U17 World Cup: Англія, ПАР

Усе було «за підручником». Англія вилітала з чемпіонату світу й у ефірі почався плач про «відставання на кілька років». У ролі голосільниці виступив Адам Вьорґо, але це міг бути хто завгодно із колишніх футболістів. «Ми не так тренуємося, не так відновлюємося, не так граємо». «Треба вчитися у прогресивної (далі йде назва країни, що на цей момент є чемпіоном світу)». Цей стогін лине над островом не один рік. Іноді здається, що англійці підсвідомо жадають програвати, щоб знову запустити таку звичну платівку. Без неї ніяк. Перемоги збірних декого з англійців дратують, тому їх краще не помічати.

А от коли збірна, нехай і Ю17, не може вийти з групи на чемпіонаті світу, ось тоді настає зірковий час експертів та аналітиків. Те, що більшість із них робила на полі, тепер видається анахронізмом. І добре б якби дефініції залишалися однаковими. Залежно від того, хто царює у футбольному світі змінюються й вимоги до власної команди.

У таких випадках важливо знати чого вимагав від футболістів тренер збірної. Яким було його бачення завдань та мети. Вже після турніру Ніл Дьюсніп розповів: «Наша програма розвитку футболістів передбачає, що ми маємо готувати їх якнайкраще, щоб вони змогли зробити наступний крок і грати за першу збірну. Наші футболісти були чудовими учнями й уважно вислуховували усі наші ідеї та намагалися їх втілювати на полі. На жаль, футбольні боги були не на нашому боці».

Враження безпосередньо від гри Англії на Мундіалі будуть десь посередині між вереском про «відставання» та банальним «не пощастило». Після першого тайму матчу з Бразилією закортіло порівняти зроблені за ці 45 хвилин нотатки з аналогічними записами з матчу Англія – Гвінея. Одразу впала в око тотожність висновків. У обох матчах англійці старанно контролювали м’яч, акуратно переводили його з однієї зони до іншої. Бракувало вирішального прискорення, зміни швидкості, що застала б зненацька оборону суперника. Динаміки для прориву не було ані у центрі, ані на флангах. Темп залежав лише від маневрів Маркуса Едвардса.

У обох матчах гра у нападі поліпшувалася одразу по перерві. Краще обирали позиції інші футболісти групи атаки, точніше та швидше рухався м’яч. У першому турі цього вистачило, щоб забити, у другому — створити кілька гострих моментів.

У обох матчах ця активність поступово йшла на спад і не вдалося належним чином відреагувати на пропущені м’ячі.

Одна з причин невдачі полягає у певній монотонності гри. Команда справді старанно виконувала тренерські настанови, але це більше було схоже на лабораторну роботу, аніж на участь у спортивному змаганні.

Деякі кадрові рішення Дьюсніпа теж наштовхували на думки про малу зацікавленість тренера турнірною таблицею. Лише захист не зазнав особливих змін. Тільки у третьому турі Йєйтса замінив на правому фланзі Гамфріс. У інших лініях не було гарантованого місця у стартовому складі навіть у капітана команди Том Дейвіса. Причому не зіграв він проти бразильців. Під час цієї гри Дьюсніп ще й замінив Едвадрса та Казайю Стерлінга, найактивніших у той момент на полі, а у вирішальному матчі обидва залишилися у запасі.

Такі переставляння неминуче призвели до звинувачень у тому, що Дьюсніп «не зміг визначитися зі стартовим складом, не зрозумів, хто у нього основний». Та якщо прийняти версію тренера про «навчальний процес», у цих рішеннях можна вгледіти певну логіку. Інше питання — погоджуватися з нею чи ні.

Проти Республіки Корея англійці беззубо відкатали м’яч у першому таймі й не змогли радикально змінити динаміку гри після перерви. Ще один, до речі, важливий момент, низька ефективність підключень флангових захисників.

І окремо про «не пощастило». Так, у першому матчі Едвардс не забив пенальті. Так, попри всі проблеми англійців бразильці у другому турі грали ще гірше. Та все ж мабуть команда отримала те, на що її підсвідомо налаштовував тренер. «Важливий досвід». А що кожен з них з ним робитиме дізнаємося у наступному циклі, коли ці футболісти мають перейти до іншої вікової категорії.

Але й виття про «відставання» теж не слід сприймати занадто серйозно. Минулого року відстали настільки, що виграли Євро Ю17.

Якщо для когось цей турнір абсолютно серйозно став неоціненним досвідом, то це збірна Південної Африки. Її тренер Молефі Нтсекі покинув вчителювання заради роботи з футболістами, але й зараз прагне насамперед вчити своїх підопічних. І йдеться не лише про уроки футбольні.

На чолі з Нтсекі збірна ПАР вперше у своїй історії потрапила на чемпіонат світу Ю17. Тож не дивно, що на тлі інших представників континенту, південноафриканці мали не такий вже й потужний вигляд. Вочевидь не всі ідеї Нтсекі гравці спромоглися оформити належним чином. Бракувало впевненості у переході від оборони до атаки, відпрацьовані на тренуваннях нюанси колективної гри не запускалися й доводилося вдаватися до непідготовлених ударів здалеку.

Нтсекі постійно намагався скоригувати дії команди, використовував для цього кожну павзу в грі. Попри працьовитість футболістів, їхнє прагнення якомога чистіше вибудовувати атаки, у збірної ПАР не було належної виконавської майстерності аби додати виразності, чіткості маневрам біля чужого штрафного.

І поступово команда ставала менш дисциплінованою у роботі без м’яча, гірше поверталася назад, залишала чимало простору для контрвипадів. Збірна КНДР, навіть у меншості, цілком могла обіграти південноафриканців, якби краще скористалася цими нагодами.

На рівні індивідуальному теж ніхто не зіграв стабільно. Якщо все ж визначати найкращого, то мабуть варто зупинити вибір на опорному півзахисникові Атенкосі Длалі. Після чемпіонату Африки Ю17 більшого очікували від Сібонґаконке Мбати. Хоча у континентальній першості збірна ПАР дійшла до фіналу, обігравши, до речі, у півфіналі Нігерію, завдяки внеску, зокрема бомбардирському, різних футболістів. Тож і на чемпіонаті світу все залежало від спільних зусиль, яких виявилося недостатьно для кращого результату.

U17 World Cup: Франція, Парагвай

Позаду черговий чемпіонат світу Ю17. Попри те, що всі матчі побачити не вдалося, вражень вистачає і є сенс поступово ділитися ними, але не дотримуючись підсумкової класифікації. Адже іноді щось спільне пов’язувало команди з різних континентів, тому й послідовність викладу буде специфічною.

Спочатку — загальне враження, що формувалося потроху упродовж кількох років спостережень за Мундіалями у цій віковій категорії та підтверилося й цього разу. Такі турніри вже не слід сприймати, як змагання наївних хлопчиків, чиї дії на полі більше підкоряються емоціям. Вони вже добре розуміють усі вимоги організації гри, майже кожна команда була підготовлена тактично, й різницю між ними визначала, насамперед, якість втілення своїх ідей. Ніби й не обійшлося без помилок, які традиційно пояснюють віком, та все ж більшість із них цілком можна було б побачити і у матчах «дорослих».

Зараз зупинимося на двох командах, що подарували один з найяскравіших матчів групового турніру. Одну з них називали серед фаворитів ще до старту турніру, а після перших поєдинків компліменти лунали звідусіль.

Потужна, динамічна гра, швидкі, злагоджені маневри усіх ліній французької команди здатні були, здавалося, знищити будь-який спротив. У французів було достатньо відмін аби тиснути на захист суперника. Хоча найкращий бомбардир Євро Одсонн Едуард не відзначався особливою результативністю (2 точних удари), команда забила 14 м’ячів у трьох матчах групового турніру. Від стану одного гравця вона точно не залежала.

Тим несподіванішою стала поразка вже у 1/8 фіналу. Костаріканці зробили те, що здавалося неможливим. Не дозволили французам забити аж до серії пенальті. Майже увесь матч пройшов у режимі «гол є питанням часу». Але питання залишилося без відповіді.

Французи більше атакували, суперник старанно захищався. Слід віддати належне костаріканцям. Їм вдалося витримати інтенсивність власної захисної роботи. Завдання не з простих, коли важко чітко визначити, хто буде найбільш небезпечним наступної миті.

Один лише точний удар у основний час, і нагоди для цього були, змінив би сприйняття матчу. Оскільки ж завдати його французам не вдалося, гра залишиться хорошим навчальним матеріалом для кожного футболіста. Статус фаворита їх начебто не обтяжував, грати прагнули за усіма канонами, і все ж поступово, з кожною хвилиною, з кожним невикористаним шансом психологічний тиск посилювався.

У груповому турнірі перший забивали щонайпізніше на 22-й хвилині. У цих матчах французи постали командою здатною знайти оптимальне рішення у будь-якій комбінації. У одній восьмій приголомшити суперника не вдалося й розпочався зворотний відлік. До серії пенальті, на яку значно розкутішими виходили костаріканці.

Варто згадати, що у півфіналі чемпіонату Європи французи забили лише два післяматчових пенальті. Просто бельгійці били ще гірше (один з п’яти). Цього разу, один з тих, хто відзначився у Бургасі, переграти воротаря не зумів і це був єдиний неточний удар у всій серії.

Попри цю хибу, Тімоте Коньят з «Ліона» був одним з найкращих у складі французів на цьому турнірі. Він вчасно опинявся у потрібному місці, коли команда переходила від оборони до атаки, вміло визначав напрямок розвитку комбінації. Білаль Бутобба з «Марселю» розташовувався трохи вище за Коньята й своїми енергійними рейдами постійно завдавав чимало клопоту оборонцям.

У добре відлагодженому механізмі командної гри робити це було значно простіше, але й ефективним цей механізм ставав завдяки, зокрема, й швидкості та наполегливості Бутобба. Або ж таких флангових форвардів, як Нанімато Іконе (ПСЖ).

Три зі своїх чотирьох м’ячів Франція пропустила у матчі з Парагваєм. Тільки команда Карлоса Хари зуміла здійняти проти французів справжній «супротивний вітер».

У їхньому стартовому матчі парагвайцям знадобилося хвилин десять, щоб налагодити взаємодію між ланками. Надалі якісніша робота з м’ячем, краще взаєморозуміння давали суттєву перевагу над сирійцями.

Не зникли ці елементи й у матчі зі значно сильнішою Францією. До першого голу парагвайців (з пенальті, на 45-й хвилині) різниця між командами була лише у точності завершенні атак. За якістю гри, за кількістю моментів парагвайці не поступалися одному з фаворитів. Вирішальною стала помилка голкіпера, який проґавив удар Іконе.

Ця поразка ніби не повинна була завадити вийти до наступного раунду. Парагвайці грали значно змістовніше за більшість представників Південної Америки й «повинні» були обігрувати в останньому турі Нову Зеландію. Що сталося у цьому матчі зрозуміти важко. Чи так вплинула відсутність двох гравців основи, Хорхе Мореля та Крістіана Паредеса, чи позначилися на якості гри інші кадрові рішення тренера, але Парагвай мало був схожий на себе.

Невиразна, доволі млява гра, з поодинокими спалахами активності, і це у матчі з суперником, що звісно ж не рівня Франції.

Проти новозеландців не вдалося знайти аргументів, аби нівелювати перевагу суперника на стандартах, недостатьно потужно працювали фланги. (Дивно, що лише у другому таймі, і вже після вилучення Марселіно Ньяманду, вийшов правий захисник Роді Феррейра, один з найкращих на цій позиції у всьому турнірі).

З 59-ї хвилини Парагвай грав у меншості. Наскільки виправданим було рішення Євгена Арановського показати другу жовту Ньяманду — питання до експертів. Значно більше сумнівів виникло, коли Нова Зеландія забила вдруге. Лукас Імрі був у невеличкому офсайді в момент пасу Сінґха. У першому ж матчі українського арбітра на Мундіалі можна згадати не зовсім логічне вилучення (на дев’ятій хвилині) захисника збірної КНДР та не призначений пенальті за очевидну гру рукою у ворота цієї ж команди.

Окрім вже згаданих Мореля, Паредеса та Роді Феррейри у складі парагвайців можна відзначити Хосує Кольмана. Шкода, що досить цікава команда раптово самознищилася у вирішальному матчі, але так само, як і у випадку зі збірною Франції, нарікати можна лише на себе.