Fútebol brasileiro: Seleção

Національний гімн акапелло — це якось не по-бразильськи. Ніби й виконання було хороше, проте хотілося, аби залунала звична музика, щоб бразильський ритм нагадував про себе з перших секунд трансляції з Белу-Орізонті.


Залишалося сподіватися на гру, адже протистояли бразильцям давні опоненти, інші видатні майстри ритму — аргентинці. Але й футбол на «Мінейрау» був акапелло, без належного акомпанементу, що так потрібен матчам принципових суперників. Грати так, як грали бразильці і, фрагментами, аргентинці — все одно що танцювати самбу чи танго у цілковитій тиші.


«Один з найгірших матчів за всю історію цього протистояння», — зітхнув аргентинський коментатор. Це при тому, що аргентинці грали краще і хоч трохи намагалися відшукати той ритм, що перетворив би цю тяганину кота за хвіст на футбольний матч.


Бразильці у останніх трьох матчах (проти Венесуели, Парагваю та Аргентини) не забили жодного м’яча. Можна сказати, що їм не вистачає Кака. Але чути, що Бразилії не вистачає одного гравця, трохи дивно. Все одно, що сказати: ескімосам не вистачає снігу.


Бразилії не вистачає чогось іншого. Того, що захоплює, зачаровує, робить бразильську збірну особливою, неповторною. Не вистачає невимушеності, легкості. Зрештою у Бразилії достатньо талантів, аби будь-яку, навіть відверто захисну, тактичну схему прикрасити вигадками. Та й невимушеність аж ніяк не є антонімом бойовитості. Можна і ногу жорстко поставити, і ще й фінт потім запаморочливий продемонструвати.


Але Бразилія у цьому матчі дуже довго обмежувалася лише тим, що жорстко ставила ногу. І арбітр Оскар Руїс мав у другому таймі вилучати Жуана. У контратаках бразильці могли забити. Лише у першому таймі. Аббондансьєрі двічі зіграв надійно.


У другому таймі нічого, окрім удару Батісти зі штрафного, команда Дунги не створила.


На початку століття Бразилія ледь не пролетіла повз чемпіонат світу, але потім саме цей чемпіонат виграла. Дунга, вочевидь, не проти використати рецепти Великого Філа, але справа в тому, що рівень навіть найслабших південноамериканських збірних потроху зростає, і зараз навіть з Болівією та Венесуелою треба бути вкрай обережним.


Звичайно, різниця у класі не настільки скоротилася, аби пророкувати Бразилії неминучий провал у відборі, але підопічним Дунги варто якось агресивніше нагадувати про цю різницю. Інакше можна наразитися на великі неприємності.


У шести матчах Бразилія вже втратила 9 очок, тож якщо і надалі виходити на поле з думкою про те, що однієї твоєї появи достатньо, аби смертельно налякати суперника, що саме на класі можна буде його дотиснути, втрат буде значно більше. Або ж Бразилія зіграє у ПАР так само невиразно, як і в Німеччині.


Можна зрозуміти, коли від оборони грає Парагвай чи Еквадор. Бачити Бразилію, що робить так само (ще й вдома) — пекельна мука. Немов дивишся як музиканти-віртуози замість того щоб грати, взялися прямісінько на сцені пиляти дрова.


Що стримує збірну Бразилії, що зв’язує її, що не дозволяє невичерпній творчій енергії виплескуватися у кожному матчі?


У 1994 році Карлос Алберто Паррейра повернув Бразилії титул чемпіона світу з однією з найбільш сірих у історії бразильського футболу збірних. І може тисячу разів правий легендарний Сократес, коли каже, що будь-де у світі вам легко назвуть склад команди з ЧС-82, і навряд чи згадають повністю чемпіонський склад 1994-го, титул, після 24-річної перерви мав більше значення, аніж те, як він був здобутий.


Відтоді, більшою чи меншою мірою, збірна Бразилії має «запаррейрований» вигляд. Комерційний успіх моделі призводить до ледь не автоматичного використання.


А чи не відображає гра команди, чи навіть дух цієї гри зміни у самій Бразилії? Країна упродовж кількох десятків років на місці не стояла, хоч багато серйозних проблем залишаються невирішеними.


Уболівальники, які зокрема приїжджали на німецький чемпіонат світу, не здавалися людьми, для яких виступ збірної — справа життєво важлива.


Вони так само, як і раніше, готові співати та танцювати до, під час та після матчу, критикувати тренера, звинувачувати гравців, але це були в основному представники середнього класу, життя яких впорядковане, і футбол у ньому посідає почесне, та навряд чи перше місце.


Найкращі бразильські футболісти зараз їдуть з країни у юному віці, найуспішніші з них швидко заробляють великі гроші. Вони красиво говорять про зв’язок з Батьківщиною, про честь прапору, але наскільки сильно вони насправді все це відчувають? Іншими словами, наскільки вони представляють бразильську бідноту, для якої футбол — промінчик щастя та єдине нагадування про велич їхньої країни?


Бразильські зірки минулого були невід’ємною частиною Бразилії. Це Гарріншу могли назвати «радість народу». Про Роналдінью чи Кака такого ніхто ніколи не скаже.


Вони вже зовсім інші бразильці. Більш практичні. І готові грати практичніше. Не викладатися у кожному матчі так, немов лише від того, як ти у ньому зіграєш залежить, чи потрапиш ти до команди наступного разу. (Роналдінью цю практику поширив і на виступи у клубі).


Тож не лише Дунгу треба називати «віслюком», коли він не ризикує, роблячи заміни. Таких в’ючаків у Бразилії зараз більше, аніж достатньо.


Вистачає і таланту гравців для того, щоб час від часу, дозовано, дарувати торсиді справжню радість. Але для того, щоб радість (а разом з нею і біль, як у 1950-му та 1982-му) повернулися назавжди, потрібна не команда анестезіологів, а збірна, що була б плоттю від плоті Бразилії.


А поки що гімн акапелло звучить якось зловісно. Немов голос усіма забутого пастора у порожній церкві.