Гнилі голови: Частина перша - "Сараґоса"

Класик стверджував, що кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму. Футбольні клуби часто порівнюють саме з родинами. Примхливі «діти»-футболісти, наглядати за якими треба ретельніше, аніж за немовлятами, тренери, котрі намагаються по-батьківськи наставляти та повчати, і, нарешті, президенти клубів, які незалежно від віку самовпевнено беруть на себе роль всюди сутнього Творця, від кожного помаху руки якого залежить доля світу.


Причиною «нещасть» клубу може бути і гравець, і тренер. У таких випадках буває достатньо кількох (а то й однієї) кадрових змін, аби у «родині» знову запанували спокій та процвітання. Значно складніше, коли занепад клубу є прямим наслідком «творчої» діяльності клубного керівництва.


Поговоримо про три клуби, що постраждали насамперед від своїх керівників і у «нещастях» яких можна знайти спільні риси.


Іспанська «Сараґоса» з власного гіркого досвіду знає, що один успішний сезон нічим не відрізняється від одного успішного матчу. Здобуте потрібно відстоювати знову і знову, і кожна наступна спроба може бути значно важчою за попередні. Подолання цих труднощів перетворює того, хто скромно бажає лишень подивитися, як воно там у єврокубках, на впевненого у собі мандрівника футбольною Європою, якого не лякають найвіддаленіші її куточки.


У 2000 році «Сараґоса» фінішувала четвертою. Переможець Ліги Чемпіонів — мадридський «Реал» — посів у чемпіонаті п’яте місце. Іспанська федерація вирішила пожертвувати «Сараґосою», коли вирішувала, хто саме має представляти країну в ЛЧ 2000/01.


Наступного року «Сараґоса» вже була сімнадцятою, а ще за рік вилетіла до другого дивізіону.


Тодішній президент Альфонсо Соланс продав клуб Аґапіто Іґлесіасу у травні 2006-го. І навряд чи застеріг того від надмірної ейфорії через один лише успішний сезон.
Сезон 2006/07 інакше як успішним для «Сараґоси» не назвеш. Хоча Іґлесіас посадив у президентське крісло Едуардо Бандреса, саме він вирішив повернути до арагонської команди тренера Віктора Фернандеса, який свого часу виграв із «Сараґосою» Кубок Кубків.


Поява у складі команди Пабло Аймара та Андреса Д’Алессандро та хороший футбольний смак Фернандеса зробили «Сараґосу» одним з найцікавіших та яскравих проектів сезону.


«Сараґоса» грала агресивно, швидко, чудово контролювала м’яч, блискавично змінювала напрямок атаки і миттєво відходила назад. Така «фехтувальна» манера гри забезпечила «мушкетерам» Фернандеса місце у Кубку УЄФА.


У новому сезоні співали в унісон Іґлесіас, Бандрес, Фернандес та спортивний директор Міґель Пардеса, і «Сараґоса» мала завоювати путівку до Ліги Чемпіонів.
Як з’ясувалося, «мушкетерського» принципу дотримувалися у клубі доки небо було безхмарним. Єдність, яку демонстрували перші особи «Сараґоси», затріщала від ударів великої голови Андреса Д’Алессандро.


Андрес Ніколас Д’Алессандро має прізвисько El Cabezón (Велика голова). Кажуть, що тільки через те, що голова його справді виглядає завеликою для людини такого зросту, а не через впертість та зарозумілість Д’Алессандро. Може, воно і так. Тим дивовижнішою тоді виглядає нездатність керівництва клубу приборкати норовливого аргентинця.


Упродовж тижня у жовтні минулого року він спочатку ледь не побився на тренуванні з Аймаром, а потім Фернандес вигнав «пуголовка» з тренування після розмови у підвищеному тоні, наприкінці якої Андрес заявив тренеру: «Це ти в усьому винен».
У чому саме був винен Фернандес? Насамперед, мабуть, у тому, що «Сараґоса» йшла восьмою у чемпіонаті і вилетіла з Кубка УЄФА.


На невдачі у єврокубку варто зупинитися окремо. Суперником був грецький «Аріс» Душана Баєвича, у складі якого кілька іспанців, один з найкращих болівійських півзахисників Рональд Гарсія, досвідчені бразильські захисники Роналду та Нету та воротар, нехай і не основний, збірної Греції Костас Халкіас. У поточному розіграші Кубка УЄФА «Аріс» програв лише мюнхенській «Баварії». Програв 0:6, але «Сараґоса» навряд чи мала право розраховувати на подібний результат у обох матчах з грецькою командою.


У першому з них «Сараґоса» швидко пропустила після стандарту. Відігратися не змогла через невиразну, шаблонну гру середньої лінії. Найгіршим у цій ланці був… Д’Алессандро, який напередодні гри розказував, що треба дати йому шанс. (У перших трьох турах чемпіонату Андрес вийшов на поле лише один раз).


Вдома «Сараґоса» грала вже краще, демонструвала притаманний команді футбол, але виграла лише 2:1. Пропустили у контратаці.


Ось тут час згадати, що у команд Фернандеса завжди була репутація легких на вагу. Його «Сельта» при всій красі свого футболу так і не грала у Лізі Чемпіонів. (Туди «Сельту» виводив значно прагматичніший Мігель Анхель Лотіна). Також після прощання з Фернандесом потрапив до ЛЧ «Бетіс».


Чим заслужили команди Віктора цю репутацію? Нібито авантюрною грою в захисті? Навряд чи. Захист його команд важко назвати найгостиннішим у світі. Наприклад, у сезоні 1998/99 «Сельті» навіть з пристойною різницею забитих та пропущених 69-41 не вистачило трьох очок, аби вийти на третє місце.


Привертає увагу інше. З дванадцяти повних сезонів Фернандеса у іспанському першому дивізіоні лише чотири рази його команди грали внічию менше десяти разів.


Саме невміння дотиснути суперника, вигризти перемогу заважало вирішувати амбіційні завдання. Половинність нічийного результату сірим кольором розмальовувала не один сезон Фернандеса-тренера.


Коли Д’Алессандро висловив своє бачення причин непереконливого старту команди, ще вдосталь було часу виправити ситуацію. Після тижня конфліктів «Сараґоса» знищила «Вільярреал» 4:1, форвард Серхіо Гарсія зіграв на правому фланзі півзахисту (на позиції Д’Алессандро) так, ніби там народився, а потім «Сарагоса» ще й «Альмерію» обіграла на виїзді.


У чемпіонаті це була остання перемога команди під керівництвом Фернандеса. Якщо Віктор у чомусь «винен», то хіба що у тому, що так і не знайшов ліків від нічийної хвороби, що регулярно вражає його команди. Під час безвиграшної серії, що призвела до відставки Фернандеса, «Сараґоса» зрідка виглядала погано. У більшості випадків арагонці атакували як завжди, пачками створювали моменти і легковажно їх втрачали.


Чого вартий лише матч на «Бернабеу», який «Сараґоса» мала виграти з солідною перевагою, а закінчилося все поразкою 0:2 та канонізацією Ікера Касільяса.


Проблеми, вочевидь, залишалися за межами поля, і якимось чином впливали на атмосферу в команді, на її впевненість та концентрацію.


Повернемося до конфліктів за участю Д’Алессандро. Ще один можливий прогріх Фернандеса — він недостатньо жорстко повівся у цій ситуації. Англійський журналіст Сід Лоу цитує представника клубу, який стверджує, що «роздягальня немов клас у школі, якщо немає лідера, учні починають казитися тільки-но вчитель виходить за двері». Більш ніж прозорий натяк.


Сам Фернандес, вже після відставки, натякав на те, що «не відчував підтримки з боку керівництва». Що може означати зокрема і те, що він був не проти жорсткіших санкцій, аніж «найбільший в історії клубу штраф», але президент (чи власник клубу) вважав інакше. Жоден з них офіційних заяв з цього приводу не робив.


Були інші заяви. На початку року, за кілька днів до трансферу Д’Алессандро до «Сан-Лоренсо», Бандрес запевняв пресу, що сезон закінчуватиме той самий склад, який його починав.


Андер Ґарітано, який замінив Фернандеса, пропрацював тиждень. Сказав, що не витримує надмірного психологічного тиску. У це нелегко повірити, якщо згадати, яким бійцем був Андер на полі. Зрозумілішою стає ситуація, коли дізнаєшся, що першою вимогою Ґарітано була така: «Викинути з команди Д’Алессандро». Ще цікавіше те, що трансфер аргентинця свого часу викупив не клуб, а особисто Аґапіто Іґлесіас, тож саме він мав отримати усі гроші за перехід Андреса до іншої команди.


Іґлесіас не готовий був суворо карати Д’Алессандро у жовтні і не збирався виконувати вимоги Ґарітано. Він спокійно торгувався з «Сан-Лоренсо» та «Рівером», вибивав максимально прийнятну для себе суму, а «мікроклімат у колективі» особливо його не цікавив.


Наступним спробував навести лад у «Сараґосі» Хав’єр Ірурета. Він протримався трохи довше за Ґарітано, і пішов зі словами: «Мене ніхто не чує».


На вибрики Д’Алессандро можна було б не звертати уваги, якби не кілька фатальних для «Сараґоси» обставин. Аймар почав сезон не у кращій формі, і сам це визнавав, а потім його «добили» травми. Матузалема «добив» Яя Туре. Гравець, на якого Фернандес серйозно розраховував пропустив півроку. Деякі інші новачки (Люксен, Ґабі, Павон, певною мірою Айяла) не заграли так, як очікували у «Сараґосі».


«Не так, як очікували» — гасло, з яким «Сараґоса» живе у цьому сезоні. Найнеочікуванішим буде, звичайно, виліт команди до Сеґунди. Уникнути повторення сумної історії початку століття ще можна. Але чого очікувати від Аґапіто Іґлесіаса (якого уболівальники вже охрестили Аґапітерман) у новому сезоні?