вівторок, 24 лютого 2009 р.

Sudamericano Sub20: Підсумки


Будь-який турнір має залишитися у пам’яті. Прикро, якщо згадати нічого, якщо після останніх матчів залишається тільки пошкодувати, що стільки часу пішло на якесь другорядне і другосортне змагання. На щастя, у молодіжному футболі так буває рідко. Особливо якщо йдеться про Південну Америку.


Чемпіонат континенту подарував кілька побачень з однією з найяскравіших команд останніх років. Вже цього має бути достатньо для того, щоб цей Sudamericano Sub-20 запам’ятався.


Болівія. 4 матчі: 0-0-4, 2:11


Турнір для двадцятирічних. Болівійці привезли кількох значно молодших футболістів. Тих, хто зможе зіграти і у наступному Sub-20. Вочевидь, зараз їм дають можливість призвичаїтися до атмосфери великого турніру, зрозуміти у матчах із дорослішими суперниками, чого саме не вистачає.


Для чого саме не вистачає? Не для перемоги у турнірі. Для іншого. Болівійцям потрібно рухатися крок за кроком. Покоління Ечеверрі, Санчеса та інших чудових футболістів пробилося колись на дорослий чемпіонат світу, але зараз метою має бути вихід на чемпіонат світу молодіжний.


Досягти цього болівійці прагнуть завдяки створенням досвідченого, наскільки це можливо у цьому віці, колективу. Загартованого, зокрема, і подібними, відверто невдалими, на перший погляд, виступами.


Болівія грала дуже старанно. Акуратний контроль м’яча, ретельна підготовка атак. Кожен грав намагався чітко виконувати своє завдання. Але все це було занадто м’яко. Бракувало швидкості, агресивності, іноді і жорсткості.


Загальне враження — павучки, які намагаються обплести живність значно більшого за себе розміру. А щоб це зробити треба бути хваткішими.


І ще одне спостереження. Цій команді не завадив би такий собі плеймейкер-бунтівник, який би додавав перцю цій не безталанній, але трохи ніяковій компанії.


Найкращий гравець: Алекс Арансібія. Усе логічно. Роботи у воротаря було найбільше за всіх. І впорався він з нею добре.


Перу. 4 матчі: 0-0-4, 3-8


У перуанців такий лідер-розбишака є. Реймонд Манко. Але не було команди. Вже після турніру у цьому звинуватили тренера Ектора Чумпітаса. Проблема не в тому, що не було «єдиного колективу».


Розрізненою, подрібненою на шматочки виглядала гра перуанців. Саме це завадило перуанцям хоч би раз зачепитися за результат. Тричі програвали мінімально, за різним сценарієм, але таки програвали. Окремих спалахів натхнення не вистачило. І це важлива характеристика турніру в цілому. Для успіху, індивідуальне вміння мало тісно переплестися з командним.


Найкращий гравець: Луїс Трухійо. Цікавий лівий захисник, з хорошим ударом.


Аргентина. 9 матчів: 1-5-3, 10-13


А у Аргентини нічого окрім кількох яскравих індивідуальностей не було. Трагедія навіть не в тому, що чинний чемпіон світу не їде на черговий чемпіонат і не захищатиме свій титул. Зрештою, вигравали цей титул зовсім інші футболісти.


Страшно те, що Аргентина зганьбилася у найгірший з усіх можливих способів. Видайкала у долі місце у фінальній групі, щоб там показати, що анічогісінько матчі першого етапу їх не навчили.


Буває, що сильна команда розподіляє сили, відкладає найкраще на потім, на матчі, які справді все вирішують. І у це хотілося вірити. Навіть власні очі, здавалося, дурять. Ось-ось, жевріла надія, вони заграють. Адже Аргентина — це школа. На жаль, цього разу на Sub-20 приїхали безпідставно самовпевнені учні цієї школи.


Цікаво те, що кожен з них окремо, цілком здатен успішно відіграти не один рік, що у клубах, що навіть у першій збірній. Бо самовпевненість з них швидко виб’ють. А от їхній спільний виступ був нескінченним жахом.


Найкращий гравець: Хто хоч щось робив і зберіг хоч якісь крихти гідності? Едуардо Сальвіо та, фрагментами, Леандро Веласкес.


Уругвай. 9 матчів: 6-1-2, 21-16.


Та сама найяскравіша команда турніру. Саме команда. Чемпіонами вони не стали, бо, таке враження, самі не розуміли на що здатні і цілком вдовольнилися виходом на чемпіонат світу.


Дієго Агірре отримав у розпорядження справжній скарб. Він міг спокійно варіювати склад, займатися якою завгодно ротацією, а гра залишалася такою ж свіжою, потужною та чарівною. У 1920-х уругвайці дивували Європу великою командою, що демонструвала свій, неповторний стиль, який виплекала на Батьківщині і з яким виграла дві Олімпіади поспіль та перший чемпіонат світу.


Дуже довго Уругвай чекає на нове покоління чарівників. У час, коли чимось здивувати важко, язик не повертається проголосити, що це воно. Занадто це буде пафосно. Але це може бути покоління, вплив якого вимірюватиметься не лише турнірними здобутками. У цій команді є щось особливе. Цього достатньо щоб подякувати їй за цей турнір.


Найкращий гравець: Навіть якщо назвати всіх, буде замало.


Бразилія. 9 матчів: 6-1-2, 15-6.


Бразилія стала чемпіоном, бо це була мета номер один, два, три і так далі. Якби їм було потрібно щось інше, вони б пропустили більше.


Збалансована, потужна команда, у якій, на щастя, було замало бацил Дунги. Бразильці вміло поєднали гру на результат (тактичний вишкіл) з демонстрацією свого репертуару фінтів та трюків.


Показовим був другий матч з Уругваєм. Саме він, хоча це був лише початок другого етапу, і визначив чемпіона. Бразильці класично позбавили суперника простору, не втрачали концентрації і чітко використовували свої шанси.


Найкращий гравець: Мабуть таки Дуглас Коста. Якраз його гра була найчистішим зліпком з гри усієї команди.


Венесуела. 9 матчів: 3-4-2, 11-12


У господарів турніру теж була мета. Потрапити на чемпіонат світу. Венесуельці до Єгипту їдуть, тож можуть вважати себе ледь не чемпіонами. Насамперед, через те, що, як і перша збірна, забули про комплекси. Це вже не слабенька збірна з країни, у якій спорт номер один — бейсбол.


Венесуельцям може ще бракує витонченості, але у них достатньо впевненості та затятості, щоб покластися на свої швидкість та наполегливість.


Як і уругвайці господарі турніру покладалися на схему 4-4-2, але їхня інтерпретація була більш класичною, без частих змін позицій, більш вертикальною. Водночас, венесуельці доводили, що прямота ліній не завжди прямолінійність.


Найкращий гравець: Хосе Рондон. З тих гравців, про яких у Англії кажуть: Would walk through a brick wall. Та ще й з м’ячем не на «Ви».


Колумбія. 9 матчів: 3-3-3, 10-10


Цифри для любителів цілковитої гармонії. Але у футболі це трактують інакше. Гру колумбійці справді прагнули демонструвати гармонійну. Коли вдавалося, було дуже симпатично.


Не вистачило зухвалості. Бажання кинути супернику серйозніший, аніж на просте змагання у володінні футбольними тонкощами, виклик. Може насправді команда і не була на це здатна. Хоча потенціал гравців свідчить про інше.


До того ж, багато хто з них приїхав на турнір із солідним досвідом виступів у перших командах своїх клубів. Підстав говорити про боязкість немає.


І все ж, у ключових епізодах вирішальних матчів колумбійці з надмірною легкістю віддавали все в руки суперників. Особливо небезпечно це було робити вже у першому матчі фінального турніру проти венесуельців.


Гра Колумбії давалася. Та варто було лише трохи поступитися територією, як венесуельці зім’яли редути суперника.


Еквадор. 4 матчі. 1-3-0, 4-3


Їхати з турніру без жодної поразки, але й без виконаного завдання прикро. Ще гірше, коли додому тебе відправив безжальний жереб, якому все одно як ти грав, і наскільки заслужив цей ранній від’їзд.


Якби тільки не травмувався Фідель Мартінес. Без нього гра еквадорців не стала менш продуманою та солідною, але втратила у іншому. Непередбачуваності, варіативності, гостроті.


Ретельна підготовка, як сказали б шахісти, «у кабінетній тиші» відчувалася з першого матчу. Ніщо не залишилося без уваги. Ледь не у кожній ігровій ситуації у еквадорців був готовий план дій. Їх нелегко було спантеличити, змусити відбиватися наосліп. (Блискуче зіграла пара центральних захисників Кастро – Мендес).


Сліпим був лише жереб, який відправив їх додому.


Найкращий гравець: Фідель Мартінес.


Парагвай. 9 матчів. 4-3-2, 15-10.


Мимохіть, у грі парагвайської молодіжки шукаєш спільне з першою командою. Ось, наприклад, центральний захисник Рональд Хут. Йде у боротьбу за м’яч — іскри на всі боки. Але достатньо було одного лише погляду на енґанче Ніколаса Мартінеса, щоб зрозуміти, що це покоління парагвайських футболістів здатне добувати вогонь гри не лише первісним способом.


Парагвай більше, аніж якась інша команда поставав у різних поличчях. Не завжди виходило переконливо. Коли ж гра йшла, по-новому розкривалися ті, хто до цієї пори ховався десь на задвірку, як це було з Альдо Паньяґуа у другому матчі проти Уругваю.


Найкращий гравець: Ніколас Мартінес.


Чилі. 4 матчі. 1-0-3, 5-7.


Nada.