середа, 18 листопада 2009 р.
Historia de fútbol: Арсеніо Еріко
До геніального Альфредо Ді Стефано варто прислухатися. І якщо він каже, що хтось, на його думку, був кращим гравцем, аніж Пеле, не треба вернути носа від цих слів. Так, порівняння гравців різних епох, особливо якщо йдеться про те, хто був кращим — справа невдячна, а іноді небезпечна, бо у полемічному запалі можна передати куті меду і закостеніти у надмірній категоричності. Але зараз, і особливо зараз, коли до пантеону футбольних богів пхають кого заманеться, хочеться з особливою шаною згадати того, перед чиєю майстерністю схилявся сам Ді Стефано.
Маленький Альфредо, хоч і вболівав за «Рівер Плейт», намагався не пропускати матчів «Індепендьєнте». Заради того, щоб побачити в дії Арсеніо Еріко.
Серед форвардів у аргентинській першості Еріко не було тоді рівних. У чемпіонських сезонах 1938 та 1939 років «Інде» виграв 52 матчі з 66. Зупинити диво-напад команди: Віларіно – Де Ла Мата – Састре – Сорійя – Еріко не міг ніхто (115 забитих м’ячів). Королем голеадорів Еріко став ще у 1937-му — 47 м’ячів за рік. У двох наступних сезонах (43 та 40 м’ячів відповідно) він по-справжньому позолотив свою бутсу. У 1938-му Еріко, може й забив би й більше, але у двох останніх турах зосередився на результативних передачах. Адже саме за 43 влучних удари пообіцяла йому премію тютюнова компанія Picardo, що випускала цигарки «43».
Запам’ятався Еріко не лише кількістю забитих м’ячів. Вражало й те, скільки у його арсеналі було способів переправити м’яч у сітку. Недаремно серед його численних прізвиськ El Hombre de Goma — «гумова людина». Еріко вигинався і викручувався так, що позаздрили б навіть артисти цирку чи навіть сам Ніжинський, з яким порівняв Еріко французький письменник Поль Моран. «У його тіла були якісь секрети, — писав Едуардо Ґалеано. — Він злітав у повітря немов чаклун, без стрибка, і його голова завжди опинялася вище за руки голкіпера». А «удар скорпіона» був невід’ємною частиною репертуару Еріко, коли бабусі та дідусі Рене Іґіти навряд чи ще навіть познайомилися.
У 1938 році Аргентина збирала команду на чемпіонат світу. Кандидатура одного з форвардів сумнівів не викликала. Арсеніо Еріко з «Індепендьєнте». Існувала лише одна крихітна проблемка. Еріко народився і виріс у Парагваї. До Аргентини він потрапив підлітком, у складі збірної Червоного Хреста, що товариськими матчами (загалом їх було 26) збирала кошти під час війни Парагваю з Болівією. Попри те, що саме у Аргентині він підписав перший професіональний контракт («Індепендьєнте віддав за Еріко 12 тисяч песо), попри те, що керівництво «Інде» незабаром після цього отримало для нього спеціальний дозвіл не йти на службу до парагвайської армії, Еріко відмовився грати за збірну Аргентини. Не спокусили його і 200 тисяч песо (неймовірна на той час сума) обіцяної винагороди за «зміну футбольного громадянства».
Принциповість Еріко стала причиною його тимчасового повернення до Парагваю у 1942 році. Лихо не без добра. Конфлікт із новим керівництвом «Інде» дозволив Еріко здійснити давню мрію — зробити чемпіоном рідний «Насьйональ». А вже наступного року він повернувся до Аргентини і ще три роки забивав за «Індепендьєнте».
Кар’єру гравця Еріко закінчував у рідному Парагваї і саме там скуштував тренерського хліба. У 1957-му «Соль де Америка» Еріко у останньому турі втратила чемпіонський титул через м’яч, пропущений після удару з центра поля.
Забивав Еріко чи ні, програвали його команди чи перемагали, у пам’яті суперників та вболівальників він залишився «справжнім кабальєро» (слова іншого видатного бомбардира Франсіско Варайо).
Двадцять третього липня 1977 року Арсеніо Еріко пішов з життя. Наступного дня у матчі чемпіонату Аргентини зустрічалися «Індепендьєнте» та «Рівер», клуби, що свого часу боролися за юного форварда. Se siente, se siente, Erico está presente, — скандували фани «Інде». Це відчуття того, що Еріко був і є присутнім на стадіоні «червоних» навряд чи колись зникне. Недаремно одна з трибун новісінької арени «Індепендьєнте» носить його ім’я.
Ім’я великого бомбардира (Еріко належить рекорд аргентинського чемпіонату — 293 м’ячі), чиїй грації та вишуканості гри художник, письменник та композитор Катуло Кастійо присвятив танго. Для людини, яка стільки років прожила у Буенос-Айресі й померла тут, це найбільше визнання. Можливо, навіть більше, аніж святобливість Альфредо Ді Стефано.