Mundial Sub20: Призери та Уругвай

Уругвай, 3–4–0, 7:3 (четверте місце)

І поступалися тільки у серіях пенальті, й пропустили мало, а згадати майже нічого. У чемпіонаті Південної Америки уругвайці завоювали титул завдяки тому, що були стабільнішими за інших. Занадто видовищної гри не демонстрували. Тим несподіваніше й тим приємніше було дивитися стартовий матч ЧС проти Італії. Команда прагнула творити, наполегливо й різноманітно шукала шляхи до воріт. Навіть уругвайські журналісти відзначали «незвичний» центр півзахисту, без яскраво виражених руйнівників.

А потім уся магія кудись зникла. Повіяло старим і не надто добрим футболом «від Табареса». На обмеження суперника, без претензій на креатив, на пошук гри. Бентанкур грав вже як футболіст «Ювентуса». Тобто з абсолютною апатією до футболки збірної. Вальверде отримав за підсумками чемпіонату «Срібний м’яч», мабуть, лише тому, що він на контракті у «Реалі». Найбільше пригнічувало якраз усвідомлення того, що цей склад здатен робити на полі значно більше. Ті хвилини, що провів на полі Родриго Амараль, були чи не єдиною відрадою. Із зайвою вагою, без ігрової практики з лютого, він все одно був найживішим у команді, після матчів якої хотілося провітрити кімнату.

Італія, 3–2–2, 10:9 (третє місце)

У жодному з матчів на виліт італійці не були фаворитами. Ситуація, що їх цілком влаштовувала. Двічі їм вдавалося, проти Замбії ще й у меншості, втриматися на шляху, що вів до перемоги. З французами команда Альберіко Евані дуже добре створювала атакувальну динаміку завдяки довгим передачам та своєчасним змінам напрямку комбінацій. Таким чином вона розтягувала захист у двох матчах групового етапу, й успішно використала ці маневри й проти одного з претендентів на титул.

Важливо, що переправити м’яч на протилежний фланг із бажаною точністю міг будь-який півзахисник. Швидкість таких атак не залежала від одного футболіста. А вже безпосередньо на флангах включалися в роботу Джузеппе Паніко й Рикардо Орсоліні. (Паніко проти збірної ПАР грав на позиції треквартисти, а на фланзі остаточно опинився у матчі з Японією). Не менш грамотно рухався у таких випадках центрфорвард Андреа Фавіллі.

Одна з чеснот збірної Італії на цьому Мундіалі — ніколи не вважали себе занадто «хорошими», як це сталося з уругвайцями. Усю роботу виконували максимально зосереджено й вперто чіплялися за свій шанс.

А у півфіналі, мабуть, надмірно поклалися на свої футбольні гени. Можна скільки завгодно патякати про здатність «контролювати гру й без контролю м’яча». Усю небезпеку цієї пастки зазвичай усвідомлюють лише тоді, коли до неї потрапляють. Коли італійці перестали виходити з оборони, коли дозволили англійцям посилювати тиск з кожною хвилиною, не витримав до того надійний Дзакканьйо. І уся масована, на перший погляд, оборона розсипалася за одинадцять хвилин.

Саме у ці хвилини збірна Італії втратила вміння «розподіляти» ігровий час по різних зонах, як це вона робила в одній восьмій та чвертьфіналі. Тоді теж іноді доводилося триматися на краєчку, однак завжди була своя репліка у відповідь, бо динаміка гри була двосічною. У другому ж таймі півфіналу італійці не контролювали нічого, окрім власного страху.

Венесуела, 5–1–1, 14:3 (друге місце)

Сенсація. Але тільки для тих, хто не звертав уваги на венесуельський футбол упродовж останніх десяти років. Вічному аутсайдеру, країні, де царює бейсбол, довелося подолати чимало насамперед психологічних перешкод, аби стати конкурентоспроможними спочатку на континентальному рівні, а ось тепер і на міжнародному. Це був другий для Венесуели молодіжний чемпіонат світу. Вісім років тому ми вже побачили покоління без комплексів. Це — зробило наступний крок, навіть кілька. Ще на початку століття уявити собі Венесуелу у фіналі чемпіонату світу в будь-якій віковій категорії було просто неможливо. А зараз цілком природно сприймалася і закономірна перемога над Німеччиною у першому турі й подальший впевнений рух турнірною дистанцією.

За останній рік Рафаель Дудамель виконав фантастичний обсяг роботи з цією командою. Регулярні збори, на які клуби відпускали футболістів без вагань, серія товариських матчів — усе заради створення боєздатного колективу. В якому кожен чітко засвоїв свою роль й може потім вільно інтерпретувати на полі якомога більшу кількість ігрових ситуацій. І ще один нюанс. Цей склад є як ніколи багатим на обдарованих гравців.
Бо навряд чи є зараз у Південній Америці молодий воротар кращий за Вількера Фаріньєса. Навряд чи раніше у венесуельців була у молодіжці така класна пара центральних півзахисників, як Янхель Еррера – Роналдьо Лусена. Вони надзвичайно вдало доповнювали одне одного у будь-якій фазі гри. А про талант Пеньяранди та Сотельдо вкотре нагадувати немає сенсу. Хоча якраз ці двоє, особливо Сотельдо, зіграли не так стабільно й яскраво, як можна було б очікувати. Пеньяранді навряд чи треба було йти бити пенальті у фіналі. У тому конкретному епізоді більше б стали в нагоді спокій та впевненість Еррери.

Найкращим бомбардиром команди став Серхіо Кордова (4 м’ячі), але після матчу з американцями, в якому він не використав кілька хороших моментів, його наче заблокувало. Дудамель використовував його на правому фланзі, хоча у «Каракасі» Кордова частіше виходить у центрі.

У збірній на цій позиції діяв Рональдо Пенья. Форвард, який чимало забивав у збірній Ю17, але поки що не може цього зробити у молодіжці. Одначе його маневреність, вміння створювати вільні зони, асистувати партнерам допомогли Пеньї не втратити місце в основі.

Оскільки Дудамель очолює і першу збірну, від нього тепер чекатимуть реальної боротьби за місце на чемпіонаті світу 2022 року. Буде нелегко, але й в участь Венесуели у молодіжному Мундіалі колись би не повірили навіть фантасти.

Англія, 6–1–0, 12:3 (Чемпіон)

Трагедія. Для усіх доморослих експертів, що тільки й чекають на чергову невдачу на чемпіонаті Європи чи світу, аби запустити свою улюблену пісеньку про те, як Англія від усіх відстала і як їй терміново потрібно у когось вчитися. Ті самі експерти вперто не помічають, що у клубах АПЛ, з їхньою феєричною здатністю піймати облизня у ЛЧ, англійців майже не залишилося, та й тренують їх здебільшого «прогресивні» фахівці з-за кордону.

А тут збірна Ю20, з якимось «типовим» на чолі не просто виграє золото, а й робить це впевнено, у хорошому стилі. Взагалі система юнацьких та молодіжних збірних існує зараз у Англії наче в окремому світі. Хлопців цих, звісно, забирають «провідні» клуби, але скільком із них доведеться пхатися в оренду до «Вітесса» чи «Галатасарая», бо на їхню позицію вкрадуть з іноземного клубу чергового Какута.

Та це все сумні історії схибнутих на дурних грошах «грандів». Історія ж команди Пола Сімпсона вийшла оптимістичною, навіть без Таммі Абрахама та Патріка Робертса.

Слід згадати, що у фінальних частинах молодіжного ЧС збірна Англії не вигравала з 1997 року. Тобто, якщо і вдавалося потрапити (5 разів з дев’яти), то закінчувалося усе «тріумфальними» промовами вже згаданих експертів. Що ж змінилося? Як це «типові» раптом обійшли усіх? Циніки впевнено розкажуть про «легку сітку». Причому той самий суперник, якого зараз називають «слабким», став би прикладом для наслідування у випадку поразки.

Хто б не протистояв англійцям на цьому чемпіонаті, у команди завжди було достатньо ресурсів, аби відреагувати на той чи інший розвиток подій. Лише одного разу пропустили першими. І поступово, невблаганно додавали у всіх компонентах атакувальної гри, поки м’яч тричі не побував у воротах італійців.

У інших матчах, за винятком хіба що стартового, саме англійці створювали більше моментів до того, як відкрити рахунок. Сподобалася впевнена, солідна гра у центрі півзахисту Льюїса Кука з «Борнмута». Його чіткі, вчасні передачі формували ігрову поставу збірної Англії. З хорошою амплітудою діяли флангові захисники, особливо Джонджо Кенні праворуч.

Різноманітно, розкуто грали атакувальні хавбеки. Найкращим гравцем турніру назвали Домініка Соланке, й було за що, але блискучий турнір провів Адемола Лукман. На Мундіаль він приїхав гравцем «Евертона», до цього пару сезонів відіграв у «Чарльтоні», а насправді він є вихованцем клубу «Вотерлу» з південного Лондона. Саме у таких, орієнтованих на молодь командах, часто виростають таланти, яких потім записують у свої вихованці професіональні клуби.

Що стосується Соланке, то він справді показав увесь свій непересічний репертуар. Дуже хочеться, щоб і у такому «заклоппотаному» клубі, як «Ліверпуль», йому знайшлося місце на полі не лише у матчах Кубка Ліги.