Crónicas del Nuevo Mundo: Audax

Набирає обертів чемпіонат Бразилії, але хотілося б повернутися у недалеке минуле й згадати команду, яку ми, принаймні якщо говорити про персоналії, вже ніколи не побачимо. Команду, що змушувала переосмислювати деякі, здавалося б непорушні футбольні аксіоми. «Аудакс» з міста Озаску, фіналіст чемпіонату штату Сан-Паулу, заворожував абсолютно алогічною, на перший погляд, грою.

У кожному матчі перехоплювало подих від того, як «Аудакс» виходить з оборони. Безпосередньо у штрафному майданчику цієї команди могли йти у пресинг двоє, а то й троє суперників, атакували вони і воротаря, і польових гравців, і все одно це не змушувало футболістів «Аудаксу» вибивати м’яч аби куди. Наскільки б обмеженим не був простір, перехід від однієї фази гри до іншої мав відбуватися через точний пас партнерові.

Мабуть кожен, на будь-якому рівні, опинявся у ситуації, коли або верещиш сам, або чуєш від інших: «Вибий м’яч!!!» Іноді ця підказка, ще й рясно оздоблена ненормативною лексикою, має адресу, на яку слід м’яча відправити. В аут, у центр, світ за очі, куди завгодно, аби тільки не «обрізатися» біля власних воріт. В «Аудаксі» ніхто не збирався прислухатися до цих порад. Чим більшим був ризик втрати, тим затятіше використовувалися відпрацьовані на тренуваннях схеми.

І ось тут розрив шаблону набував неймовірних масштабів. Адже ми звикли, що навіть серед грандів не кожен дозволить собі діяти таким чином. І за «логікою» менш кваліфіковані виконавці, гравці скромних, на кшталт «Аудаксу», клубів взагалі не мають права на подібні дії. Які ще передачі в ноги, коли один стрімко наближається до тебе, а ще двоє накривають ймовірних адресатів? Вибивай та й годі. Адже у тебе немає швидкості думки та виконання, якими відзначаються найкращі. Що ти тоді можеш запропонувати у скрутній ситуації?

«Аудакс» дав просту, банальну й приголомшливу відповідь — нескінченні повторення маневрів на тренуваннях, доведення їх до автоматизму того рівня, коли серцю може й лячно, але ноги вже все роблять самі. Психологічний аспект є чи не найважливішим у такій роботі. Гравці в «Аудаксі» зібралися хороші, але й зрозуміло, що не суперзірки. Тож тренер мав не просто переконати їх у ефективності цієї «чудернацької» манери, а й зробити так, щоб вона стала для них абсолютно природньою, щоб зник страх помилки, який біля своїх воріт посилюється у кілька разів.

Натомість, з кожним вдалим пасом, з кожним чистим виходом із захисту у геометричній прогресії зростала впевненість футболістів у власних силах. І зрозуміло, що й далі «Аудакс» контролював м’яч дбайливо, гравці рухалися у пошуку вільних зон із зухвальством, що ніби зовсім не відповідало їхньому статусу.

Коли йдеться про те, як компенсувати різницю у класі, індивідуальній майстерності, найчастіше тренери маленьких команд наголошують наче й на усьому тому, що можна було побачити у грі «Аудаксу». Організація, дисципліна, максимальна концентрація. Чого ж тоді саме ця команда виявилася настільки пам’ятною? На відміну від інших вона додала до цього списку один невеличкий предмет. Про який буває забувають навіть ті, хто принаймні формально належить до еліти. Футбольний м’яч. Усе відбувалося навколо нього, заради нього і з його допомогою. І у чвертьфіналі чемпіонату штату був розбитий «Сан-Паулу» (4:1), у півфіналі, у серії пенальті обіграний «Корінтіанс». І лише у фіналі, за підсумком двох матчів, «Аудакс» поступився «Сантосу» (1:1, 0:1), хоча й грав цікавіше та краще.

Помилка є вічною супутницею гри. Можна її боятися й будувати на цьому усю свою філософію. Чекати помилки іншого — теж спосіб виграти футбольний матч. Якби «Аудакс» вдався до цього перевіреного методу, ніхто б команді не дорікав. Рівень виконавців, мовляв, «не той». Але саме у цьому клубі звикли до інших стандартів, до інших підходів. Тому й запрошували три роки тому Фернанду Дініза. Свій стиль роботи він демонстрував до того у інших командах штату Сан-Паулу («Вотораті», «Пауліста», «Атлетику Сорокаба»), тож в «Аудаксі» чудово розуміли чого хочуть.

Коли стиль Дініза порівнювали з тіки-такою, він звертав увагу на те, що у нього голкіпер значно більше задіяний у виході з оборони, є більше ризику, і футболісти частіше міняються позиціями. «Аудакс» справді був значно більш навіженою, більш суїцидною командою, аніж будь-хто з апологетів тіки-таки. «Аудакс» робив те, що такі клуби робити не повинні. Ніколи.

А він робив і на рівні першої команди, і у матчах молодіжного Кубка Сан-Паулу. Ще у поєдинках Копіньї-2014, наприклад, якраз впадав в око рівень ігрової дисципліни. Єдине, що псувало тоді враженя від гри «Аудакса» — надмірна кількість невимушених помилок. Хороші задуми залишалися нездійсненними через неакуратні передачі, брак у обробці м’яча. Команда фонтанувала ідеями й водночас не спроможна була їх якісно втілити. Цього року, у виконанні доросліших футболістів, ці ідеї набули чіткішого малюнку, викарбовувалися на полі виразно і пам’ятно.

Помилки? Без них не обходилося. Інакше б «Аудакс» став чемпіоном штату. А по завершенні турніру команда зникла. Ні, з клубом все гаразд, він існуватиме й далі. Дванадцятого червня «Аудакс» вперше у своїй історії стартує у Серії Д чемпіонату Бразилії. Для команди, що дебютувала у професіональному футболі лише 9 років тому (теж у четвертому дивізіоні, але чемпонату штату), це чудовий прогрес.

Але рухатися далі «Аудакс» буде без героїв Паулістау-2016. Воротар Сідау перейшов до «Ботафоґу», Камашу та Бруну Паулу — до «Корінтіанса», у «Палмейрасі» грає Че-Че, Італу став гравцем «Сан-Паулу», а Юрі — «Сантоса».

Фернанду Дініз зараз тренує «Оесте» у Серії Б. Спочатку йшлося про те, що клуб другого дивізіону орендує увесь «Аудакс», з гравцями та тренером. Але зрештою опинився у «Оесте» тільки Дініз.

Упродовж кількох місяців «Аудакс» доводив, що можна бути скромним, маленьким клубом й давати футболістам здавалося б позамежні завдання. А насправді виявлялося, що вони цілком логічні й виправдані. Хоча б для тих, хто не обмежує себе й прагне опанувати гру у футбол в усій її невичерпності.