Fútbol Uruguyao: Magico Peñarol

Справа навіть не в тому, коли вони востаннє були чемпіонами. Хоча і це для клубу з переможними традиціями має неабияке значення. Значно гірше те, що важко згадати, коли востаннє «Пеньяроль» грав цікаво, коли його матчів чекали з нетерпінням. А зараз футбольний тиждень є просто неповноцінним, якщо пропустиш чергову виставу команди Дієго Агірре.


Порівняння з театром, яким би заяложеним воно не було, у цьому випадку є доречним як ніколи. Таке враження, що футболісти «Пеньяроля», немов прагнучи компенсувати уболівальникам роки сірого, бездушного «видовища», викладаються у кожному матчі так, ніби не існує втоми, виснаження, ніби енергія, якою вони діляться з публікою, повертається до них помноженою у сотні разів.


«Пеньяроль» бачить лише ворота суперника. Усе інше — не варті уваги деталі, що відволікають від найголовнішого. Кожен рух, кожен пас підкорений одній меті. Весело, із щасливою затятістю людей, які насолоджуються тим, що роблять, футболісти «Пеньяроля» мчать уперед.


Казкова уругвайська молодіжка Агірре грала так само. Тепер йому вдалося захопити своїми ідеями не лише юнаків-початківців, а й загартованих у численних баталіях ветеранів. І вони, наче тільки цього й чекали, прийняли цей футбол — радісний та свіжий, футбол сонця та вітру, той футбол, що багато років тому зробив збірну Уругваю найбільш стильною командою світу. І цей футбол відплачує їм сторицею.


Тридцятитрирічний Антоніо Пачеко і раніше вмів забивати. Але чи він колись забивав так різноманітно, так натхненно і вишукано?


Відомо було і те, що Аревало Ріос завжди багато працює у середній лінії, але обсяг роботи п’ятого номера «Пеньяроля» у цьому чемпіонаті все одно вражає. І стосується це не лише гри у відборі. Ріос постає справжнім майстром до всього здатним.


Гра «Пеньяроля» взагалі надзвичайно поліфонічна. Пресинг, короткі, середні чи довгі передачі зливаються в одну потужну мелодію одчайдушної атаки. Від руху гравців у чорно-жовтій формі починає мерехтіти в очах.


Якщо суперник намагається витримати цей темп і шукає контраргументи, помітною стає різниця, може, навіть не стільки у класі виконавців (хіба раніше, у похмурі сезони, не вистачало у «Пеньяролі» класних гравців?), скільки у впевненості. Впевненості у тому, що твоя гра краща, що результат слухняно прибіжить до тебе, якщо ти залишаєшся вірним цій грі.


Цю впевненість добре ілюструє фраза, що пролунала у коментарі останнього матчу команди Агірре: «Пеньяроль» шукає стандарти неподалік від штрафного майданчика. Свого штрафного майданчика». Навіть у таких ситуаціях «Пеньяроль» небезпечний, бо варто лише перехопити м’яч, як за лічені секунди він вже опиниться біля протилежних воріт.


«Пеньяроль» такими діями ще й ніби піддражнює суперника, закликає і його спробувати свої сили у творчості. Тому «Пеньяроль» розуміє, що без моментів біля його власних воріт не обійдеться. І сприймає це так, як воно є. Зрештою для моментів суперника є Себастьян Соса.


Голкіпер «Пеньяроля» увібрав філософію гри команди не гірше за польових гравців. Він не дратується, не панікує, коли суперники небезпечно атакують. Адже це все частина видовища, повноправним учасником якого є кожен із них.


Кожен вихід віч-на-віч, кожен удар для нього є приводом з якоюсь позамежною флегматичністю сяйнути своїм талантом. Хоча роботи у нього буває вкрай мало, дії Соси все одно залишаються у пам’яті.


Молодіжку Агірре, що на континентальному, що на світовому чемпіонаті зупиняла збірна Бразилії. Зупиняла завдяки тому, що спромоглася не лише розірвати гру суперника, а й послідовно та злагоджено вести свої атаки. У чемпіонаті Уругваю такого суперника поки що немає. Але зрозуміло, що все одно «Пеньяроль» колись очки втратить. Тільки чомусь здається, що навіть це він зробить красивіше, аніж будь-яка інша команда.


P.S. Востаннє «Пеньяроль» був чемпіоном у 2003 році. Тренував команду Дієго Агірре.