суботу, 26 грудня 2009 р.

Futebol brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 5


8 місце: «Греміу»


Коли першу виїзну перемогу у чемпіонаті команда здобуває у 24 турі, дивно не те, що вона мала шанси «на Лібертадорес», а те, що не боролася за виживання. «Греміу» витягнув сезон на своєму «Стадіу Олімпіку» (жодної поразки у 19 матчах).


Варто ж було вибратися за межі Порту-Алегрі, як замість агресивної швидкої команди на поле виходило казна-що. Статистика вражає. Різниця забитих та пропущених +21! Вдома 53 забитих. На виїзді… — 14.


Цьому феномену немає якогось логічного пояснення. Що змушувало «Греміу» зіщулюватися та тремтіти у виїзних матчах? Що заважало вести гру нехай не так само впевнено, як удома, але хоч би у схожій манері? Якщо на ці запитання не знайшли відповіді тренери команди, навряд чи це до снаги стороннім спостерігачам…


7 місце: «Атлетику Мінейру»


Удруге поспіль Селсу Рот зліпив солідну невибагливу команду, що до певного моменту претендує на чемпіонство, але потім, немов засоромившись власної простоти, тихенько забирається геть з очей.


Цікаво, що тихою сапою АМ намагався пролізти у чемпіони вже тоді, коли до команди приєдналися Рікардінью та Корреа. Але, схоже, що Рот так і не зрозумів, як найкраще використовувати їхнє вміння загострити та урізноманітнити гру. «Атлетику» навіть у виграних на фініші матчах (а таких було обмаль) закривався і всього лише хаотично відбрикувався контратаками.


Парадокс, але з менш винахідливим, хоча й старанним півзахистом, АМ грав значно привабливіше та результативніше. Тоді навіть здавалося, що на відміну від «Греміу»-2008 ця команда Рота прагнутиме зробити той крок, який відділяє звичайну простоту від простоти геніальної. Але обвал впевненості у власних силах позбавив навіть того, що вдалося «Греміу» Рота. До Кубка Лібертадорес АМ не потрапив.


5 місце: «Палмейрас»


Фіаско гігантських масштабів. Падіння метеориту викликало б у Бразилії менший подив, аніж втрата «Палмейрасом» лідерства та чемпіонства. Звичайно, можна згадувати травми П’єра та Клейтона Шав’єра, нікому, окрім агентів, непотрібний трансфер Кейррісона.


Але ж «Палмейрас» все одно залишався потужною машиною, здатною розчавити будь-якого конкурента. Та виявилося, що у вирішальний момент, коли якраз і потрібні були сталеві нерви та залізна воля, ця машина почала розпадатися на частини.


Гуркотливе тремтіння цього колись так добре налагодженого механізму заохочувало конкурентів йти у бій дедалі зухваліше. Коли «Палмейрас» програв на своєму полі «Фла», він ще залишився лідером, але лихоманило його вже так, що саме у той день він перестав бути чемпіоном.


Що спричинило такий колапс лідера? По-перше, як і минулого сезону, у найвідповідальніших матчах не зіграв по-лідерськи Дієгу Соуза. Потрібен був хоч хтось, хто допоміг би команді заспокоїтися і вийти з цього істеричного стану. По-друге, з різних причин, але недостатньо якісно відіграли на фініші чемпіонату форварди. Особливо «відзначився» Вагнер Лав.


По-третє, Мурісі Рамалью варто було згадати його друге чемпіонство із «Сан-Паулу». Тоді до нього, тренера, який завжди чимось незадоволений, прийшли лідери команди і попросили спокійніше поводитися під час вирішальних матчів. Натомість вони пообіцяли викластися у кожному з них на 200%. Так воно і сталося. Трохи більше спокою, трохи менше нервів та критики — те, що могло б допомогти і «Палмейрасу».


4 місце: «Крузейру»


Їм потрібно було це зробити. У них залишилася одна важлива справа, яку не вдалося закінчити. І футболісти «Крузейру» з тринадцятого місця піднялися на четверте лише заради того, щоб і наступного року зіграти у Кубку Лібертадорес.


Цього року програли у фіналі й через те, що не грали основою, втратили багато очок у чемпіонаті. (У липні «Кру» навіть завітав до зони вильоту). Відреагували на ці невдачі по-чемпіонськи. В останніх тринадцяти турах «Крузейру» програв лише один матч, та й той команді зі ще більшою мотивацією — «Флуміненсе».


Саме на фініші сезону повертався той плавний, без визубнів футбол, яким запам’ятався «Крузейру» у найкращих своїх матчах 2008-го. Нехай і не було вже у команді багатьох з тих, хто минулого року визначав її обличчя, — Вагнера, Гільєрме, Раміреса, Шарлеса. Але це означає, що Аділсон Батіста зумів прищепити цю гру вже іншим виконавцям, і ця стилістична спадковість допомогла «Крузейру» стрімко надолужити згаяне у першій половині чемпіонату. І якщо Батіста працюватиме й далі, може прислужитися команді під час нової кампанії у континентальному турнірі.


3 місце: «Сан-Паулу»


«Джейсон повертається», жартували журналісти, коли чинний чемпіон видав серію з семи перемог і наблизився до тодішніх лідерів. У цьому порівнянні з героєм фільму жахів правди значно більше, аніж жарту. Якби цей «Сан-Паулу» став чемпіоном це було б не зовсім правильно. Можна, звичайно, захоплюватися силою волі, вмінням вигравати вже ніби програні матчі, але це лише дещиця того, що потрібно чемпіону Бразилії.

Такий «Сан-Паулу» цілком міг би стати першим у європейському чемпіонаті. Але саме цього року, і саме у Бразилії, це було б таким самим тріумфом примітиву, як і перемога збірної Греції на Євро-2004.


2 місце: «Інтер»


Найкраща у більшості матчів гра. Найкращий склад, але не найкращі тренери. (Спочатку Тіте, потім Маріу Сержиу). Останній, коли очолив команду, заявив, що у нього буде суператакувальний «Інтер». У перших чотирьох матчах з Маріу Сержиу команда забила два м’ячі й втратила 8 очок.


Саме тоді, коли тренер, хто б ним не був, мав точніше, акуратніше розпорядитися багатством, що мав у своєму розпорядженні, виникали труднощі, команда втрачала очки і опускалася у таблиці. Якби в «Інтера» був тренер-чемпіон, у Бразилії був би інший тріумфатор.


1 місце: «Фламенгу»


Але тренером-чемпіоном несподівано може й для себе самого виявився Андраде. «Своя» людина, яку у клубі вже давно вважають частиною антуражу, він взяв саме цим «фламенгівським» корінням. Це не завжди і не всюди спрацьовує. Це могло б не спрацювати і тут, якби у складі не було двох видатних гравців, котрі не гірше за Андраде відчувають і розуміють велич «Фла». Деян Петковіч та Адріану. Це, звичайно, не тільки їхній титул, але вони надихали команду на те, що навіть за три тури до фінішу здавалося нереальним.


Пет у свої 37 рухався краще і, найголовніше, розумніше за багатьох «зірок» світового футболу. Адріану не був примадонною, мовчки працював на команду і міг майже не бити по воротах та все одно бути одним із найкорисніших у матчі.


Хоч «Фламенгу» і є найпопулярнішою командою Бразилії, ніхто не очікував від неї боротьби за титул. Адже останнім часом «Фла» боровся не «за щось», а радше «з чимось». Насамперед — з боргами та вильотом до Серії Б.


Може, ще й через це Андраде та його команді простіше було на фініші, коли напруження вирішальних матчів убивало інших, але не клуб, що у пошуках натхнення міг видертися на плечі гігантів минулого. І вони заслужили свою власну славу і своє місце в історії легендарного «Фламенгу».

вівторок, 22 грудня 2009 р.

Futebol Brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 4


12 місце: «Сантос»


Королі контрастів. Достатньо погляду на різницю забитих та пропущених, щоб зрозуміти, чому команда, яка так яскраво комбінувала, не потрапила навіть до першої десятки. Здобутки атаки пускала на вітер оборона, порівняно з якою решето — символ надійності. Іноді, навіть коли у матчах «Сантоса» забивали небагато, моментів, як біля одних, так і біля інших воріт, виникало вдосталь.


А якщо Вандерлею Лушембургу, котрий у липні замінив Вагнера Мансіні, на якийсь час вдавалося підтягнути гру у захисті, дивовижним чином блякнула атака, немов відмовлялася працювати на повну потужність без вже звичних проколів оборони.


Причину слабкої гри «Сантоса» у захисті слід шукати у травмах гравців. Спочатку — досвідченого воротаря Фабіу Кости. Хоча й він був не безгрішним у тих матчах, що встиг зіграти, але принаймні він вміє добре керувати діями партнерів і підказувати де і що потрібно зробити. Феліпе Гарсія без проблем би цього навчився, якби не травми центральних захисників. Жоден з них не зіграв у всіх матчах чемпіонату. Тільки-но Феліпе починав розуміти що до чого, як у стартовому складі з’являлася нова пара або ж, залежно від схеми, нове тріо центрбеків. Тож часто він просто покладався на себе самого.


У середній лінії 15 матчів пропустив сильний опорний хавбек Жерману. Родрігу Манша, після переходу з «Курітіби», одразу потрапив до складу, якраз коли травмувався Жерману. Тож до кінця сезону хтось із них двох складав компанію традиційно надійному Родрігу Соуту.


З гравців атаки найяскравіше відіграли Паулу Енріке та Мадсон. Навіть десять м’ячів юного Неймара (шість з яких він забив вже на фініші чемпіонату) не затьмарюють їхньої стабільної гри упродовж майже усього сезону. Щось схоже на спад Мадсон пережив лише тоді, коли Паулу Енріке поїхав на молодіжний чемпіонат світу.


Клебер Перейра як завжди чесно відробляв свій хліб і став найкращим бомбардиром команди, але чотирнадцять м’ячів це не зовсім те, до чого він привчив уболівальників «Сантоса».


10 місце: «Корінтіанс»


Замість того, щоб заохотити команду боротися за титул чемпіона країни, перемога у Кубку Бразилії розслабила «Корінтіанс». Насамперед — керівництво клубу. З легким серцем продали Андре Сантоса, Крістіана та Дугласа. Травми Роналду, Вільяма та Шикау, змушували Ману Менезеса тасувати і без того послаблений склад.


Замість чемпіонату Бразилії-2009 у «Корінтіансі» вирішили сконцентруватися на Копа Лібертадорес-2010. Шкода, бо у своєму оптимальному складі та стані «Корінтіанс» Менезеса був командою здатною і вміло перекрити кисень супернику, і досить симпатично атакувати. Коли ж склад формувався за принципом «з миру по нитці», «Корінтіанс» зосереджувався лише на руйнуванні й стежити за цим було вже не так цікаво.


Дуже добре відіграв сезон Жорже Енріке. Правий форвард у схемі 4-3-3, він, може, й забив всього два м’ячі, але своєю гіперактивністю, проходами та передачами створив чимало моментів для партнерів, і до того ж акуратно та вміло відпрацьовував у захисті.


Непогано розкрився новачок команди Жусілей. Він трохи здав на фініші сезону, але все одно запам’ятався вмінням і відібрати м’яч і організувати атаку.


Дентінью, хоч і забив 9 м’ячів, грав нестабільно; іноді навіть упродовж одного матчу. Що від нього, що від Бокіти варто очікувати значно дорослішої гри вже у новому сезоні.


У аргентинця Матіаса де Федеріко 12 останніх турів пішли на знайомство з командою та новим чемпіонатом. Хочеться вірити, що гравець, котрий цілком здатен бути одним із лідерів команди, розкриється у «Корінтіансі» у всій красі.


9 місце: «Ґойяс»


Минулого сезону Еліу Дос Анжос рятував «Ґойяс» від вильоту. Коли ще на початку вересня «Ґойяс» був другим, захотілося, щоб ця команда реально поборолася за титул. Але провальний жовтень відкинув «Ґойяс» у середину таблиці.


Певною мірою це логічно, бо увесь сезон у «Ґойяса» були проблеми в обороні. Лише три сухих перемоги за чемпіонат багато говорять про здатність команди тримати удар. Це при тому, що «удари» самого «Ґойяса», особливо у деяких виїзних матчах, були напрочуд ефектними. Швидка, мобільна гра в атаці милувала око. Більше за «Ґойяс» забили лише дві команди. Але й пропустили більше лише дві. Обидва аутсайдери.


Латералі команди — Жуліу Сезар та Вітор — постійно були орієнтовані на атаку, тому не завжди встигали повертатися назад, і на флангах залишався простір, який використовували суперники. У цих випадках недопрацьовували й опорні хавбеки — Рамалью та Лео Ліма.


За останні три місяці чемпіонату лише чотири рази відзначився Іарлей, у жовтні «замовк» найкращий бомбардир команди Феліпе.


«Ґойясу» забракло сил, аби втриматися на самісінькій вершині, на фініш свіжішими вийшли інші, а команді Дос Анжоса залишалося вдовольнитися спогадами про зимові переможні серії.

понеділок, 21 грудня 2009 р.

Futebol Brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 3


13 місце: «Віторія»


11 місце: «Баруері»


6 місце: «Аваї»


Три команди, що посіли не сусідні місця у таблиці, хочеться «об’єднати», бо кожен з цієї трійці міг би досягти більшого.


Це може прозвучати занадто гучно, але «Аваї», команда, що тільки-но пробилася до
Серії А, цілком могла претендувати на путівку до Кубка Лібертадорес.


Уперше цей «Аваї» довелося побачити на початку минулого року у матчах чемпіонату штату Санта-Катаріна. Команда як команда, ніби нічого особливого.

Наступне «побачення» відбулося вже у першому турі Серії Б. «Аваї» обіграв на виїзді «Парану», а потім лише двічі програв у перших двадцяти двох турах. Що більше вдавалося подивитися гру цієї напрочуд збалансованої, вмілої команди, тим більше було впевненості, що «Аваї» не загубиться в елітному дивізіоні.


І ось на старті цього чемпіонату «Аваї» виграє лише один матч з десяти. У таких випадках завжди важливо, як себе поводитиме керівництво клубу. Чи не піддадуться спокусі поміняти тренера? У «Аваї» витримали, і за місяць з гаком команда піднялася з останнього місця на восьме. Ніяких принципових змін не було. «Аваї» і у перших турах грав гідно, але потрібен був час для адаптації у Серії А.


Коли ж «Аваї» почав перемагати, керівництво отримало винагороду за витримку, а Сілаш та його підопічні — за вдумливу, хорошу гру. Саме невдачі на старті не дозволили «Аваї» як слід поборотися за четверте місце.


«Віторія», як з’ясувалося, з самого початку погодилася б на путівку до Копа Судамерикана, хоча, за певних обставин, могла б принаймні бути серед претендентів на Лібертадорес. Адже до кінця липня «Віторія» трималася у четвірці й випала звідти через одну лише перемогу у 5 матчах.


І все-таки коли на початку серпня команду знову очолив Вагнер Мансіні, впевнені домашні перемоги над «Палмейрасом» та «Інтером» могли бути початком серйозного підйому. У атаці — потужний Рожер та винахідливий Нету Берола, у середній лінії — вічно молодий Рамон та Леандру Домінгес, на правому фланзі — нестримний Аподі.

Цілком достатньо для натхненного фінішного ривку. Але саме натхнення «Віторії» забракло. Чотири поспіль поразки з рахунком 0:1, зовсім непритаманний команді раніше темп та настрій навіть у домашніх матчах. «Віторія» догравала сезон і закінчила його на відстані трьох очок від зони вильоту, хоча насправді виліт команді ніколи не загрожував.


«Баруері» набрав на одне очко більше за «Віторію», і так само більшість з них взяв на своєму полі. Відчутна різниця між трьома командами, про які йде мова, полягає у тому, що «Аваї» значно краще грав на виїзді (21 очко). «Віторія» та «Баруері» на полях суперників виграли по два матчі й на більше не претендували.


«Баруері» — чудовий і рідкісний для Бразилії приклад грамотного розвитку клубу. За двадцять років існування «Баруері» вибрався спочатку до Серії А1 у чемпіонаті штату, а вже потім настала черга Серії А національної першості. Попри те, що у «Баруері» не проти давньої бразильської забавки і часто міняти тренерів не цураються, цього сезону наставник команди, Естевам Соарес, сам попросив його відпустити до «Ботафогу». Без нього команда програвала частіше, і хтозна де б опинився «Баруері», якби Соарес допрацював до кінця чемпіонату. А ще Вал Байяну розподілив би свої 18 м’ячів трохи дбайливіше, замість того, щоб чергувати суперсерії з кількаматчевими посухами.


На своєму модерновому стадіоні «Баруері» дав кілька пам’ятних концертів атакувальної гри. Реактивні, з хорошим ударом латералі Марсіу Карека та Маркос Піментел (шкода, що через травму він пропустив останні три місяці сезону), тонкий плеймейкер Тьяґу Умберту, хитрющий, технічний форвард Фернандінью були зірками цих вистав.


Якщо оцінити рівень команд, що, за винятком «Васку», піднялися з Серії Б, то на перший погляд здається, що «Аваї», «Баруері» та «Віторія» і наступного сезону зможуть уникнути боротьби за виживання і спробувати зазіхнути на щось серйозніше. Що для кого буде «серйознішим здобутком», це вже мають вирішувати керівники клубів. Тим більше, що з «Аваї» пішов Сілаш, а з «Віторії» — Мансіні; поміняються, цілком ймовірно, склади команд. Ось тоді, може, й доведеться зі ще більшою ностальгією згадувати чемпіонат-2009, у якому усі три ці команди могли б злетіти значно вище.

четвер, 17 грудня 2009 р.

Futebol brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 2


16 місце: «Флуміненсе»


Герої останніх місяців сезону. Жодної поразки у останніх одинадцяти турах. Саме тоді коли «Флу» не залишили надії на порятунок навіть математики, котрі упродовж сезону регулярно підраховують шанси команд для сайту компанії Globo, підопічні Куки заграли як навіжені.


З початку жовтня і до фінішу сезону лише у першому фінальному матчі Копа Судамерикана «Флу» потрапив під каток ЛДУ. У всіх інших випадках сам «Флуміненсе» заганяв суперника агресивністю, жорсткістю та непоступливістю у боротьбі.
І це команда, що у першій половині року вражала безхарактерністю та невмінням витримати високий темп упродовж всього матчу.


Як і «Спорт», «Флу» довірився тренеру-фантому і заплатив за це немічністю та безпорадністю команди. Карлос Алберту Паррейра працював на автопілоті, без найменшого натяку на пошук варіантів, що потрібні саме цій команді.
Навіть травми ключових виконавців, насамперед Фреда, не могли бути виправданням такої безхребетної гри.


Перевтілився «Флу» лише після приходу Куки, до якого марно намагався реанімувати команду Ренату Гаушу.


Де раніше були зневіра та апатія, з’явилися бажання, агресія, впевненість. Розцвів опорний хавбек Дігінью, усіма гранями засяяв діамант на ім’я Даріо Конка, а Фред, тільки-но залікував усі болячки, забивав ледь у кожному матчі. Герої.


Героїзм яких, за нормальної роботи керівництва клубу, був би зайвим. Якби ще це зрозуміли вожді «Флу».


15 місце: «Ботафогу»


Разом з «Курітібою» могла опинитися у Серії Б ще одна команда, яка мала б вирішувати зовсім інші турнірні завдання. «Ботафогу» став королем нічиїх. І кожна з них не лише збивала команду з впевненішої турнірної ходи, а й утримувала її у зоні вильоту або неподалік від неї навіть тоді, коли ці нічиї були частиною безпрограшної серії.


Після невдалого перебування у «Сантосі» знадобився певний час на відновлення оптимальних кондицій Лусіу Флавіу, не відзначався надійністю центр захисту, лише влітку, після переходу Андре Ліми, з’явився надійний бомбардир. На різних етапах сезону кожен з цих факторів впливав на результати «Ботафогу».


Причому вплив цей цілком міг би бути менш відчутним, адже не було підстав говорити про відсутність у команди продуманої гри. І все ж негатив перевішував, в’язав по руках і ногах, і «Ботафогу» не завжди міг цю гру продемонструвати у всій її красі.


Чомусь значно розкутіше «Бота» діяла проти лідерів. Показовим був виїзний матч проти «Палмейраса», у якому чорно-білі могли розраховувати на перемогу. А одразу після цього «Ботафогу» примудрився програти вдома «Санту Андре».


Вже домашній матч з «Палмейрасом» став зрештою вирішальним для команди з Ріу. Хоч цього разу «Фогау» протистояв не лідер, а розгублений екс-претендент на трон. З нервами «Ботафогу» впорався і перемогу здобув. Тепер є місяць на те, щоб нерви підлікувати.


14 місце: «Атлетику Паранаенсе»


Цій команді пощастило більше, аніж «Спорту» та «Флуміненсе». «Атлетику» врятував від вильоту тренер-ветеран, який вчетверте за кар’єру очолив «Ураган». Антоніу Лопес вже й сам, мабуть, не пам’ятає, скільки разів він з якою командою працював. Але не забув своїх улюблених постулатів, якими керується споконвіку. І його ставка на дисципліну, працьовитість та жорсткість реанімували «Атлетику».


На старті чемпіонату АП грав сумбурно та невиразно. Після п’яти турів пішов у відставку Женінью, одинадцять протримався Валдемар Лемос.


А Лопес виграв чотири перших матчі, у яких команда ще й не пропустила жодного м’яча. Лопес вдало підкрутив гайки. У «Атлетику» найкращий за підсумками чемпіонату захист серед команд другої десятки. Ця нехай і відносна, але все ж надійність лінії оборони позбавила АП зайвих переживань на фініші.


У атаці цілком вистачило зіркової гри Паулу Байєра та Марсінью. Як міг допомагав досвідченішим партнерам початківець Валлісон, але від нього більшого слід очікувати вже у новому сезоні.

середу, 16 грудня 2009 р.

Futebol Brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки.


Приємно, коли дійсність перевершує сподівання. Трапляється це не часто, і кожен подібний випадок закарбовується у пам’яті. Останній чемпіонат Бразилії, безумовно, заслужив на гідне місце серед найбільш напружених та непередбачуваних. Ще на старті сезону було відчуття, що цей чемпіонат може стати особливим, що боротьба за титул за драматизмом та інтригою не поступатиметься бразильським серіалам. Насправді ж сюжет Brasileirão-2009 міг би багатьом з них дати солідну фору.


Подих перехоплювало навіть від хитросплетінь інтриги у сутеренах турнірної таблиці, де, здавалося б, мало бути тихо, немов у склепі. Чотирьох найгірших визначали не похмуро та буденно, а з особливим шармом приречених, але нескорених.
Саме з команд, що «згоріли» у цій боротьбі, починаємо згадувати чемпіонат Бразилії.


20 місце: «Спорт»


Участь у Кубку Лібертадорес тут ні до чого. «Спорт» вилетів із цього турніру за п’ять днів до матчу другого туру чемпіонату. Можна поговорити про «психологічну травму» від справді прикрої поразки у 1/8 КЛ, але недовго. Проблема, мабуть, у тому, що «Спорту», попри перемогу у Кубку Бразилії-2008, варто було поміняти тренера ще минулого року. Лише три перемоги в останніх тринадцяти турах минулого чемпіонату передвістили страждання нового сезону. Захисні схеми Нелсінью Батісти та жорстка, навіть жорстока опіка лідерів суперника спрацювали у Кубку Лібертадорес. Програвав «Спорт» у КЛ лише «Палмейрасу».


Невдачі у перших трьох турах чемпіонату переконали Батісту, що вшиватися краще одразу, аби дати шанс комусь іншому. І ось тут керівництво клубу зробило навіть не крок, а гігантський стрибок у напрямку Серії Б.


Команду очолив Емерсон Леау. Від Леау-тренера вже давно залишилася саме оболонка. Усі його останні спроби закінчувалися пшиком. Гра його команд не викликала ніяких емоцій. Навіть плюватися вже не хотілося, бо і це набридло. Але репутація тренера, для якого «на першому місці — дисципліна», ще дозволяє Леау зринати у командах у скруті.


«Спорту», склад якого цілком міг пристосуватися до чогось більшого, аніж гра від оборони, потрібен був тренер, котрий вивільнив би енергію креативних футболістів команди.


До чого Леау не втратив смаку, так це до скандалів та сварок. Коли спортивний директор клубу Алвару Фіґейра оголосив про можливе придбання форварда Марселу Рамоса, Леау одразу заявив, що з ним ніхто нічого не узгоджував і нехай Фіґейра «тренує сам». Саме цей конфлікт Леау називав причиною своєю відставки. У клубі ж говорили про «незадовільні результати».


Поки шукали нового наставника, «Спорт» програв три матчі поспіль. Періклес Шамуска мав починати поєдинками проти «Інтера», «Сан-Паулу» та «Баруері». Нічого дивного, що серія поразок збільшилася ще на три матчі. Лише з кінця серпня команда почала оживати і набирати очки. Один із безнадійних, на перший погляд, аутсайдерів чемпіонату виглядав гідно навіть у виїзному матчі проти «Фламенгу», у якому залишився у меншості ще у першому таймі.


Загалом гравці «Спорту» отримали 15 червоних карток. Це одна з головних причин невдач у чемпіонаті. Плани тренера, під керівництвом якого «Спорт» починав грати у комбінаційний футбол, руйнували безглузді вилучення. До того ж куленепробивна у 2008-му оборона (45 пропущених у 38 турах) цього року, хоча й виконавці були ті самі, розвалювалася під найменшим тиском. Забив «Спорт» стільки ж, скільки у минулому чемпіонаті (48), а от пропустив 71 м’яч. Найгірший, разом з «Наутіку», показник.


Безболісно перелаштуватися з одного стилю гри на інший, коли вже втрачено чимало очок, — справа смілива і водночас майже безнадійна. Те, що вдалося «Флуміненсе», «Спорту» виявилося не під силу.


19 місце: «Наутіку»


Наступного року чемпіонат Бразилії не залишиться без дербі Ресіфе. Точніше, без нього не залишиться Серія Б чемпіонату Бразилії. У випадку з «Наутіку» все було значно зрозуміліше, аніж зі «Спортом». Навіть тренера у цій команді змінили лише раз. Здивував старт «Наутіку» — жодної поразки у чотирьох турах. Але після перемоги над «Атлетику Паранаенсе» 24 травня, наступну команда здобула 5 серпня. Надалі перемоги були не такою рідкістю, але все одно суттєво не вплинули на долю «Наутіку».Та й взагалі навряд чи хтось зумів хоч трохи змінити цю долю.


Склад «Наутіку» з початку року не викликав особливого ентузіазму. І вже у перших поєдинках чемпіонату штату грала команда над силу. Як з’ясувалося згодом, то були аж ніяк не труднощі, що минають тільки-но команда набере форму. Це був приблизно той рівень, на якому «Наутіку» відіграв увесь рік. І якщо цього було недостатньо для успіху у чемпіонаті штату, що вже казати про елітний дивізіон національної першості.
У позаминулому та минулому роках «Наутіку» дивовижним чином примудрявся рятуватися. Цього разу дива не сталося.


18 місце: «Санту Андре»


Якби не десять м’ячів у трьох останніх турах, атака «Санту Андре» не подолала б навіть рубіж у 40 забитих. Без хороших форвардів, здатних ефективно завершувати комбінації партнерів, у Серії А немає на що розраховувати. А у «Санту Андре» на більш-менш нормальному рівні відіграв у атаці хіба що Нунес, та й він 7 зі своїх 13 м’ячів забив, коли вже було пізно.


Хоча після непоганого чемпіонату штату, Серія А не виглядала таким вже страшним звіром. Тим більше для команди, у якій зібралося стільки досвідчених футболістів. Але зусиль ветеранів, насамперед у середній лінії, не вистачило для результативнішої гри. Марселінью Каріока, за давньою своєю звичкою, коли справи не йшли, все намагався робити сам. Нічого дивного, що за увесь чемпіонат він віддав лише одну результативну передачу.


«Санту Андре» найгірше за всіх грав на своєму полі. Чи можна було розраховувати на щось інше, якщо на трибунах збиралося кілька тисяч глядачів? А на матч проти «Ґойяса» взагалі прийшло 847 уболівальників. Без натхненної підтримки, без особливого натхнення грала й команда.


17 місце: «Курітіба»


Рік столітнього ювілею клубу закінчився грандіозною бійкою після останнього матчу чемпіонату. Матчу, що проштампував виліт «Курітіби» до Серії Б. Повернення до другого дивізіону — покарання значно гірше, аніж дискваліфікація стадіону «Коуту Перрейра» на 30 матчів. У минулому сезоні «Курітіба» впевнено зіграла у чемпіонаті, і 2009-й мав стати роком подальшого прогресу.


І хоча вже під час сезону плани довелося скоригувати, завжди було відчуття, що хто-хто, а «Курітіба» залишиться на безпечній відстані від зони вильоту. Але для цього потрібно було краще грати на виїзді. На чужих полях «Курітіба» діяла занадто пасивно, навіть тоді, коли були усі підстави диктувати свої умови. Наслідки цієї полохливості — всього лише 2 перемоги у 19 матчах — показник аутсайдера.


Це при тому, що ані за складом, ані за грою у своїх найкращих матчах «Курітіба» аж ніяк не була схожа на аутсайдера. Саме тому керівництво клубу без фанатизму працювало на трансферному ринку влітку. Саме тому настільки болісним і несподіваним став виліт.

середу, 18 листопада 2009 р.

Historia de fútbol: Арсеніо Еріко


До геніального Альфредо Ді Стефано варто прислухатися. І якщо він каже, що хтось, на його думку, був кращим гравцем, аніж Пеле, не треба вернути носа від цих слів. Так, порівняння гравців різних епох, особливо якщо йдеться про те, хто був кращим — справа невдячна, а іноді небезпечна, бо у полемічному запалі можна передати куті меду і закостеніти у надмірній категоричності. Але зараз, і особливо зараз, коли до пантеону футбольних богів пхають кого заманеться, хочеться з особливою шаною згадати того, перед чиєю майстерністю схилявся сам Ді Стефано.


Маленький Альфредо, хоч і вболівав за «Рівер Плейт», намагався не пропускати матчів «Індепендьєнте». Заради того, щоб побачити в дії Арсеніо Еріко.


Серед форвардів у аргентинській першості Еріко не було тоді рівних. У чемпіонських сезонах 1938 та 1939 років «Інде» виграв 52 матчі з 66. Зупинити диво-напад команди: Віларіно – Де Ла Мата – Састре – Сорійя – Еріко не міг ніхто (115 забитих м’ячів). Королем голеадорів Еріко став ще у 1937-му — 47 м’ячів за рік. У двох наступних сезонах (43 та 40 м’ячів відповідно) він по-справжньому позолотив свою бутсу. У 1938-му Еріко, може й забив би й більше, але у двох останніх турах зосередився на результативних передачах. Адже саме за 43 влучних удари пообіцяла йому премію тютюнова компанія Picardo, що випускала цигарки «43».


Запам’ятався Еріко не лише кількістю забитих м’ячів. Вражало й те, скільки у його арсеналі було способів переправити м’яч у сітку. Недаремно серед його численних прізвиськ El Hombre de Goma — «гумова людина». Еріко вигинався і викручувався так, що позаздрили б навіть артисти цирку чи навіть сам Ніжинський, з яким порівняв Еріко французький письменник Поль Моран. «У його тіла були якісь секрети, — писав Едуардо Ґалеано. — Він злітав у повітря немов чаклун, без стрибка, і його голова завжди опинялася вище за руки голкіпера». А «удар скорпіона» був невід’ємною частиною репертуару Еріко, коли бабусі та дідусі Рене Іґіти навряд чи ще навіть познайомилися.


У 1938 році Аргентина збирала команду на чемпіонат світу. Кандидатура одного з форвардів сумнівів не викликала. Арсеніо Еріко з «Індепендьєнте». Існувала лише одна крихітна проблемка. Еріко народився і виріс у Парагваї. До Аргентини він потрапив підлітком, у складі збірної Червоного Хреста, що товариськими матчами (загалом їх було 26) збирала кошти під час війни Парагваю з Болівією. Попри те, що саме у Аргентині він підписав перший професіональний контракт («Індепендьєнте віддав за Еріко 12 тисяч песо), попри те, що керівництво «Інде» незабаром після цього отримало для нього спеціальний дозвіл не йти на службу до парагвайської армії, Еріко відмовився грати за збірну Аргентини. Не спокусили його і 200 тисяч песо (неймовірна на той час сума) обіцяної винагороди за «зміну футбольного громадянства».


Принциповість Еріко стала причиною його тимчасового повернення до Парагваю у 1942 році. Лихо не без добра. Конфлікт із новим керівництвом «Інде» дозволив Еріко здійснити давню мрію — зробити чемпіоном рідний «Насьйональ». А вже наступного року він повернувся до Аргентини і ще три роки забивав за «Індепендьєнте».


Кар’єру гравця Еріко закінчував у рідному Парагваї і саме там скуштував тренерського хліба. У 1957-му «Соль де Америка» Еріко у останньому турі втратила чемпіонський титул через м’яч, пропущений після удару з центра поля.


Забивав Еріко чи ні, програвали його команди чи перемагали, у пам’яті суперників та вболівальників він залишився «справжнім кабальєро» (слова іншого видатного бомбардира Франсіско Варайо).


Двадцять третього липня 1977 року Арсеніо Еріко пішов з життя. Наступного дня у матчі чемпіонату Аргентини зустрічалися «Індепендьєнте» та «Рівер», клуби, що свого часу боролися за юного форварда. Se siente, se siente, Erico está presente, — скандували фани «Інде». Це відчуття того, що Еріко був і є присутнім на стадіоні «червоних» навряд чи колись зникне. Недаремно одна з трибун новісінької арени «Індепендьєнте» носить його ім’я.


Ім’я великого бомбардира (Еріко належить рекорд аргентинського чемпіонату — 293 м’ячі), чиїй грації та вишуканості гри художник, письменник та композитор Катуло Кастійо присвятив танго. Для людини, яка стільки років прожила у Буенос-Айресі й померла тут, це найбільше визнання. Можливо, навіть більше, аніж святобливість Альфредо Ді Стефано.

середу, 4 листопада 2009 р.

English football: Останній матч Бенітеса


Звичка вітати перед матчем знайомих шанувальників «Ліверпуля» цією жартівливою фразою з’явилася на старті сезону 2005/06. Після стамбульського фіналу здавалося, якщо наступний матч справді буде останнім для Рафи, це все одно не змінить того, що сталося травневого вечора, коли дух Історії так щедро пролився у серця нового покоління гравців «Ліверпуля». Упродовж кількох шалених хвилин вони фонтанували величчю свого клубу.


Заміна, яку зробив Бенітес у перерві, тактичні перестановки — усе це стало частиною легенди про стамбульський подвиг. І чи не тоді ж лягло у добре підготовлений ґрунт зернятко святої впевненості Рафи Бенітеса у власній здатності вигравати матчі та титули простим переміщенням фішок по дошці?


У «Валенсії» Бенітес виграв два чемпіонати Іспанії і Кубок УЄФА. Досягнення гігантського масштабу. Досягнення команди, що чітко працювала за добре засвоєною схемою. Її гра не завжди милувала око. Особливо тоді, коли Рафа вдавався до ротації. У таких випадках можна хоч було помилуватися турнірною таблицею.


Але важливо пам’ятати, що з Валенсії до Ліверпуля приїхав не просто титулований тренер, а тренер, котрий вдало використовував ротацію для перемог не у кубкових змаганнях, а саме у національному чемпіонаті. До того ж вигравав він у двох монстрів іспанського футболу, котрі за попередні до перемог «Валенсії» 50 років віддали іншим 12 титулів.


Після цього Бенітес потрапив до іншого чемпіонату, до команди, що колись сама була монстром, але вже почала забувати, що воно таке. Це важливий момент. У «Валенсії» шлях на вершину був наскільки приємним, настільки й несподіваним. При всій любові до команди у місті ніхто не рахував, скільки років минуло після останнього титулу. А у Ліверпулі вже виросло покоління тих, хто народився після останнього чемпіонства. Це болить, це муляє, це пече. І бажання якомога швидше позбутися цього болю новий тренер не міг не відчувати. Але чи відчував?


Попри глобалізацію та макдональдизацію, наскільки іспанець може осягнути футбольний біль ліверпульців? Зрозуміло, що варто «Анфілду» заспівати — і зрозуміти, здається, зможе навіть марсіанин. Але — ще одне важливе запитання — зрозуміти що? Можна захоплюватися архітектурною величчю собору і не відчувати тієї ж глибини почуттів, що відома тим, для кого собор не просто красива будівля. Сказати: «Так, це красиво», можна вустами, а можна серцем. Рафа Бенітес був і залишається людиною, серце якої наглухо відкрите. Він сприймає пристрасть, що йде зовні. Він може переробити її на відмінний спіч, що надихне гравців у тому чи іншому матчі. Але він не генерує пристрасть, не видає її дозами, до яких привчив «Ліверпуль» Білл Шенклі. Ротація почуттів іноді гірша за ротацію складу.


Біль уболівальників — це не його власний біль, бо у Рафи є своя Система. Випробувана, і не без успіху, на практиці. Успіхи переконали Бенітеса у тому, що Система неминуче дає результат. І якщо, згідно із Системою, у виїзному матчі проти «-надцятої» команди чемпіонату потрібно виставити не зовсім основний склад, Бенітес це зробить без зайвих вагань. Його найбільшою проблемою у «Ліверпулі» є те, що він жодного разу не розподілив ротацію упродовж сезону так, щоб команда втратила лише стільки, скільки можна собі дозволити втратити, аби виграти теперішню ПЛ. Хтось інший завжди робив це краще. Поки «Ліверпуль» кровоточив від невдалих спроб виграти малою кров’ю, хтось інший із свіжим рум’янцем тріумфатора на щічках перетинав фінішну лінію.


У іспанського (!) письменника Рамона Гомеса де ла Серни є роман El Doctor Inverosímil. У ньому йдеться про лікаря, котрий допомагає пацієнтам незвичними, на перший погляд, порадами. Юнакові, у кімнаті якого панував безлад і усе було завалено паперами, що, «як нам здається стануть у пригоду одного чудового дня», достатньо було лише прибратися, аби «хвороба» зникла.


Бенітес у «Ліверпулі» схожий на лікаря, який досі не зрозумів причини хвороби. Він затято працює за своєю схемою. Іноді є відчуття, що ось-ось і все буде як треба. Але навіть у минулому, найкращому сезоні Бенітеса у ПЛ, «Ліверпуль» був лише другим. Ось це тупцювання на місцях з другого до четвертого мало б довести до сказу будь-кого. Рафа зберігає спокій. Бо він, здається, ніколи не повірить, що самої лише його Системи «Ліверпулю» може бути замало.


Окрім солідного наукового підходу має бути ще й розуміння того, що Схема як така не зробить з Доссени Супермена. Бенітес думає, що навпаки, і щиро дивується, коли від складу з ароматом «доссена» тхне другорядністю та посередністю.


Бенітесу не вистачає шаленості, навіть люті, щоб витягти «Ліверпуль» у чемпіони. Про теорію «увесь світ проти нас», яку так уміло культивує у МЮ Алекс Фергюсон, Рафа згадує рідко. Саме тому, коли він це робить, воно виглядає не надто природно. Немов коалі заманулося наввипередки побігати зі страусом.


Рафа Бенітес — хороший, вдумливий тренер. Його Система може принести, і вочевидь принесе, користь не одній команді. Його працездатність і надалі не знатиме меж. Він і надалі вмітиме детально розібрати будь-якого суперника (особливо у грі «на виліт») і виграватиме важливі матчі.


Але чомусь здається, що свій останній матч у «Ліверпулі» Бенітес зіграв у Стамбулі. Усе інше — варіації на тему, без надії на справжній прорив. Може, через те, що для когось Стамбул це насамперед десятки тисяч фанів «Ліверпуля», котрі співають You’ll never walk alone у перерві матчу, а для когось черговий тріумф Системи. Рафа хотів зробити «Ліверпуль» чемпіоном науковими методами. А для цього, може, потрібно трохи «шарлатанства». Трохи більше віри у джерело натхнення та величі, з якого «Ліверпуль» так щедро напився у Стамбулі.

пʼятницю, 11 вересня 2009 р.

Fútbol español: Південноамериканські новачки (ч.2)


Упродовж літа з міста Херес-де-ла-Фронтера надходили лише сумні звістки. Новачок першого дивізіону ще не зіграв жодного матчу, не провів жодного тренування, але вже виглядав приреченим. Пішов тренер Естебан Віго. Мали повертатися до своїх клубів орендовані герої підйому до еліти.


Тренера шукали ледь не похапцем, і призначення Куко Сіганди стало чи не найменш болісним, хоча й не ідеальним, виходом зі скрутного становища.


Ближче до старту сезону «Херес» взявся орендовувати гравців. На інше грошей у клубу не вистачить, але саме серед орендованих можуть бути рятівники.


Насамперед йдеться про чилійця Фабіана Орейяну та венесуельця Джанкарло Мальдонадо. Обох можна назвати різнобічними гравцями атаки, здатними як вміло асистувати партнерам, так і завершувати комбінації. Якщо Мальдонадо, пробивний і настирний, здебільшого діє у центрі, Орейяна часто зміщується на фланги, звідки намагається проскочити на позиції для удару.


Мальдонадо вміє і любить пресингувати захисників суперника вже біля їхнього штрафного, і якщо «Херес» візьме таку гру на озброєння, Джанкарло зможе організовувати собі виходи віч-на-віч із голкіпером. Щоправда, є сумніви, що принаймні на виїзді «Херес» наважиться на таку агресивну гру.


Натомість дії на контратаках дадуть шанс іншому новачку, Орейяні, відшукувати найуразливіші місця в обороні суперника і саме туди швидко спрямовувати наступ «Хереса».


У захисті з’явився аргентинець Леандро Хіода. У першому ж матчі він примудрився заробити червону картку, хоча за шість останніх років у Аргентині його вилучали всього двічі. Хіода – один із тих оборонців, добре навчених, габаритних, яким іноді бракує того, що у Англії називають presence. Ось цю сама «присутність» за спиною форварда, це вміння контролювати «свою» територію потрібно розвивати Хіоді для успішної гри у Прімері.


До складу ще одного новачка, «Тенеріфе», приєднався бразильський форвард Діней. Минулого сезону він забив 10 м’ячів за «Сельту», і перехід на вищий рівень здається цілком логічним. У Дінея взагалі з початку 2008 року виходить додавати у кожній новій команді.


Грає він по всьому фронту атаки, різкий, рухливий, у штрафному майданчику йому не потрібно багато часу для підготовки удару. У складі команди «Ґуаратінґета» Діней чудово проявив себе у контрвипадах завдяки своїм швидкості та дриблінгу.


Новачок ще однієї острівної команди — «Мальйорки» — може бути чи не відкриттям сезону. Але з таким саме успіхом уругваєць Пауло Пессолано може стати одним із найбільших розчарувань. Футболіст він безумовно обдарований, з відмінною технікою, розумінням гри. Теоретично, він — ідеальна заміна Аранго. Але характер…


Скандалів із суддями у його «активі» не менше, аніж забитих м’ячів та результативних передач. Зірватися може через найменшу дрібницю, і якщо вже заведеться, то не варто очікувати від нього спокійної, розважливої гри. Якщо саме такий Пессолано виходитиме на поле в іспанському чемпіонаті, у тамтешніх не надто адекватних суддів з’явиться нова улюблена ціль.

вівторок, 8 вересня 2009 р.

Fútbol español: Південноамериканські новачки (ч.1)


У чемпіонаті Іспанії з’явилася чергова партія гравців з Південної Америки. Тож є сенс трохи розповісти про новоприбулих та оцінити їхні перспективи.


У «Альмерії» мала сформуватися дуже перспективна пара опорних хавбеків: аргентинець Ернан Бернарделло (прийшов з «Ньюеллз Олд Бойз») та колумбієць Фабіан Варгас («Бока Жуніорс»). На жаль, у останньому матчі за збірну Варгасу зламали ногу, і Уго Санчесу доведеться підшукувати Ернанові іншого партнера. Бернарделло — невтомний і жорсткий (34 жовтих картки за три роки) трудяга центру поля, котрий насамперед старанно відпрацьовує у захисті. Коли-не-коли здійснює рейди до штрафного майданчика суперника.


За «Ньюеллз» Ернан забив тричі, і цікавим був його другий м’яч. Це був останній матч у кар’єрі Віктора Сапати. Той взявся бити пенальті і не зумів переграти голкіпера «Расинга». Бернарделло добив, але обіймав Сапату так, немов той сам реалізував одинадцятиметровий.


У «Альмерії» Ернан може спробувати зазіхнути на лаври Філіпе Мелу, котрий саме у цій команді відіграв свій найкращий сезон у Іспанії і міг, здавалося, ледь не самотужки тримати центр поля під контролем.


«Еспаньйол» взяв одразу трьох аргентинських захисників, один з яких у останньому чемпіонаті був партнером Бернарделло. Іван Пійюд діє на правому фланзі. У першому турі він добряче намучився з юною зіркою «Атлетика» Муніаїном. У найближчих турах, особливо у другому, йому навряд чи варто розраховувати на спокійніше життя. Але це може бути чудовим бойовим хрещенням для футболіста зі скромним досвідом виступів у елітному аргентинському дивізіоні.


«Еспаньйол» взяв Пійюда в оренду, тож його перебування у Барселоні не буде тривалим, якщо тільки він не доведе, що може виробляти на правому фланзі те, що вдавалося свого часу іншому аргентинцю Пабло Сабалеті.


Кращі шанси закріпитися у команді мають вихованці «Боки» Хуан Форлін та Факундо Ронкалья. Обидва переважно грають у центрі оборони, але Ронкалья іноді виходив і на фланзі. Саме там він частіше припускався помилок. У центрі Факундо грає надійніше, що і продемонстрував у Більбао, де вийшов у стартовому складі з Ніко Парехою.


Форлін, єдиний з цієї трійці, кого «Еспаньйол» купив, а не орендував, сподівається дебютувати вже у грі з «Реалом», і цілком ймовірно, що саме на нього розраховуватиме Почеттіно, як на постійного напарника Парехи. Ронкальї, у такому випадку, доведеться шліфувати гру на фланзі.


Форлін відмінно веде боротьбу у повітрі, тактично грамотний, чіпкий. Важливе питання — наскільки він психологічно готовий до європейських пригод. У складі «Боки» Хуан довів, що характер у нього є, тож залишається «найпростіше» — не розгубитися на новому місці роботи.


«Депортиво» запросив двох південноамериканців. Одному з них — колумбійському лівому захиснику Браяну Анґуло важко розраховувати на місце у стартовому складі. (Філіпе Луїс у «Депорі» залишився і втратити місце в основі може хіба що через власну розхитаність. Хтозна як вплине на Філіпе відстрочка (?) його трансферу до «Барси»).


А от бразилець Жука може стати наріжним каменем тактичних побудов Лотіни. Жука з тих бразильських опорників, які сумлінно, без зайвих витребеньок, сновигають сюди-туди, виконують колосальний обсяг роботи і завжди залишаються у тіні більш яскравих партнерів. Але без таких Жук(ів) не було б і блищаків. А грі самого Жуки додаватимуть блиску штрафні у його виконанні.

вівторок, 1 вересня 2009 р.

Fútbol Español: Сонячний початок


Літак заходив на посадку у віденському аеропорту, і з нетрів пам’яті зринула пісенька, що назавжди буде пов’язана з австрійською столицею. El dia veinte nueve, España campeon…


У той день, 29 червня 2008 року, коронували не лише збірну Іспанії, а й її футбол, для якого кращого «епітету», аніж сонячний, не підібрати.


Сонця у Іспанії багато. Воно не забуває навіть часто похмуре галісійське небо, ділиться своїм теплом з Кантабрією, яку холодять прибережні води, і швидко відігріває промерзлу за ніч Наварру.


Багато у Іспанії і сонячного футболу. Прописаний він не лише у Каталонії. Він опромінює іспанські стадіони і сповнює глядачів тим самим теплом, що дарувала своєю грою збірна Іспанії на Євро-2008.


Перший тур нового чемпіонату не міг не бути повним сонця. Якщо раніше матчі першого туру не грали раніше сьомої години, то цього разу кілька недільних поєдинків призначили на шосту. Грати на осонні сподобалося не всім, але майже всі поставилися до першого матчу, як до святкової події, і прагнули стартувати з місця навскач.


«Реалу» це потрібно було з багатьох причин. Осічок цієї команди чекатимуть і обсмоктуватимуть їх з неймовірним ентузіазмом. Тож подолання перешкод, які вміло зводили гості з Ла-Коруньї, вправа необхідна та корисна.


З різних причин, але найбільш точно враження та емоції першого туру можна пояснити на прикладі матчів у Памплоні та Валенсії.


Що таке «Осасуна» на своєму полі? Це зграя безкомпромісних бійців, що керується принципом «Війна палацам» і з особливим натхненням слухає хрускіт кісток найзірковіших візитерів. «Вільярреал» із новим тренером грає у той самий футбол, що й раніше, — швидкісний, комбінаційний, сонячний, як колір його футболок.


Тобто диспозиція була зрозуміла. І здивувало б, якби команди відійшли від своїх кредо. Вони й не відходили. Але робили це так, що хотілося захоплюватися і роботою господарів у захисті, і гостьовим пошуком нескінченних варіантів розвитку атаки.

Можливо, це все перший тур. Розлука розчулює, і сам лише вигляд стадіону «Рейно де Наварра» може змусити пустити сльозу.


А можливо, й інше. Вони скучили не менше. Вони хотіли перевірити себе у відкритому бою, а не у перестрілці із шанців.


Пізніше «Осасуна» може зіграти так, що захо плюватися, а не захоплюватися, а «Вільярреал» іноді повзтиме не швидше за равлика. Тільки у першому турі про це думати не хочуть навіть самі команди. І тоді навіть гра традиційно насупленої «Осасуни» сяє усіма кольорами веселки…


У Валенсії літо видалося спекотне. Попри це керівництво клубу тільки й робило, що відганяло чорні хмари фінансової кризи. Перший матч довів, що Маноло Йоренте потрібно вклонитися за Вілью та Сільву. А Унаї Емері — за Банегу. Евер зіграв просто колосально.


Ще місяць-два тому у іспанській пресі писали, що Банезі місця у «Валенсії» немає, що його обов’язково потрібно продати. А потім з’ясувалося, що немає команд, готових придбати аргентинця за будь-яку ціну. (Що й не дивно. У більшості матчів у Іспанії Банега виглядав інертно).


Президент із тренером повелися у цій ситуації мудро та розважливо. Як Емері зрештою реанімував Банегу, знає лише він. Але це той Евер, котрий сяяв у «Боці». Евер, який і руйнує, і мурує. Ще один приклад новизни вже не на командному, а на індивідуальному рівні. Справді перший матч гравця, який до Валенсії приїхав ще на початку минулого року.


Перший тур — для радісних спогадів та знайомств. Перший тур — для сповнених надіями та планами. Дехто («Атлетико», хто ж ще) розчарував вже на старті. Час для інших розчарувань ще настане. А зараз треба підставити себе променям сонячного іспанського футболу і сподіватися, що розчарувань буде небагато.


P.S. «Приємно» здивував стан газону на «Местальї». З’ясувалося, що у траві завелися якісь бактерії і знищували їх не тим хімікатом. Він і перетворив газон на величезну прогалину.

неділю, 30 серпня 2009 р.

English football: MU - Arsenal


У Англії немає жодної команди, що довше, аніж «Арсенал», безперервно грає в елітному дивізіоні. У Англії зараз немає жодної команди, що впертіше за «Арсенал» стрибає у вир боротьби за титул з такою зневагою до досвіду, що вимірюється кількістю прожитих років. Арсен Венгер вважає, що досвід – це насамперед кількість сезонів на найвищому рівні. Складається враження, що він, якби міг, випускав би, заради набуття такого досвіду, і дванадцятирічних.


У цьому є своя логіка. Зухвалі та ще й небезталанні юнаки по-хорошому нахабно лізтимуть на вершину попри невдачі та удари долі. Вони зневажатимуть поразки з усією легковажністю молодецької задерикуватості і не звертатимуть на них увагу із самовпевненістю тих, у кого попереду ще ціле життя.


І водночас є небезпека, що без титулів, не захищені панциром житейської мудрості, вони назбирають у круговерті сезонів футбольних ґуль та синців, яких не буває у деяких гравців і на схилі кар’єри, і стануть вразливими. Нікуди не зникне їхній стиль гри. Не підуть у непам’ять яскраві, переконливі перемоги. Але з’явиться десь там всередині червоточина. І нагадуватиме про себе болісними, незбагненними поразками у матчах і турнірах.


У суботу на «Олд Траффорді» «Арсенал» не програв МЮ. «Арсенал» програв згустку волі на ім’я Вейн Руні. «Арсеналу» не вистачило саме волі, аби довести справу до завершення, що було б логічним.


Спорт взагалі, і футбол зокрема, визнає не лише найвміліших, а ще й, а може і насамперед, сильних духом та здатних нав’язати свою волю іншим. У цьому компоненті конкурувати з МЮ сера Алекса міг хіба що «Челсі» Жозе Морінью. Непереможний та неперевершений «Арсенал» сезону 2003/04 кинув виклик (і який!) царюванню МЮ, але саме команда Фергюсона збила лондонців з переможної ходи, повернути яку «Арсенал» намагається і по сьогодні.


Бувало, що «Арсенал» знову здавався нестримним, знову сяяли від щастя ті, хто завжди впевнені, що Arsene knows. Немає сумніву, що він knows. Таємницею залишається сам процес трансформації знань Венгера у знання його підопічних. І не лише у знання, а й у розуміння та практичне використання цих знань.


Ажурні комбінації, вишуканість стилю — лише окремі важливі ознаки такого використання. Не менш важливою є впевненість у неминучості тріумфу твого стилю. Так само, як і вміння знайти додаткові ресурси волі, аби змінити хід гри на свою користь, або ж не випустити з лещат небезпечного суперника.


У першому таймі суботнього матчу небезпечний суперник програвав «Арсеналу» у центрі поля. Каррік та Флетчер не встигали за розвитком атак гостей. Дух Роя Кіна витав над полем, бігали по ньому хіба що привиди у червоних футболках. «Арсенал» грав впевненіше і кожною атакою ніби прагнув затвердитися у правах на чемпіонську спадщину МЮ.


Початок другого тайму особливих змін не віщував. Сейв Фостера після удару Ван Персі, здавалося, лише відклав виконання вироку. І ось тоді на свободу вирвався Руні.


До цієї миті він безсило смикався у тенетах арсенальського захисту. Безсило, але не безвольно. І тільки-но відчув, що є шанс, не згаяв його. Сіль епізоду у тому, що навіть якщо Руні симулював, а це цілком ймовірно, він зробив це з чітким усвідомленням того, що це вихід, що це можливість розворушити команду. Його воля до перемоги, його небажання визнавати поразку та перевагу суперника поклали його на газон значно краще, аніж руки Альмунії.


Руні — уособлення того, що потрібно у гравці Венгеру. Молодість, досвід та воля. Але Руні грає в іншій команді. У команді ж Венгера не знайшлося когось, хто відповів би Вейну ще більшою впертістю, ще завзятішою непоступливістю.


Аршавін, такий сяйний у першому таймі, змеркнув після автоголу Діабі. (Чи не тому Діабі зрізав м’яч у ворота, що йому свердлив спину поглядом Вейн Руні?)


Але найголовніше, що перевага у рахунку змінила гравців МЮ. Тепер вже вони не збиралися випускати перемогу і дух Роя Кіна втілився навіть у Флетчера.


Не віддавати своє. У суботу перевага МЮ у цьому компоненті вимірювалася кількома сантиметрами офсайду Галласа у останній атаці гостей. Але це ті сантиметри, що потім можуть розділити суперників на фініші. Ті сантиметри, відірватися на які можна лише неймовірним зусиллям волі.

пʼятницю, 24 липня 2009 р.

Fútbol español: Знову буйно квітне Флорентіно


«Не треба особливо розумітися на футболі, щоб купити Роналду, Кака і Бензема». Ці слова Хав’єра Клементе виглядали ледь не блюзнірством на тлі нестримних величань двічі президента мадридського «Реала». Хоча мудрий тренер всього лише підкреслив, що поки Перес справді не зробив нічого особливого окрім того, що гучно вклав позичені у кількох банках гроші.


Але журналістів (насамперед головного редактора газети Marca Едуардо Інду, котрого призначили на цю посаду, аби він був рупором Флорентіно ще до повернення Переса до «Реала) не дуже цікавили нюанси. Вони вдало зводили розмову про новий «Реал» до абсолютно безглуздих питань («на щастя», не бракувало тих, хто ці питання наївно ставив) про те, чи вартий гравець майже сотні мільйонів євро і чи етично платити такі гроші, коли надворі криза.


Серед цього даремного галасу зринало іноді справді важливе питання. «Чи зробив Флорентіно висновки з помилок свого першого царювання?», — замислювалися його писарчуки і радісно відповідали, що так, звичайно, зробив. Підстава? Перес сам так сказав.


Сказав він ще багато чого. Наприклад, розповів, як боляче було йому дивитися на те, що відбувалося у «Реалі» останнім часом. Скромно замовчував Перес й те, що коли він як щур утік з «галактичного» корабля на початку 2006-го, розгардіяш вже почався, і усе, що сталося потім було лише продовженням політики Флорентіно.


Перес справді мало що розуміє у футболі. Але він чудово, і у цьому його перевага над Кальдероном, знає як робити гроші і, найголовніше, це знають банки, що радо йому гроші позичають. Модель Переса не залежала і не залежатиме від титулів. (За майже шість років його першого президентства «Реал» виграв лише один Кубок Чемпіонів і двічі був чемпіоном країни). Головне у ній — цирк, вистава, концерт, тобто продаж футболок, телевізійних прав, комерційні турне. Флорентіно не розумів раніше і не розумітиме знову, чому уболівальників більше цікавитиме перше місце у турнірній таблиці, а не у списку найзаможніших клубів світу. На словах він і зараз ніби теж за титули. Його справи свідчать про інше.


«Реал» досі не позбувся значної кількості футболістів, які команді не потрібні. Винні у цьому, як переконують журналісти Marca, Вальдано, Пардеса, глобальне потепління і ще казна-що. А ось Він свою справу вже зробив, коли привіз до Мадрида нових героїв нової вистави.


Вже вдруге Перес ніяк не може стати поруч з єдиним справді легендарним президентом «Реала», доном Сантьяго Бернабеу. Той теж добре розумів, що зірки у складі дорівнюють комерційній вигоді. (Саме тому Бернабеу ще на початку 1930-х за шалені на той час гроші перетягнув до Мадрида великого Рікардо Самору). Але команда, що за кілька десятиліть після трансферу Самори виграла п’ять Кубків Чемпіонів поспіль, була однією з найбільш збалансованих у історії футболу. І центральний захисник Сантамарія був таким саме ключовим її гравцем, як і неперевершений Альфредо Ді Стефано. Сьогоднішнім Ді Стефано має стати Кака. Але хто буде Сантамарією? Метцельдер?


Крилата фраза Переса про те, що Макелеле віддає передачі лише на п’ять метрів, ще не раз мала снитися йому ночами. Без цих п’яти метрів, без гравця, котрий забирав м’яч для зірок, перший «галактичний» проект Переса накрився мідницею. Хто відповідатиме за ці життєво важливі метри у другому проекті? Так, ще є час викупити у «Ліверпуля» Алонсо. Тільки ознакою того, що Перес справді проаналізував свої помилки, було б першочергове придбання саме такого гравця.


Важко збагнути логіку деяких вчинків Флорентіно. Він проголошує політику «іспанізації» команди і потім кричить, що за Алонсо забагато просять, хоча той є одним з найкращих на своїй позиції. Алонсо — штучний товар, це не якась контрабанда а-ля Фобер. Чому він має коштувати дешево? Те саме стосується Вільї, якого Перес збирався у зубожілої «Валенсії» видурити за дірку від бублика. Головний редактор газети AS Альфредо Реланьйо припустив, що Перес з того покоління іспанців, що завжди вважали іноземне найкращим, і з підозрою дивилися на усе своє. Тому, мовляв, він стає таким окрутистим, коли треба викласти мільйони за гравця-іспанця.


Що б не було причиною, «іспанізації» у обіцяному масштабі немає. Тим більше годі сподіватися, що «Реал» Переса регулярно згадуватиме про існування кантери. Перес, немов та сорока, тягне до гніздечка усе, що блищить (володарів «Золотого м’яча»). А цей приз ніхто з вихованців «Реала» ніколи не вигравав.


Немов вмілий гіпнотизер, Перес змушує публіку сконцентрувати увагу тільки на зіркових придбаннях. Доки не почнеться сезон, щось інше не надто цікавитиме фанів, чиє самолюбство розтовкла минулого сезону барселонська машина. Vuelve la ilusion, проголошують у Мадриді. Повертається мрія. Але разом з нею повертається ще й ілюзіоніст, який одного разу вже тихенько зник зі сцени.

четвер, 21 травня 2009 р.

Fútbol de lujo: "Жива вода"


Чемпіонат, у якому є за кого вболівати, дивишся через турнірну інтригу. Зможуть чи не зможуть стати чемпіонами (потрапити до єврокубків, не вилетіти). Інша справа — турніри без постійної симпатії до однієї команди. У такому випадку, ти відкритий новим враженням, емоціям та, звичайно, симпатіям. У такому випадку краса гри якоїсь команди важить більше, аніж її місце у турнірній таблиці. І ця краса вкотре нагадує, що «есть вода, которую пьют, чтобы жить, есть живая вода». Тож кілька слів про джерела живої води у цьому сезоні.


«Уракан» (Аргентина)


Колись він був помічником Менотті у збірній. У «Тенеріфе» допомагав Вальдано, коли острівна команда двічі поспіль позбавляла у останньому турі чемпіонства мадридський «Реал». Самостійна робота на чолі різних клубів у різних країнах не принесла йому великої кількості титулів, але команди Анхеля Каппи ніколи не мучитимуться на полі.


А якщо під його орудою збирається ще й кілька молодих, відчайдушних, готових кинути виклик усьому світу талантів, то виходить справжній «уракан». У клаусурі-2009 команда повністю виправдовує свою назву. Ураганом може змести необачного суперника, тільки-но той забуде про безпеку.


«Уракан» немов розчищає собі простір для комбінацій невпинним рухом усіх футболістів. Геометрія наступальних дій зачаровує. Ривки, передачі, вихід у щойно створені вільні зони — все відбувається так швидко, невимушено та впевнено, що глядачеві залишається лише зануритися у цю футбольну симфонію і насолоджуватися нею.


Свіжий приклад — матч з «Рівером». «Уракан» знищив суперника швидкістю та азартом, невблаганністю руху та нежалісливістю у завершенні атак.


Юні зірочки команди Хав’єр Пасторе та Матіас Де Федеріко вражають насамперед тим, скільки всього вони бачать на полі, скільки варіантів прораховують і як майстерно вибирають оптимальні. Саме ця оперативність пришвидшує гру команди, робить її нестримною.


Лідерство молодих означає і залежність від перепадів їхнього ігрового стану. Стабільності ще бракує. Тієї, що дозволяє уникати надмірного контрасту між найкращими та найгіршими матчами. Двічі у чемпіонаті «Уракан» показово обігрували на його полі «Хімнасія» з Ла-Плати і «Колон». Швидко забитий м’яч. Жорстка гра у захисті, з особливою увагою до Пасторе та Де Федеріко. І «Уракан» не міг розігнатися, не міг дати ту руйнівну швидкість, що розкрошує редути суперника.


Не важливо, яким буде «Уракан» у турнірній таблиці. Якщо говорити про естетику та красу гри, саме команда мудрого Анхеля Каппи є найкращою в Аргентині.


«Ґодой Крус» (Аргентина)


Хоч побіжно, але цю команду потрібно згадати заради двох людей. Хавбека Леандро Карусо та тренера Дієго Кокки.


У Кокки це перший досвід роботи з клубом. Дебют багатообіцяючий. У скромній команді Кокка працює завзято, відповідально, з повагою до роботодавця. Він не скаржиться на обмеженість ресурсів, а намагається дати максимум з тими гравцями, які є у його розпорядженні. Він точно та продумано реагує на події матчу. Схоже, що у Мендосі Кокка не затримається.


Карусо вже (чи тільки ще?) двадцять сім. На полі він той, хто має наповнити тренерські задуми конкретикою. Карусо маневрує і опиняється на різних позиціях. На кожній він здатен здивувати нестандартним рішенням.


Він ніколи не грав у великих клубах. Але за два роки у «Ґодой Крус» він так додав, що у цій команді Карусо вже затісно. Він бачить, розуміє та вміє значно більше, аніж його партнери. І коли вони здатні підтримати Карусо, підіграти своєму солісту, «Ґодой Крус» може стати ініціатором чудового футбольного дійства.


«Жуніор» (Колумбія)


Вони вже вийшли до півфіналу чемпіонату. Час, здавалося б, поговорити про «шанси на чемпіонство». Але говорити хочеться про інше. Насамперед про заводіїв цієї команди. «Дідугани» (обом по 32) та розбишаки: Джованні Ернандес та Рікардо Сісільяно.


Ернандеса постійно підколюють: «Грав би стабільніше, був би беззаперечним лідером збірної». Воно й справді цікаво, що було б якби… Але Джованні не з тих, хто переймається такими роздумами. Він намагається отримувати насолоду від гри і дарувати її іншим. Поруч — Сісільяно. Ще один «друг» дисципліни та порядку. Якщо Рікардо бува дозволяє собі зайвого за межами поля, це одне. Зовсім інше, коли його схильність до екстравагантності та вигадливості проявляється під час гри. Тоді він і пенальті може відбити ніби знічев’я.


Ернандес та Сісільяно у цій команді постають якраз прихильниками порядку. Того, що встановлюють вони самі. Своїми бездоганними передачами, що миттєво міняють картину гри. У такі моменти здається, що вони граються з простором футбольного поля, змінюючи його на власний розсуд.


Ризикнув поєднати цих двох уругваєць Хуліо Комесанья. Найкращий тренер у історії «Жуніора». Це його слова. Він виграв чемпіонат 1993 року, і зараз повернувся за новим титулом. «Не знаю коли саме, у першому семестрі чи у другому, але у 2009-му «Жуніор» буде чемпіоном», — пророчить Комесанья. Якщо у тебе є Ернандес та Сісільяно, можна давати і значно зухваліші прогнози.


«Інтернасьйонал» (Бразилія)


У Бразилії якраз час прогнозів. Чемпіонат щойно стартував, і всі вправляються у мистецтві передбачати майбутнє. І більшість із зайнятих цієї невдячною справою називає претендентом номер один на чемпіонство команду з Порту-Алегрі.


Гра «Інтера» подобається солідністю та запасом міцності. Хоча у команді є кому розігрувати запаморочливі комбінації (один Д’Алессандро чого вартий), не менш вражає робота «Інтера» без м’яча. На-глухо перекриті зони, підстраховка і готовність одразу перейти в наступ.


У чемпіонаті штату «Інтер» тренувався «на кішках». Не того рівня були суперники, щоб зупинити цю машину. І все одно дуже цікаво було бачити її у роботі.
Національна першість дає значно серйозніших опонентів і забезпечує справжню перевірку. Аби тільки не розідрали команду на шматки європейські стерв’ятники.

вівторок, 7 квітня 2009 р.

Fútbol argentino: Збірна без паузи


Це скидалося на повернення казкового героя. Він прийшов щоб власноруч, як колись у Мексиці, повести Аргентину до перемоги на чемпіонаті світу. Якщо і поведе, то буде все не по-казковому, бо у буденному житті найцікавіше та найважливіше починається після фрази: «І вони жили довго та щасливо».


Дієго Армандо Марадона був видатним футболістом. Який з нього тренер, досі невідомо. Інформацію збираємо по крихтах. І кожен новий матч його збірної додає вражень та спостережень, що мають з часом вкластися у біль-менш цілісну картину.


Поразка у Болівії — болісний удар, з тих, що можуть краще за деякі перемоги допомогти зрештою піднятися на чемпіонську висоту. Але є у неї один історико- теоретичний аспект, що не дає спокою. Та спочатку слід сказати про висоту над рівнем моря.


Аргентина програла не тому, що матч відбувався у Ла-Пасі. Так, з тих, хто вийшов у стартовому складі господарів, Аріас, Ріверо, Леонель Рейєс, Рібейро, Да Роза, Абдон Рейєс, Торріко мають регулярний досвід гри на високогір’ї. І все-таки не варто забувати, що у самій Болівії їм доводиться підніматися та спускатися кілька разів на місяць. Адаптація потрібна не лише тим, хто «лізе вгору», а й тим, хто спускається з висоти до рівня моря. Чому ж тоді не говорити про це, коли Болівія програє на виїзді, а здіймати галас лише після кожної домашньої перемоги цієї команди?


Востаннє саме з рахунком 1:6 Аргентина програла 15 червня 1958 року збірній Чехословаччини. Та поразка змінила аргентинців, поклавши край епосі панування стилю під назвою La Nuestra…


Починалося все з британців. Вони заснували перші в Аргентині футбольні клуби, вони завезли до цієї країни ті цінності, що панували у британському футболі кінця дев’ятнадцятого століття.


А потім сталося те, завдяки чому футбольна Аргентина стала Аргентиною, яку ми знаємо зараз. Те, що було важливим та істотним у Британії, у Аргентині не мало значення. Чужий винахід аргентинці пропустили крізь себе і отримали гру, що нічого спільного з футболом британським не мала.


У бідних районах Буенос-Айреса пестили м’яч, фінтили, йшли на дриблінг. Тут поетизували футбол, зробили його чуттєвим. Атака, самовираження та імпровізація у ній стали культом і цінувалися чи не більше за перемогу. Так само, як у барах народжувалося танго, на вузьких, запилених вулицях набирав силу особливий аргентинський стиль гри у футбол. Стиль, що згодом гордо назвуть La Nuestra. Ось так просто, наш стиль. І у цьому «наш» — творчій геній нації, що не збиралася сліпо копіювати чуже.


Чуже та чужинці потрібні для іншого. Для критичного погляду на те, що здається тобі досконалим. Для перевірки твого стилю на вразливі місця.


Але з 1934 до 1951 року Аргентина не зіграла жодного матчу проти європейської збірної. Зрозуміло, що упродовж шести років цього періоду Європі було не до футболу. Та чи прагнули аргентинці цих зустрічей до та після війни? Радше «ні», аніж «так». Футбольна Аргентина залишилася наодинці з собою та своїм стилем. Розквіт національного чемпіонату зробив футбол улюбленим дитям країни, створив ідеальну атмосферу для самомилування.


За рік до шведського чемпіонату світу Аргентина захистила титул найкращої команди Південної Америки, забивши 25 м’ячів у 6 матчах. Лінія нападу — Корбатта, Маскіо, Анжелільйо, Сіворі, Крус — грала чарівно. Аргентинська збірна була готова повернутися на світову футбольну сцену.


Чому ж повернення вийшло таким жахливим? Одна з головних причин — втрата трьох із п’яти форвардів. У 1958-му Маскіо, Анжелільйо та Сіворі вже були гравцями збірної Італії. Гідної заміни не знайшли.


У Швеції аргентинці спочатку програли збірній ФРН 1:3, а потім з таким самим рахунком обіграли Північну Ірландію. У матчі з Чехословаччиною їм достатньо було зіграти внічию, аби вийти до чвертьфіналу.


«Ми звикли грати повільно, а вони все робили дуже швидко, — згадує Хосе Рамос Дельґадо, який був у заявці на турнір, але на поле не виходив. «Ми зрозуміли, що увесь світ залишив нас позаду, що ми не розвивалися синхронно з іншими. Європейці грали простіше, точніше. Ми добре працювали з м’ячем, але це не допомагало рухатися вперед».


Одна поразка змусила Аргентину відмовитися від «свого» стилю. «Почали шукати інших футболістів, здатних боротися більше, аніж грати».


Більше уваги почали приділяти захисту, аргентинські команди ставали дедалі жорсткішими. Дуелі за Міжконтинентальний Кубок між «Расингом» та «Селтіком», «Естудіантесом» та МЮ є найкращою ілюстрацією цієї зміни. Відтепер перемога була усім. Як ти її здобував, не мало особливого значення.
Саме успіхи «Естудіантеса», внутрішні та міжнародні, були «тріумфом нової ментальності». Жодна команда не уособлювала її так очевидно, як банда з Ла-Плати на чолі з Освальдо Субельдією.


Отже, вихід знайдено? Новий стиль забезпечить те, що не вдалося старому? Відповідь дав відбірний турнір до чемпіонату світу 1970 року. Аргентина на Мундіаль не потрапила. Часопис El Grafico проголосив аргентинську футбольну школу «жертвою революції, що сталася після приниження 1958 року».


У Аргентині почали ностальгувати за La Nuestra. Аргентині набрид «Естудіантес». Аргентині потрібна була команда, що знову б зробила футбол мистецтвом. Цією командою став «Ньюеллз Олд Бойз» Мігеля Антоніо Хуареса. Асистентом у Хуареса працював такий собі Сесар Луїс Менотті.


Коли Менотті очолив «Уракан», він виграв чемпіонат 1973 року з атакувальним, видовищним футболом. Наступного року Менотті призначили тренером збірної.
Історія перемоги цієї команди на домашньому чемпіонаті світу, як і новий тріумф, вже з антагоністом Менотті, Карлосом Білардо на чолі — окрема тема. Достатньо лише сказати, що від початку 1970-х до наших днів два погляди на футбол співіснують у Аргентині. У кожного є свої прапороносці.


Питання, що безпосередньо стосується сьогодення аргентинської збірної та поразки у Ла-Пасі — у чиєму таборі тренер Дієго Армандо Марадона?


Містичним чином поразка 1:6 знову змушує говорити про стиль, про манеру гри, про принципи її побудови, про значення «мистецтва» у цій грі.


І цього разу усе обертається навколо людини, котрої не було на полі у Ла-Пасі. Йдеться про Хуана Романа Рікельме…


Уперше по схемі 4-3-1-2 збірна Аргентини зіграла у 1966-му. Відтоді різні тренери використовували інші схеми (3-5-2 Білардо, 4-3-3 Бьєльса), але ця характерна тим, що саме у ній окремою цифрою виділена позиція, що у Аргентині має назву enganche.


Енґанче — це мозок, серце та душа команди. Це десятий номер. Це той, хто часто думає за інших, і той, за кого інші часто мають бігати. Його робота на полі — ліпити атаки. Дбайливо, точно, вишукано. Його паси — рухи дротика, що кладе один стібок за іншим і плете мереживо комбінації.


Рікельме саме такий футболіст. Він продовжує традиції одного з найвеличніших енґанче у історії футболу. Гравця, якого, здебільшого, не знає Європа. Гравця, котрий був кумиром Марадони і мало грав у збірній Білардо (хоч теж став чемпіоном світу-86), бо у того був Марадона. Гравця, котрий усю кар’єру відіграв у «Індепендьєнте» — Рікардо Бочині.


Іноді здається, що Бочині був більшою десяткою, більшим енґанче, аніж Марадона. Принаймні деякі фани «Індепендьєнте» стверджують, що Бочині був диригентом усього оркестру, а Марадона солістом.


Насправді обидві ці ролі парадоксальним чином переплетені у функціях енґанче. І у різних гравців може домінувати якась одна складова. Рікельме ближче до Бочині, аніж до Марадони. І Марадоні він у збірній не потрібен.


«Збірна відмовляється від паузи», — пролунало у одному з коментарів, коли стало зрозуміло, що тренер збірної приймає зречення Рікельме. У цій фразі — ключ до теоретичного аспекту поразки у Болівії. Про яку паузу йдеться? Не про тривале топтання на місці. А про паузу перед фінальним акордом у музичному творі, про момент, що передує кульмінації і є органічною частиною твору.


Коли з м’ячем такий гравець, як Рікельме, атака перетворюється на витвір мистецтва. Його пауза може бути скороминущою. І необхідною, бо її потребує логіка гри енґанче.


Марадона сказав, що у його збірній всі бігатимуть. Рікельме — не легкоатлет. Він обдарований футболіст, який звик до своєї швидкості. Небезпека у тому, що до цієї швидкості має пристосуватися вся команда і дуже багато може залежати лише від одного гравця. Така залежність від одного гравця була у збірній Білардо. Звали того гравця Дієго Армандо Марадона.


Дуже часто, коли дивишся, яким гравцем був той чи інший тренер, дивуєшся метаморфозі, зміні поглядів. Хоча насправді це не повинно дивувати. Тренер — окрема професія. Його рішення суттєво відрізняються від того, що доводилося робити на полі. Одне з перших рішень нового тренера збірної Аргентини — обрати певну манеру гри. Рікельме у цій грі був би стороннім тілом. І Рікельме вирішив піти.


Марадона вирішив, що його десяткою буде Мессі. І хотів, щоб той відбігав (прощавай, паузо) два матчі (один з них у Ла-Пасі) і у обох вів би гру команди. Не спрацювало. Не через Мессі.


У «Барсі» той теж звик до, по суті, одного плану гри. Різним може бути його виконання. Що значною мірою залежить від інтенсивності гри команди, від її роботи у відборі.


Саме це мав зауважити Марадона. Не факт, що аргентинці рухалися б набагато краще, якби грали не у Болівії.


Акцент на гру без паузи, пофантазуймо, може бути спробою поєднати найкращі традиції La Nuestra та футболу «Естудіантеса» кінця 1960-х початку 1970-х. Пресинг, тиск на суперника і ефектні вигадки найобдарованіших у одному флаконі.


Але у футболі, як і у житті, поривання до ідеалу дуже часто обмежене слабостями людей (навіть обдарованих). А якщо їх ще й має бути мінімум одинадцять…


Чи справді Марадона хоче звести докупи усі тактичні напрацювання кількох поколінь аргентинських тренерів? Навряд чи. І не лише тому, що поруч Білардо.


Завдання у Марадони інше. Виграти чемпіонат світу. І він взявся за справу без паузи. З натхненням, енергією та впевненістю, що по щучому велінню все буде так, як він захоче. Швидко, ще швидше, підганяє всіх Дієго Марадона. Є мета. Треба її досягти. Не зупинятися, не сумніватися. Уперше довелося зупинитися у Болівії.


У 1958 році Аргентина програла 1:6, бо рухалася занадто повільно. У 2009-му до такого ж сумного результату команда вже мчала повним ходом. Тоді сталася переоцінка стилю. Зараз у світі, в якому аргентинських гравців краде не лише збірна Італії, потрібно, на перший погляд, всього лише подумати про швидкість. Але результати цієї команди можуть мати важливий вплив на вибір стилю у майбутньому.

вівторок, 24 лютого 2009 р.

Sudamericano Sub20: Підсумки


Будь-який турнір має залишитися у пам’яті. Прикро, якщо згадати нічого, якщо після останніх матчів залишається тільки пошкодувати, що стільки часу пішло на якесь другорядне і другосортне змагання. На щастя, у молодіжному футболі так буває рідко. Особливо якщо йдеться про Південну Америку.


Чемпіонат континенту подарував кілька побачень з однією з найяскравіших команд останніх років. Вже цього має бути достатньо для того, щоб цей Sudamericano Sub-20 запам’ятався.


Болівія. 4 матчі: 0-0-4, 2:11


Турнір для двадцятирічних. Болівійці привезли кількох значно молодших футболістів. Тих, хто зможе зіграти і у наступному Sub-20. Вочевидь, зараз їм дають можливість призвичаїтися до атмосфери великого турніру, зрозуміти у матчах із дорослішими суперниками, чого саме не вистачає.


Для чого саме не вистачає? Не для перемоги у турнірі. Для іншого. Болівійцям потрібно рухатися крок за кроком. Покоління Ечеверрі, Санчеса та інших чудових футболістів пробилося колись на дорослий чемпіонат світу, але зараз метою має бути вихід на чемпіонат світу молодіжний.


Досягти цього болівійці прагнуть завдяки створенням досвідченого, наскільки це можливо у цьому віці, колективу. Загартованого, зокрема, і подібними, відверто невдалими, на перший погляд, виступами.


Болівія грала дуже старанно. Акуратний контроль м’яча, ретельна підготовка атак. Кожен грав намагався чітко виконувати своє завдання. Але все це було занадто м’яко. Бракувало швидкості, агресивності, іноді і жорсткості.


Загальне враження — павучки, які намагаються обплести живність значно більшого за себе розміру. А щоб це зробити треба бути хваткішими.


І ще одне спостереження. Цій команді не завадив би такий собі плеймейкер-бунтівник, який би додавав перцю цій не безталанній, але трохи ніяковій компанії.


Найкращий гравець: Алекс Арансібія. Усе логічно. Роботи у воротаря було найбільше за всіх. І впорався він з нею добре.


Перу. 4 матчі: 0-0-4, 3-8


У перуанців такий лідер-розбишака є. Реймонд Манко. Але не було команди. Вже після турніру у цьому звинуватили тренера Ектора Чумпітаса. Проблема не в тому, що не було «єдиного колективу».


Розрізненою, подрібненою на шматочки виглядала гра перуанців. Саме це завадило перуанцям хоч би раз зачепитися за результат. Тричі програвали мінімально, за різним сценарієм, але таки програвали. Окремих спалахів натхнення не вистачило. І це важлива характеристика турніру в цілому. Для успіху, індивідуальне вміння мало тісно переплестися з командним.


Найкращий гравець: Луїс Трухійо. Цікавий лівий захисник, з хорошим ударом.


Аргентина. 9 матчів: 1-5-3, 10-13


А у Аргентини нічого окрім кількох яскравих індивідуальностей не було. Трагедія навіть не в тому, що чинний чемпіон світу не їде на черговий чемпіонат і не захищатиме свій титул. Зрештою, вигравали цей титул зовсім інші футболісти.


Страшно те, що Аргентина зганьбилася у найгірший з усіх можливих способів. Видайкала у долі місце у фінальній групі, щоб там показати, що анічогісінько матчі першого етапу їх не навчили.


Буває, що сильна команда розподіляє сили, відкладає найкраще на потім, на матчі, які справді все вирішують. І у це хотілося вірити. Навіть власні очі, здавалося, дурять. Ось-ось, жевріла надія, вони заграють. Адже Аргентина — це школа. На жаль, цього разу на Sub-20 приїхали безпідставно самовпевнені учні цієї школи.


Цікаво те, що кожен з них окремо, цілком здатен успішно відіграти не один рік, що у клубах, що навіть у першій збірній. Бо самовпевненість з них швидко виб’ють. А от їхній спільний виступ був нескінченним жахом.


Найкращий гравець: Хто хоч щось робив і зберіг хоч якісь крихти гідності? Едуардо Сальвіо та, фрагментами, Леандро Веласкес.


Уругвай. 9 матчів: 6-1-2, 21-16.


Та сама найяскравіша команда турніру. Саме команда. Чемпіонами вони не стали, бо, таке враження, самі не розуміли на що здатні і цілком вдовольнилися виходом на чемпіонат світу.


Дієго Агірре отримав у розпорядження справжній скарб. Він міг спокійно варіювати склад, займатися якою завгодно ротацією, а гра залишалася такою ж свіжою, потужною та чарівною. У 1920-х уругвайці дивували Європу великою командою, що демонструвала свій, неповторний стиль, який виплекала на Батьківщині і з яким виграла дві Олімпіади поспіль та перший чемпіонат світу.


Дуже довго Уругвай чекає на нове покоління чарівників. У час, коли чимось здивувати важко, язик не повертається проголосити, що це воно. Занадто це буде пафосно. Але це може бути покоління, вплив якого вимірюватиметься не лише турнірними здобутками. У цій команді є щось особливе. Цього достатньо щоб подякувати їй за цей турнір.


Найкращий гравець: Навіть якщо назвати всіх, буде замало.


Бразилія. 9 матчів: 6-1-2, 15-6.


Бразилія стала чемпіоном, бо це була мета номер один, два, три і так далі. Якби їм було потрібно щось інше, вони б пропустили більше.


Збалансована, потужна команда, у якій, на щастя, було замало бацил Дунги. Бразильці вміло поєднали гру на результат (тактичний вишкіл) з демонстрацією свого репертуару фінтів та трюків.


Показовим був другий матч з Уругваєм. Саме він, хоча це був лише початок другого етапу, і визначив чемпіона. Бразильці класично позбавили суперника простору, не втрачали концентрації і чітко використовували свої шанси.


Найкращий гравець: Мабуть таки Дуглас Коста. Якраз його гра була найчистішим зліпком з гри усієї команди.


Венесуела. 9 матчів: 3-4-2, 11-12


У господарів турніру теж була мета. Потрапити на чемпіонат світу. Венесуельці до Єгипту їдуть, тож можуть вважати себе ледь не чемпіонами. Насамперед, через те, що, як і перша збірна, забули про комплекси. Це вже не слабенька збірна з країни, у якій спорт номер один — бейсбол.


Венесуельцям може ще бракує витонченості, але у них достатньо впевненості та затятості, щоб покластися на свої швидкість та наполегливість.


Як і уругвайці господарі турніру покладалися на схему 4-4-2, але їхня інтерпретація була більш класичною, без частих змін позицій, більш вертикальною. Водночас, венесуельці доводили, що прямота ліній не завжди прямолінійність.


Найкращий гравець: Хосе Рондон. З тих гравців, про яких у Англії кажуть: Would walk through a brick wall. Та ще й з м’ячем не на «Ви».


Колумбія. 9 матчів: 3-3-3, 10-10


Цифри для любителів цілковитої гармонії. Але у футболі це трактують інакше. Гру колумбійці справді прагнули демонструвати гармонійну. Коли вдавалося, було дуже симпатично.


Не вистачило зухвалості. Бажання кинути супернику серйозніший, аніж на просте змагання у володінні футбольними тонкощами, виклик. Може насправді команда і не була на це здатна. Хоча потенціал гравців свідчить про інше.


До того ж, багато хто з них приїхав на турнір із солідним досвідом виступів у перших командах своїх клубів. Підстав говорити про боязкість немає.


І все ж, у ключових епізодах вирішальних матчів колумбійці з надмірною легкістю віддавали все в руки суперників. Особливо небезпечно це було робити вже у першому матчі фінального турніру проти венесуельців.


Гра Колумбії давалася. Та варто було лише трохи поступитися територією, як венесуельці зім’яли редути суперника.


Еквадор. 4 матчі. 1-3-0, 4-3


Їхати з турніру без жодної поразки, але й без виконаного завдання прикро. Ще гірше, коли додому тебе відправив безжальний жереб, якому все одно як ти грав, і наскільки заслужив цей ранній від’їзд.


Якби тільки не травмувався Фідель Мартінес. Без нього гра еквадорців не стала менш продуманою та солідною, але втратила у іншому. Непередбачуваності, варіативності, гостроті.


Ретельна підготовка, як сказали б шахісти, «у кабінетній тиші» відчувалася з першого матчу. Ніщо не залишилося без уваги. Ледь не у кожній ігровій ситуації у еквадорців був готовий план дій. Їх нелегко було спантеличити, змусити відбиватися наосліп. (Блискуче зіграла пара центральних захисників Кастро – Мендес).


Сліпим був лише жереб, який відправив їх додому.


Найкращий гравець: Фідель Мартінес.


Парагвай. 9 матчів. 4-3-2, 15-10.


Мимохіть, у грі парагвайської молодіжки шукаєш спільне з першою командою. Ось, наприклад, центральний захисник Рональд Хут. Йде у боротьбу за м’яч — іскри на всі боки. Але достатньо було одного лише погляду на енґанче Ніколаса Мартінеса, щоб зрозуміти, що це покоління парагвайських футболістів здатне добувати вогонь гри не лише первісним способом.


Парагвай більше, аніж якась інша команда поставав у різних поличчях. Не завжди виходило переконливо. Коли ж гра йшла, по-новому розкривалися ті, хто до цієї пори ховався десь на задвірку, як це було з Альдо Паньяґуа у другому матчі проти Уругваю.


Найкращий гравець: Ніколас Мартінес.


Чилі. 4 матчі. 1-0-3, 5-7.


Nada.

вівторок, 3 лютого 2009 р.

Sudamericano Sub20: Brazil - Argentina, Uruguay - Colombia


Бразилія – Аргентина 2:0, Уругвай – Колумбія 2:1



Коли дивишся на таке поле з певної відстані, можна навіть подумати: «Ніби нормальне». Наскільки все погано, відчуваєш лише, коли починаєш грати. Заспокоювати себе тим, що умови однакові для всіх — єдина відмовка у цьому випадку. Але ця однаковість не означає, що кожен із суперників здатен зіграти, як вміє та хоче попри негоду.


Те, що саме грати на полі стадіону у Матурині неможливо, стало зрозуміло вже на шостій хвилині першого матчу. Міні-повінь. Обіграти хоч усіх суперників заразом, здавалося, буде легше, аніж обіграти хоч одну калюжу.
Венесуельський дощ повернув чотири команди, повні технічних виконавців, до тих печерних часів, коли запустити м’яч у небо треба було лише тому, що по землі він не прокотився б і метру.


У першому матчі дня трохи швидше до нових умов призвичаювалися аргентинці. Але був один важливий нюанс. Половина, на якій вони захищалися у першому таймі, увібрала значно більше води, особливо на правому фланзі. Тож бразильцям атакувати було дещо важче. Особливо, коли аргентинці (нарешті!) діяли командно, енергійно та завзято. Змушували суперника фолити і створювали моменти після стандартів.


Не менш завзято взялася за роботу і суддівська бригада. Не зарахували чистий гол аргентинців у першому таймі, призначили пенальті на користь бразильців у другому, і відмовили у цьому щасті аргентинцям. Відігруватися за таких умов важко і без зайвого тягаря суддівських помилок, найголовніша з яких — проведення матчу у цьому болоті.
Колумбійці та уругвайці забивали тільки після навісних подач. Інакше це зробити було неможливо. Чарльз Ріп сяяв би від щастя. Такої кількості лонг-боллів він не бачив навіть у найприємніших своїх снах.


Уругвайці у першому таймі ледь не влаштували операцію «буря у болоті» після того, як Мехія зламав їхнього голкіпера. Мститися прагнули всі. Особливо смачно упіймав маленького колумбійця Аґірреґаррай.


«Містеру Хайду» не дала вилізти назовні перерва. Тренер заспокоїв, і цього було достатньо. Адже пояснювати, як саме атакувати, потреби не було. Це вже зробила погода. Замість ніг суперника уругвайці зосередилися на швидкому довозі м’яча до штрафного майданчика. І вчетверте на турнірі виграли матч, у якому поступалися в рахунку.

четвер, 29 січня 2009 р.

Sudamericano Sub20: Останні матчі першого етапу


Чилі – Болівія 2:0, Болівія – Парагвай 1:5


Кожен, хто у дитинстві виходив на матч, і бачив у складі суперника волохатих монстрів, котрі народилися «після серпня», зрозуміє, як себе почували болівійці на цьому турнірі.


Але вони свідомо привезли на турнір кількох значно молодших футболістів. Кращого досвіду, аніж цей, вони б ніде не отримали.


Болівійці грали напрочуд старанно. Зрозуміло, що цього часто було замало, і «дорослі» розривали захист Болівії немов гігант, котрий навіть не помічає мотузок, що накидають на нього ліліпути. Але ці «ліліпути» показали, що вже багато знають, і якщо їм справді поки бракує сили та витривалості для протистояння старшим суперникам, то це все прийде, а тактичний вишкіл, він вже є, і навряд чи легко вивітриться з їхніх голів.


Доводилося багато захищатися, тож чимало роботи було у Алекса Аренсібії і виконував він її так, що може претендувати на звання найкращого голкіпера турніру.



Бразилія – Чилі 2:0, Парагвай – Чилі 2:1


Просто не чесно було б очікувати, що після Вільянуеви, Алексіса Санчеса, Матіаса Фернадеса, Моралеса, Орелльяни, Меделя, Відаля у чилійців одразу ж з’явиться ще одна порція талантів. І все одно надія жевріла.


Але коли у вирішальних матчах команда не знаходить вагомих аргументів, і нічого окрім такої-сякої дисципліни за душею не має, четверте місце у групі є цілком закономірним результатом. Навіть не скажеш, хто у цій команді був яскравішим за інших.



Аргентина – Еквадор 2:2, Венесуела – Колумбія 1:1


Що за останній тур! Спочатку Аргентина чесно намагалася грати краще, аніж у попередніх матчах і навіть не пропустила у перші три хвилини. Хоча могла пропустити на сьомій.


Уперше на турнірі, аргентинці відкрили рахунок. А потім гру потроху почали прибирати до рук еквадорці. Причому Хуліо Росеро дуже добре використав заміни.
По перерві замість потужного Де Хесуса випустив на фланг Ґевару.


І у цьому матчі Еквадор грав без Фіделя Мартінеса, тож тривав пошук адекватної заміни. Майк Родрігес отримав більше часу для того, щоб себе проявити, але на флангах він діяв не так переконливо, як Мартінес, а для Еквадору хороша флангова гра — один з козирів.


Парадоксальна на перший погляд заміна (залишається на лаві центрфорвард) спрацювала якнайкраще. Ґевара почав «прасувати» лівий фланг оборони суперника, Родрігес грав де йому зручніше, у центрі, і роздавав передачі у всіх напрямках, активності ж Рохаса вистачало на трьох.


Коли ж еквадорці не використали кілька чудових моментів, створених завдяки цій заміні, Росеро «використав» інший «таран». І Ананґоно забив за п’ять хвилин після виходу на поле.


Це мав бути переможний м’яч. Аргентина мала отримати те, що заслужила, тобто нічого, і поїхати додому. Натомість вони одразу ж зрівняли рахунок і знову вислизнули неушкодженими.


Таким чином, у другому матчі нічия 2:2 виводила далі обидві команди. Закралася підозра, що колумбійці та господарі турніру спокійненько «розпишуть» необхідний результат. Якби ж то! Гра на три результати. У диму битви не було коли займатися математикою. Колумбійці своїми ударами ледь не зламали штанги, а потім, вже у другому таймі, коли суперник був попереду, вдалися до хитріших засобів.


На поле вийшов Крістіан Мехія. А коли це дияволеня падає у штрафному, розібратися, симулював він чи справді отримав по ногах, не зміг би і Колліна після десятка повторів. Один пенальті «імені Мехії» Насаріт забив.


Другий арбітр призначив за кілька секунд до фінального свистка. Останній удар матчу. Заб’є Насаріт знову, Колумбія вийде сама і проведе далі Еквадор.


Насаріт не витримав напруги. Кволий розбіг, кволий удар, Ромо пенальті парирує, Венесуела проходить, а у Колумбії та Еквадору абсолютно всі показники однакові.


Потім було спеціальне засідання керівництва КОНМЕБОЛ. Історичне рішення відмовитися від жеребу і дозволити зіграти у наступній стадії обом командам. Організатори турніру погодилися провести додаткові матчі і швиденько переробили календар.


Та ні…Це вже, мабуть, наснилося під ранок. Бо дуже хотілося, щоб далі грали ті, хто цього справді прагнув.


На прес-конференції кинули жереб. Пощастило Колумбії.

понеділок, 26 січня 2009 р.

Sudamericano Sub20: Група А (п'ятниця, неділя) та Уругвай - Парагвай


Колумбія – Еквадор 0:0


Еквадорці грали без Фіделя Мартінеса. Відсутність «команданте» послабила налагоджену систему гри в атаці. Мартінеса не зуміли замінити ані Ґерреро (не вистачає класу), ані Родрігес (хоч і відіграв цілий тайм, лише у першій його третині обидві команди не так очевидно дбали лише про захист власних воріт, тож у Майка було замало можливостей вплинути на хід гри).


Колумбійці максимально серйозно поставилися до суперника і насамперед намагалися зв’язати його у центрі поля. Еквадор, відповідно, менше контролював м’яч, рідше йшли вперед флангові захисники. Під тиском у центрі еквадорці намагалися використовувати довгі передачі, але без особливого успіху.


Водночас довгі передачі та безадресні навіси псували атаки колумбійців, тільки-но вони перебиралися за центральну лінію після як завжди ретельної, але надто повільної підготовки до наступу. Еквадорці встигали відтягнутися і зайняти оборону.



Аргентина – Перу 2:1, Колумбія – Аргентина 2:2


Відкритішим вийшов матч колумбійців з аргентинськими піжонами-мажорами. Аргентинська молодіжка — дивовижна команда. Так, вони талановиті, так, вони індивідуально переважають багатьох суперників, але які ж вони нехлюї. У трьох матчах поспіль пропускати ще «у роздягальні» — ознака занадто самовпевненої купки індивідуумів. На футбольну команду, що хоче здобувати титули, це не схоже. Зі справжнім бажанням грають поки що лише Сальвіо та Веласкес.


Можливо, аргентинці були впевнені, що перший етап пройдуть без проблем, і вже у фінальній частині заграють інакше. Але доведеться грати «інакше» вже проти Еквадору.


У цій групі чотири команди набрали по 5 очок і у вівторок у матчах між собою мають розіграти три путівки до наступного етапу.


Колумбійці у матчі з Аргентиною нарешті налагодили взаємодію на швидкості, і у другому таймі вже за рахунку 2:2 саме вони були ближчими до перемоги.



Уругвай – Парагвай 4:2


«Нестямне насичення красою», — казав Хуан Рамон Хіменес про поезію. Те саме поки що можна повторювати після кожного матчу уругвайців. Вони не просто шукають поезію гри самі. Вони немов запрошують суперника до спільного пошуку. (І цим дуже нагадують «Рівер Плейт» (уругвайський) іншого Хуана Рамона – Карраско, команду, що була окрасою останніх чемпіонатів Уругваю).


Парагвай прийняв запрошення і у першому таймі навіть переважав суперника. Позбавлені необхідності щосекунди думати про захист парагвайці захопилися грою, і виходило у них все дуже непогано.


Уругвай, в свою чергу, якось спокійно сприймав невдачі, неспроможність нав’язати супернику свою гру. Те, що у першому таймі могло видатися відлученістю від бажання перемогти (адже шість очок вже є і можна не хвилюватися), насправді виявилося спокоєм, впертістю впевненої у собі команди, що терпляче чекала свого часу.


Два м’ячі після стандартів прирекли Парагвай на поразку значно менше, аніж дивне рішення Адріана Корії поміняти Ніколаса Мартінеса. Після цього парагвайцям просто нічим було відповісти на вишукані атаки суперника.

четвер, 22 січня 2009 р.

Sudamericano Sub-20: Colombia - Peru, Venezuela - Ecuador


Колумбія – Перу 1:0


Поки що найбільш прісний та стерильний матч турніру. Поразка у першому матчі не спонукала перуанців на активнішу гру у наступній зустрічі. Воротар колумбійців вперше торкнувся м’яча на двадцять четвертій хвилині.



М’яч, відтак, був приватною власністю колумбійців, які, щоправда, поводилися, як господар авто, котрий ретельно миє його двічі на день, але нікуди не їздить.
Дуже довго атаки колумбійців починалися детальною «підготовкою» у центрі, і нею ж і закінчувалися.


«Руку допомоги» простягнув супернику Села, і лише після цього збірній Колумбії вдалося провести кілька проникливих атак.


У другому таймі перуанці заграли активніше не після подвійної заміни у перерві, а… після вилучення Самбрано. Що у першому, що у другому матчі збірна Перу починає грати більш-менш добре тільки тоді, коли проблем вже занадто багато. Та й спроби їх вирішити недостатньо переконливі.


Колумбійці мають додати у швидкості біля штрафного майданчика суперників, аби сподіватися на вихід до чемпіонату світу. Бо зараз все виходить точнісінько як це буває у першої збірної, багато кружляння коло та навколо, а результат (кількість забитих м’ячів) — сором’язливо сховати і нікому не показувати.



Венесуела – Еквадор 0:0



Дивно, що у першому матчі дня був хоч один забитий м’яч. Неймовірно, незбагненно, за межею розуміння те, що у цій грі ніхто нічого не забив.



Еквадор знову дуже добре атакував. Структура гри команди настільки прозора та виразна, що можна заплющити очі, слухати лише прізвища гравців і «бачити», як розвивається атака. Але на відміну від матчу з перуанцями не вистачило хоч би одного завершального удару. Бувало, що м’яч очманіло літав штрафним майданчиком і завжди примудрявся обрати будь-який маршрут окрім одного — до сітки воріт.



Венесуельці атакували надзвичайно милим нахрапом. Як і у грі з Аргентиною, вони іноді ставали жертвами власної метушні. Хоча й при цьому добряче попсували нерви захисникам та голкіперу суперників.

середу, 21 січня 2009 р.

Sudamericano Sub-20: Bolivia - Uruguay, Brazil - Paraguay


Уругвай – Болівія 2:0


Молодь, що бере приклад з дорослих, залежно від прикладу або чудова штука, або ж… У випадку з уругвайською молодіжкою саме те, що треба. Постійно згадувався матч перших збірних у відбірному циклі чемпіонату світу.


З перших хвилин шалені флангові атаки уругвайців. Болівійці тримаються скільки стає сил. Навіть у перші 15 хвилин ведуть змістовну, цікаву контргру. Виникає відчуття, що попереду неперевершений обмін ударами. Зрештою, якомога більше ударів намагається завдати один суперник, інший досить грамотно захищається, і все ж здається, що довго не протримається.


Перший тайм протримався, бо коли під цим тиском прогинався і тріщав захист, елегантно поспішав на порятунок голкіпер Алекс Арансібья.


У другому пролімна батарея уругвайців запрацювала знову, але зразково-показова флангова атака дала результат, лише коли болівійці наважилися вибратися із шанців.
Якщо вже вилізли, та ще й пропустили, то довелося активізуватися. Щоправда, за увесь матч болівійці так жодного разу і не пробили з меж штрафного майданчика. Теж, до речі, наслідували приклад попередніх поколінь. Але своїх Ечеверрі та Санчеса не знайшлося. Здалеку так ніхто і не забив. У болівійців.


А уругвайці і на це здатні. Ніколас Лодейро вкотре довів, що йому все одно якою ногою бити.



Бразилія – Парагвай 1:1


Швидко забитий м’яч може суттєво вплинути не лише на плани того, хто пропустив. Після диво-удару Валтера бразильці цілком могли заграти спокійніше. Але принаймні до тридцятої хвилини Бразилія продовжувала творити зусиллями Дентінью, Ренана Олівейри та Дугласа Кости. Трохи стриманіше зіграли останню третину тайму.


У другому вже згадана трійця фрагментами переконувала, що у цій молодіжці ще замало «європейського духу» для того, щоб бути копією команди Дунги. Валтеру створили достатньо моментів для хет-трику. Тільки от він вперто відмовлявся від бомбардирських лаврів.


Добре зіграв центр півзахисту бразильців. Дуглас Коста та Ренан Олівейра були пульсом та нервом гри. Відбір, початок атак, загострення — увесь необхідний асортимент навичок вони могли запропонувати у якісному виконанні.


Парагвай у атаці покладався хіба що на талант Ніколаса Мартінеса. Як би він не бачив поле, який би пас не міг віддати, шанси бодай на нічию були мізерними. Аж доки парагвайці не розіграли геометрично вивірену триходівку.


Цілком можливо, що Парагвай у цьому матчі робив ставку на нічию, а проти інших суперників зіграє динамічніше та агресивніше. Але у першому матчі парагвайська молодь нічим не натякнула на те, що готова наслідувати приклад старших товаришів, котрі з солідним відривом лідирують у боротьбі за путівку на першість світу.

вівторок, 20 січня 2009 р.

Sudamericano Sub-20: Ecuador - Peru, Venezuela - Argentina


Еквадор – Перу 2:1


З усіх учасників турніру збірна Еквадору чи не єдина повністю відмовилася від закордонних товариських матчів і обмежилася поєдинками з місцевими клубами.

Щобільше, ніхто з тренерського штабу команди не вивчав майбутніх суперників. Наставники вирішили, що значно важливіше спокійно підготувати своїх гравців, а суперники… А що суперники? З ними Еквадор грав на Панамериканських Іграх-2007, на яких здобув золото футбольного турніру, за два роки переможний склад суттєво не змінювався, тож ставка — на зіграність, що, на думку тренерів, не потребувала додаткової серйозної перевірки.


І у першому матчі саме кращий рівень командної взаємодії допоміг еквадорцям здолати збірну Перу, яка вийшла на поле без одного зі своїх лідерів, травмованого Ісмодеса. Замість вивчати суперників, еквадорці вивчили себе. Настільки досконально, що забивали ледь не на автоматі. А от перуанцям якраз знадобився час, вже у бойових умовах, розібратися що і як працює у суперників.


Гру в атаці у еквадорців робила четвірка (Мартінес, Монтеро, Рохас, Де Хесус) швидкісних, технічних футболістів, котрі постійними переміщеннями заплутували ведмедкуватих, на перших хвилинах, центральних захисників збірної Перу.


Лише після двох болісних ударів перуанці почали рейди на половину поля суперника. Враження від цих спроб залишилися неоднозначні. У перуанців є технічні, яскраві футболісти, але вкрай рідко вдавалося об’єднати їхні зусилля у щось схоже на командну гру.


У другому таймі гра балансувала між «динамічною рівновагою» та спробами перуанців запускати м’яч у боротьбу до штрафного майданчика, що і дозволило створити найгостріший момент у другому таймі.


Еквадор постав значно організованішою командою, кращою була взаємодія між лініями, і в атаці, і в захисті. Перуанці грали сплесками, але проти суперника, який добре вивчив себе, перуанцям якраз забракло впевненості у своїх аргументах.



Венесуела – Аргентина 1:1


«Нас не зрозуміють, якщо ми виграємо титул і не покажемо красивої гри», — запевняв напередодні чемпіонату тренер аргентинців Серхіо Батіста.


Після дебютного матчу не зрозуміло ось що: яку гру намагалася показати Аргентина?


Зрозуміло, що командам маленьким (навіть якщо вони, як зараз Венесуела, приймають турнір) буває простіше підготуватися до турніру, бо планка очікувань традиційно є вищою для грандів. І оцінюють грандів за іншими критеріями, вимогливіше, суворіше.


За цією шкалою Аргентина матч якщо не провалила, то була від цього на відстані кількох кроків. Якби венесуельцям вдалося краще вгамувати свої емоції і зіграти у деяких епізодах не лише на адреналіні, підсумок міг би бути для аргентинців сумним.
Монотонні атаки, яким хоч якось намагався додати яскравих фарб тільки Едуардо Сальвіо, нагадували повторення завченого тексту, суть якого осягнути не вистачило часу.


Нервово, не впевнено грав центр півзахисту, де не вистачало Сукуліні. Саме тут можна було згенерувати гру, дати необхідний імпульс атакам, але Бенітес з Бенавідесом не впоралися з цією роботою.


Венесуельці у всіх вікових категоріях вже не перший рік демонструють прагнення одужати від давньої хвороби південноамериканських футбольних «карликів» — надмірної поваги до грандів. Не дивує і те, що тільки у венесуельців молодіжку очолює тренер першої збірної. Він уже з цього віку вчить їх максимально розкривати свій потенціал. Так, він ще обмеженіший за аргентинський чи бразильський, але іноді буває цікавіше стежити за щирими спробами венесуельців стрибнути вище голови, аніж за повзанням народжених літати аргентинців.