U17 World Cup: Англія, ПАР

Усе було «за підручником». Англія вилітала з чемпіонату світу й у ефірі почався плач про «відставання на кілька років». У ролі голосільниці виступив Адам Вьорґо, але це міг бути хто завгодно із колишніх футболістів. «Ми не так тренуємося, не так відновлюємося, не так граємо». «Треба вчитися у прогресивної (далі йде назва країни, що на цей момент є чемпіоном світу)». Цей стогін лине над островом не один рік. Іноді здається, що англійці підсвідомо жадають програвати, щоб знову запустити таку звичну платівку. Без неї ніяк. Перемоги збірних декого з англійців дратують, тому їх краще не помічати.

А от коли збірна, нехай і Ю17, не може вийти з групи на чемпіонаті світу, ось тоді настає зірковий час експертів та аналітиків. Те, що більшість із них робила на полі, тепер видається анахронізмом. І добре б якби дефініції залишалися однаковими. Залежно від того, хто царює у футбольному світі змінюються й вимоги до власної команди.

У таких випадках важливо знати чого вимагав від футболістів тренер збірної. Яким було його бачення завдань та мети. Вже після турніру Ніл Дьюсніп розповів: «Наша програма розвитку футболістів передбачає, що ми маємо готувати їх якнайкраще, щоб вони змогли зробити наступний крок і грати за першу збірну. Наші футболісти були чудовими учнями й уважно вислуховували усі наші ідеї та намагалися їх втілювати на полі. На жаль, футбольні боги були не на нашому боці».

Враження безпосередньо від гри Англії на Мундіалі будуть десь посередині між вереском про «відставання» та банальним «не пощастило». Після першого тайму матчу з Бразилією закортіло порівняти зроблені за ці 45 хвилин нотатки з аналогічними записами з матчу Англія – Гвінея. Одразу впала в око тотожність висновків. У обох матчах англійці старанно контролювали м’яч, акуратно переводили його з однієї зони до іншої. Бракувало вирішального прискорення, зміни швидкості, що застала б зненацька оборону суперника. Динаміки для прориву не було ані у центрі, ані на флангах. Темп залежав лише від маневрів Маркуса Едвардса.

У обох матчах гра у нападі поліпшувалася одразу по перерві. Краще обирали позиції інші футболісти групи атаки, точніше та швидше рухався м’яч. У першому турі цього вистачило, щоб забити, у другому — створити кілька гострих моментів.

У обох матчах ця активність поступово йшла на спад і не вдалося належним чином відреагувати на пропущені м’ячі.

Одна з причин невдачі полягає у певній монотонності гри. Команда справді старанно виконувала тренерські настанови, але це більше було схоже на лабораторну роботу, аніж на участь у спортивному змаганні.

Деякі кадрові рішення Дьюсніпа теж наштовхували на думки про малу зацікавленість тренера турнірною таблицею. Лише захист не зазнав особливих змін. Тільки у третьому турі Йєйтса замінив на правому фланзі Гамфріс. У інших лініях не було гарантованого місця у стартовому складі навіть у капітана команди Том Дейвіса. Причому не зіграв він проти бразильців. Під час цієї гри Дьюсніп ще й замінив Едвадрса та Казайю Стерлінга, найактивніших у той момент на полі, а у вирішальному матчі обидва залишилися у запасі.

Такі переставляння неминуче призвели до звинувачень у тому, що Дьюсніп «не зміг визначитися зі стартовим складом, не зрозумів, хто у нього основний». Та якщо прийняти версію тренера про «навчальний процес», у цих рішеннях можна вгледіти певну логіку. Інше питання — погоджуватися з нею чи ні.

Проти Республіки Корея англійці беззубо відкатали м’яч у першому таймі й не змогли радикально змінити динаміку гри після перерви. Ще один, до речі, важливий момент, низька ефективність підключень флангових захисників.

І окремо про «не пощастило». Так, у першому матчі Едвардс не забив пенальті. Так, попри всі проблеми англійців бразильці у другому турі грали ще гірше. Та все ж мабуть команда отримала те, на що її підсвідомо налаштовував тренер. «Важливий досвід». А що кожен з них з ним робитиме дізнаємося у наступному циклі, коли ці футболісти мають перейти до іншої вікової категорії.

Але й виття про «відставання» теж не слід сприймати занадто серйозно. Минулого року відстали настільки, що виграли Євро Ю17.

Якщо для когось цей турнір абсолютно серйозно став неоціненним досвідом, то це збірна Південної Африки. Її тренер Молефі Нтсекі покинув вчителювання заради роботи з футболістами, але й зараз прагне насамперед вчити своїх підопічних. І йдеться не лише про уроки футбольні.

На чолі з Нтсекі збірна ПАР вперше у своїй історії потрапила на чемпіонат світу Ю17. Тож не дивно, що на тлі інших представників континенту, південноафриканці мали не такий вже й потужний вигляд. Вочевидь не всі ідеї Нтсекі гравці спромоглися оформити належним чином. Бракувало впевненості у переході від оборони до атаки, відпрацьовані на тренуваннях нюанси колективної гри не запускалися й доводилося вдаватися до непідготовлених ударів здалеку.

Нтсекі постійно намагався скоригувати дії команди, використовував для цього кожну павзу в грі. Попри працьовитість футболістів, їхнє прагнення якомога чистіше вибудовувати атаки, у збірної ПАР не було належної виконавської майстерності аби додати виразності, чіткості маневрам біля чужого штрафного.

І поступово команда ставала менш дисциплінованою у роботі без м’яча, гірше поверталася назад, залишала чимало простору для контрвипадів. Збірна КНДР, навіть у меншості, цілком могла обіграти південноафриканців, якби краще скористалася цими нагодами.

На рівні індивідуальному теж ніхто не зіграв стабільно. Якщо все ж визначати найкращого, то мабуть варто зупинити вибір на опорному півзахисникові Атенкосі Длалі. Після чемпіонату Африки Ю17 більшого очікували від Сібонґаконке Мбати. Хоча у континентальній першості збірна ПАР дійшла до фіналу, обігравши, до речі, у півфіналі Нігерію, завдяки внеску, зокрема бомбардирському, різних футболістів. Тож і на чемпіонаті світу все залежало від спільних зусиль, яких виявилося недостатьно для кращого результату.