El huésped: Переклад оповідання Ампаро Давіли

Ніколи не забуду день, коли він прийшов жити з нами. Мій чоловік привіз його з подорожі.

На той час ми були одружені три роки, мали двох дітей і я не була щаслива. Для мого чоловіка я була чимось на кшталт меблів, які звикаєш бачити на одному місці, але які не справляють ніякого враження. Ми жили у маленькому селищі позбавленому зв’язку, далеко від міста. Селище майже мертве, на межі зникнення.

Я не могла стримати переляканий зойк, коли побачила його вперше. Він був понурий, зловісний. Із величезними жовтуватими очима, майже круглими, некліпними, здавалося, що вони пронизували речі та людей.

Моє бідолашне життя перетворилося на пекло. Того ж вечора, як він з’явився, я благала чоловіка, щоб не прирікав мене на тортури його присутности. Я не витримувала цього; він викликав у мене недовіру та жах. “Він абсолютно безпечний”, — відповів чоловік із помітною байдужістю. “Ти звикнеш до його компанії, а якщо ні…” Не було способу переконати чоловіка забрати його. Він залишився в нашому домі.

Не тільки я страждала від його присутности. Усі ми — мої діти, жінка, що допомагала мені по господарству, її синочок — відчували страх. Тільки мій чоловік був задоволений. Із першого дня чоловік виділив йому кутню кімнату. Вона була великою, але темною та вологою. Через ці незручності я ніколи її не займала. Тим не менш, здавалося, що кімната його задовольнила. Оскільки вона була досить темною, то відповідала його потребам. Він спав до сутінок і я ніколи не знала, о котрій годині лягав.

Я втратила навіть трохи того спокою, що мала в домі. Упродовж дня все ніби було нормально. Я завжди рано піднімалася, одягала дітей, які вже прокинулися, давала їм сніданок та розважала їх, поки Гвадалупе прибирала будинок й ходила на закупи.

Будинок був дуже великим, всередині сад, навколо якого розташувалися кімнати. Між кімнатами та садом були галереї, що захищали від суворих та частих дощів та вітрів. Підтримувати порядок у будинку та дбати про сад, мій ранковий обов’язок, було важким завданням. Але я любила свій сад. Галереї були вкриті повійкою, яка квітувала майже весь рік. Пам’ятаю, як мені подобалося сісти ввечері у одній із цих галерей та шити дітям одяг серед аромату деревника та бугенвілій.

У саду я вирощувала хризантеми, фіялки, цикламени, бегонії та геліотропи. Поки я поливала рослини, діти розважалися пошуком гусені на листі. А іноді годинами, мовчазні та дуже зосереджені, намагалися упіймати краплі води зі старого виприскувача.

Час від часу я позирала на кутню кімнату. Хоч він спав цілий день, я не довіряла. Багато разів, коли готувала їжу, я раптом бачила його тінь на грубі. Я відчувала його позаду… я жбурляла на підлогу те, що тримала в руках, вибігала з кухні й верещала мов божевільна. Він знову повертався до своєї кімнати, ніби нічого не сталося. Думаю, що він взагалі ігнорував Гвадалупе, ніколи до неї не наближався й не переслідував. Інакше було зі мною та дітьми. Їх він ненавидів, а мене завжди вистерігав.

Коли він виходив з кімнати, починався найгірший жах, який тільки можна пережити. Він завжди розташовувався у маленькій їдальні, навпроти дверей моєї кімнати. Я більше не виходила. Іноді, коли думала, що він ще спить, я йшла на кухню за полуднем для дітей і виявляла його у темному закутку галереї, під повійкою. “Він вже там, Гвадалупе”, — кричала я розпачливо.

Гвадалупе та я ніколи його не називали, нам здавалося, що тоді ця зловісна істота ставала реальнішою. Ми завжди казали: “Він там, вже вийшов, він спить,він, він, він”. Їв він тільки двічі на день, уперше коли прокидався надвечір, а вдруге, можливо, під ранок, коли лягав спати. Тацю йому відносила Гвадалупе, й можу напевно сказати, що кидала її до кімнати, бо бідна жінка страждала від того ж страху, що й я. Увесь його споживок був обмежений м’ясом, нічого більше він не їв.

Коли діти засинали, Гвадалупе приносила мені вечерю до кімнати. Я не могла залишити їх самих, коли знала, що він або скоро прокинеться, або вже це зробив. Щойно Гвадалупе закінчувала свою роботу, вона йшла спати зі своїм малим, а я залишалася сама й дивилася, як сплять мої діти. Оскільки двері моєї кімнаті завжди залишалися відчиненими, я не наважувалася заснути, бо боялася, що будь-якої миті він може увійти й напасти на нас. Було неможливо закрити двері, бо мій чоловік завжди приходив пізно й якби двері були зачинені, то міг би подумати… А приходив він пізненько. Якось сказав, що має багато роботи. Думаю, що щось інше теж його відволікало.

Однієї ночі я не спала майже до другої години, й чула його назовні… Коли прокинулася, побачила його біля ліжка, він дивився на мене своїм гостропильним, проникливим поглядом… Я схопилася на ноги й жбурнула в нього гасницею, яку залишала запаленою всю ніч. У тому селищі не було електричного світла і я б не витримала, якби залишилася у темряві, знаючи, що будь-якої миті… Він ухилився від удару та вийшов із кімнати. Гасниця влучила у цеглину й швидко спалахнула. Якби не Гвадалупе, що прибігла на мій лемент, увесь будинок згорів би.

У мого чоловіка не було часу мене вислуховувати, так само його не цікавило, що відбувалося у домі. Ми говорили тільки про найнеобхідніше. Між нами давно вже закінчилися почуття та слова.

Мені знову стає погано коли згадую… Гвадалупе пішла на закупи й залишила маленького Мартіна у скрині, в якій вона вкладала його вдень. Я кілька разів заходила до нього, він спокійно спав. Був майже полудень. Я розчісувала дітей, коли почула плач малечі, змішаний із дивними вигуками. Коли я прийшла до кімнати, побачила, як він жорстоко б’є хлопчика. Досі не можу пояснити, як відігнала його від дитини, як кинулася на нього із кілком у руці й атакувала його із гнівом, який я стільки часу стримувала. Не знаю, чи завдала йому багато шкоди, бо впала непритомною. Коли Гвадалупе повернулася з припоруки, вона знайшла мене зомлілою, а свого маленького побитим та у кривавих саднах. Її біль та гнів були неймовірними. На щастя, дитина не померла й швидко одужала.

Я боялася, що Гвадалупе піде й залишить мене саму. Якщо вона цього не зробила, то через те, що була жінкою благородною та хороброю і відчувала велику симпатію до мене та дітей. Але того дня у ній народилася ненависть, що вимагала помсти.

Коли я розповіла чоловікові, що сталося, я вимагала, щоб він його забрав, бо інакше він міг би вбити наших дітей, як намагався вбити маленького Мартіна. “Ти щодня стаєш більш гістеричною, справді боляче та гнітюче бачити тебе такою… Я тобі пояснював тисячу разів, що він істота нешкідлива”.

Я тоді подумала про втечу з того дому, про втечу від свого чоловіка, від нього… Але в мене не було грошей, а зв’язатися з кимось було важко. Без друзів та родичів, до яких можна було б звернутися, я почувалася самотньо, немов сирота.

Мої діти були налякані, вже не хотіли грати у садку й не відходили від мене. Коли Гвадалупе йшла на базар, я закривалася з ними у кімнаті.

Так далі тривати не може, — одного дня сказала я Гвадалупе.

Маємо щось зробити і швидко, — відповіла вона.

Але що ми можемо зробити самі? — Самі, це так, але з ненавистю...

У її очах був дивний блиск. Я відчула страх і радість.

Нагода з’явилася, коли ми найменше очікували. Мій чоловік зібрався у справах до міста. Мав повернутися, як він мені сказав, днів за двадцять. Не знаю, чи він зрозумів, що чоловік поїхав, але того дня прокинувся раніше, ніж зазвичай та розташувався перед моєю кімнатою. Гвадалупе та її дитина спали разом із нами, тож я вперше могла зачинити двері.

Майже всю ніч ми з Гвадалупе розробляли плани. Діти спокійно спали. Час від часу ми чули, як він підходив до дверей кімнати та щосили їх гамселив… Наступного ранку ми дали сніданок трьом дітям й щоб не хвилюватися й щоб вони не заважали нашим планам, закрили їх у моїй кімнаті. Нам із Гвадалупе треба було багато чого зробити та ще й дуже швидко, тож ми не могли втрачати час навіть на їжу. Гвадалупе розрізала кілька дощок, великих та міцних, поки я шукала молоток та цвяхи. Коли все було готово, ми нечутно підійшли до кутної кімнати. Двері були нещільно причинені. Затамувавши подих, ми опустили засувки, потім закрили двері ключем й почали прибивати дошки, аби замкнення було повним. Поки ми працювали, товсті краплі поту бігли по чолу. Він тоді не зчиняв галасу, мабуть, міцно спав. Коли все було зроблено, ми з Гвадалупе розплакалися й обійнялися.

Наступні дні були моторошними. Він провів багато часу без повітря, без світла, без їжі… Спочатку гупав у двері, кидався на них, дряпав, розпачливо кричав… Ані Гвадалупе, ані я не могли ні їсти, ні спати, ці крики були жахливими..! Іноді ми думали, що мій чоловік повернеться до того, як він помре. Якщо він його побачить у такому стані! Він був витривалий, думаю, що прожив майже два тижні…

Одного дня не чути було жодного звуку. Ані зойку… Тим не менш ми почекали ще два дні, перш ніж відкрити кімнату. Після повернення ми зустріли мого чоловіка новиною про його раптову і приголомшливу смерть.