English football: Останній матч Бенітеса

Звичка вітати перед матчем знайомих шанувальників «Ліверпуля» цією жартівливою фразою з’явилася на старті сезону 2005/06. Після стамбульського фіналу здавалося, якщо наступний матч справді буде останнім для Рафи, це все одно не змінить того, що сталося травневого вечора, коли дух Історії так щедро пролився у серця нового покоління гравців «Ліверпуля». Упродовж кількох шалених хвилин вони фонтанували величчю свого клубу.


Заміна, яку зробив Бенітес у перерві, тактичні перестановки — усе це стало частиною легенди про стамбульський подвиг. І чи не тоді ж лягло у добре підготовлений ґрунт зернятко святої впевненості Рафи Бенітеса у власній здатності вигравати матчі та титули простим переміщенням фішок по дошці?


У «Валенсії» Бенітес виграв два чемпіонати Іспанії і Кубок УЄФА. Досягнення гігантського масштабу. Досягнення команди, що чітко працювала за добре засвоєною схемою. Її гра не завжди милувала око. Особливо тоді, коли Рафа вдавався до ротації. У таких випадках можна хоч було помилуватися турнірною таблицею.


Але важливо пам’ятати, що з Валенсії до Ліверпуля приїхав не просто титулований тренер, а тренер, котрий вдало використовував ротацію для перемог не у кубкових змаганнях, а саме у національному чемпіонаті. До того ж вигравав він у двох монстрів іспанського футболу, котрі за попередні до перемог «Валенсії» 50 років віддали іншим 12 титулів.


Після цього Бенітес потрапив до іншого чемпіонату, до команди, що колись сама була монстром, але вже почала забувати, що воно таке. Це важливий момент. У «Валенсії» шлях на вершину був наскільки приємним, настільки й несподіваним. При всій любові до команди у місті ніхто не рахував, скільки років минуло після останнього титулу. А у Ліверпулі вже виросло покоління тих, хто народився після останнього чемпіонства. Це болить, це муляє, це пече. І бажання якомога швидше позбутися цього болю новий тренер не міг не відчувати. Але чи відчував?


Попри глобалізацію та макдональдизацію, наскільки іспанець може осягнути футбольний біль ліверпульців? Зрозуміло, що варто «Анфілду» заспівати — і зрозуміти, здається, зможе навіть марсіанин. Але — ще одне важливе запитання — зрозуміти що? Можна захоплюватися архітектурною величчю собору і не відчувати тієї ж глибини почуттів, що відома тим, для кого собор не просто красива будівля. Сказати: «Так, це красиво», можна вустами, а можна серцем. Рафа Бенітес був і залишається людиною, серце якої наглухо відкрите. Він сприймає пристрасть, що йде зовні. Він може переробити її на відмінний спіч, що надихне гравців у тому чи іншому матчі. Але він не генерує пристрасть, не видає її дозами, до яких привчив «Ліверпуль» Білл Шенклі. Ротація почуттів іноді гірша за ротацію складу.


Біль уболівальників — це не його власний біль, бо у Рафи є своя Система. Випробувана, і не без успіху, на практиці. Успіхи переконали Бенітеса у тому, що Система неминуче дає результат. І якщо, згідно із Системою, у виїзному матчі проти «-надцятої» команди чемпіонату потрібно виставити не зовсім основний склад, Бенітес це зробить без зайвих вагань. Його найбільшою проблемою у «Ліверпулі» є те, що він жодного разу не розподілив ротацію упродовж сезону так, щоб команда втратила лише стільки, скільки можна собі дозволити втратити, аби виграти теперішню ПЛ. Хтось інший завжди робив це краще. Поки «Ліверпуль» кровоточив від невдалих спроб виграти малою кров’ю, хтось інший із свіжим рум’янцем тріумфатора на щічках перетинав фінішну лінію.


У іспанського (!) письменника Рамона Гомеса де ла Серни є роман El Doctor Inverosímil. У ньому йдеться про лікаря, котрий допомагає пацієнтам незвичними, на перший погляд, порадами. Юнакові, у кімнаті якого панував безлад і усе було завалено паперами, що, «як нам здається стануть у пригоду одного чудового дня», достатньо було лише прибратися, аби «хвороба» зникла.


Бенітес у «Ліверпулі» схожий на лікаря, який досі не зрозумів причини хвороби. Він затято працює за своєю схемою. Іноді є відчуття, що ось-ось і все буде як треба. Але навіть у минулому, найкращому сезоні Бенітеса у ПЛ, «Ліверпуль» був лише другим. Ось це тупцювання на місцях з другого до четвертого мало б довести до сказу будь-кого. Рафа зберігає спокій. Бо він, здається, ніколи не повірить, що самої лише його Системи «Ліверпулю» може бути замало.


Окрім солідного наукового підходу має бути ще й розуміння того, що Схема як така не зробить з Доссени Супермена. Бенітес думає, що навпаки, і щиро дивується, коли від складу з ароматом «доссена» тхне другорядністю та посередністю.


Бенітесу не вистачає шаленості, навіть люті, щоб витягти «Ліверпуль» у чемпіони. Про теорію «увесь світ проти нас», яку так уміло культивує у МЮ Алекс Фергюсон, Рафа згадує рідко. Саме тому, коли він це робить, воно виглядає не надто природно. Немов коалі заманулося наввипередки побігати зі страусом.


Рафа Бенітес — хороший, вдумливий тренер. Його Система може принести, і вочевидь принесе, користь не одній команді. Його працездатність і надалі не знатиме меж. Він і надалі вмітиме детально розібрати будь-якого суперника (особливо у грі «на виліт») і виграватиме важливі матчі.


Але чомусь здається, що свій останній матч у «Ліверпулі» Бенітес зіграв у Стамбулі. Усе інше — варіації на тему, без надії на справжній прорив. Може, через те, що для когось Стамбул це насамперед десятки тисяч фанів «Ліверпуля», котрі співають You’ll never walk alone у перерві матчу, а для когось черговий тріумф Системи. Рафа хотів зробити «Ліверпуль» чемпіоном науковими методами. А для цього, може, потрібно трохи «шарлатанства». Трохи більше віри у джерело натхнення та величі, з якого «Ліверпуль» так щедро напився у Стамбулі.