Futebol brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 5

8 місце: «Греміу»


Коли першу виїзну перемогу у чемпіонаті команда здобуває у 24 турі, дивно не те, що вона мала шанси «на Лібертадорес», а те, що не боролася за виживання. «Греміу» витягнув сезон на своєму «Стадіу Олімпіку» (жодної поразки у 19 матчах).


Варто ж було вибратися за межі Порту-Алегрі, як замість агресивної швидкої команди на поле виходило казна-що. Статистика вражає. Різниця забитих та пропущених +21! Вдома 53 забитих. На виїзді… — 14.


Цьому феномену немає якогось логічного пояснення. Що змушувало «Греміу» зіщулюватися та тремтіти у виїзних матчах? Що заважало вести гру нехай не так само впевнено, як удома, але хоч би у схожій манері? Якщо на ці запитання не знайшли відповіді тренери команди, навряд чи це до снаги стороннім спостерігачам…


7 місце: «Атлетику Мінейру»


Удруге поспіль Селсу Рот зліпив солідну невибагливу команду, що до певного моменту претендує на чемпіонство, але потім, немов засоромившись власної простоти, тихенько забирається геть з очей.


Цікаво, що тихою сапою АМ намагався пролізти у чемпіони вже тоді, коли до команди приєдналися Рікардінью та Корреа. Але, схоже, що Рот так і не зрозумів, як найкраще використовувати їхнє вміння загострити та урізноманітнити гру. «Атлетику» навіть у виграних на фініші матчах (а таких було обмаль) закривався і всього лише хаотично відбрикувався контратаками.


Парадокс, але з менш винахідливим, хоча й старанним півзахистом, АМ грав значно привабливіше та результативніше. Тоді навіть здавалося, що на відміну від «Греміу»-2008 ця команда Рота прагнутиме зробити той крок, який відділяє звичайну простоту від простоти геніальної. Але обвал впевненості у власних силах позбавив навіть того, що вдалося «Греміу» Рота. До Кубка Лібертадорес АМ не потрапив.


5 місце: «Палмейрас»


Фіаско гігантських масштабів. Падіння метеориту викликало б у Бразилії менший подив, аніж втрата «Палмейрасом» лідерства та чемпіонства. Звичайно, можна згадувати травми П’єра та Клейтона Шав’єра, нікому, окрім агентів, непотрібний трансфер Кейррісона.


Але ж «Палмейрас» все одно залишався потужною машиною, здатною розчавити будь-якого конкурента. Та виявилося, що у вирішальний момент, коли якраз і потрібні були сталеві нерви та залізна воля, ця машина почала розпадатися на частини.


Гуркотливе тремтіння цього колись так добре налагодженого механізму заохочувало конкурентів йти у бій дедалі зухваліше. Коли «Палмейрас» програв на своєму полі «Фла», він ще залишився лідером, але лихоманило його вже так, що саме у той день він перестав бути чемпіоном.


Що спричинило такий колапс лідера? По-перше, як і минулого сезону, у найвідповідальніших матчах не зіграв по-лідерськи Дієгу Соуза. Потрібен був хоч хтось, хто допоміг би команді заспокоїтися і вийти з цього істеричного стану. По-друге, з різних причин, але недостатньо якісно відіграли на фініші чемпіонату форварди. Особливо «відзначився» Вагнер Лав.


По-третє, Мурісі Рамалью варто було згадати його друге чемпіонство із «Сан-Паулу». Тоді до нього, тренера, який завжди чимось незадоволений, прийшли лідери команди і попросили спокійніше поводитися під час вирішальних матчів. Натомість вони пообіцяли викластися у кожному з них на 200%. Так воно і сталося. Трохи більше спокою, трохи менше нервів та критики — те, що могло б допомогти і «Палмейрасу».


4 місце: «Крузейру»


Їм потрібно було це зробити. У них залишилася одна важлива справа, яку не вдалося закінчити. І футболісти «Крузейру» з тринадцятого місця піднялися на четверте лише заради того, щоб і наступного року зіграти у Кубку Лібертадорес.


Цього року програли у фіналі й через те, що не грали основою, втратили багато очок у чемпіонаті. (У липні «Кру» навіть завітав до зони вильоту). Відреагували на ці невдачі по-чемпіонськи. В останніх тринадцяти турах «Крузейру» програв лише один матч, та й той команді зі ще більшою мотивацією — «Флуміненсе».


Саме на фініші сезону повертався той плавний, без визубнів футбол, яким запам’ятався «Крузейру» у найкращих своїх матчах 2008-го. Нехай і не було вже у команді багатьох з тих, хто минулого року визначав її обличчя, — Вагнера, Гільєрме, Раміреса, Шарлеса. Але це означає, що Аділсон Батіста зумів прищепити цю гру вже іншим виконавцям, і ця стилістична спадковість допомогла «Крузейру» стрімко надолужити згаяне у першій половині чемпіонату. І якщо Батіста працюватиме й далі, може прислужитися команді під час нової кампанії у континентальному турнірі.


3 місце: «Сан-Паулу»


«Джейсон повертається», жартували журналісти, коли чинний чемпіон видав серію з семи перемог і наблизився до тодішніх лідерів. У цьому порівнянні з героєм фільму жахів правди значно більше, аніж жарту. Якби цей «Сан-Паулу» став чемпіоном це було б не зовсім правильно. Можна, звичайно, захоплюватися силою волі, вмінням вигравати вже ніби програні матчі, але це лише дещиця того, що потрібно чемпіону Бразилії.

Такий «Сан-Паулу» цілком міг би стати першим у європейському чемпіонаті. Але саме цього року, і саме у Бразилії, це було б таким самим тріумфом примітиву, як і перемога збірної Греції на Євро-2004.


2 місце: «Інтер»


Найкраща у більшості матчів гра. Найкращий склад, але не найкращі тренери. (Спочатку Тіте, потім Маріу Сержиу). Останній, коли очолив команду, заявив, що у нього буде суператакувальний «Інтер». У перших чотирьох матчах з Маріу Сержиу команда забила два м’ячі й втратила 8 очок.


Саме тоді, коли тренер, хто б ним не був, мав точніше, акуратніше розпорядитися багатством, що мав у своєму розпорядженні, виникали труднощі, команда втрачала очки і опускалася у таблиці. Якби в «Інтера» був тренер-чемпіон, у Бразилії був би інший тріумфатор.


1 місце: «Фламенгу»


Але тренером-чемпіоном несподівано може й для себе самого виявився Андраде. «Своя» людина, яку у клубі вже давно вважають частиною антуражу, він взяв саме цим «фламенгівським» корінням. Це не завжди і не всюди спрацьовує. Це могло б не спрацювати і тут, якби у складі не було двох видатних гравців, котрі не гірше за Андраде відчувають і розуміють велич «Фла». Деян Петковіч та Адріану. Це, звичайно, не тільки їхній титул, але вони надихали команду на те, що навіть за три тури до фінішу здавалося нереальним.


Пет у свої 37 рухався краще і, найголовніше, розумніше за багатьох «зірок» світового футболу. Адріану не був примадонною, мовчки працював на команду і міг майже не бити по воротах та все одно бути одним із найкорисніших у матчі.


Хоч «Фламенгу» і є найпопулярнішою командою Бразилії, ніхто не очікував від неї боротьби за титул. Адже останнім часом «Фла» боровся не «за щось», а радше «з чимось». Насамперед — з боргами та вильотом до Серії Б.


Може, ще й через це Андраде та його команді простіше було на фініші, коли напруження вирішальних матчів убивало інших, але не клуб, що у пошуках натхнення міг видертися на плечі гігантів минулого. І вони заслужили свою власну славу і своє місце в історії легендарного «Фламенгу».