CAN-2010: Фінал та деякі підсумки

Гана – Єгипет 0:1


Досвід двох попередніх матчів у плей-офф навчив ганців, що одного забитого м’яча має вистачити. І вони грали з тими ж акуратністю та обережністю. І, може, навіть стали б чемпіонами, якби забили першими. Або якби грали з іншою командою.
Як терпляче вміють працювати єгиптяни, добре відомо. Як відомо й те, наскільки швидко та безжально карають вони за помилки. Особливо тоді, коли суперник активніше йде в атаку з надією дотиснути Єгипет.


Упродовж 15-20 хвилин, що передували голу Ґєдо, ганці регулярно били по воротах суперника. Єгиптяни у цей час зрідка знаходили можливості для ударів. Збірна Гани, немов брала приклад з чемпіона, і намагалася діяти якомога збалансованіше. Здебільшого це вдавалося.


І все ж у одному важливому аспекті ганцям не вдалося досягти такої необхідної переваги. Темп гри влаштовував єгиптян. У виснажливій боротьбі ганці не поступалися супернику у фізичній готовності, але дуже рідко прагнули збільшити темп, зробити боротьбу швидшою та інтенсивнішою.


Можливо, не хотіли ризикувати, не хотіли першими згоріти у більш аніж тридцятиградусну спеку.


Однак команда загартувалася. Напередодні чемпіонату світу це важливо. Якщо ж у Південній Африці приєднаються до партнерів Ессьєн, Мунтарі, Аппія, Менса, збірна Гани матиме значно більше ігрових варіантів. І, може, зрештою саме у Гані виросте серйозний конкурент Єгипту.


Поки що, і це головний висновок не лише цього турніру, а й чотирьох останніх років, у збірної Єгипту не з’явилося гідних супротивників. Багато надій покладали насамперед на збірні Нігерії, Камеруну та Кот д’Івуару. Країни з хорошим вибором виконавців. Найкращі з яких виступають у Європі. Чи не у цьому завада?


Адже більшість гравців збірної Єгипту грають у національному чемпіонаті. Хассан Шехата ретельно підбирає футболістів і створює саме команду. У якій, можливо, не знайдеться місця якійсь зірці, але у якій гравцеві «нізвідки», яскравий приклад — Ґєдо, легко розкритися і стати героєм.


Подібне пояснення навряд чи є вичерпним. Хіба заважає хтось у подібному ключі працювати тренеру будь-якої з трьох згаданих збірних? Хіба не можна і в Камеруні чи Нігерії пожертвувати «зіркою» або кількома (це не натяк на конкретних гравців, а радше загальне міркування) для створення команди-династії?


«Хтось», на жаль, заважає. Йдеться, звичайно, про діяльність федерацій. Хаотичний вибір тренерів, погана організація зборів, ледь не накази взяти до збірної того чи іншого футболіста — усе це давній багаж провідних збірних континенту. Але з плином часу це дратує дедалі більше, і дратує передусім тих футболістів, котрі за цей самий час вже звикли до значно більш професіональних умов роботи.


За таких обставин виступ на будь-якому великому турнірі перетворюється на імпровізацію, на спонтанний пошук оптимальних схем та варіантів гри.


Або ж ніхто нічого не шукає, як Отто Пфістер два роки тому. Ставку роблять на те, що впадає в око. Чіпляються за очевидне і живуть без думки про завтра.


Звідси така ідейна бідність турніру, мінімум яскравих емоцій та спогадів. На рівні аналізу того, що відбувається та вміння думати на полі, чемпіонам не було рівних. Єгипетські гросмейстери дали сеанс одночасної гри звичайним любителям.
Єдина команда, що хоч трохи додала розуму до грубої сили — Камерун — ледь не вибила єгиптян у чвертьфіналі.


Під мелькання перед очима м’язів івуарійців, камерунців, нігерійців іноді можна було забути, що це все-таки футбольні змагання. І хотілося зрозуміти, чому серед цих добре підготовлених атлетів немає хоч би одного на команду справжнього майстра останнього пасу. Того, хто б одним лише помахом пензля суттєво поліпшив портрет своєї команди.


Але де вони нові Окочі? Чи взагалі звертають увагу на таких гравців у африканських академіях? Чи готові там приділяти достатньо часу обгранкуванню саме таких талантів, шліфуванню їхнього дару? А, може, засновникам цих академій за давньою європейською звичкою простіше просто тонами вивозити з Африки усе корисне, а вже у Європі з цим розбиратися? А якщо у чомусь звинувачуватимуть, то завжди можна прикритися історіями успіху тих, чиї прізвища не сходять з язиків по всьому світу.


Відповіді на ці запитання можуть допомогти зрозуміти, чи варто очікувати від деяких африканських збірних якіснішого прориву, справжнього виходу на елітний рівень. Або ж і далі ці команди житимуть за чужими, закоснілими шаблонами.