Calcio: Мистецтво боятися

Робота на матчі «не свого» чемпіонату — немов візит до чужої домівки. У ній свої правила, свої традиції, усе у ній ретельно розставлено згідно зі смаками та уподобаннями господаря. І навіть якщо тобі щось не подобається, занадто вигадливою, наприклад, здається якась деталь інтер’єру, слід пам’ятати про чужий монастир та свій устав.


Але залишається право на внутрішню незгоду. На усвідомлення того, що яким би чепурним та найкращим у світі не здавався комусь цей чужий куточок щастя, у твоєму серці ані його порядки, ані його чари відгуку ніколи не знайдуть.


Найбезглуздіші у футбольному світі суперечки — суперечки про те, який чемпіонат «найкращий». Особливо, якщо сперечаються про закордонні чемпіонати. Фіговим листячком результатів у тому чи іншому сезоні суперечники прикривають кардинальні світоглядні розбіжності. Сліпе, фанатичне поклоніння чемпіонату наштовхується у таких баталіях на свого близнюка, і про ідеологію, історію та культуру країни, із землі якої виріс чемпіонат і душу якої відображає, ніхто навіть не згадує. Істеричне верещання вважається невідпорним аргументом.


Тому значно цікавіше слухати тих, хто бачить зв'язок між традиціями народу та його саморозкриттям у футболі. Або тих, хто може з хірургічною точністю та холоднокровністю препарувати предмет свого обожнювання і вміло показати його суть, коріння його чеснот та потворності.


Такі люди стають поводирями по іншому світу, відкривають його перед тобою, інколи страшенно звабливо, аби ти міг зрозуміти, чому вони люблять саме це, а не інше. Якщо цей світ тобі чужий, але ти не закостенів у чванькуватій маячні про «найкраще», такі дороговкази ще важливіші, бо привертають увагу до цікавих, вартих вивчення явищ чи подій.


Можливо, когось це вивчення зрештою підштовхує до глибоких переживань та справжнього захоплення. Проте буває і так, що ти залишаєшся вдячним за підказку, оцінюєш привабливість явища і повертаєшся до ближчих тобі світів, бо у світі іншому відчуваєш дискомфорт, що не дає поринути у нього з головою.


Пов'язаний цей дискомфорт із тим, що здається тобі наріжним каменем футбольної філософії цього світу. Тим, що і викликає спротив та незгоду.


Баудоліно, герой роману Умберто Еко, говорить, що для італійця немає нічого кращого, аніж приєднатися до чужинського війська і піти трощити інше італійське місто.


Для мене, підступність та боягузтво — наріжний камінь італійської футбольної філософії. Саме тому, що серед тих, хто вміє добре грати у футбол, ніхто не вміє боятися так, як італійці, вони завжди є претендентами на великі титули. Вони зробили підступність та боягузтво Мистецтвом. З грайливим цинізмом відполірували їх до шикарного лиску. Знайшли для них привабливу обгортку раціоналізму.


Але є матчі — фантасмагоричні за сценарієм — у яких цей наріжний камінчик вилазить назовні у всій своїй первісній жалюгідності. Обгортка осипається порохнею, мистецтво зіщулюється до розмірів примітиву.


У романі Курціо Малапарте «Шкіра» є шикарний епізод. Командування пояснює солдатам, що їхня Батьківщина зганьбилася, коли стала на бік Німеччини, і що тепер, коли вони воюватимуть разом із американцями, вони мають робити це гідно. Потім офіцер хоче переконатися, що солдати усе зрозуміли, і просить одного з них повторити. І ця фраза є квінтесенцією не лише італійського футболу. Солдат каже: «Ми маємо бути гідними позорища Італії».


Двадцятого лютого 2010 року міланський «Інтер» та генуезька «Сампдорія» були гідними позорища Італії.