Шотландії й виступає у оренді за «Данді Юнайтед»). Вже без МакКая, до пристойного показника у 52 точних удари «Інвернесс» дотягнув завдяки зусиллям гравців усіх ліній. Хтось здивував, як наприклад, Марлі Воткінс (7 м’ячів, зараз він вже у «Барнслі»), хтось, насамперед Крісті, виправдовував аванси.

Чемпіонат «Інвернесс» закінчив на третьому місці. Попри те, що клуб встиг за короткий час свого існування стати неприємним суперником для грандів, особливо для «Селтіка», третє місце, навіть у Прем’єр-Лізі без «Хіберніана» та «Хартс», є неймовірним здобутком. Це все одно, що десять поспіль титулів для «Селтіка».

Важливо й те, що злетіти так високо вдалося на другий сезон після того, як пішов Террі Бутчер, тренер, що виконав у «Інвернессі» неймовірну роботу. Здавалося, що без нього може бути скрутно. Але з Джоном Х’юзом команда не випадала з першої шістки. Спочатку було п’яте, а потім й третє місце.

І ось на старті цього чемпіонату — «Інвернесс» передостанній після шести турів. А у сьомому матч проти «Хартс», що після повернення до еліти якийсь час не міг позбутися чемпіоншипської звички усіх обігрувати й уперше поступився лише напередодні візиту до Хайленда.

У першому таймі матчу «Інвернесс» - «Хартс» можна було спокійно милуватися краєвидами цього величного куточка Шотландії. Подіям на полі бракувало належної організації, аби привабити нейтрального спостерігача. Призвичаювався до партнерів і новачок «Інвернесса», орендований у англійського «Суїндона» форвард Майлс Сторі.

Це його п’ята оренда за два роки й показники у «Солсбері», «Шрюсбері», «Портсмуті» та «Н’юпорті» не вражали. Чотири м’ячі у сорока чотирьох матчах чемпіонату. Не дивно, що «Суїндон» з легкістю відпустив Майлса до Шотландії. Не дивно, що «Інвернесс» запросив саме Сторі. Beggars can’t be choosers. Фінансова ситуація у клубі не та, щоб запросити когось відомішого.

Сторі старанно провів перший тайм проти «Хартс». Відкривався та боровся за м’яч попереду, відходив допомогти у півзахисті. Виходило не дуже, що у нього, що у партнерів.

Зовсім інакше заграв «Інвернесс» у другому таймі. Впевненішим, точнішим став контроль м’яча. Краще вдавалася взаємодія біля чужого штрафного майданчика. Після голу Джеймса Вінсента на 49-й хвилині, ані Сторі, ані будь-хто інший не думали змінювати манеру гри. Наполегливість самого Майлса увінчалася точним ударом на 89-й хвилині.

Чи цей гол настільки вплинув, чи просто саме зараз Сторі виявився готовим зробити крок уперед, але відтоді не впізнати «Інвернесс», не впізнати Майлса Сторі. Команда у чемпіонаті та Кубку Ліги не програла жодного разу у п’яти матчах, Сторі забив у них чотири рази.

Саме «Інвернесс» зупинив переможну ходу «Абердіна» й вже мабуть чекає на 29 листопада, коли на Caledonian Stadium завітає «Селтік». До цього, щоправда, треба зіграти чимало не менш важливих матчів. Зокрема з командами, що як «Інвернесс» прагнутимуть потрапити до чільної шістки.

Гол Сторі у дербі Хайленду Джон Х’юз назвав straight from the training ground. Зайвий доказ того, що шотландські клуби на тренуваннях аж ніяк не відпрацьовують запуск м’ячів на навколоземну орбіту. Сторі у цій атаці «всього лише» опинився де слід для завершення комбінації, але якраз його вміння обирати позицію, синхронізувати свої переміщення з маневрами партнерів, додають нападу «Інвернесса» впевненості та чіткості, яких бракувало на старті сезону.

Х’юз сприймає Майлса як гравця основи, не переймається тимчасовістю його статусу. Зрештою специфіка подібних оренд добре відома й тренеру поки що вдається максимально скористатися з перебування Сторі у «Інвернессі». Скільки воно триватиме? Угоду укладено до січня. Щоправда, якщо Майлс так гратиме й далі, хтозна чи захоче він сам повертатися до «Суїндона». Справа в тому, що стиль гри англійської команди не розрахований зараз на форварда такого плану, як Сторі. Натомість Х’юз якраз і чекає від нього мобільності, руху по всій ширині поля. І у цій атмосфері довіри Майлс грає розкуто та ефективно.

Гол у ворота «Абердіна» є ілюстрацією того, що й націленістю на ворота Сторі не обділений. А ще ця комбінація підкреслює наскільки швидко почали «знаходити» Майлса на найбільш небезпечних для суперника позиціях партнери по «Інвернессу» й насамперед Раян Крісті.

Поки що оренда Майлса Сторі є надзвичайно вигідною і для команди, і для футболіста. «Інвернесс» значно більше став схожий на команду, що навесні фінішувала третьою, а форвард забиває як ніколи раніше.