суботу, 9 серпня 2008 р.

English Football League: Groundhog Club


Today is gonna be the day


Переповнений стадіон тремтів від нетерпіння. Встояти на місці було неможливо. Нервові підстрибування, схожі на якийсь дивний, малозрозумілий ритуал, первісні вигуки, що народжувалися десь у потаємних куточках єства. Насправді ці вигуки мали бути словами пісні. Пісні, яку у «Рочдейлі» вирішили зіграти спеціально перед цим матчем. На стадіоні «Спотленд» гримів твір Ноела Ґаллахера — Wonderwall. Бо це мав бути день, що міг змінити новітню та не дуже історію «Рочдейла». Цього дня команда Кіта Хілла грала другий матч півфіналу плей-офф проти «Дарлінгтона». Цього дня мало стати зрозуміло не лише те, чи зіграє «Рочдейл» на новому «Уемблі», а й те, чи зробить команда все, що від неї залежить, аби з «Рочдейлом» хоч щось нарешті сталося.


And all the roads we have to walk are winding


Футбольний клуб, здатний проіснувати трохи більше кількох років, у Рочдейлі створили з третьої спроби (у 1907-му). Це, звичайно, не Віґан з його п’ятьма «підходами до снаряду», але двох невдач було достатньо, аби засумніватися у футбольності маленького містечка у Ланкаширі. (Зараз Рочдейл є частиною території, що зветься Greater Manchester). Спочатку «Дейл» грав у Lancashire Combination і виграв цю лігу у 1911 році. Здобуття титулу здалося керівництву клубу достатньою підставою для подання заявки на членство у Футбольній Лізі. У ті часи клуби-члени Ліги голосуванням визначали, хто з кандидатів приєднається до вже авторитетної організації. «Рочдейл» отримав лише один голос. Розчарований президент клубу Херберт Хопкінсон почав вимагати створення третього дивізіону Футбольної Ліги, але особливого ентузіазму ця ідея тоді не викликала.


Розширюватися боси Ліги вирішили вже після Першої світової війни і, зрозуміло, що «Рочдейл» знову був серед кандидатів на шість вакантних місць. Семи голосів виявилося недостатньо. «Рочдейлу» довелося почекати ще два роки, аби стати повноправним членом Ліги і у першому своєму матчі у третьому дивізіоні здолати «Аккрінгтон Стенлі» (6:3).


Подальше життя-буття клубу було вже більш прозаїчним. Коли у 1950-х створювали четвертий дивізіон (з двох секцій – північної та південної – дивізіону третього) «Дейл» мужньо, завдяки кращому співвідношенню забитих та пропущених м’ячів, втримався у першій десятці і грав у сезоні 1958/59 грав у третьому дивізіоні. І успішно з нього вилетів.


У 1969 році сталося диво. «Рочдейл» повернувся до третього дивізіону під керівництвом Боба Стоко. У 1974-му команда звідти вилетіла і…І все. «Рочдейл» став клубом з яким нічого не відбувається, клубом, що ось вже 34 роки грає у найнижчому дивізіоні англійської Футбольної Ліги.


And all the lights that lead us there are blinding


Зараз, на старті нового сезону, кожен уболівальник (йдеться не про Прем’єр-Фігу, а про ті дивізіони, де мріяти можуть шанувальники більш, аніж трьох з половиною претендентів на титул) потай чи не дуже, мріє про те, що все ж таки цього разу його команда відсвяткує успіх. Фани «Рочдейла» навряд чи чимось відрізняються від цих мрійників. Тільки у своїх мріях ніхто з них, мабуть, не зізнається навіть собі самому, бо за ці 34 роки не так щоб вже й зовсім нічого не відбувалося. У «Рочдейла» були шанси піднятися вище. Як, зокрема, цієї весни. Після перемоги над «Дарлінгтоном» у серії пенальті «Дейл» поїхав на «Уемблі», двічі виходив вперед у фіналі, і програв цей фінал «Стокпорту». Чи варто переповідати інші історії невдач? Програш фіналу на «Уемблі», чи поразка у півфіналі плей-офф — яка різниця, у якій спосіб доля змушувала «Рочдейл» змиритися з черговим сезоном у дивізіоні, який можна було перейменовувати на честь клубу.


Краще згадати про неймовірний порятунок 1980-го. «Рочдейл» посів останнє місце у четвертому дивізіоні. Автоматичного вильоту тоді не було. За традицією, долю місця у Футбольній Лізі вирішували голосуванням. «Рочдейл» набрав на один голос більше за «Алтрінчем». Що у цьому неймовірного? Представник «Ґрімсбі» не з’явився на засіданні взагалі. Представник «Лутона» через пробки приїхав запізно. Обидва мали проголосувати за «Алтрінчем».


There are many things that I would like to say to you


У Рочдейлі українця насамперед може здивувати Львівський міст. Зведений над залишками річечки зовсім не як згадка про те, що у львівської команди визначне досягнення теж випало на 1969 рік, а всього лише як символ побратимства Рочдейла та Львова. Аби роздивитися центр Рочдейла, достатньо хвилин двадцяти. І це якщо рухатися дуже повільно і робити вигляд, що цей центр нічим не відрізняється від центрів інших маленьких індустріальних містечок Ланкашира. Так, можна подивитися на симпатичну будівлю мерії, так, можна спробувати вслухатися у спокій провінційного англійського містечка і переконатися, що навіть у такій глушині невід’ємною частиною краєвиду є мінарет мечеті.


Але все ж найпривабливішою у Рочдейлі є дорога на стадіон. Не через мальовничість краєвидів, бо щодалі від центру вулиці стають менш презентабельними. Привабливим цей шлях робить саме наближення до «Спотленду», очікування того, що зовсім скоро побачиш ліхтарі, а потім гулькнеш у типову англійську вуличку і опинишся просто-таки віч-на-віч з мрією. Повториш роками освячений ритуал підготовки до матчу (атмосфера у пабі напрочуд дружня та спокійна), заплатиш безпосередньо на вході, і за кілька кроків опинишся на терасі за воротами.


Після трагедії на «Хіллсборо» замість того, щоб покарати злочинців-поліцейських та клуби, які плювати хотіли на стан своїх арен, звіт судді Тейлора, який розслідував причини шеффілдської трагедії, спотворили, аби заборонити, принаймні у елітному дивізіоні, ось такі тераси як на «Спотленді». Тепер у «вищому футбольному світі» треба сидіти. Захочеш встати раз, другий, можуть іноді і зі стадіону за це вивести.


(I don’t believe that anybody feels the way I do about you now)


На «Спотленді» стояти можна. Навіть необхідно. Щоб якнайкраще прожити матч разом з уболівальниками «Рочдейла». Вони вже давно стали фаталістами, вони навіть скиглять та лаються лінивенько, за звичкою. Їхні надії довго не живуть, вони впевнені, що Доля обов’язково утне якусь капость (чи, як у 1980-му, допоможе) аби тільки «Дейл» залишався там, де він є.


І все одно вони йдуть на «Спотленд». Вони піддають себе тортурам, які важко зрозуміти шанувальникам «Сельсі» чи «Мансестель Юнайтед». Але у Рочдейлі розуміють і знають навіщо все це. Це — їхній клуб, частина їхнього міста, їхньої душі. Їх небагато, але ніхто з них не хоче розірвати цей зв’язок. Навіть якщо це зв’язок з клубом, з яким вже 34 роки нічого не відбувається, і на стадіоні якого краще грати перед матчем не Wonderwall, a I got you babe.


P.S. And after all you are my wonderwall