Закордонні українці: Хорхе Замогильний

Налаштувався подивитися матч першого туру нового чемпіонату Мексики «Америка» - «Пуебла». І на одного з грандів мексиканського футболу глянути було цікаво, і у складі гостей впало в око одне прізвище. Хорхе Даміан Замогильний. На прізвисько El Ruso. Це у Мексиці його так охрестили. У рідній Аргентині Хорхе називали El Polaco.


Матч, на жаль, не побачив. Дивитися футбол в Інтернеті — справа не надійна. Але ж чемпіонат лише розпочався. Може ще випаде нагода побачити на полі опорного хавбека «Пуебли», який, за відгуками самовидців, був найкращим у своїй команді.


А поки що кілька слів про кар’єру Замогильного та деякі міркування про «іноземців» у національній збірній.


Хорхе Даміан Замогильний (05.01.1980) — вихованець «Індепендьєнте». У першій команді дебютував 2000 року разом зі ще чотирма гравцями, серед яких був Маріано Пернія, котрий пізніше почав грати за збірну Іспанії.


Перший сезон у «Індепендьєнте» склався невдало, і Хорхе запропонували контракт у Мексиці, з клубом «Леон». Принаймні так стверджував агент, який запевняв двадцятирічного Замогильного, що місце у стартовому складі йому гарантоване.


Замість цього на Хорхе чекали три місяці тренувань. «Мені сказали, що усі обіцянки агента були брехнею, — згадує Замогильний. — І зрештою я залишився без клубу».


«Я не хотів повертатися до Аргентини, не здійснивши своєї мрії. Коли я їхав, то сказав усім, що гратиму у Мексиці на найвищому рівні, і я мав довести, що я на це здатен». Якийсь час Замогильному доводилося дурити родину розповідями про своє хороше життя, хоча насправді, погравши трохи у другому дивізіоні, упродовж трьох років йому не вдавалося закріпитися у якійсь команді.


«Довелося ошуком влаштуватися на роботу до ресторану. Я розказав про свої кулінарні таланти, і вони подумали, якщо я аргентинець, то маю добре готувати м’ясо. Який з мене асадор, у ресторані зрозуміли швидко, але я збрехав, аби було на що жити».


Замогильний вже думав закінчувати з футболом, коли зустрів Роксану. Саме його подруга допомогла знайти роботу у коледжі. Хорхе тренував жіночу команду і паралельно грав за любительську команду. Якось аматори проводили товариський матч із «Пуеблою». Замогильного помітили і запросили на перегляд.


Хорхе не пройшов це випробування. До команди взяли іншого іноземця.
На щастя для впертого аргентинця цей іноземець швидко побив горшки із тренером, і Замогильному дали ще один шанс. А вже у 2006 році Хорхе Даміан Замогильний забив вирішальний пенальті у матчі із «Петролерос». Це була гра за вихід до першого дивізіону. На здійснення мрії Замогильному знадобилося шість років...


Свого часу широкого розголосу набула історія про аргентинських футболістів українського походження. І вже тоді стало зрозуміло, що керівництво нашого футболу пальцем не поворухне, аби пошукати гравців для збірної за межами України. Торочили про «плітки з Інтернету», хоча про Климовича, Кампса та Кметя було знято невеличкий документальний фільм, який показав канал СТБ.


Справа навіть не у конкретних прізвищах. А у ставленні до формування головної команди країни. Коли інші (наприклад, шотландці) готові вивчати найзакрученіші гілки генеалогічного дерева будь-якого гравця, якого можна залучити до збірної, ми гордовито крутимо носом за першої згадки про українців за кордоном.


Замогильному вже 28. Він аж ніяк не суперталант. Але впертості, бажання, жаги боротьби йому, як свідчить історія його життя, не бракує.


Скільки у нас хороших опорних хавбеків? Окрім Тимощука? Звичайно є молоді хлопці, які з часом можуть дозріти до якісної гри за збірну. Але чи треба без вагань відмовлятися від усіх можливих варіантів?


Простіше вимагати «натуралізувати» Девіча, Рінкона чи ще когось. Хоча саме цей шлях не вимагає жодних зусиль.


Вилізти за межі власного болота — не для нас. Ми його або вихвалятимемо, або проклинатимемо. «Чуже» (і не лише у футболі) нас не цікавить. Навіть якщо це чуже, не таке й вже чуже, і його можна використати на свою користь.