середу, 10 вересня 2008 р.

English football: Гральні автомати


Порятунок ніби зовсім поруч. З Манчестера менш, аніж за годину можна на трамваї доїхати до Бері, на автобусі до Олдема, Рочдейла чи Стокпорта. Але що буде у самому Манчестері? І що буде з лігою, яку дуаєн англійської журналістики Браян Гленвіл ще бозна коли охрестив: Greed is Good League («Жадоба — це добре» Ліга). Ще до абрамовичей, глейзерів та інших капшуків.


Прем’єр-Ліга стрімко відривається від Англії, від коріння місцевого футболу, від здорового глузду. Самопроголошена «найкраща ліга світу» насправді поступається у якості гри, чи навіть краще сказати у якості футбольної думки, не одному чемпіонату. Ця точка зору, поза всяким сумнівом, суб’єктивна, але давня любов до англійського клубного футболу не повинна застувати очевидне, і саме вона, ця любов, змушує максимально критично ставитися до чергового пришестя дурних грошей до одного з клубів ПЛ.


У Англії завжди були клуби, що могли дозволити собі витрачати більше, аніж інші. І скарги на те, що у чемпіонаті домінують одна-дві команди лунали ще на початку двадцятого століття. Але тодішні керівники футбольної Ліги були людьми практичними і розуміли — є дещо, здатне зберегти та збільшити інтерес до футбольного чемпіонату. Це дещо — конкуренція. Тож і намагалися створити умови для якомога серйознішої конкуренції, зробити так, щоб клуби з маленьких міст мали змогу на рівних битися з представниками мегаполісів.


Дуже довго однією з вимог Ліги був рівний розподіл уторгу за квитки. За матч на «Олд Траффорді» МЮ та «Блекпул» отримували однакову суму.


Ще один важливий фактор — існування максимальної зарплати. Де б ти не грав, якою б зіркою не був, офіційно ти не міг заробити більше певної суми. (Десять фунтів на тиждень після Першої світової. Упродовж 1950-х ця сума зростала і у 1958-му вже становила двадцять фунтів на тиждень). Цю умову, кабальну і не справедливу по своїй суті, скасували на початку 1960-х. Але не скажеш, що після того настала ера домінації кількох «обраних» клубів. У 1960-х чемпіонами, окрім «Ліверпуля» (якому ще й з другого дивізіону довелося вибиратися) та МЮ, ставали «Тоттнем», «Іпсвіч», «Евертон», «МанСіті» та «Лідс».


Панування «Ліверпуля» у другій половині 1970-х та 1980-х не було пануванням грошей. «Ліверпуль» царював бо краще за всіх витримував жорстку боротьбу у виснажливому та сильному чемпіонаті. У протистоянні з тим «Ліверпулем» народилися команди, що окрім домашнього титулу вигравали ще й Кубок Чемпіонів.


Поява ПЛ заслуговує окремої детальної розповіді. Зараз варто лише зазначити, що саме тоді, на початку 1990-х, через боягузів та лицемірів з Футбольної Асоціації зійшли перші паростки зради. Давно відомо: «Дідька посій — дідько й уродить». Нема чого дивуватися, що відтоді ПЛ тільки й робила, що набивала кишені, забувши про головний принцип, яким керувалися засновники Футбольної Ліги.


ПЛ внутрішня конкуренція ні до чого. Клуби-багатії розігрують титули у вузькому колі. А якщо щось не так, то достатньо лише труснути калиткою.


Як це не парадоксально, жоден клуб не може кинути виклик так званій великій четвірці, хоча й ніби інші клуби ПЛ щороку заробляють дедалі більше завдяки «колективному» продажу телевізійних прав що на внутрішньому, що на міжнародному ринку. Але ці нові мільйони немов пісочок крізь пальці… Грошей може й більше, а прірва між клубами завширшки з Тихий океан та завглибшки з Маріанський жолоб.


«Колективних» грошей більше якраз завдяки тій несамовитій любові до англійського футболу. На внутрішньому ринку вигідні контракти ПЛ гарантовані через те, що уболівальники готові передплачувати супутникові канали, аби тільки бачити свою команду, навіть попри те, що їй нічого «не світить», тож Sky чіплятиметься за ці права і щоразу платитиме більше. Але скільки часу можна буде експлуатувати цю відданість?


На ринку міжнародному працюють інші фактори. Тут здебільшого нікого не цікавлять «Вест Бром», «Ньюкасл» чи «Віґан». Якби могли, купували б права на матчі 4-5 команд. Не можна. І ось це пан Річард Скадамор ледь не особистою великою заслугою вважає. Ще й переконаний, що це дає йому право на деякі «новаторські» ідеї безглуздості яких позаздрив би сам Зепп Блаттер.


Заради чого існує зараз ПЛ? Дитя жадоби з кожним сезоном стає дедалі потворнішим. Клуби перетворюються на гральні автомати. Однаково безлиці вони потрібні своїм власникам для того, щоб сипалися монетки, для розваги.


Ще один парадокс. Ці ж власники ніби багато грошей вкладають, чи не так? Що ж тут, здавалося б, поганого?Але куди вони їх вкладають? І які саме гроші вкладатимуть у «МанСіті»? Висмоктані із землі разом з нафтою. Клуб не зароблятиме ці гроші. Він просто буде утриманцем. А у Лізі утриманців звідки взятися конкуренції?


Символічно, що Робінью опинився зрештою у «МанСіті», а не в «Челсі». Робінью — проститутка елітна, і пішов на утримання до найбагатших дядьків. Під час прес-конференції перед матчем збірної Бразилії він довго просторікував про те, яку чудову пропозицію зробив «Челсі», про те, як йому приємно буде там грати. Коли його перепитали чи не «МанСіті» він має на увазі, Робінью, анітрохи не знітившись, сказав, що так, звичайно, він говорив про «МанСіті». А й справді, яка йому різниця?


Важко зрозуміти у якому напрямку розвивається ПЛ. Хтось вбачає спільне з американськими професіональними лігами. Тільки без багатьох важливих чинників, що у Америці дозволяють якраз створити ліги новачки яких, нехай не одразу, але можуть поборотися за чемпіонський титул. У сучасній ПЛ аналог «Тампи» чи «Кароліни» ніколи чемпіоном не стане. І вже тому, та ще й без згадки про salary cap, драфт та ще бозна що, порівняння з НФЛ, МЛБ, НХЛ та НБА є недоречними.


Керівництво ПЛ користується якоюсь спотвореною логікою. Здатність привабити кількох мільярдерів називають ознакою успіху Ліги. І знову парадокс Прем’єр-Ліги: Попри величезні бариші ПЛ провалилася саме як бізнес-проект. Це якщо вірити заявам про опікування колективними інтересами. Замість Ліги сила якої у моці кожного клубу маємо рахітичне створіння. Таке ж убоге, як і ті гральні автомати, біля яких стовбичать бажаючі виграти «все і одразу».