Cronicas del Nuevo Mundo: Новорічне

Бразилія

Новий Рік вже настав. Принаймні футбольний. Принаймні у штаті Ріу-де-Жанейру. У грудні зіграли два тури першого етапу чемпіонату Каріока-2018. Етап цей проходить ще без участі грандів й буде коротеньким. Шість команд у одне коло визначать двох учасників «основної» частини. Чемпіонати штату багато хто вже давно називає анахронізмом, а вони собі живуть та ще й вигадують для них найрізноманітніші формули. Аж до таких, що змушують починати сезон із випередженням календаря.

Серед команд, що стартували у цьому турнірі з майбутньго варто виділити «Ґойтакас». Клуб повернувся до елітного дивізіону чемпіонату штату після 25-річної перерви. І до того «Ґойтакас» аж ніяк не був завсідником у компанії найкращих штату Ріу-де-Жанейру, а така перерва взагалі відсунула клуб на задвірок футбольного життя. Тим приємнішим є повернення. Адже «Ґойтакас» має п’яту за чисельністю торсиду в штаті. Зрозуміло, що на перших місцях чотири гранди — «Фламенгу», «Флуміненсе», «Васку» та «Ботафогу» — а одразу за ними йде цей клуб, названий на честь найвойовничішого індіанського племені, що мешкало колись на території сучасної Бразилії.

І на першому домашньому матчі на стадіоні «Арі де Олівейра» зібралося 1284 глядача. Для порівняння: на грі «Бонсусессу» - «Макае» було 126 уболівальників, а поєдинок «Резенде» - «Америка» подивилося 318 чоловік. Тож скромна на перший погляд цифра у тисячу з гаком, для цього рівня є більш ніж пристойним показником. Та й вболівали за «Ґойтакас» палко та віддано. Близкість трибун до поля тільки додавала атмосфери матчу з «Кабуфріенсе».

І господарі, немов окрилені цією підтримкою, забили вже на третій хвилині. Довжелезний пас воротаря, Родрігінью зміщується з лівого флангу в центр й ефектно закручує у дальній кут. Простота й динаміка цієї комбінації визначили головні риси цього «Ґойтакасу». Команда прагнула миттєво переходити до контратак, а без м’яча не давала фавориту попуску що біля свого штрафного майданчика, що біля чужого. Тому так жорстко йшли в боротьбу, ніби цей маленький стадіон розташований десь поблизу вигаданої Конан Дойлем Грімпенської трясовини, а не у Бразилії.

Навіть центральний захисник гостей Леандру Еузебіу, дворазовий чемпіон країни у складі «Флуміненсе», попервах почувався не надто комфортно. Та ще більше уваги господарі приділили 22-річному форварду Абнеру. В першому турі він зробив хет-трик, тож у «Ґойтакасі» вирішили нейтралізувати найбільш небезпечного гравця старим, перевіреним способом. До кінця матчу Абнер не дотягнув й потім ридма ридав на лаві запасних.

Не менш вишукані методи використовували господарі, коли треба було потягнути час. Увесь традиційний для таких випадків репертуар публіка побачила. Тільки суддя якийсь трапився нетерплячий. То проігнорує страшні конвульсії одного гравця, то ледь не у спину почне виштовхувати з поля іншого, який зі швидкістю равлика «поспішає» на заміну.

«Ґойтакас» робив усе, дозволене й не дуже, аби набрати три очки. Від першої й майже до останньої секунди. Окрім фолів були, звісно, й цікаві, швидкісні комбінації, і, що дуже важливо для цього турніру, була атмосфера матчу, який потрібен ще комусь окрім самих футболістів. І «Ґойтакас» був близький до того, щоб день став ідеальним для торсиди. Але пропустив на 93-й хвилині.

Еквадор

У світі є небагато команд, що принципово відмовляються запрошувати до своїх лав іноземців. У Еквадорі про створення такого клубу мріяв колись капітан тамтешньої армії Уго Ендеріка. Під його керівництвом парагвайський тренер Хосе Марія Окампо (на тренерів суворі правила не поширюються ані в Еквадорі,ані у Більбао, ані у мексиканський Ґвадалахарі) зібрав талановитих гравців з усієї країни й 1960 року відбувся дебют у другому дивізіоні чемпіонату провінції Пічінча. Ще під назвою «Клуб Маріскаль Сукре». (Маршал Антоніо Хосе де Сукре і Алькала був одним з найближчих друзів Сімона Болівара).

Вже після виходу до першого дивізіону чемпіонату Еквадору, в 1964-му, з’явилася нова назва — «Клуб Депортиво Ель Насьйональ». Десятиліттями клуб ревно дотримувався своєї політики, аж поки нещодавно не відкрилася страшна таємниця.

Документи у футболі фальсифікують давно. Трапляється це на будь-якому рівні. Частіше йдеться про «зміну» дати народження чи імені. І якби так сталося у цьому випадку у «Насьйоналі» були б тільки раді. Та вони б раділи навіть якби йшлося про зміну статі.

Однак сталося щось значно гірше. 30-річний захисник Рінсон Лопес зізнався, що йому підробили документи. Рінсону тоді було сімнадцять, він тільки-но приїхав до Еквадору і «були люди, що хотіли мені допомогти, — пояснює Лопес, — однак зробили вони це некоректно».

Він насправді є колумбійцем й звісно не мав права грати за «Насьйональ». Тож відтепер історію Рінсона Лопеса доведеться згадувати завжди, коли йтиметься про те, що іноземці за «Насьйональ» грати не можуть.

Колумбія

На початку 2007-го вдалося натрапити на американський канал GolTV, що транслював тоді чемпіонат Колумбії. Щотижня було дві трансляції. Це зараз можна офіційно оформити передплату на рік на сайті колумбійського Win Sports й дивитися усе й коли завгодно, а тоді й два матчі були подією.

Минув рік і до першого дивізіону повернувся «Енвіґадо». Вже тоді він мав репутацію клубу з чудовою кантерою. І коли матч «Енвіґадо» потрапив у ефір неможливо було не уп’ястися очима у 21-річного півзахисника.

Джованні Морено з першого ж дотику давав зрозуміти, що за талант перед вами. Класична південноамериканська десятка у всій красі та величі. Гідний претендент на місце у пантеоні великих. Таким він був потім і у колумбійському «Атлетико Насьйоналі», і у аргентинському «Расингу».

Аж раптом, п’ять років тому, Морено поїхав до Китаю. За чотири наступних роки він зіграв за збірну тільки один матч. Лише у 2017-му Пекерман почав викликати його частіше, а проти Китаю він взагалі відіграв усі 90 хвилин.

Китай. У якому він грав 90 хвилин з матчу в матч. У якому гноїв свій талант у оточенні місцевих посередностей. Влітку довелося переглянути матч його китайської команди. На Морено було боляче дивитися. Навіть після стількох років добре оплачуваної деградації він був у десять разів кращий за інших.

І ось зараз, у 31 рік, він повертається до Колумбії. До «Атлетико Насьйоналя», який щойно очолив блискучий тренер Хорхе Альмірон. Це схоже на новорічний подарунок. Найкращий з усіх для самого Морено та для футболу. Аби тільки він знову був тим півзахисником, для оцінки таланту якого достатньо лише одного погляду.

Ligue 1: Б’єльса у "Ліллі"

«Дружина наказала мені дивитися вам у вічі й частіше посміхатися». Якщо з цієї фрази можна отримати якусь корисну інформацію, то сформулювати її можна так: Лаура Бракаленті — єдина людина в світі, що може наказувати Марсело Б’єльсі. Дивно, що президент «Лілля», Жерар Лопес, не зрозумів цього одразу. Ще до того, як він придбав клуб у Мішеля Сейду, Лопес із неприхованим ентузіазмом обіцяв призначити тренером саме Б’єльсу й не розглядав інші варіянти. Тож коли перед презентацією аргентинця, Марсело розповів про наказ дружини, це стало однією з примітних деталей майже родинного свята, на якому всі почувалися задоволеними. Лопес отримав тренера, про якого мріяв, Б’єльса повернувся до роботи, ще й у чемпіонаті, в якому він провів яскравий рік на чолі «Марселя».

Ймовірні труднощі не лякали Лопеса, він випромінював спокій та впевненість. А Б’єльса справді намагався посміхатися трохи частіше, аніж завжди. Якщо зважити на те, що у спілкуванні з журналістами він майже ніколи цього не робить, навіть натяк на усмішку вже варто було вважати непересічною подією.

Французькі журналісти добре запам’ятали Б’єльсу. Насамперед тому, що мало хто так відверто ставив їх на місце після безглуздих, претензійних запитань. Якось один такий репортер поцікавився, чого це на поле не виходить Дорія, за якого ОМ «заплатив сім мільйонів євро». Б’єльса, як завжди, навіть не підняв очей на чергового «фінансового експерта» й спокійно вибудував ніщивну відповідь, що починалася словами: «Одразу помітно, що сеньйор нічого не тямить у моїй роботі».

Жерар Лопес навряд чи усвідомив, що це може стосуватися не лише журналістів, а й будь-кого, хто вирішить, що він може давати поради Б’єльсі. Тому й не здивували чутки про погані стосунки тренера зі спортивним директором «Лілля» Луїшем Кампушем. Португалець при цьому вважається одним із найкращих у Європі спеціалістів. Зокрема, він брав участь у створенні чемпіонського «Монако». Одначе з Б’єльсою розбіжності виникали з самого початку. Кампушу не подобалося, хто з команди пішов, не подобалося, що не придбали Вільфріда Боні. Марсело, у свою чергу, мало цікавило, кому й що не подобається у його рішеннях.

Якби усі матчі були такими, як перший (вдома обіграли 3:0 «Нант»), навряд чи ці розбіжності стали б настільки нестерпними. Принаймні, так швидко. Але після перемоги у першому турі «Лілль» не вигравав майже три місяці. А у такій ситуації увесь негатив дуже швидко опиняється на поверхні. Давно відомо, що проекти Б’єльси завжди стартують повільно. Вісім перемог поспіль «Марселя» з третього по десятий тур — це був радше виняток із правила.

Навіть коли команда не могла забити (три м’ячі у дев’яти турах), коли опинилася у зоні вильоту, Марсело запевняв, що продовжить працювати до кінця сезону й піде лише, «якщо мене звільнять». Тоді ще важко було уявити, що для цього клуб вибере найогидніший спосіб, але такі вчинки значно більше говорять про Жерара Лореса, аніж про Б’єльсу.

Характер El Loco добре відомий. Якось його запитали, що він робитиме на Різдво. «Дві години позаймаюся у залі й чотирнадцять дивитимуся матчі», — відповідь, сприйняття якої скаже значно більше про кожного з нас, аніж про Б’єльсу. В «Ліллі» він так само присвячував роботі кожну хвилину, в цьому можна не сумніватися. І все-таки, якщо абстрагуватися від конфліктів зі спортивними директором, що саме не спрацювало суто з точки зору футбольної? Чому «Лілль» Б’єльси не набув уповні всіх рис, що традиційно притаманні його командам? Адже й справді вкрай мало було зразків тієї взаємодії, що дозволяє «впізнати» підопічних El Loco ледь не з першого погляду.

Хоча ні, якраз з першого погляду, в матчі з «Нантом», можна було відзначити старанність гравців у переміщеннях без м’яча: як і де вони йшли у боротьбу, як поверталися назад після втрат, як прагнули не зменшувати присутності на чужій половині. У другому таймі до цього додали необхідну ширину в атаці й цілком закономірно виграли.

У наступному матчі (на виїзді зі «Страсбуром») так само намагалися якомога чіткіше налагоджувати зв’язки, виходячи з-під пресингу. Виходило не так часто, як хотілося б Б’єльсі, та ідеї були зрозумілі. Не варто забувати, що у цьому поєдинку усі свої заміни «Лілль» використав вже на тридцять восьмій хвилині. Дві — через травми, а третя була тактичною. Як і у першому турі, замість Фоде Балло Туре вийшов на лівий фланг Ромініґ Кваме. Проти «Нанта» він увійшов у гру просто блискуче, зі «Страсбуром» теж виглядав краще, аніж до цього Балло Туре.

Незрозумілий вибрик Майка Меньяна, який жбурнув м’ячем у суперника, не лише залишив «Лілль» удесятьох. У ворота довелося ставати польовому гравцеві. Тож ця поразка мала найпростіше пояснення. Ще й тому, що до вилучення Меньяна «Страсбур» мав пару моментів лише на початку другого тайму, а потім «Лілль» знову починав налаштовувати свою атакувальну гру.

Питання, що зрештою накопичувалися з кожним тижнем, з’явилися після домашніх 0:2 з «Каном». Після матчу Б’єльса чесно сказав, що його план не спрацював взагалі, а от суперник свій втілив ідеально. «Ліллю» не вистачало плавкості, зв’язку між лініями. Команда була занадто пошматована, щоб генерувати швидкість та точність взаємодії в атаці.

Трохи краще це виходило у Анже, але не набагато. Навіть якщо й вимальовувалися бажані обриси, потім не вистачало стабільного продовження, гра знову була уривчастою. У цих матчах Б’єльса використовував різних гравців у центрі поля, різні поєднання для виходу з оборони, однак ніхто не спромігся робити це з бажаними чіткістю та якістю. Ніхто не в змозі був самоствердитися у цій важливій ролі.

У динамічній, інтенсивній грі Б’єльси високоякісна робота у цій зоні є ключовою. І відсутність очевидного основного виконавця була однією з найбільших проблем для тренера. Якраз тоді й можна було поставити під сумнів правильність вибору Марсело. Адже Тьяґу Майя, Тьягу Мендес потрапили до команди з його згоди. Ставити під сумнів кваліфікацію цих молодих футболістів було ніби й зарано, та питання стосувалися іншого аспекту — наскільки швидко вони зрозуміють ідеї Б’єльси, наскільки швидко адаптуються до його вимог.

У «Марселі» аргентинський наставник використовував у центрі поля 21-річного, на момент початку сезону, Джаннеллі Імбула й ніде потім він не грав так яскраво, як у Б’єльси. Але те, що свого часу вдалося Імбула, виявилося не під силу молодим футболістам «Лілля». Б’єльсі, до речі, почали дорікати й за молодість команди. Самою лише відсутністю досвідченого «дядька» аморфність гри не пояснити, однак у наступних матчах «Лілль» поставав дедалі вразливішим, значно чутливішим до будь-якої власної помилки.

А ще Марсело не обійшовся без експериментів. У п’ятому турі він перевів Тьяґу Майя на лівий фланг оборони. Якраз під Малкома, одного з найнебезпечніших гравців «Бордо». І вже на 32-й хвилині Майя пішов із поля після другої жовтої картки. У меншості «Лілль» принаймні гідно відіграв у захисті, але атаки знову були занадто передбачуваними та млявими.

Уособленням цього явища був Анвар Ель Ґазі. Футболіст безумовно здібний, він часто просто «зникав» й вряди годи нагадував про себе поодинокими яскравими діями, але не здатен був діяти стабільно. Приблизно так само виглядав і Луїс Араужу, на переході якого наполягав Марсело.

Ще один показовий для тодішнього психологічного стану матч — домашній із «Монако». До голу Йоветича «Лілль» намагався комбінувати й не міг додати цим маневрам вирішальних чи колективних, чи індивідуальних деталей. Атаки суперника були значно краще структуровані й варто було «Монако» вийти вперед, як гра остаточно пішла за сценарієм Жардіма.

Після жовтневої перерви на матч збірних значно більше ясності було у матчі з «Труа». Помилки вже не здавалися такими фатальними, бо назагал м’яч рухався краще й команда вочевидь заслуговувала на кращий результат, однак випустила перемогу в компенсований час. Здалося, що перерва пішла на користь, і ці два тижні Б’єльса використав максимально продуктивно. Та вже у наступному турі повернулася жахлива команда, футболісти якої не надто розуміють, що саме вони мають робити у той чи інший момент. «Ренн», в свою чергу, забив досить швидко й провів комфортний матч.

Як і «Марсель» у наступному турі, який відзначився на полі «Лілля» вже на п’ятій хвилині. Ігрові зв’язки команди Б’єльси розривалися у цьому матчі надзвичайно легко й попри більший контроль м’яча, до чужих воріт наближалися господарі вкрай рідко. Дві поспіль перемоги, над «Метцем» та «Сент-Етьєнном», ніби мали повернути впевненість, але розгромна поразка на полі «Амьєна» стала останнім матчем Б’єльси на чолі «Лілля».

Зараз можемо лише припускати, чи зумів би він зрештою налаштувати гру й втілити усі свої задуми з тими гравцями, яких добирав особисто. Часу йому на це не дали. А у роботі з такою кількістю молодих, навіть юних виконавців, потрібні й час, і підтримка президента клубу.

Жерар Лопес назвав співпрацю з Б’єльсою «фіаско». Цього фіаско можна було уникнути, якби Лопес трохи краще проаналізував, кого саме він запрошує. І запам’ятати, що ніхто, окрім дружини, не може наказувати Марсело Б’єльсі.

Fútbol argentino: Аріель Холан

Тренування

Світанкова чистота нового дня прибирає усі перешкоди. Вчорашні сумніви розчиняються у цій прадавній свіжості. Робота, що чекає попереду, знову є улюбленою справою, а не механічною рутиною, якої хочеться притьмом позбутися. Навіть, якщо йдеться про аматорський спорт. Особливо, якщо йдеться про аматорський спорт. Адже у кожного є «основне» заняття. Хтось вже працює, хтось ще навчається. Однак для усіх ці вранішні тренування є лише ще одним викликом. Зовсім крихітним після того, як вони наважилися обрати цей вид спорту. Бо в Уругваї такий вибір щонайменше здається дивним. На весь Уругвай є тільки одне штучне поле, на якому мають тренуватися усі ці диваки та дивачки. Тож і час розподілити треба на всіх. І якщо жіночій збірній випало тренуватися о шостій ранку, скаржитися ніхто не буде. Особливо цей аргентинський тренер, для якого день починався ще раніше. А закінчувався іноді тим, що він засинав за столом, вивчаючи відеозаписи тренувань.

Відео

У кабінеті аргентинського журналіста Адріана Паенси було багато пронумерованих касет VHS, що заповнювали полиці уздовж усієї стіни. У комп’ютері Паенса зробив у Excel ретельний індекс ключових епізодів кожного матчу, з номером касети й тайм-кодом. Часто улюблену справу важко уявити без рутини, що впорядковує пристрасть й надає їй ще глибшого сенсу.

1998 року Паенса «підключався» до Інтернету. Провайдер прислав зробити це Хуана Пабло Гарсію, на якого архів журналіста справив неабияке враження. Однак Гарсія був впевнений, що технології вже дозволяють створити подібний архів лише з допомогою комп’ютера й саме «поєднання ідей та відео» стало його метою, бо він не сумнівався, що кабінет Паенси можна вмістити у ноутбук.

Гарсія уявляв, як тренер набирає прізвище футболіста й миттєво отримує епізоди з його участю. Втіленню цієї ідеї заважав тільки один крихітний нюанс — Гарсія не був програмістом. Тож Хуан Пабло придбав підручник й розпочав з нуля. Кілька років йому знадобилося, щоб крок за кроком наближатися до своєї мети й створити щось, що не було б соромно показати «справжньому» тренерові. Залишалося знайти «піддослідного».

Mac

Аріель Холан завжди вишукував будь-яку інформацію, що могла б допомогти йому в роботі, поліпшити якість тренувань й, відповідно, якість гри своїх команд. Для ідей, нотаток, схем та планів занять у нього були блокноти, кількість яких зростала щороку. Тож програма Хуана Пабло Гарсії захопила його одразу. Як тренер-практик він радо зголосився зробити усі зауваження, що вдосконалили б програму й, звісно, використати її у своїй роботі. Втіленню цієї ідеї заважав тільки один крихітний нюанс — у Холана не було ноутбука.

У принциповому протистоянні адептів Білла Ґейтса та Стіва Джобса Гарсія був на боці останніх. Він ніколи не сумнівався, що створити задуману програму зможе лише на комп’ютері Apple. Тож саме такий комп’ютер потрібен був Холану. І він продав свій старенький «Рено», аби придбати Mac й взятися до роботи.

Уругвай

Початок співпраці Холана та Гарсії збігся з призначенням Аріеля головним тренером жіночої збірної Уругваю з хокею на траві. Разом вони мандрували з Буенос-Айреса до Монтевідео, аби упродовж тижня проводити щоденні дворазові тренування. Окрім вранішнього заняття, Холан збирав своїх гравчинь ще й увечорі.

Гарсія фільмував усі тренування, завантажував відео до ноутбука, аби Холан міг проаналізувати зроблене. Тренер розумів, що будь-хто міг би пояснити, коли, хто й як помилявся. Його ж цікавило, як розробити методи, що виправляли б помилки та доводили до автоматизму правильні маневри. «Вони й так знають, скільки разів втратили м’яч. Я повинен із допомогою відео дати інофрмацію, що віддаляла б від цих помилок», — пояснював Холан.

І для цього тренер використовував кожну можливість. Коли команда їхала на гру автобусним маршрутом номер 1114, Холан по черзі кликав до себе хокеїсток кожної лінії й показував їм комбінації на ноутбуці, заради якого він продав свою автівку.

В Уругваї Холан працював два роки. Під його керівництвом команда, що до цього вважалася ледь не «порожнім місцем» завоювала бронзу на Панамериканських Іграх 2003. Аріеля розглядали як головного претендента на посаду тренера збірної Аргентини. А це вже зовсім інший рівень. Аргентинки входили й входять до еліти жіночого хокею на траві. Однак у 43 роки він вирішив присвятити себе іншій своїй пристрасті.

Асистент

До нового середовища Холан пристосовувався поступово. Важко було розраховувати, що футбольний світ одразу прочинить перед ним усі двері лише тому, що він розробив свою методику планування та аналізу тренувань. До «чужинців», та ще й з інших видів спорту, ставляться спочатку досить стримано. Та й сам Холан не проти був ознайомитися з усіма нюансами з допомогою Хорхе Бурручаги. Чемпіон світу взяв Аріеля до свого штабу у 2003-му. Тоді Бурручага очолював «Арсеналь» з Саранді. Згодом вони працювали разом у «Естудіантесі» та «Індепендьєнте». Після двох років на чолі академії «Інде» Холан знову приєднався до Бурручаги у «Банфільді», й зрештою вони ще раз тренували «Арсеналь».

У 2011-му Холана запросив до «Рівера» Матіас Альмейда, інший чудовий у минулому футболіст і доволі цікавий тренер, який мав повертати легендарний клуб до першого дивізіону. Пізніше Холан із вдячністю згадував обох своїх «наставників». У них були різні підходи, різні стилі, та це тільки збагачувало самого Аріеля. Він всотував та аналізував кожну крихту інформації.

Коли Холан закінчив перший клас школи, і з хорошими оцінками, мати змусила його залишитися на другий рік. «Вона вважала, що я був недостатньо зрілим, — пояснює Холан, — тож аби потім, у старших класах та університеті я не відставав від інших вона вирішила, що я мушу повторити програму першого класу». Те, що іншого могло б відрадити від навчання взагалі, Аріелю допомогло виробити звичку до постійного пошуку нових знань та навичок.

Сивий дебютант

Працювати тренером у хокеї на траві Холан почав у шістнадцять. Футбольну ж команду він самостійно очолив, коли йому було п’ятдесят чотири. Вистачило дванадцяти років роботи у футболі, аби знайшовся клуб, готовий скористатися методикою Аріеля Холана.

Клуб «Дефенса і Хустісья», що дебютував у Прімері тільки на рік раніше за Холана. У сезоні 2013/14 команду вивів до еліти Дієго Кокка. Після цього успіху Кокка перейшов до «Расинга», а «ДіХ» очолив Даріо Франко. Протримався він 29 матчів (повний короткий чемпіонат і перші 10 турів безрозмірного винаходу Ґрондони). Змінив Франко «Туру» Флорес, якого звільнили після п’яти поєдинків. Ось тоді й з’явився у першому аргентинському дивізіоні новий тренер.

Коли Холан очолив команду, вона була двадцять сьомою. У підсумковій таблиці «Дефенса і Хустісья» піднялася на шість рядків. Не таке вже й видатне досягнення, але робота Холана одразу привернула увагу.

Комплектування «Дефенси і Хустісьї» Холана було типовим для скромного клубу. У грандів намагалися взяти в оренду молодих футболістів, що шукали ігрову практику. І також запрошували ветеранів, які ще хотіли пограти у першому дивізіоні, однак вже не потрібні були топ-командам.

Не типовим був стиль цієї «Дефенси і Хустісьї», її ігрова постава. Динамічна робота кожного футболіста, постійні переміщення як для виходу з оборони через пас, так і для маневрів біля чужого штрафного майданчика. У молоді виростали крила від можливості проявити себе, ветерани ж повертали дещо забуте відчуття насолоди від гри. Підопічні Холана отримували задоволення від футболу й водночас у діях команди чітко простежувалася глибина тренерських задумів.

Адже Холан так само прагнув перемагати, як і будь-який інший наставник, що прагне досягти свого «як завгодно». У Аріеля просто не було в лексиконі такого поняття. Він, навпаки, хотів пояснити своїм футболістам якомога більше концепцій та ідей. Щоб вислів «як завгодно» стосувався імпровізації у конкретних епізодах, а не був ідеологією команди.

«Для мене футбол це динаміка, — казав Холан, — динаміка пасу та прийому, постійний пошук позицій, щоб розхитати захист суперника. Я впевнений, якщо атакувати продумано, з вигадкою, але дисципліновано, то й захищатимешся краще. Тому для мене захист починається з хорошої атаки і я вибираю футболістів, здатних робити це на полі. Такий підхід дає мені впевненість і я хочу, щоб саме так моя команда грала».

Мрії

Аріелю було чотири роки, коли батько вперше повів його на матч «Індепендьєнте». Відтоді Холан був палким шанувальником «червоних». Його дитинство та юність збіглися в часі із золотою ерою «Інде». За свої звитяги на міжнародній арені клуб отримав прізвисько El Rey de Copas (Король кубків). Досі саме «Індепендьєнте» належить рекорд за кількістю перемог у Копа Лібертадорес. Щоправда в останні двадцять з гаком років команда примудрялася встановлювати рекорди зовсім іншого штибу.

Так, у 2010-му вдалося виграти Копа Судамерикана. Але вже у червні 2013-го «Індепендьєнте» вперше в історії вилетів до другого дивізіону. На виправлення ситуації, як і раніше у «Рівера», пішов тільки один сезон. І одразу, у першому ж чемпіонаті після повернення, титул виграє «Расинг», найпринциповіший суперник.

Холан якраз невдовзі почав працювати у «ДіХ», до нього придивлялися, його вивчали, йому намагалися знайти якесь місце у каталозі аргентинських тренерів. На нове, незвичне завжди хочеться швидше причепити наліпку. В Аргентині журналісти вміють це робити не гірше, аніж будь-де.

Коли Холана уперше запросили на ефір програми Estudio Fútbol, ексцентричний Орасіо Паґані благав своїх колег: «Що ви причепилися до нього з цими дронами? Краще запитайте про гру його команди! Вони ж фантастично грають». Тим не менш використання дронів на тренуваннях стало однією з тем розмови. Холан спокійно, приязно усе пояснював. Йому, зрештою, приємно було вийти на значно більшу аудиторію. Як з’ясувалося, вивчали його тоді не лише журналісти. За роботою Холана пильно стежили й у клубі його серця. І у грудні минулого року, під час презентації нового тренера «Індепендьєнте», Аріель Холан щиро зізнався: «Я страшенно радий». Відколи він вперше побачив гру «Інде» минуло 52 роки.

Реальність

У жовтні цього року, після тренування, Холан їхав у машині свого асистента Хав’єра Телечеа. Неподалік від клубної бази їм перекрили шлях три мотоцикли й авто. До Холана й Телечеа підсів Беботе Альварес, ватажок barra brava «Індепендьєнте». Йому, та ще понад сотні таких самих «вірних збірній», заборонено вхід на стадіон «Лібертадорес де Америка». Одначе це не заважає Альваресу мати серйозний вплив на клубне життя.

Від Холана він почав вимагати 50 тисяч доларів у обмін на «підтримку трибун». «Усі інші тренери платили, а Ви досі ще цього не зробили».

Аріель, звісно, нічого цьому люмпену не платив. Останні кілька тижнів у нього та родини була особиста охорона. У таких умовах Холан привів команду до тріумфу у Копа Судамерикана. І за кілька днів після фіналу оголосив, що не зможе далі працювати в «Індепендьєнте» через «ситуацію, яку не можу ані толерувати, ані приймати».

Стиль

Якщо про дрони на тренуваннях писали ще коли Холан працював у скромному клубі, годі й казати про увагу до кожного матчу, до кожного рішення, коли він опинився у гранді. Особливо на початку сезону, після тих нервових матчів, що залишаються непоміченими, якщо їх проводить команда будь-якого апологета «результату». А от Холану треба було обов’язково дорікнути, вкотре назвати його «ліриком». Замовкнути довелося, як команда поступово опановувала вимоги тренера. За рік роботи «Індепендьєнте» Холана програв лише шість офіційних матчів. З першого жовтня поступилися одного разу, 0:1 парагвайському «Лібертаду», у першому півфіналі Судамерикани. Однак у матчі-відповіді, одному з найбільш емоційних під керівництвом Аріеля, взяли реванш 3:1.

І все ж найкраще гру команди характеризують не цифри. Холан чудово знав, як саме повинен грати кожен, хто вдягає цю червону футболку. Йому не треба було пояснювати, що таке стиль «Індепендьєнте». Дрони на тренуваннях, комп’ютерні програми і усе інше потрібні були йому заради того, щоб коли лунає стартовий свисток, його команда брала на себе очі кожного закоханого у цю дивовижну геометрію переміщень м’яча та футболістів.

«Я щасливий, бо щоранку прокидаюся й можу робити те, що мені подобається, — зізнається Холан. — Результати, хвала тривають у спорті доки триває успіх». Міжнародний трофей, здобутий у захопливому протистоянні з іншим легендарним клубом, на легендарному стадіоні — це, як не крути, успіх. Можливо, найбільший та останній у його кар’єрі.

І чомусь це зараз здається найменш важливим. Може, тому що ще більшою радістю було стежити за Холаном з перших його матчів у «Дефенсі». З найпершого кроку він не зраджував свій стиль, свої переконання. Дивакуватий приходень з іншого виду спорту став одним із найяскравіших тренерів Аргентини.

Майбутнє

…

A-League: Стартові конфузи "Вікторії"

Збірна Австралії не потрапила на чемпіонат світу 2002 року. Після домашньої перемоги 1:0 австралійці поступилися в Монтевідео 0:3, й на Мундіаль вирушила збірна Уругваю. До того Австралія ще тричі програвала у стикових матчах, тож чергова невдача ніби й не повинна була дивувати. Припадала пилом перша, й на той момент єдина, участь у фінальній частині Кубка Світу. Потихеньку занепадала й Національна Ліга, створена якраз після виходу на ЧС-1974. У Ліги не було ані нормального телевізійного контракту, ані достатньої спонсорської підтримки, а відвідуваність була такою, ніби глядачі опинялися на трибунах випадково.

Влітку 2002-го відбувся чемпіонат Океанії. У фіналі Австралія поступилася Новій Зеландії 0:1. Ось це вже проковтнути було значно важче. Не Уругваю зрештою програли. Та й як можна не виграти турнір із одним більш-менш серйозним суперником? Адже на початку ХХ століття в Англії, наприклад, гримів «Лідс» Девіда О’Лірі, у якому виблискували Харрі Кьюелл та Марк Відука. Австралійські футболісти дуже хорошого рівня грали й у інших англійських клубах чи у інших європейських чемпіонатах. Тому поразка від новозеландців здавалася дикістю.

Насправді ж ту невдачу легко було пояснити. З усіх «європейців» на чемпіонат Океанії приїхав лише Скотт Чіпперфілд зі швейцарського «Базеля». У Федерації елементарно не було коштів, аби зібрати найкращих. У тієї самої Федерації, що усіляко відбрикувалася, щойно уряд виявляв бажання трохи розібратися в її діяльності. І все ж після журналістського розслідування телепрограми Four Corners, що викрило серйозні конфлікти інтересів та зловживання, австралійський уряд створив спеціальну комісію на чолі з бізнесменом Девідом Крофордом.

Безжальні висновки комісії призвели до масових відставок у керівництві Федерації. Однак цього було замало. Після «звіту Крофорда» в Австралії створили нову структуру управління футболом, бо попередня своє віджила.

Надрукований у грудні 2003 року звіт проголосив «фінансово неспроможною» й Національну Лігу. Потрібен був новий чемпіонат, а не мало кому потрібне опудало.

А-Ліга стартувала 26 серпня 2005 року. За дванадцять сезонів вона справді стала досить міцним та цікавим проектом, як з точки зору бізнесу, так і суто спортивної. Проста структурно: 10 команд, регулярний чемпіонат у три кола. (Трохи мудрагельською виглядає хіба що система плей-оф, та без неї сезон А-Ліги вже важко уявити).

Простою є австралійська Ліга й у плані «побутовому». Ніхто не пнеться ставити понадсильні завдання. Тут, звісно, догравали деякі зірки, одначе пріоритетом є розвиток власних гравців й футбольної інфраструктури загалом. У заявці (мінімум 20 футболістів, максимум — 26) може бути не більше п’ятьох іноземців.

Власне на деяких із тих іноземців досхочу можна було надивитися у їхніх рідних чемпіонатах. А-Ліга ж приваблює можливістю «відкрити» для себе якогось цікавого гравця. Як, наприклад, Аарона Моя. А ще подобається конкуренція й непередбачуваність А-Ліги. Хоч за 12 сезонів і сформувалася група команд, що частіше за інших розігрують Великий Фінал, лише одного разу комусь вдалося стати чемпіоном двічі поспіль. А, наприклад, чемпіон 2016 року, «Аделейд Юнайтед», закінчив регулярку наступного сезону на передостанньому місці.

У поточному розіграші позаду три тури. І лише одне очко набрала у них команда, що найчастіше (5 разів) грала у матчах за титул й тричі його здобувала. Фіналіст минулого сезону, «Мельбурн Вікторі», розпочав із двох поразок, а третьої уникнув на останніх хвилинах. Після кожного з матчів ніби й можна було поскаржитися на долю. Перший програли через автогол, у другому проґавили контратаку саме тоді, коли налагоджувалася гра попереду, в третьому взагалі зробив дубль футболіст, що до цього забив 4 м’ячі за 16 років.

І все ж у кожному з цих матчів досить довго незугарно могла діяти й сама команда Кевіна Маската. У стартовому поєдинку із «Сіднеєм» «Вікторі» (як, до речі, і супернику) у першому таймі хронічно не вдавалося прискорити свої атаки. Чи то м’яч намагалися доправити до штрафного майданчика по центру, чи виконати передачу з флангу, однаковісінько кепсько виходило геть усе. Бесарт Беріша, найкращий у історії А-Ліги бомбардир, мав відтягуватися трохи назад, аби хоч якось дати лад цій какофонії.

У міжсезоння з «Вікторі» пішли два гравці саме з лінії атакувальних півзахисників. Фахід Бен Халфалла, щоправда, забив минулого сезону менше, аніж у двох попередніх, але його швидкісної роботи на фланзі поки що не вистачає. Що вже казати про новозеландця Марко Рохаса, котрий якраз у «Вікторі» провів два найкращих у кар’єрі сезони (2012/13 — 14 м’ячів, 2016/17 — 12).

Тож коли «Сідней» додав у другому таймі, мельбурнці залишилися на тому ж низькому рівні координації. Футболіста, подібного за впливом на гру до Мілоша Нінковича, у них так і не знайшлося. Маскат випустив юного Джошуа Хоупа, але той просив м’яч занадто «ввічливо», не наполягав на тому, що здатен знайти рішення. То воно й не знайшлося, бо зусиль Беріши точно було замало.

У наступному турі, у дербі, на полі вже з’явилися Джеймс Троїзі та Коста Барбарусес, які пропустили перший тур, бо грали за збірні Австралії та Нової Зеландії. З їхньою появою знадобилося менше часу, аби увійти в гру, трохи швидше встановлювався зв’язок між лініями, Беріша вже не повинен був робити все самотужки. Проблеми цього разу виникли у завершенні атак. І ось тут ніби й не потрібні Бесарту помічники й порадники, а таки не вдалося навіть йому щось вигадати, коли «Мельбурн Сіті» засів на своій половині утримувати мінімальну перевагу.

Лише у третьому турі (на виїзді з «Аделейд Юнайтед») вдалося нарешті отримати перевагу в рахунку й «Вікторі». Беріша бездоганно пробив головою після подачі Лероя Джорджа. Цей голландець вочевидь має замінити Бен Халфалла й дещо цікаве він встиг продемонструвати. Забив у дербі, асистував Беріші зі штрафного у наступному матчі. Та у нього, як і у всієї команди, ще забагато «порожніх», беззмістовних відрізків. Один із таких «Вікторі» «пощастило» видати одразу після того, як суперник зрівняв рахунок.

Добре, що хоч витримали боротьбу після голу Вінса Лії. «Юнайтед» до того спав незбудно, а потім тиснув добряче. Екс-футболіст Енді Харпер, коментуючи матч влучно зазначив, що «гравці «Юнайтед» прилипають до суперника, змушують його помилятися й одразу мчать у контратаку».

У першому таймі підопічні Маската не поступалися у причіпливості, а от у другому примудрилися залишити Лії вдосталь простору для удару з двадцяти метрів. Від поразки врятувала швидка реакція Мітча Остіна. Беріша, як завжди, зібрав навколо себе почт із захисників й один з них удар Бесарта заблокував, а вже потім настал черга Остіна.

Він був єдиним, хто вийшов на заміну до компенсованого часу. Команда поступалася, а Маскат зробив тільки одну заміну, ніби розуміючи, що усі найкращі креативні гравці вже на полі, й що саме на них треба буде здебільшого розраховувати упродовж регулярного чемпіонату. Тож і якість гри, і результати у найближчих турах (два вдома, чотири на виїзді) залежатимуть від того, як швидко й вправно вони знаходитимуть найкращі варіанти побудови атак. Перші матчі були більше схоже на чернетки. Варто не баритися й починати писати начисто. Адже за всю історію Ліги «Мельбурн Вікторі» лише тричі не вдалося потрапити до плей-оф й уявити собі цю стадію без МВ так само важкувато, як і без мудрагельської системи розіграшу.

Mundial Sub20: Призери та Уругвай

Уругвай, 3–4–0, 7:3 (четверте місце)

І поступалися тільки у серіях пенальті, й пропустили мало, а згадати майже нічого. У чемпіонаті Південної Америки уругвайці завоювали титул завдяки тому, що були стабільнішими за інших. Занадто видовищної гри не демонстрували. Тим несподіваніше й тим приємніше було дивитися стартовий матч ЧС проти Італії. Команда прагнула творити, наполегливо й різноманітно шукала шляхи до воріт. Навіть уругвайські журналісти відзначали «незвичний» центр півзахисту, без яскраво виражених руйнівників.

А потім уся магія кудись зникла. Повіяло старим і не надто добрим футболом «від Табареса». На обмеження суперника, без претензій на креатив, на пошук гри. Бентанкур грав вже як футболіст «Ювентуса». Тобто з абсолютною апатією до футболки збірної. Вальверде отримав за підсумками чемпіонату «Срібний м’яч», мабуть, лише тому, що він на контракті у «Реалі». Найбільше пригнічувало якраз усвідомлення того, що цей склад здатен робити на полі значно більше. Ті хвилини, що провів на полі Родриго Амараль, були чи не єдиною відрадою. Із зайвою вагою, без ігрової практики з лютого, він все одно був найживішим у команді, після матчів якої хотілося провітрити кімнату.

Італія, 3–2–2, 10:9 (третє місце)

У жодному з матчів на виліт італійці не були фаворитами. Ситуація, що їх цілком влаштовувала. Двічі їм вдавалося, проти Замбії ще й у меншості, втриматися на шляху, що вів до перемоги. З французами команда Альберіко Евані дуже добре створювала атакувальну динаміку завдяки довгим передачам та своєчасним змінам напрямку комбінацій. Таким чином вона розтягувала захист у двох матчах групового етапу, й успішно використала ці маневри й проти одного з претендентів на титул.

Важливо, що переправити м’яч на протилежний фланг із бажаною точністю міг будь-який півзахисник. Швидкість таких атак не залежала від одного футболіста. А вже безпосередньо на флангах включалися в роботу Джузеппе Паніко й Рикардо Орсоліні. (Паніко проти збірної ПАР грав на позиції треквартисти, а на фланзі остаточно опинився у матчі з Японією). Не менш грамотно рухався у таких випадках центрфорвард Андреа Фавіллі.

Одна з чеснот збірної Італії на цьому Мундіалі — ніколи не вважали себе занадто «хорошими», як це сталося з уругвайцями. Усю роботу виконували максимально зосереджено й вперто чіплялися за свій шанс.

А у півфіналі, мабуть, надмірно поклалися на свої футбольні гени. Можна скільки завгодно патякати про здатність «контролювати гру й без контролю м’яча». Усю небезпеку цієї пастки зазвичай усвідомлюють лише тоді, коли до неї потрапляють. Коли італійці перестали виходити з оборони, коли дозволили англійцям посилювати тиск з кожною хвилиною, не витримав до того надійний Дзакканьйо. І уся масована, на перший погляд, оборона розсипалася за одинадцять хвилин.

Саме у ці хвилини збірна Італії втратила вміння «розподіляти» ігровий час по різних зонах, як це вона робила в одній восьмій та чвертьфіналі. Тоді теж іноді доводилося триматися на краєчку, однак завжди була своя репліка у відповідь, бо динаміка гри була двосічною. У другому ж таймі півфіналу італійці не контролювали нічого, окрім власного страху.

Венесуела, 5–1–1, 14:3 (друге місце)

Сенсація. Але тільки для тих, хто не звертав уваги на венесуельський футбол упродовж останніх десяти років. Вічному аутсайдеру, країні, де царює бейсбол, довелося подолати чимало насамперед психологічних перешкод, аби стати конкурентоспроможними спочатку на континентальному рівні, а ось тепер і на міжнародному. Це був другий для Венесуели молодіжний чемпіонат світу. Вісім років тому ми вже побачили покоління без комплексів. Це — зробило наступний крок, навіть кілька. Ще на початку століття уявити собі Венесуелу у фіналі чемпіонату світу в будь-якій віковій категорії було просто неможливо. А зараз цілком природно сприймалася і закономірна перемога над Німеччиною у першому турі й подальший впевнений рух турнірною дистанцією.

За останній рік Рафаель Дудамель виконав фантастичний обсяг роботи з цією командою. Регулярні збори, на які клуби відпускали футболістів без вагань, серія товариських матчів — усе заради створення боєздатного колективу. В якому кожен чітко засвоїв свою роль й може потім вільно інтерпретувати на полі якомога більшу кількість ігрових ситуацій. І ще один нюанс. Цей склад є як ніколи багатим на обдарованих гравців.
Бо навряд чи є зараз у Південній Америці молодий воротар кращий за Вількера Фаріньєса. Навряд чи раніше у венесуельців була у молодіжці така класна пара центральних півзахисників, як Янхель Еррера – Роналдьо Лусена. Вони надзвичайно вдало доповнювали одне одного у будь-якій фазі гри. А про талант Пеньяранди та Сотельдо вкотре нагадувати немає сенсу. Хоча якраз ці двоє, особливо Сотельдо, зіграли не так стабільно й яскраво, як можна було б очікувати. Пеньяранді навряд чи треба було йти бити пенальті у фіналі. У тому конкретному епізоді більше б стали в нагоді спокій та впевненість Еррери.

Найкращим бомбардиром команди став Серхіо Кордова (4 м’ячі), але після матчу з американцями, в якому він не використав кілька хороших моментів, його наче заблокувало. Дудамель використовував його на правому фланзі, хоча у «Каракасі» Кордова частіше виходить у центрі.

У збірній на цій позиції діяв Рональдо Пенья. Форвард, який чимало забивав у збірній Ю17, але поки що не може цього зробити у молодіжці. Одначе його маневреність, вміння створювати вільні зони, асистувати партнерам допомогли Пеньї не втратити місце в основі.

Оскільки Дудамель очолює і першу збірну, від нього тепер чекатимуть реальної боротьби за місце на чемпіонаті світу 2022 року. Буде нелегко, але й в участь Венесуели у молодіжному Мундіалі колись би не повірили навіть фантасти.

Англія, 6–1–0, 12:3 (Чемпіон)

Трагедія. Для усіх доморослих експертів, що тільки й чекають на чергову невдачу на чемпіонаті Європи чи світу, аби запустити свою улюблену пісеньку про те, як Англія від усіх відстала і як їй терміново потрібно у когось вчитися. Ті самі експерти вперто не помічають, що у клубах АПЛ, з їхньою феєричною здатністю піймати облизня у ЛЧ, англійців майже не залишилося, та й тренують їх здебільшого «прогресивні» фахівці з-за кордону.

А тут збірна Ю20, з якимось «типовим» на чолі не просто виграє золото, а й робить це впевнено, у хорошому стилі. Взагалі система юнацьких та молодіжних збірних існує зараз у Англії наче в окремому світі. Хлопців цих, звісно, забирають «провідні» клуби, але скільком із них доведеться пхатися в оренду до «Вітесса» чи «Галатасарая», бо на їхню позицію вкрадуть з іноземного клубу чергового Какута.

Та це все сумні історії схибнутих на дурних грошах «грандів». Історія ж команди Пола Сімпсона вийшла оптимістичною, навіть без Таммі Абрахама та Патріка Робертса.

Слід згадати, що у фінальних частинах молодіжного ЧС збірна Англії не вигравала з 1997 року. Тобто, якщо і вдавалося потрапити (5 разів з дев’яти), то закінчувалося усе «тріумфальними» промовами вже згаданих експертів. Що ж змінилося? Як це «типові» раптом обійшли усіх? Циніки впевнено розкажуть про «легку сітку». Причому той самий суперник, якого зараз називають «слабким», став би прикладом для наслідування у випадку поразки.

Хто б не протистояв англійцям на цьому чемпіонаті, у команди завжди було достатньо ресурсів, аби відреагувати на той чи інший розвиток подій. Лише одного разу пропустили першими. І поступово, невблаганно додавали у всіх компонентах атакувальної гри, поки м’яч тричі не побував у воротах італійців.

У інших матчах, за винятком хіба що стартового, саме англійці створювали більше моментів до того, як відкрити рахунок. Сподобалася впевнена, солідна гра у центрі півзахисту Льюїса Кука з «Борнмута». Його чіткі, вчасні передачі формували ігрову поставу збірної Англії. З хорошою амплітудою діяли флангові захисники, особливо Джонджо Кенні праворуч.

Різноманітно, розкуто грали атакувальні хавбеки. Найкращим гравцем турніру назвали Домініка Соланке, й було за що, але блискучий турнір провів Адемола Лукман. На Мундіаль він приїхав гравцем «Евертона», до цього пару сезонів відіграв у «Чарльтоні», а насправді він є вихованцем клубу «Вотерлу» з південного Лондона. Саме у таких, орієнтованих на молодь командах, часто виростають таланти, яких потім записують у свої вихованці професіональні клуби.

Що стосується Соланке, то він справді показав увесь свій непересічний репертуар. Дуже хочеться, щоб і у такому «заклоппотаному» клубі, як «Ліверпуль», йому знайшлося місце на полі не лише у матчах Кубка Ліги.

Mundial Sub20: Чвертьфіналісти

Мексика 2-1-2, 4:4 (Англія, 0:1)

Цілком могли вилетіти раніше, якби у одній восьмій не зустрічалися із Сенегалом. Хоч і відносна, але невдача у чемпіонаті КОНКАКАФ вже змусила трохи насторожитися. Псля монументального фіаско 2009 року, коли мексиканці взагалі не потрапила на чемпіонат світу, вони виграли три наступні турніри. А от цього разу обмежилися місцем у першій четвірці й путівкою до Кореї.

Безпосередньо на Мундіалі мексиканці постали командою занадто механічною та шаблонною. У неї були певні відпрацьовані маневри для переходу від однієї фази гри до іншої, однак у більшості випадків футболістам не вдавалося наповнити ці ідеї виразним змістом.

Добрячий переляк після першого матчу, коли збірна Вануату ледь не здобула нічию, ніби позначився на усіх подальших поєдинках мексиканців. Нотатки з їхніх матчів групового турніру рясніють не надто опитимістичними висновками. «Замало динаміки», «нездатні контролювати гру без «допомоги» суперника».

Що найбільше впало в око, то це якраз відсутність бодай одного футболіста, спроможного впорядкувати ситуацію на полі. Не було яскравого лідера, чиї думки, передачі, удари надавали б усій цій ігровій структурі сенсу. Відзначити можна, як зреагували на пропущений м’яч у чвертьфіналі. Вдалося розіграти кілька справді небезпечних комбінацій, але, от парадокс, варто було англійцям залишитися у меншості, й атаки мексиканців стали значно хаотичнішими. Був і традиційний у таких випадках фінальний штурм, однак те, що спрацювало проти Вануату вже не мало аналогічного ефекту проти команди значно міцнішої.

Португалія 2-2-1, 9:7 (Уругвай 2:2, пен 4:5)

Ось це якраз класичний приклад того, як команда набирала обертів під час турніру. На груповому етапі очевидно не вистачало натхнення у атаці. М’ячем могли володіти більше, але без достатньої присутності у чужому штрафному майданчику це лише дратувало й нервувало самих португальців. Перемога над Іраном й вихід до плей-оф наче нарешті допомогли і знайти хорошу швидкість, і значно покращити координацію гри.

Тож з самого початку матчу з господарями португальці комбінували точно, розгонисто, з постійними підключеннями флангових захисників. Юрі Рібейру зрештою асистував Шадашу, коли забивали перший м’яч. Не менш гостро діяв на своєму фланзі Діогу Далот.

Взагалі у цьому матчі найповніше розкрилися одразу кілька гравців португальської збірної. Педру Делгаду та Шадаш встигали якісно виконувати свою роботу і у атаці, і у захисті. Амплітуда їхніх дій дозволяла не лише стримувати тиск корейців, а й дуже грамотно починати контратаки. Вміло маневрував у ці хвилини й центрфорвард Шанде Сілва, який асистував Бруну Кошті у контрвипаді, що завершився другим голом.

Можливо за рахунку 3:0 на свою користь португальці й дозволили господарям дещо більше, аніж слід у такій ситуації, але до цього робота команди Пейше була зразковою.

Здалося, що цю динаміку прагнутимуть зберегти й проти Уругваю. Особливо коли високий пресинг дозволив забити на першій хвилині. Однак у цьому матчі обидві команди саме після забитих м’ячів воліли поміняти платівку й зрештою втрачали той ритм, що власне і дозволяв відзначатися.

Ефектно вразив ворота уругвайців Діогу Ґонсалвеш, можливо найкращий гравець португальців. У нього турнір вийшов дещо стабільнішим, аніж у інших, й майже у кожному матчі він залишав цікаві деталі, чи то у вигляді гострих передач, чи класних ударів з-за меж штрафного.

Дивно, що його не було серед тих, хто виконував післяматчові пенальті. Неймовірно драматична серія, у якій португальці не реалізували три своїх останніх удари.

США 2-2-1, 12:6 (Венесуела, 1:2)

Свій найгірший матч американці зіграли у чвертьфіналі. Не було нічого, що запам’яталося у попередніх поєдинках. Кудись зник Брукс Леннон, який до того блискуче діяв на правому фланзі. Не мав ніякого впливу на гру Тайлер Адамс, котрий раніше чудово зв’язував маневри партнерів. Без належної підтримки загубився попереду 17-річний Джошуа Серджент, у якого напевно буде ще один шанс стати найкращим бомбардиром збірної США на молодіжних чемпіонатах світу.

Проти Венесуели Таб Рамос трохи змінив схему й залишив у опорній зоні одного Дерріка Джонса й одразу суттєво збільшилася кількість втрат на власній половині. Те, що раніше працювало, почало буксувати й налагодити нічого не вдалося.

Попри таку прикру поразку, це покоління залишиться у історії. Вони стали першими, кому вдалося завоювати титул у чемпіонаті КОНКАКАФ. У цій віковій категорії беззастережно домінували мексиканці. Іноді їх вдавалося випередити комусь іншому. Тільки от були це збірні Сальвадору, Канади, Ондурасу, Коста-Ріки, а не США. І команді Таба Рамоса нарешті вдалося покласти край цим здавалося б нескінченним віце-чемпіонствам.

На чемпіонаті світу команді довелося вирішувати різні завдання під час матчів, й не завжди вона могла чітко сформулювати свої ідеї, та на відміну від чвертьфіналу, продовжувала пошук до останнього. Завдяки цьому, зокрема, уникли поразки у першому турі. У двох інших матчах групового етапу гра вже була збалансованішою й це дозволяло повноцінніше проявити себе Леннону, Адамсу, Сердженту, Еріку Вільямсону, Луці Де Ла Торре.

На жаль, лише тридцять з гаком хвилин тривав Мундіаль для Ґідеона Зелалема, який зазнав важкої травми вже у стартовому матчі.

Замбія, 3-0-2, 12:10 (Італія, 2:3)

Італійці абсолютно епічно вибили команду, що подарувала найбільше емоцій. Причому емоцій не лише суто змагальних, адже обидва матчі плей-оф за участі замбійців були в цьому плані неперевершеними. Йдеться ще й про емоції, пов’язані з якістю колективної гри. З тим, наскільки вміло та злагоджено вели вони свої атаки.

Замбія дуже добре поєднувала стрімки комбінації, що починалися довгими передачами та триваліші маневри із залученням ледь не кожного польового гравця. Це багатство тактичних прийомів привабило з першого ж матчу, в якому замбійці так додали після перерви, що португальці просто не втрималися. Що вже казати про Іран, який перевагу в два м’ячі випустив за 11 хвилин.

Замбія грала 4-4-2, з надзвичайно мобільним центром півзахисту. Еммануель Банда один генерував більше гри, аніж деякі команди. Невтомний рух Інока Мвепу та Бойда Мусонди доповнювали елегантні переміщення Фешна Сакали.

Десятий номер замбійців був одним з найкращих гравців чемпіонату. Швидкий, технічний, блискуче міняє напрямок руху, відмінно б’є. У Кореї він навіть затьмив Патсона Даку, якого назвали найкращим за підсумками чемпіоната Африки Ю20. Хоча й Дака, попри пошкодження у першому турі, зумів відіграти на дуже пристойному рівні.

Десять пропущених м’ячів. Цифра, яку мабуть одразу помітять прихильники «прагматизму». Нічого страшного у ній немає. Навіть у грі з Італією у замбійців було вдосталь шансів, щоб вирішити все атакою. Так, як вони це робили у двох матчах групового турніру, а потім й у одній восьмій. Однак після перемоги над французами голкіпер Андреа Дзакканьйо грав з таким куражем, що допоміг зупинити чи не найпотужніший напад турніру.

Mundial Sub20: Команди, що вилетіли у 1/8

Нова Зеландія, 1-1-2, 3:9 (США, 0:6)

Команда, що значною мірою залежала від вдалого виконання стандартів. У першому матчі, проти в’єтнамців, не було чіткого виходу з оборони й це не давало залучати до атак більшу кількість гравців. Щоправда і у цьому поєдинку, і проти ондуреньйос досить акуратним було розташування футболістів у захисті. Це особливо корисно було у другому турі, коли знадобилося захищати перевагу в рахунку.

У всіх матчах турніру Нова Зеландія діяла з трьома центральними захисниками. У опорній зоні Джо Белл не лише займався руйнуванням задумів суперника, а й час від часу виконував досить цікаві передачі вперед. У чужому штрафному майданчику «хороші манери» демонстрував Майєр Біван. Міцний і мобільний форвард, що впевнено почувався і внизу, і у боротьбі в повітрі.

У одній восьмій трималися понад годину й пропускати один за одним почали тоді, коли справді покращили контроль м’яча й намагалися організувати більше змістовних атак. У ці хвилини новозеландці залишили трохи простору й це дозволило збірній США контратакувати швидко та якісно.

Для країни, де не так вже й багато мешканців, а першим вибором для хлопців є регбі, другий поспіль вихід до плей-оф молодіжного чемпіонату світу є необхідним. Команда потрохує звикає до регулярної участі у подібних турнірах, набуває безцінного досвіду кожен молодий футболіст. Двоє прямо з цього турніру поїхали до табору національної збірної.

Саудівська Аравія, 1-1-2, 3:5 (Уругвай, 0:1)

Після матчу з Сенегалом у першому турі було тільки одне запитання: «Що вони тут роблять?». Настільки слабко та безхребетно не виглядала у стартових поєдинках жодна інша збірна. Постійні втрати м’яча під час переходу від оборони до атаки, провали у захисті, жодного натяку на хоч якісь загрози воротам сенегальців.

Значно впевненіше почали другу зустріч. Краще рухався м’яч, точнішою була взаємодія на чужій половині й потроху проявляли себе креативні гравці. Айман Аль-Кулейф віддав розкішний пас на Абдулрахмана Аль-Ямі й той забив гол-красень. Потім, звісно, значно більше уваги приділяли захисту й стримували еквадорців досить чітко, хоча й не обійшлося без важливих сейвів голкіпера. Цей матч залишився найкращим для збірної Саудівської Аравії у чемпіонаті.

Необхідну для виходу до плей-оф нічию могли б й не добути, якби збірна США не залишилася у меншості на увесь другий тайм. Вистачило вдалого розіграшу стандарту і це був єдиний спосіб вразити ворота, бо навіть проти десятьох аравійці атакували не надто впевнено.

З Уругваєм починали динамічно, з активним рухом без м’яча. Атаки, щоправда, вели здебільшого через центр, флангові захисники майже не підключалися. А у центрі створити суттєву перевагу було важкувато. Після пропущеного вже не могли ніяк зреагувати й хоч трохи змінити характер гри. Ці хвилини нагадали матч проти сенегальців. Та сама нездатність організувати роботу комади, з якою починали чемпіонат, супроводжувала аравійців і у другому таймі заключного для них поєдинку.

Японія, 1-1-2, 4:6 (Венесуела, 0:1)

Завдання виходу з групи значною мірою вдалося вирішити вже у дебюті. Якщо у першому таймі матчу проти збірної ПАР японці додавали потроху й діяли може навіть занадто терпляче, то у другому вже прорізалися необхідні швидкість та мобільність необхідні як для проникливих передач, так і для завершення комбінацій. Цей тайм можна назвати найкращим для японців на турнірі. Дуже добре вийшов на заміну 15-річний Такефуса Кубо, на хорошому рівні відіграли Рітсу Доан та Юто Івасакі.

З Уругваєм був тактично насичений перший тайм. Японці блискуче діяли без м’яча, пресингували на чужій половині, однак уругвайці у більшості випадків встигали миттєво відреагувати на втрати й перекрити шлях до своїх воріт. Увага та концентрація обох команд були на високому рівні. Японці проґавили лише один довгий пас, однак цього було достатьно, щоб м’яч опинився у сітці.

На початку другого тайму японці видали ще один хороший відрізок тільки цього разу вже й з небезпечними моментами. Забити не вдалося, однак сам матч за змістом цілком міг задовольнити тренера навіть попри поразку 0:2. Що стосується зустрічі з Італією, то цю «виставу» варто було подивитися лише раз.

Усі найкращі свої риси японці прагнули спочатку демонструвати й у одній восьмій. Так само старанно розігрували м’яч, з поступовим наближення до штрафного й спробами виконувати флангові передачі. На відміну від інших матчів, у другому таймі занадто відчутно зменшився відсоток такої гри. Більше дбали про захист. Нехай робили це добре, однак зовсім рідко з’являлися попереду й елементарно не встигли перебудуватися після голу Венесуели на 108-й хвилині.

Німеччина, 1-1-2, 6:8 (Замбія, 3:4)

Наче подорож на машині часу. Команда ніби десь із 1980-х. Тобто ось ще та, яка може нічого ефектного не робити, а потім все одно вичавити результат. Гаррі Лінекер казав свою відому фразу саме про таких німців. Вони, власне, й на чемпіонат світу потрапили лише завдяки перемозі над голландцями по пенальті у додатковому матчі. Сердар тоді перевів гру в овертайм на 93-й хвилині.

Тут теж був камбек на рівному місці у грі із Замбією, але це мабуть найяскравіше, що можна згадати про виступ німців на цьому турнірі. Команда позбавлена майже усього, що останнім часом стало звичним для німецьких збірних будь-якої вікової категорії. Венесуельці їх переграли вчисту, з мексиканцями чесно навовтузили нульову нічию, і зовсім би не здивувало, якби вони не обіграли б і збірну Вануату.

Після двох м’ячів «на прапорці» у ворота замбійців у голову лізло шаблонне «зберегли найкраще для матчів на виліт», хоча там і нема чого було зберігати. І футбол сам подбав щоб цей привид з минулого не затримався у Кореї довше, аніж це було необхідно.

Коста-Ріка, 1-1-2, 3:4 (Англія, 1:2)

До більш масштабної, більш атакувальної гри їх спонукало хіба що вилучення у складі португальців на 71-й хвилині матчі другого туру. До цього переважно вміло й багато рухалися без м’яча й можливо навіть знаходили в цьому одну лише їм зрозумілу насолоду. Команда, що не забила три пенальті у чотирьох матчах, але у двох випадках вдалося миттєво виправитися. Тож усі голи костариканців пов’язані виключно з одинадцятиметровими.

У перші 15 хвилин матчу з англійцями справді здивували значно активнішими діями. І не тільки ж без м’яча. Намагалися комбінувати й навіть здалося, що команда здатна додати порівняно з груповим турніром. Однак цими п’ятьнадцятьма хвилинами усе й обмежилося. Команда, що сахалася власної тіні, навряд чи була спроможна на щось вагоміше.

Сенегал, 1-1-2, 2:2 (Мексика, 0:1)

Джозеф Кото переконував, що ця команда значно краща, аніж та, що два роки тому дійшла до півфіналу. Хто його зна. Може у тренера таке почуття гумору. Ні, може індивідуально, у деяких аспектах, ці футболісти дійсно кращі, але як команда вони добре відіграли тільки перших 15 хвилин матчу з аравійцями. Усе інше — штовханина, бездумні передачі, невміння розставити акценти у комбінаціях. Не дивно, що з п’ятнадцятої хвилини матчу першого туру й аж до вильоту з турніру сенегальці більше жодного разу не відзначилися. Важко забивати, коли ставишся до м’яча як до непотрібного предмету.

Республіка Корея, 2-0-2, 6:5, (Португалія, 1:3)

Надзвичайна ефективність у перших двох матчах створила ілюзію, яку португальці розвіяли досить безжально. Ніби й не грали корейці погано проти тієї ж Гвінеї. Однак з Аргентиною реально вдалося реалізувати 150% створеного, а здебільшого команда відсиджувалася на своїй половині й вкрай рідко перетинала центральну лінію великими силами.

За такого акценту на гру в обороні, дії біля власних воріт мають бути бездоганними, доведеними до автоматизму, а от якраз із цим дуже швидко виникли проблеми у матчі плей-оф.

Виступ усієї команди віддзеркалює виступ її лідера. Про Лі Син У говорять вже не перший рік. Не в останню чергу й тому, що він є гравцем «Барселони». Він дійсно забив ефектний гол аргентинцям й справді є непоганим футболістом. Та все ж є нюанси, що змушують сумніватися у його подальших перспективах.

Справа в тому, що до свого 18-го дня народження він не міг грати за «Барсу» у офіційних матчах. Три роки важливого періоду у формування футболіста він не брав участі у змаганнях. Тренування у складі «Барси» це, звісно, чудова школа, але без серйозної перевірки у турнірах Лі поступово перетворився на шоумена. З січня минулого року, коли йому виповнилося вісімнадцять, він зіграв тільки один матч за «Барсу» Б. І це у третьому дивізіоні. Зараз йому вже 19 й вочевидь вже у наступному сезоні варто очікувати якогось прогресу, або ж на нього чекають оренди у команди, статус яких може бути не до вподоби хлопцю, який здається сам себе бачить виключно суперзіркою у суперклубі.

Франція, 3-0-1, 10:2 (Італія, 1:2)

Досить дивно, що французи опинилися у одному списку з Саудівською Аравією, Сенегалом та Коста-Рікою, та нарікати можна лише на регламент згідно з яким у одній восьмій переможець їхньої групи мав зіграти з другою командю групи Е. Не виграти свою групу французи ніяк не могли. Навіть якщо б не виходили на поле.

І не скажеш, що вони якось несерйозно поставилися до матчів першого етапу. Зробили саме те, що потрібно було проти значно слабших суперників. І хто ж винен, що потім була Італія. Та сама, яку у фіналі минулорічного чемпіонату Європи Ю19 збірна Франції розбила 4:0. Можливо, аби повторити цей результат не вистачило Мбаппе, але він зараз вже грає за дорослі призи й деякі з них виграє.

Сам матч з Італією був одним з найкращих у чемпіонаті. Атакували французи більше. Наполегливо і швидко. Й все одно не могли пробити захист італійців. Через це у першому таймі іноді починали метушитися, поспішати з ударами. І все ж зрівняли, заробивши пенальті.

У другому ж створили не так вже й мало моментів для того, щоб відзначитися знову. А ось тоді настав час Андреа Дзакканьйо, голкіпера, що був запасним на Євро.

Тож якщо орієнтуватися виключно на результат, французи навряд чи можуть бути задоволені. Хоча футболістам, що мають вже солідний стаж виступів у Лізі 1 (а таких серед учасників матчу з Італією переважна більшість), і подібний досвід стане в нагоді.

Mundial Sub20: Команди, що вилетіли після групового етапу

Позаду ще один молодіжний чемпіонат світу. Час зібрати докупи враження від усіх матчів турніру й трохи написати про кожну з команд. Спочатку — про тих, хто вилетів після групового етапу. Однак до цього слід згадати про найголовніше нововведення цього Мундіалю.

Уперше у матчах під егідою ФІФА настільки масштабно використовували відеоповтори. Назагал експеримент був успішним. Лише двічі залишилися певні сумніви, щодо пенальті, призначених відеорефері. Особливо у півфіналі Венесуела – Уругвай. Щоправда слід зауважити, що у таких ситуаціях повторів давали вкрай мало. Ніби ФІФА порадила режисерам трансляцій не розбещувати глядачів аналізом епізоду з усіх можливих ракурсів. І нехай це має хоч якийсь сенс у суперечливих ситуаціях, значно важче було зрозуміти відстуність повторів небезпечних моментів у інших випадках. Вихід сам-на-сам могли спокійно «забути» показати знову. Тож якість роботи режисерів виявилася не надто високою. Принаймні точно недостатньою для змагання такого рівня. Як, власне, й якість гри більшості збірних, що розпрощалися з чемпіонатом вже після трьох матчів.

Вануату, 0–0–3, 4:13, четверте місце у групі

Попри поразки у всіх трьох матчах (єдина команда, що не набрала жодного очка), попри розгром у поєдинку з Венесуелою (0:7), збірна Вануату сподобалася. Хоча коли у першому турі мексиканці швидко забили двічі після двох жахливих помилок голкіпера, здавалося, що представник Океанії отримуватиме не менше десяти у кожному матчі. Аж поки не стало зрозуміло, що ця збірна не збирається сидіти у глухому захисті й вибивати м’яча аби куди. Наскільки дозволяв рівень гравців, підопічні Деяна Глушевича намагалися старанно вибудовувати свої атаки. За цих обставин мали змогу проявити себе найкращі виконавці збірної Вануату: плеймейкер Бонґ Кало та форвард Роналдо Вілкінс. Саме вони зрештою вразили ворота мексиканців, й кожен гол виглядав цілком закономірно. Випустили нічию у компенсований час, коли сил залишилося обмаль.

Ще яскравіше збірна Вануату зіграла проти німців. Найбільше вразило розташування лінії оборони. Високий пресинг такого штибу, здавалося б, не для скромної команди. Ризик, мовляв, занадто великий. Глушевича це не зупинило, футболісти теж намагалися не піддаватися магії імені суперника, тож підсумковий результат (2:3) можна вважати цілком прийнятним.

Перехід Австралії до азійської Конфедерації дає можливість розвиватися й боротися за вихід на чемпіонати світу командам Ю17 та Ю20, які раніше про це навіть не мріяли. Два роки тому перемогу в групі здобула збірна Фіджи, зараз хороше враження залишила команда Вануату.

До речі, на чемпіонат світу Ю17, що відбудеться в жовтні, пробилася збірна Нової Каледонії.

Гвінея, 0–1–2, 1:9, четверте місце у групі

Автором єдиного м’яча збірної Гвінеї став англійський захисник Фікайо Томорі, який дуже «вдало» віддав назад голкіперові з центра поля. Це є найкращою характеристикою гри гвінейців у атаці, особливо у завершальній стадії. У тому ж матчі з Англією тільки у другому таймі команді вдалося наладгодити більш-менш чітку взаємодією в атаці, коли з’явилися мобільність, кращий контроль м’яча й прискорення у потрібний момент. У такій грі непогано себе почував Умар Туре з «Ювентуса», футболіст динамічний, з хорошим баченням поля.

У більшості випадків грі біля чужого штрафного якраз бракувало координації, вчасних підключень із глибини або ж вчасних передач. Жюль Кейта, бувало, настільки захоплювався дриблінгом, що був готовий обвести себе самого. У матчі з Аргентиною, коли ще залишалися шанси вийти з групи, гвінейці розклеїлися насамперед психологічно й опустили руки ще у першому таймі.

Попри не надто вдалий результат, слід зазначити, що на юнацькому та молодіжному рівні у гвінейців вийшов непоганий цикл. Команда зіграла два роки тому у чилійському Мундіалі Ю17 і поїде в жовтні до Індії на новий ЧС у цій віковій категорії. Три поспіль турніри є чудовим показником для країни, що на чемпіонат Ю20 вийшла лише вдруге в історії (вперше з 1979 року), а у Ю17 не грала до 2015-го двадцять років.

В’єтнам, 0–1–2, 0:6, четверте місце у групі

Ніяк не уникнути порівняння з мурахами. Невисокі, рухливі, працьовиті футболісти старанно сновигали по всьому полю й, можливо, заслужили бодай двічі вразити ворота суперників. Справді, за обсягом виконаної роботи мало хто міг би конкурувати з в’єтнамцями, зовсім інше — якість цих дій, особливо перед чужими воротами.

Проти Нової Зеландії атакували чіткіше за опонентів, не плуталися у переміщеннях під час руху вперед, доправляли м’яч на позиції для ударів, а от потім він летів куди завгодно, але не у сітку. Особливо прикрим був невдалий удар Хоан Вена на 86-й хвилині, коли до воріт було метрів сім й ніхто вже не міг завадити.

Примітною ознакою цієї команди було те, що один футболіст міг у різних матчах зіграти на різних позиціях, причому не обов’язково тільки в одній лінії. Тан Тай Хо у двох турах діяв на правому фланзі оборони, а у іншому вийшов на позиції опорника. Хоан Нам Луон, натомість, окрім опорної зони, виходив із перших хвилин ще й у лінії атакувальних півзахисників.

У заключному матчі групового турніру в’єтнамці дуже добре пресингували у першому таймі, що логічно зумовлювало миттєвий перехід до атаки. Однак атаки без завершення були нічого не варті, а от коли у другому таймі в’єтнамська збірна опустилася ближче до своїх воріт й більше діяла на стримування суперника, шанси на перемогу, що давала б можливість виходу до плей-оф, стали зовсім примарними.

Південна Африка, 0–1–2, 1:4, четверте місце у групі

Той випадок, коди дуже багато залежало від стартового матчу. Прорахунки у захисті призвели до поразки від японців, хоча у першому таймі саме збірна ПАР діяла цікавіше, різноманітніше. У ці хвилини сподобалася гра півзахисника Табо Селе. Він добре рухався у центральній зоні, опинявся і на позиції опорника й ближче до атаки, і, найголовніше, виконував дуже хороші передачі, що суттєво загострювали гру. Саме після його пасу було відкрито рахунок.

Натомість у двох наступних матчах вплив Селе суттєво зменшився (більше виділявся Лютер Сінґх), і команді в цілому бракувало стабільності для того, щоб регулярніше створювати загрози чужим воротам. Команда ніби й прагнула контролювати м’яч, маневрувати біля штрафного суперників, однак італійцям поступилися в динаміці, у вмінні керувати швидкістю своїх атак. А з уругвайцями посереднім вийшов перший тайм, коли колективної гри майже не було. Додали після перерви саме завдяки кращій взаємодії попереду, створили кілька моментів, але і цей матч підтвердив загальне враження. У найкращих відрізках, може, іноді й не вистачило везіння, але перепади були занадто серйозними, щоб розраховувати на більше, а помилок у захисті припускалися за будь-яких обставин.

Еквадор, 0–2–1, 4:5, четверте місце у групі

Один із найгучнішних провалів турніру. За добором виконавців еквадорці аж ніяк не повинні були посісти останнє місце. Якщо на чемпіонаті Південної Америки Еквадор поступово додавав у комбінаційності, то зараз, навпаки, після відмінного старту (2:0 проти США вже на сьомій хвилині) гра ставала дедалі більш «вичищеною», позбавленою розмаїття в атаці.

Із Саудівською Аравією у другому турі еквадорці зіграли монотонно, навіть зміни напрямку атаки не дивували захист суперника, бо все відбувалося занадто шаблонно. Еквадорці невдало займали позиції для швидшого продовження комбінацій. Не спрацьовували й довгі передачі, які стали в нагоді під час континентальної першості. Заключний матч проти Сенегалу взагалі був ідейно одним із найбідніших у чемпіонаті. Безбарвна гра, у якій еквадорцям бракувало лідерів, бракувало чітких ідей у атаці.

Дуже слабко провів чемпіонат Браян Кабесас. Футболіст, який ще рік тому виблискував у Копа Лібертадорес, лише раз вийшов на заміну у складі «Аталанти». Кому потрібні такі переходи? Що йому дав цей «досвід»? Він міг спокійно опинитися у сильному клубі Аргентини чи Бразилії й грати регулярно. Замість цього — втрачений сезон й наразі непевні перспективи.

Ненабагато краще зіграли форварди. Усі вони — і Ліно, і Коросо, і Кайседо — ніби й виконували певний обсяг роботи, якось позначали свою присутність у штрафному, одначе у контексті дій усієї команди це, по-перше, не завжди було помітно, а по-друге, кожному з них не вистачало холоднокровності, аби завдати завершального удару в тих епізодах, коли біля чужих воріт щось таки вдавалося створити (йдеться насамперед про останні хвилин 15 матчу з Саудівською Аравією).

Ондурас, 1–0–2, 3:6, третє місце у групі

Ключовим став матч із Новою Зеландією. Після цілком прогнозованої поразки від французів саме він мав визначити фаворита у боротьбі за друге місце. І новозеландці забили вже у першій атаці. Зрозуміло, що після цього саме ондуреньйос більше володіли м’ячем. Намагалися прорватися і флангами, і через центр, однак усі ці спроби були марними. М’яч вкрай рідко потрапляв до штрафного майданчика новозеландців.

Ще один психологічний удар для команди Карлоса Табори — третій гол суперника, забитий за шість хвилин після того, як вдалося скоротити відставання. Надалі, попри незмінну перевагу у володінні м’ячем, вже не було елементарної впевненості для того, щоб зіграти рішучіше, наполегливіше.

Навіть у матчі з В’єтнамом забити вдалося лише коли суперник відчутно втомився, а до того більш цілісно діяли саме азійські футболісти. У чемпіонаті КОНКАКАФ, проти команд рівня аж ніяк не вищого за двох суперників по цій групі, Ондурас грав збалансованіше, краще захищався. У фіналі континентальної першості американцям поступилися лише у серії пенальті.

А ось на чемпіонаті світу саме надійність у обороні втратили, а от атака і не була настільки потужною, щоб компенсувати помилки позаду.

Іран, 1–0–2, 4:6, четверте місце у групі

Перемогли у першому турі, у другому вигравали 2:0 ще на 49-й хвилині, у третьому пропустили вирішальний м’яч на 86-й. Тож, здавалося б, могли сподіватися на кращий результат. Насправді ж, особливо у матчах із Замбією та Португалією, перевагу в рахунку іранці отримували завдяки точним діям у окремих епізодах, але в цілому їхня гра не надто вражала й в обох матчах вони думали тільки про збереження переваги в рахунку.

Неминуче у таких випадках додаткове психологічне навантаження позбавляло команду розкутості, результат тиснув аж занадто й іранці не могли розподіляти ігровий час між різними зонами, як у першому турі. Тоді, хоч матч і не був надто виразним, принаймні вдавалося з більшою регулярністю перетинати центральну лінію, готувати передачі до штрафного майданчика і зрештою забити переможний м’яч.

Запам’ятався ж Іран командою занадто зіщуленою. Якщо й були у її складі яскраві особистості (наприклад автор трьох м’ячів Реза Шекарі), проявити себе більше у такій сірій команді було майже неможливо.

Аргентина, 1–0–2, 6:5, третє місце у групі

Можна втішати себе, що у матчі з Англією вони «не заслужили» програти з великим рахунком. Можна знайти причини неталану в матчі з корейцями. Можна навіть згадати, що поки Саудівська Аравія програвала в останньому турі США, аргентинці ставали учасниками однієї восьмої. А ще можна, і не без підстав, заявити, що вони ж грали краще, аніж у чемпіонаті Південної Америки.

Тільки йдеться все ж про Аргентину, а не про Парагвай чи Перу. Про Аргентину, хай їй грець. Країну, що вигравала молодіжні Мундіалі частіше за інших, що домінувала у цій віковій категорії не лише за результатами, а й за якістю гри. А зараз треба шукати «позитив» у черговому фіаско.

"Індепендьєнте" Аріеля Холана. Перша перемога.

Федеріко Булос працював на радіо «Континенталь» на матчі Копа Судамерикана «Індепендьєнте» – «Альянса». Господарі особливо відчайдушно прагнули забити у другому таймі. У одному з моментів м’яч влучив у сітку з зовнішнього боку. Однак Булос побачив дещо інше й запустив традиційне південноамериканське «gooooooooooooooool», аж поки не збагнув, що помилився. Після матчу він зайшов до кабіни каналу Fox й запитав у Себастьяна Віньйоло: «Ти теж кричав?».

— Ні.

— А я кричав. Щоправда недовго. Може, ніхто й не помітив.

Помітили. Й не забули поглузувати.

Примітно, що такий казус стався на матчі «Індепендьєнте». Є в цьому певний символізм. Страждання команди біля чужих воріт уже не перший місяць дивують, бентежать, доводять до сказу. Після чотирьох точних ударів у перших трьох турах цого чемпіонату в наступних чотирнадцяти забили сім. Й моменти ніби створювали, а на результатах це суттєво не позначалося. Команда потрапила в замкнене коло. Аби відновити впевненість, потрібно було забивати, а для цього необхідна впевненість. У нервовій атмосфері кожна помилка дратує значно більше. Після поразки ледь не кожне рішення здається хибним.

У такій системі координат існує чимало аргентинських клубів. Украй рідко можна зустріти серйозні проекти. На кілька років, зі спокійною та стабільною роботою тренера. Донедавна вважали, що винні в цьому короткі чемпіонати. Мовляв, це вони формують таку модель поведінки президентів клубів, адже результат потрібен негайно.

Перейшли на монструозний турнір із тридцяти команд, а проблема не зникла. Серії невдач, як і раніше, спричиняють свербіж у власників клубів. І тренери йдуть у відставку з тією ж швидкістю, що й у часи Апертури та Клаусури.

В «Індепендьєнте» у XXI столітті жоден тренер не пропрацював бодай півтора року. За цей період «Інде» виграв Апертуру-2002 та Копа Судамерикана 2010-го й встиг провести «екскурсійний» сезон у другому дивізіоні.

Потяг до скороздрілих прожектів не є чимось чужородним для аргентинського суспільства. Країна пройшла через нескінченні вйськові перевороти та перемоги популістів на виборах. Тож чому б це не віддзеркалювалося у футболі? Та на відміну від інших епох зараз є ще один негативний фактор. Сарана з «великих» європейських клубів ось вже років 15-20 живиться на родючому аргентинському ґрунті з особливим нахабством. Це вже потроху призводить до серйозних проблем у юнацькій та молодіжній збірних. І, безумовно, позначається на клубах, які часто змушені влаштовувати розпродаж, що аж ніяк не полегшує роботу тренера.

«Індепендьєнте» теж доводилося втрачати своїх найкращих вихованців. Серхіо Аґуеро тільки-но виповнилося 18, коли він перебрався до «Атлетико» за рекордну на той час суму. Це зараз дивитися на нього неможливо, а колись він променів футболом.

Славна історія клубу з Авежанеди є ще однєію причиною надмірної прискіпливості до кожного нового тренера. Нехай згадані вище трофеї залишаються єдиними за 23 роки, повернення «золотої ери» очікують із не меншим, іноді руйнівним, натхненням.

Зараз усі надії уболівальників «Інде» пов’язані з Аріелєм Холаном. Йому 56 років. І він дебютував як головний тренер два роки тому. Саме так, два роки тому. Щоправда у футболі Холан з 2003 року. За цей час він працював асистентом Хорхе Бурручаги (зокрема й у «Індепендьєнте») та Матіаса Альмейди. А до того Аріель був тренером із хокею на траві. Холан взагалі заслуговує на окрему детальну розповідь. Однак наразі значно важливішим є не його минуле, а те, що чекає на нього у хоч би найближчому майбутньому.

У попередньому своєму клубі («Дефенса і Хустісья») Холан зліпив дуже цікаву команду. Переважно з орендованих у грандів футболістів зробив непоганий колектив, ігрову поставу якого важко було сплутати з кимось іншим. Саме це й привабило у призначенні Холана до «Інде». Його стиль пасує традиціям «Рохо», його концепції достатньо глибокі, щоб оцінювати не лише результати, а й щось значно важливіше й масштабніше.

Але постало питання, що непокоїло найбільше: «Чи матиме він час втілити свої ідеї, якщо результату не буде одразу?». Адже таких тренерів, як Холан, дуже легко заклювати, розказуючи про їхню «непрактичність», «романтичність». А ще й у перших трьох офіційних матчах (усі на своєму полі) під його керівництвом команда забиває лише один м’яч. Хоч і були у цих поєдинках справді цікаві відрізки, стара хвороба нагадувала про себе. І знову гравців охоплювали знервованість та похапливість.

Тому важливо було не просто здобути першу перемогу, а й забити вволю. Вдалося це у виїзному матчі з «Патронато». Рубен Форестелло створив у місті Паранá міцну команду, що після історичного виходу до елітного дивізіону, поки що успішно вирішує найголовніше у такому випадку завдання. Виліт, принаймні зараз, «Патронато» не загрожує. А на своєму полі, до матчу з «Інде», клуб зі столиці провінції Ентре Ріос не програвав із вересня.

Голи, які забивав «Індепендьєнте» на стадіоні «Пресбітеро Бартоломе Грелла», ніби наздоганяли команду Холана з попередніх матчів. Хіба що цього разу частіше виходило вразити ворота після швидкої контратаки. М’яч або перехоплювався у центрі, або ж його підбирали біля свого штрафного й генерували нестримну швидкість, поєднану з вишуканістю виконання.

Ця перемога, попри переконливі 5:0, ще не вирішує усі суто психологічні проблеми. Тиск очікувань залишатиметься, й з кожним новим проявом кращої злагодженості у діях футболістів може й, навпаки, збільшиться. І це теж Холану треба буде вміти контролювати. Те, що поступово з’являється зараз, це краща здатність контролювати маневри груп гравців під час матчу, краща координація, зокрема й у діях без м’яча. Поступово вимальовується склад, що можна вважати основним, склад із оптимальною кількістю здатних інтерпретувати гру футболістів.

Найкращий із них — Вальтер Ервіті. У збірній Аргентини він був би незамінним. У збірній футболістів із європейських ліг він зіграв лише один матч. «Проблема» Ервіті у тому, що він ніколи не опинявся в якомусь заштатному клубі другого дивізіону європейського чемпіонату. Може, тоді у нього було б більше шансів зайняти гідне його таланту місце в національній команді.

Якось Ервіті зізнався: «Коли мені кажуть після матчу: «Ти красень, так бігав сьогодні», то мені стає соромно. Бігати може кожен. Мені ж значно більше подобається думати. Я захоплююся більше тим, хто прагне думати й грати, аніж тим, хто бігає».

Саме Ервіті має впорядковувати гру «Індепендьєнте» Холана, надавати їй глибини. Поруч із Вальтером легше дихатиметься юному енґанче Есекьєлю Барко. Після не надто яскравого для нього та збірної молодіжного чемпіонату континенту Барко продовжує сезон у значно сприятливішому для розвитку середовищі.

Також має шанс стати ще важливішим гравцем, аніж раніше, 24-річний Еміліано Аріель Ріґоні. Поки що саме він є найкращим бомбардиром команди Холана. Ріґоні ще з часів виступів у «Бельґрано» може зіграти на обох флангах, й це додає гнучкості середній лінії «Індепендьєнте», розширює її тактичний доробок.

Досить цікаво починає на правому фланзі оборони 20-річний Фабрісіо Бустос. Є у складі, на радість уболівальникам, й інші вихованці клубу. Проти «Патронато» з перших хвилин їх вийшло троє (Барко, Бустос та 20-річний центральний захисник Алан Франко), один — Мартін Бенітес — вийшов на заміну, а ще один — Хорхе Фіґаль був дискваліфікований. Також Холан вже використовував Домінго Бланко та Ґастона Тоньї.

Попри обнадійливу першу перемогу, ризиків залишається дуже багато. Зокрема й безпосередньо ігрових. Та якби ж це була найбільша проблема. Спадок останніх 15 років занадто отруйний, щоб сподіватися на спокійну та послідовну роботу з розвитку команди. Як це часто буває в аргентинському футболі, є кому працювати, є з ким, але невідомо, скільки це триватиме.

Cansancio (переклад вірша Оліверіо Хірондо)

Cansancio

Втомився.

Так!

Втомився

Від однієї селезінки,

Двох губ,

І двох десятків пальців,

Не знаю скількох слів

Не знаю скількох згадок

Уривчастих

І сірих

Втомився

Так втомився

Від зимного скелету

З його невинністю

І чистотою

Коли до нього роздягнуся

Не знатиму чи справді він моїм був

Поки я жив

Втомився

Так!

Втомився

Від того, що не маю щупалець,

Очей на кожній із лопаток,

І справжнього хвоста

Веселого,

Розв’язного,

Замість дволичного «кінця»,

Дегенерата-карлика

Втомився

Перш за все

Бути з собою

Щодня себе стрічати,

Коли скінчиться сон,

Там де себе зустрів

З тим самим носом

І ногами

Так наче не бажав

Чекати на прибій на тілі пляжу

Росі пропонувати два лона із магнолій

Ласкати землю черевом, як гусінь

І жити, місяць-другий, посеред каміння

Барселона - ПСЖ: Посмак.

Це не була перемога стилю. Ба, більше, для такого тріумфу «Барсі» довелося дещо позичити у найпринциповішого суперника. Недаремно до матчу Рауль казав, що подібні ремонтади є парафією «Реалу». І справді, кілька разів у своїй історії мадридці всупереч усім та усьому відігрувалися після поразок із великим рахунком. Просто тому, що не сприймали іншого варіянту, не бачили себе переможеними, доки не пролунає фінальний свисток.

У літописі «Барселони» є власні героїчні звитяги, що закарбувалися у пам’яті уболівальників. Серед них й 4:1 у домашньому матчі з «Динамо» Михайла Фоменка. Доводилося чути, як ту гру називали чи не найкращою у виконанні «Барси» Кройффа.

Однак ця ситуація була винятковою. Адже 0:4 у єврокубках не відігрував ніхто й ніколи. Ще й проти досить потужного суперника, що блискуче виглядав на своєму полі.

У кількох матчах цього сезону «Барса» грала погано. Тут, звісно, можна досить довго просторікувати на тему, що таке «погано» стосовно каталонського клубу. Але й сама традиція «Барселони» допомагає не збитися на манівці, підказує на прикладі тріумфальних сезонів, що насамперед є футбольною сутністю цього гранда.

У деяких поєдинках, найсвіжіший — домашня перемога над «Леганесом», в око впадали ознаки певної «флорентинізації». Тобто поняття «команда» підмінялося напрочуд схожим за формою поняттям «група дуже сильних футболістів». Схожим й водночас страшенно оманливим. Особливо для «Барси», у ДНК якої немає мадридського непохитного «стиль — це титули».

Сесар Луїс Менотті якось розповідав, що відповідати на запитання: «Як грає «Інтер»?» йому почали з тактичної схеми. «Ні, Ви не зрозуміли, — зупинив співрозмовника Менотті, — мені цікаво, як «Інтер» грає».

Як грає «Барса» відомо вже багато років. (Приблизно стільки ж можна чути безглузду маячню про «відсутність плану Б»). Спроби тренерів хоч трохи змінити стиль вважають блюзнірством, навіть, як це було у випадку з Херардо Мартіно, якщо ці спроби існують лише в уяві обвинників.

Луїсу Енріке було простіше, бо він «свій». Йому було складніше, бо після його першого сезону пішов Чаві, й акценти у грі поступово зміщувалися з магічного півзахисту на магічне тріо в атаці. Іноді настільки очевидно, що іншого тренера за це б з’їли за місяць. Лучо протримався трохи довше, й тим не менш виснаження наздогнало. Зараз, щоправда, можна лише жартувати про те, що йому варто частіше оголошувати/нагадувати про розставання після завершення сезону.

Справжні експерти, які на своїх диванах виграли не один трофей, люблять повторювати, що у такій команді, як «Барса», «міг би тренувати навіть я». Облишмо осторонь той банальний факт, що вони б наклали у штани через п’ять хвилин в одній кімнаті з Мессі, Суаресом та Іньєстою. Зупинимося краще на цій мало помітній різниці між концепцією команди та «флорентинізацією». Менотті завжди повторює, що тренер має обдаровувати своїх гравців, наділяти їх новими якостями. Яскравим прикладом такої роботи є півтора року Кіке Сетьєна у «Лас-Пальмасі». (В ідеальному світі це був би ідеальний кандидат на тренера «Барси»).

Коли ж йдеться про суперзірок, чого, здавалося б, можна їх «навчити»? Кройфф, Дель Боске, Гвардьйола дали свою відповідь на це запитання. Створити з них команду, що буде зачаровувати кожним маневром, кожним рухом, кожним дотиком. І потім це вже вибір наступників, приймати виклик чи ні.

Луїс Енріке іноді, особливо під час свого першого сезону, нагадував юного дослідника, що із захватом споглядає щойно розібрану штукенцію, а коли береться складати її докупи раптом виявляє «зайві» деталі. Однак і тоді й згодом Лучо знаходив баланс між цікавими дослідами та оптимальною організацією гри.

Цього ж сезону у Віго, Сан-Себастьяні, у перших таймах матчів проти обох севільських команд саме скоординованості, еластичності «Барсі» катастрофічно бракувало. Матч у Парижі лише значно жорсткіше нагадав, що запресингувати «Барсу» іноді дуже легко не тому, що у неї якийсь «крихкий» стиль. Це можливо тоді, коли саме про стиль «Барселона» забуває й намагається виїхати на таланті «групи дуже сильних футболістів». Є суперники, з якими й цього вистачає. ПСЖ досить чітко дав зрозуміти, що до такої категорії не належить. І водночас розпочав підготовку суперника до другого матчу ще у роздягальні «Парк де Пренс».

Якраз після 0:4 у Парижі Луїс Енріке потроху оформив тактичний нюанс, що вимагав суто формального закріплення. Мессі вже не потрібно починати матч, навіть номінально, на правому фланзі. Лео вже досяг того віку, коли має розташовуватися у центрі й звідти планувати і виконувати свої маневри. Це ще не півзахист Бускетс – Іньєста – Мессі, проте вже позитивно може вплинути на переміщення Неймара. Його рейди у центр зараз можна буде краще узгоджувати з позицією та намірами Мессі чи будь-кого з півзахисників. Та й на своєму лівому фланзі бразилець знову почав проводити трохи більше часу й це зовсім не заважає йому справляти вагомий вплив на гру.

Із цією оновленою формулою «Барса» зіграла три матчі й особливо ефектно виглядала проти «Сельти». І все-таки… 0:4. Ніхто й ніколи. А у такій ситуації відігратися виключно завдяки чистоті стилю можна просто не встигнути. Бо є лише 90 з гаком хвилин. Ось тут принизливий результат першого матчу був найкращою мотивацією. Ось тут «Барсі» довелося трохи «мадридизуватися». Їй потрібна була динаміка тиску. Тиску шаленого, коли не надто важливо, як саме м’яч перетне лінію воріт.

Пресинг, із центральними захисниками «Барси» на чужій половині поля, став чудовою підсобою. Думати про сполучений із цим ризик теж не було часу. Думати про час мав суперник. І тремтіти. Легендарна фраза Хуаніто: «90 хвилин на «Бернабеу» є дуже довгими» цього вечора як ніколи пасувала «Камп Ноу».

Звичайно, після матчу Емері отримав сотні тисяч порад щодо того, «як саме» треба було вчинити. Безпосередньо ж на полі гості потрапили у найбанальнішу з психологічних пасток. Вони грали «з секундоміром у руці». Зокрема й після голу Кавані, коли навіть віра самої «Барси» вже не здавалася такою непохитною. Однак магія великих чисел вміє зле жартувати навіть із висококласними футболістами. Від «ну як вони можуть це зробити, це ж неможливо» до «ще одна наша помилка і вони це зроблять» дистанція може бути невеличкою, а найгірше те, що прибуття з одного пункту до іншого означає, що ти програв, навіть якщо рахунок ще про це не свідчить.

Для ПСЖ ця дистанція вимірювалася відстанню, з якої Неймар забив штрафний. Шал, жага, несприйняття будь-якого іншого результату, окрім потрібного, знову запанували на полі «Камп Ноу». Падіння Суареса було ознакою цього несприйняття. Павза Неймара перед вирішальним пасом на Сержи Роберто була вишуканою даниною стилю.

Sudamericano Sub-20

Черговий молодіжний чемпіонат Південної Америки став ще одним нагадуванням про неприємну тенденцію, що з’явилася кілька років тому. Йдеться про своєрідну «африканізацію» футболу в цій віковій категорії у деяких країнах. Дедалі частіше помічаєш, наскільки мінімальною є робота зі створення саме команди, наскільки мало уваги приділяють відпрацюванню численних елементів колективної гри.

Приорітетом стає банальний продаж талантів. Щоб втюхати перспективного гравця черговому «великому» клубу з Європи, не обов’язково думати, як зробити його частиною злагодженого ігрового ансамблю. Страждає від цього спочатку якість гри, і, відповідно, якість турніру, а потім —і результат. Аргентина, наприклад, не потрапила на чемпіонати світу 2009 та 2013 років, а два роки тому, у Новій Зеландії, не вийшла з групи. Лише диво дозволило аргентинцям проскочити на Мундіаль, що у травні цього року відбудеться у Республіці Корея.

Натомість не зіграє у Кореї збірна Бразилії. До 2011-го бразильці лише раз не потрапили на молодіжний чемпіонат світу (1979). А зараз це буде вже другий з трьох останніх ЧС, що збірна Бразилії пропускає. Причому і склад на континентальній першості був цілком пристойним, й очолював команду тріумфатор Олімпіади-2016 Рожеріу Мікалє. І все одно бразильці в останньому турі фінального турніру не зуміли забити Колумбії, яка на той момент уже втратила шанси потрапити до четвірки. За цим матчем, останнім у турнірі, уважно стежили знервовані до краю аргентинці, чия доля напряму залежала від його підсумку.

Цікаво, що ще під час першого етапу, коли розбиті на дві групи 10 команд визначали шість учасників фінального раунду, аргентинці самі могли не пустити далі збірну Венесуели. Для цього їм треба було обіграти команду Рафаеля Дудамеля. Тоді б венесуельців випереджала збірна Болівії, що навряд чи створила б комусь проблеми у боротьбі за путівки на чемпіонат світу. Однак Аргентина з Венесуелою зіграла внічию й ця добротливість могла дорого коштувати. Матч із тим самим суперником, але вже в останньому турнірі фінальної шістки, аргентинці, аби не залежати потім від інших, мали вигравати з різницею у 5 м’ячів. Забили тільки два й місця собі не знаходили, стежачи за матчем бразильців із Колумбією.

Драматизму та нервів у цьому чемпіонаті було більше, аніж якісних матчів. Не дивно, що чемпіоном зрештою стала найстабільніша, найорганізованіша команда. Уругвайці не вигравали Судамерикано Ю20 з 1981 року. Специфіка регламенту дуже часто впливала на апетит багатьох збірних. Вихід на чемпіонат світу був успіхом, а перемога у турнірі при цьому вже не здавалася вкрай важливою. Стабільно орієнтувалися тільки на перше місце хіба що бразильці або ж аргентинці в епоху Пекермана. А коли завжденні фаворити навіть до четвірки потрапити не в змозі, то й іншим можна зазіхнути на трон.

Ця збірна Уругваю не мала витонченості й блиску команди зразка 2009 року. Проте вона найменше за інших збивалася з кроку та вміло використовувала помилки суперників. У складі чемпіонів виділити можна кількох досить харизматичних гравців. Родриго Бентанкур у свої 19 вже зіграв 40 матчів чемпіонату у складі «Боки Жуніорс», брав участь у Копа Лібертадорес. Йому пророкують трансфер до «великих» клубів, хоча він вже грає за клуб справді Великий.

Ніколас Де Ла Крус, мачушенко Карлоса Санчеса, гравця першої збірної, упродовж турніру змушував згадувати різні епізоди його ще короткої та вже насиченої футбольної біографії. Його імпульсивність далася взнаки минулого року у фіналі Кубка Лібертадорес Ю20, в якому «Ліверпуль» Де Ла Круса зустрівся із «Сан-Паулу». Ніколас був вилучений з поля, а уругвайський клуб поступився 0:1. Після того турніру він травмувався, але як одужав, почав потроху виходити у першій команді. Наразі цей атакувальний хавбек зіграв у чемпіонаті Уругваю 28 матчів й забив 5 м’ячів.

У стартовому поєдинку Судамерикано Ю20 Де Ла Крус вирішив пробити пенальті «паненкою». Осоромився, однак вже у наступному турі впевнено реалізував 11-метровий у принциповому протистоянні з Аргентиною. Характером він трохи нагадує свого брата й хочеться сподіватися, що досягне й Карлосового рівня стабільності.

Родриго Амараль у своєму тендітному віці вже має проблеми із зайвою вагою. Інакше як «товстий» аргентинські коментатори його не називали. Щоправда у цього «товстуна» така ліва, що позаздрить будь-який атлет. У цьому турнірі Амараль забив 5 м’ячів у дев’яти матчах при тому, що його амплуа — енґанче. У «Насьйоналі» для нього вже розробляли програму контролю ваги, тож можна сподіватися, що нічого зайвого у тілі Родриго не залишиться. А таланту футбольного в нього вистачить на кількох.

Друге місце посіла збірна Еквадору. Господарі турніру зробили акцент на динамічну, вериткальну гру. У стартових матчах еквадорці часто виконували передачі вперед ледь не похапцем. Важливіше було нав’язати боротьбу ближче до штрафного майданчика, тиснути на суперника за рахунок мобільності. Така гра дещо відрізнялася від манери, в якій діяли футболісти цієї команди ще у збірній Ю17, щоправда її легко пояснити. На першому етапі газони на обох стадіонах були у жахливому стані. Коли ж учасники фінального раунду перебралися до Кіто, на значно кращому полі еквадорці вже комбінували різноманітніше. Відповідно й швидкість, з якою прагнула атакувати команда, ставала контрольованішою, зваженішими були й довгі передачі.

Хтось із гравців цієї команди запам’ятався ще у попередній віковій категорії (Хосе Севайос, Первіс Еступіньян, Вашингтон Коросо), хтось вже встиг блискуче проявити себе у дорослому футболі (Браян Кабесас після Кубка Лібертадорес у складі «Індепендьєнте дель Вальє» перейшов до «Аталанти»). Якщо вести мову про «відкриття», то варто відзначити форварда «Барселони» (еквадорської, а не аргентино-уругвайсько-бразильської) Ерліна Ліно.

В цілому можна сказати, що в Еквадорі роботі з молодими футболістами приділяють дедалі більше уваги. Тому еквадорці повертаються на молодіжний ЧС після шестирічної відстуності.

Збірна Аргентини ще приходить до тями після страшного правління Умберто Ґрондони. Цей діяч перетворив аргентиньску молодіжку на посміховисько, тому навіть не спадало на думку очікувати чогось надзвичайного від цієї команди. Зрештою, так воно і вийшло. У грі команди були непогані відрізки, проте до повернення на рівень ери Пекермана ще дуже далеко.

Приємно здивував бомбардирським хистом Марсело Торрес із «Боки». Тут і там залишав цікаві деталі Томас Конечни з «Сан-Лоренсо». (Аргентинці вимовляють його прізвіще «Конекни»). 17-річний Есекьєль Барко, маленький, технічний енґанче, потерпав на першому етапі від жахливого газону, й потім Клаудіо Убеда випускав його переважно на заміну, однак вже те, що молодшого гравця запросили до цієї збірної свідчить про потенціал футболіста «Індепендьєнте».

В опорній зоні регулярно виходив Сантьяго Аскасібар, а от поруч із ним щоразу з’являлися інші гравці — Чикко, Бельмонте, Охеда. Схоже, тренеру ще доведеться знайти оптимальний варіянт для центру півзахисту.

Кадрові зміни були й у захисті, однак частково вони були пов’язані з двома червоними картками Крістіана Ромеро.

Фініш аргентинців у турнірі нагадав історію Дієго Латорре про один з його голів за «Боку». Бив тоді по воротах Мартін Палермо, але удар заблокували, і Латорре першим примчав на добивання. «Ну в тебе й дупа», — вигукнув Палермо, вітаючи партнера. Мартін натякав на фарт Латорре. Сам Палермо нещодавно перейшов до «Боки» й забивав замало (Палермо знадобилося 452 хвилини, щоб забити свій перший м’яч за «Боку»). Хто б тоді міг подумати, що він стане найкращим бомбардиром в історії клубу. Ця сама збірна пролітала повз чемпіонат світу в матчі передостаннього туру проти Бразилії. Лаутаро Мартінес зрівняв рахунок за 30 секунд до завершення компенсованого часу. Потім був уже згадуваний матч Бразилії з Колумбією.

Можливо, щастило не просто так, й у команди справді попереду славні досягнення. Принаймні хоч цим можна себе заспокоювати напередодні чемпіонату світу.

Ще одним учасником Мундіалю стала збірна Венесуели. До початку турніру Рафаель Дудамель запевняв, що це «найкраще покоління», яке він будь-коли бачив. Після стартових матчів здавалося, що у Дудамеля просто погана пам’ять. Венесуельці грали досить посередньо, з тимчасовими яскравими спалахами Йєферсона Сотельдо. Усі матчі першого етапу Венесуела закінчила внічию й не краще виглядала у стартовому поєдинку фінальної шістки проти Колумбії.

Змінилося все у грі з Еквадором. Стало зрозуміліше, чому Янхеля Ерреру чекає 48 оренд у європейських клубах завдяки контракту з «МанСіті», чому «Каракас» так налолягав минулого року на трансфері Рональдо Чакона з «Депортиво Тачира», чому інший Рональдо — Пенья — вже перебрався до другої команди «Лас-Пальмаса».

Навіть жахливе суддівство у матчі з Бразилією не вплинуло на венесуельців. Дудамель після тієї гри дав таку запальну прес-конференцію, що в наступному турі її спокійно можна було показувати футболістам замість передматчової установки. «Ніхто Венесуелу не зупинить», — пообіцяв Дудамель й так воно і сталося. Проти Уругваю венесуельці провели чи не накращий свій матч, в якому скоординованість усіх ліній дозволила переграти майбутнього чемпіона.

Еквадор із Венесуелою ще не стали настільки привабливими країнами для агентів-мародерів, щоб переорієнтуватися з формування гравців на продаж напівфабрикатів, Уругвай тримається завдяки чіткій структурі збірних усіх вікових категорій (тут слід віддати належне Табаресу). Бразилія ж з Аргентиною останнім часом аж занадто успішно маневрують на межі перетворення на футбольні інкубатори клубів із Європи. Аби тільки вони не перетнули цю межу остаточно.