Futebol Brasileiro: Campeonato Paulista 2008. Передмова

Бразильський футбольний сезон починається з чемпіонатів штатів, кожен з яких на кілька десятків років давніший за чемпіонат країни. Саме у першостях штатів народжувалися перші мегазірки бразильського футболу, саме у першостях штатів летіли перші іскри найбільш принципових та найдавніших протистоянь. Ще донедавна престиж титулу у такому змаганні був для вболівальника чи не більшим за чемпіонство всебразильське.


Чемпіонат штату Сан-Паулу вдруге поспіль з’являється на українському телебаченні. Цього ще недостатньо, аби кожен міг одразу розібратися що до чого у Кампеонату Пауліста. Тож маленький путівник не завадить.

Історія

Чемпіонат штату Сан-Паулу розігрується з 1902 року. У першому турнірі взяли участь 5 команд, а кращим бомбардиром став Чарльз Міллер — людина, котра «привезла» футбол до Бразилії. Від піонера бразильського футболу до сьогоднішніх героїв — довгий, цікавий, сповнений неймовірних історій та яскравих матчів шлях. І це не дивно, бо Сан-Паулу — найпотужніший футбольний штат Бразилії. Звичайно, видатних гравців вистачало і у Ріо-де-Жанейро, і у Ріу-Гранде-ду-Сул, і у Мінас Жераїс, але на загальнонаціональному рівні досягнення клубів із Сан-Паулу вагоміші.


Та й клубна історія Короля Футболу пов’язана насамперед з Кампеонату Пауліста. Пеле грав у цьому турнірі з 1957 до 1974 року. Десять разів був чемпіоном штату, одинадцять — кращим бомбардиром змагання, у якому він забив 445 своїх м’ячів.

Регламент

Як і минулого року, у першому дивізіоні гратимуть 20 команд. Після 19 турів перші чотири команди у плей-офф (півфінали та фінал з двох матчів) розіграють звання чемпіона. У плей-офф, у випадку нічиєї за сумою двох матчів, перевагу отримує команда, що вище фінішувала у регулярному чемпіонаті. На м’ячі, забиті на виїзді, плюють. Слиною. Як плювали у епоху доісторичного матеріалізму.


Згадаємо також про Copa do Interior. Цей трофей розігрують (також у плей-офф) чотири кращих за підсумками чемпіонату клуби, що представляють провінційні міста штату. Залежно від того, як розташуються гранди у підсумковій таблиці, це можуть навіть бути команди, що фінішують на місцях з 9 до 12.


Чотири останніх команди вилітають до другого дивізіону.

Гранди

Найчастіше цей чемпіонат вигравали чотири кити штату — «Корінтіанс» (25 титулів), «Сан-Паулу» (22), «Палмейрас» (21) та «Сантос» (17).


Але останнім часом дедалі кращими виглядають і скромні, часто новостворені, клуби. Серед них найбільших успіхів досяг «Сан-Каетано», який вигравав чемпіонат у 2004 році та був фіналістом рік тому. Але й інші не проти записатись у «китобої». Відтак востаннє усі чотири гранди грали у півфіналі аж у 2000 році. У новому столітті хтось з «малюків» постійно нахабно втручається у боротьбу за титул.


Цього року кожна з чотирьох великих команд починає сезон з різним настроєм, різними спогадами про рік минулий та різними успіхами на трансферному ринку.


Могутній «Сан-Паулу» втратив зі свого стабільного чемпіонського складу лише Леандро та Брено. (Жаділсон, який теж залишив команду, пограв у ній лише рік і ключовим виконавцем не був).


Хоча у цій команді взагалі важко визначити ключових виконавців. Мурісі Рамальйо немов наважився кинути виклик логіці та історії і довести, що таких виконавців може бути саме стільки, скільки гравців є у заявці на турнір…


У першій половині сезоні у цій заявці будуть «Імператор» Адріано та Карлос Алберто.


З «Ботафого» прийшли Жоїлсон (правий латераль) та Жуніньйо, центральний захисник, який блискуче б’є штрафні. І навряд чи «Сан-Паулу» обмежиться придбанням лише цих гравців. Найближча мета — виграти Кубок Лібертадорес, і для цього ніхто нічого не шкодуватиме. Водночас можна бути впевненим в тому, що «Сан-Паулу» ніколи не переплатить зайвого і сформує потужну команду без приголомшливих багатомільйонних трансферів.


Приголомшити, закупитися, виграти чемпіонат країни — це парафія «Корінтіанса». Історію «кохання» цього клубу та компанії MSI треба розповідати окремо. Навіть видати спеціальну книжку і зобов’язати кожного президента клубу вивчити її напам’ять.


Минулого року «Корінтіанс», без грошей та надії, вилетів до Серії Б чемпіонату Бразилії. Трохи раніше вилітали інші відомі клуби — «Палмейрас», «Ботафого», «Греміо» — тож саме прощання з елітою, яким би болісним воно не було, ще й може піти на користь команді. Але психологічні травми загояться лише від бальзаму перемог. У будь-якому змаганні. Чемпіонат штату новий тренер Мано Менезес (він свого часу витягував з Серії Б «Греміо») розглядає насамперед як навчальний полігон для абсолютно нової команди. У «Корінтіансі» 12 новачків. Але тому, хто вважає, що аби зігратися їм потрібно буде багато часу, можна заперечити мінімумом трьома аргументами.


Перший — Мано Менезес. У цього тренера швидко б заграли, та ще й дисципліновано (інакше команди Менезеса не грають) навіть півтора десятки найбільших футбольних гультяїв. Другий — гравці, які прийшли до «Корінтіанса», достатньо кваліфіковані, аби на льоту, без зайвих пояснень, вхопити ідеї тренера. Третій — торсида. Фани «Корінтіанса» не залишать команду і у двадцять другому дивізіоні першості пекла. Їхня підтримка, їхня віра мають надихати гравців на максимальні досягнення.


У будь-якому випадку, попри статус команди Серії Б, «Корінтіанс» — один з найбільш інтригуючих та цікавих проектів сезону-2008.


Що вже тоді казати про «Палмейрас», який знову очолив найкращий тренер Бразилії Вандерлей Лушембургу. З «Палмейрасом» він вигравав і чемпіонат Бразилії, і, що актуальніше зараз, чемпіонат Пауліста (тричі, востаннє у 1996 році). Без Вандерлея перемог у першості штату не було. Дванадцятирічні мандри пустелею невдач спонукали знову покликати найкращого футбольного поводиря.


У минулому сезоні «Палмейрасу» не вистачало потужності в атаці. Форвардів ніби було багато, але з них усіх лише вічнозелений Едмундо забивав стабільно. «Тварині» у отарі Вандерлея місця не знайшлося. Тож забивати мають верткий Алекс Мінейро та Ленні, якому вже час не подавати надії, а виправдовувати їх.


З «Греміо» перейшов Дієго Соуза, один з найкращих атакувальних хавбеків минулого сезону. Що за тандем вони можуть створити з Хорхе «Магом» Вальдівьєю!


Ніби й зарано очікувати чогось дивовижного вже у другому турі, але уболівальницька нетерплячка не знає меж, і матч проти «Сантоса», що відбудеться цієї неділі, здається першою серйозною перевіркою для «Палмейраса».


Щобільше, «Сантос» очолив (та ще й одразу після самого Вандерлея) давній ворог Лушембургу — Емерсон Леао. У самій Бразилії хіба що у психіатричних лікарнях можна знайти тих, хто зрозумів це призначення.


Найкращих гравців «Сантос» лише втрачає. Поповнення (поки що?) скромне. Схоже, що керівництво клубу згадало 2002 рік, коли з Леао на чолі «Сантос» виграв чемпіонат Бразилії завдяки власним вихованцям. Але чи є зараз в резерві нові Дієго та Робіньйо? І чи слід чекати появи у складі зовсім ще юного Неймара?


Запитання накопичуються. Відповідей замало. Чинний чемпіон штату ризикує бути найбільшою рибою, що потрапить на гачок амбіційних провінціалів.

Колонка для Газети24: Таинственный знакомец

Много ли знают о тренере Алексее Михайличенко журналисты, впопыхах состряпавшие некрологи грядущему выступлению сборной?


Странный, на первый взгляд, вопрос. Вот ведь он, Михайличенко, на виду, не первый день работает. Для «журналистики из микроволновки» этого вполне достаточно чтобы сделать глубокомысленные выводы.


Но за все это время сколько раз по-настоящему раскрывался Михайличенко? Так, чтобы можно было ухватить самую его суть и понять, зачем он, собственно, занимается тренерским делом?


Как-то на пресс-конференции его спросили как «Динамо» собирается играть в предстоящих квалификационных матчах Лиги Чемпионов «с таким багажом». Слегка оторопев, Михайличенко произнес: «Это первый вопрос, который поставил меня в затруднительное положение. Будем искать багаж».


Новому тренеру сборной не нужно рассказывать, как искать. Михайличенко пристально следит за мировым футболом. Пусть он и не кричит об этом на каждом углу.
Его внешние ленца и отстраненность создают образ человека, попавшего в тренеры едва ли не из-под палки. Злые языки судачат о «бесхарактерности», о том, что для «звезд» нашей сборной Михайличенко не будет авторитетом.


Любопытно получается. Завоевавший множество титулов в разных странах (не забыть бы и успехи в составе сборной) Михайличенко не сможет быть авторитетом в команде, в которой, на сегодня, нет ни одной звезды мирового уровня? Так может от таких «звезд» лучше избавляться?


В двух последних отборочных циклах сборная Украины играла одинаково. Разным был лишь результат. Достигнутый благодаря самоотдаче, настрою и, куда же без этого, везению.


Выход в четвертьфинал чемпионата мира не означал, что украинцы в одночасье стали намного лучше играть в футбол. Но показал чего можно достичь, даже не обладая мощным потенциалом.


У нового тренера сборной интереснейшая задача. Четыре года, отделяющие нас от домашнего Евро он будет главным не только в отдельно взятой команде. Он должен возглавить и настроить на качественную работу весь институт национальных сборных.


В работе такого масштаба сложно будет не раскрыться полностью. Без энтузиазма, желания и увлеченности за нее лучше не браться вовсе.


Тех, кого настораживает кажущееся несоответствие Михайличенко этой работе, переубедить сможет только он сам.

Fútbol Español: Barça

Другий поспіль сезон «Барса» повинна насамперед долати себе, а вже потім — суперників. Така послідовність притаманна командам, що досягли серйозних успіхів і мають віднайти нову мотивацію для подальших тріумфів.


Звичайно, в ідеалі, кожен футболіст, який вже здобув із командою кілька титулів, має ставитися до нових-старих завдань з тими ж відповідальністю та зосередженістю на спільній меті. У далекому від ідеалу житті буває зовсім інакше.


Другий сезон поспіль у «Барсі» розмір живота, розмір его, розмір зарплати — теми такі ж само болючі, як тема розміру боргу для того, кому нема чим його віддавати.


Борги гравців перед уболівальниками потроху зростають. Віддавати їх потрібно лише перемогами. Та ще й не абиякими. Дріб’язком не відбудешся. Щоразу як виходиш на поле, маєш викарбувати правдивої ваги золотий. Інакше наживеш слави фальсифікатора.


Не перший день щось не так із футбольним золотарем «Барселони». Тренер і деякі партнери стають на його захист. Найчастіше для того, щоб повідомити, що він занедужав і знову не зможе порадувати публіку своїми шедеврами. Але, продовжують вони, всі ми віримо, що дуже скоро він стане таким, як раніше. Хоча, і не тільки у футболі, у схожому випадку «хвороби» майстра, знову стати таким, як раніше значно важче, аніж перестати бути таким, як раніше.


І ще ж не всі охоче підтримують версію про недугу. Хтось, бува, бовкне щось всупереч генеральній лінії партії. От, наприклад, добрий пастир Едмілсон поділився своїми знаннями з вівчарства і заворушилася одразу пустеля...


Є два паралельних світи, у яких «Барселона» примудряється існувати. Один — повен журналістських історій про напружені стосунки, про майбутню чистку лав, бо love давно вже немає, а відомо ж, що коли її немає, то нічого немає. У Едмілсона запитайте.


У іншому світі — команда продовжує грати, набирати очки і сподіватися на титули. Водночас не забувають нагадати про єдність, незламність волі та про те, що примхи долі (також відомі як травми) не завадять побудові світлого майбутнього.


Та чи є світле майбутнє без бодай промінчиком осяяного сьогодення? Той світ чвар та недовіри не журналісти ж вигадали. І вдирається він регулярно та безцеремонно у світ перемог та поразок, кутових та аутів, забитих м’ячів та сейвів.


І команда стає вразливою. Ні, не настільки вразливою, щоб у близьких та далеких сусідів бути гноєм. Але достатньо вразливою, аби похитнулася віра у власну здатність будь-де, будь-коли і будь-кому нав’язати свої силу і волю.


Завітала на «Камп Ноу» «Мурсія». Яка не те що ніколи у Барселоні не вигравала, а й внічию зіграла один раз із сімнадцяти.


Вже на шостій хвилині голкіпер гостей Нотаріо парирував небезпечний удар і здалося, що от зараз гравці «Барси» все під’єднають, налагодять і запрацює механізм, що безжально розчавить суперника.


На сьомій хвилині виник ще один момент. Біля воріт Вальдеса. Запуск механізму було відкладено на невизначений термін.


Увесь перший тайм господарі намагалися «законнектитися». За винятком одного-єдиного спалаху натхнення — марно. М’яч розгублено сновигав з одного флангу на інший або злітав у піднебесся, коли оптимальним варіантом виглядав довгий пас — і щоразу «абонент перебував поза зоною досяжності».


Подолання власних сумнівів процес неминучий навіть для великих команд. І коли всі навколо тільки й говорять про «кінець епохи», єдине, що може робити «Барса» — нищити ці сумніви кожною атакою, кожною грою.


У «Мурсії» був момент і на початку другого тайму. Невже саме захист найбільше підпадає під вплив сумнівів? Ніби м’яч розпеченим стає, коли наближається до воріт Вальдеса, і кожен дотик до нього сповнений остраху та нерішучості.


Цього разу «Барса» не обпеклася. Навпаки, спалила опудало своїх страхів у вогні атаки.


І тепер треба грати без Ето’О. І поки що без Мессі. І все ще без Роналдіньйо.


Нові сумніви охоплюватимуть перед наступними матчами, але Райкард недаремно сказав, що «у цю команду треба більше вірити». Навіть тоді, коли її гра далека від ідеалу. Насамперед тоді, коли її гра далека від ідеалу.


Бо коли великі команди перероджуються, навіть опряд нової інкарнації — річ непереборно цікава.