понеділок, 5 листопада 2018 р.

Fútbol español: Біла магія


1

Зовнішня монументальність, що має справляти перше глибоке враження, повністю не дає бажаного ефекту. Подих магії відчувається пізніше, коли стоїш на полі й піднімаєш очі вгору. Миттєво спалахує: “А що ж відчуваєш, як тут народу по вінця?” Навіть порожні трибуни “Сантьяго Бернабеу” тиснуть якось особливо. Справжню вагу цієї махіни бачиш вже всередині. Бачиш зблизька. У багатьох гравців команд суперників ця зустріч спричиняла, за визначенням Хорхе Вальдано, “страх сцени”. Інші, менш схильні до поезії футболісти, обмежувалися банальним “накладаєш у штани”.

“Бернабеу”, наче королівський палац, просякнутий Історією. Не має значення, чи були б його попередні мешканці гідні бодай крихти уваги, якби їм не випало провести трохи часу в цих стінах. Сам факт їх тодішньої присутности у просторі й часі є частиною легенди. І у цій легенді звитяг у них значно більше, ніж конфузів. Тож перелік тріумфів завжди приглушує сумніви, виправдовує божевілля, зміцнює пиху.

Тому “Реал” часто вигравав матчі, які вигравати не повинен. Бо не визнавав інакшого розвитку подій. І під цим шаленим, насамперед психологічним, пресом супернику доводиться “схаменутися”, усвідомити, що зазіхнув на чуже, ледь не сакральне, й відійти на “своє” місце, хоч це й суперечитиме логіці конкретного поєдинку. Адже візитери іноді протистоять на “Сантьяго Бернабеу” не лише стартовому складу “Реала” й тим, хто вийде на заміну, а й мають впоратися з незримою присутністю давніших поколінь.

Недаремно Франсіско Франко, який футболом не надто цікавився, радо почав використовувати перемоги мадридців у перших розіграшах Кубка Чемпіонів (1956 - 1960) для пропаганди свого режиму. (Зокрема й на міжнародній арені. Варто згадати, що франкістську Іспанію прийняли до ООН 1955 року). Для Франко у цих титулах поєднувалися два важливих для нього аспекти. Перший – монархічний. Іспанська команда “панує” в Європі. Сам Франко ніколи не приховував, що відновить в Іспанії монархію. Другий – містичний. Католицька церква була душею франкістської держави. Аромат пахощів був найстійкішим по всій країні. І ще й з’являється команда, що швидко перетворюється на епохальну. Не забуваймо, що вже 1961 року Дон Ріві наполіг, щоб “Лідс” почав грати у білій формі. Таким був вплив першої “династії” в історії мадридського клубу навіть за межами Іспанії, й генералісімуса це влаштовувало.

Пізніше, насамперед у Каталонії, пропагандистський зв’язок Франко з “Реалом” помилково подавали чи не як єдину причину всіх досягнень мадридців. Хоча з 1939-го до 1953-го “Барселона” виграла 5 чемпіонатів та 4 Кубки, а “Реал” за цей самий період лише двічі перемагав у Кубку. Щоб зацікавити Франко, “Реал” мав спочатку стати тріумфатором. А відбулося це завдяки зовсім іншим людям.

У пантеоні “Реалу” вони мають стояти поруч. Сантьяго Бернабеу та Альфредо Ді Стефано. Президент і гравець. Тандем, який навряд чи вже можливо повторити будь-де й будь-коли. На щастя для “Реалу”, вони перетнулися в часі, а потім й у просторі. Міф почав народжуватися на очах.

2

15 лютого 2003 року Алекс Фергюсон, розлючений слабкою грою команди у кубковому матчі з “Арсеналом” (МЮ поступився на “Олд Траффорд” 0:2), копнув бутсу з такою силою, що влучив в обличчя Девіду Бекхему. За кілька днів після цього Фернандо Морьєнтес відповів Вісенте Дель Боске: “Розминайся сам, сучий сину”, коли той попросив форварда підготуватися до виходу на поле. Вже наступного дня Фернандо вибачився, але ці два епізоди, ще й настільки сближені в часі, підкреслили суттєву різницю між двома футбольними імперіями. У одній, тренер, чи то менеджер, є альфою та омегою, у іншій його роль полягає у тому, щоб, за словами Дель Боске, “бути батьком для футболістів, керувати стосунками у роздягальні”.

Тому в червоній частині Манчестера спочатку довго чекали “нового Басбі”, а зараз заповзято взялися чекати “нового Фергюсона”, а у Мадриді Серхіо Рамос, який у “Реалі” Дель Боске не грав, може спокійно заявити після чергової зміни тренера, що майбутній наставник має передусім “керувати стосунками у роздягальні”.

На “Олд Траффорді” роздягальня була лише ще одним закапелком у володіннях Сера Метта чи Сера Алекса. На “Бернабеу” ж іноді здавалося, що зайти до роздягальні тренер може тільки з дозволу гравців. Це, до речі, попри зовсім протилежні зачини, у обох випадках призводило до наївних висновків про “мотиватора Фергюсона” чи про Дель Боске, “який ні в що не втручається”. Тактичну грамотність обох наставників вперто виносили за дужки, хоча вони її демонстрували неодноразово, зокрема у дуелях своїх команд.

Традиції “Реалу” формував дует Бернабеу - Ді Стефано. Вони, звісно, ні про що подібне не домовлялися, але з появою у Мадриді одного з найвидатніших футболістів за всю історію курс був визначений. Президент на власний розсуд запрошував зірок, особливо іноземних. Щоправда з 1964-го до 1972-го іспанські клуби не могли підписувати контракти з іноземцями, тож дону Сантьяго не було де розвернутися. Але тільки-но ці обмеження зникли, його увагу привертали навіть гравці зі Східної Європи. Бернабеу, наприклад, хотів запросити до “Реалу” Ніколає Добріна, фантастичного румунського плеймейкера. Завадив президенту мадридців особисто Ніколає Чаушеску, який заборонив відпускати хавбека “Арджеша” за кордон. Причому невгамовний Бернабеу наполягав ледь не на зустрічі з керівником Румунії, аби вирішити це питання.

Що стосується Ді Стефано, то він, як згадували потім партнери по команді, “марив перемогами”, “заходив до роздягальні й говорив про перемоги, він хотів вигравати на тренуваннях, у настільний футбол, у карти”. “Він був головним. Збирав нас й розповідав, як грає суперник, кого треба буде закрити. І якщо ти робив щось не так, отримував потім прочухана”. За одинадцять років Ді Стефано у “Реалі” команда, на додачу до п’яти Кубків Чемпіонів, вісім разів виграла іспанський чемпіонат. До появи Ді Стефано у мадридців було лише два чемпіонських титули. Після нього у “Реалу” була зовсім інша ДНК.

3

Як це не парадоксально у Мадриді не довелося чекати “нового Ді Стефано”, щоб вигравати трофеї, принаймні внутрішні, у великій кількості. Зайвий доказ того, наскільки фундаментальним виявився його вплив. Поки “Реал” залежав від Ді Стефано, він водночас накопичував магію величі, що потім підтримувала й вела до нових перемог. З’являлися нові герої, не такі неймовірні, як Ді Стефано, але всі вони так само прагнули вигравати. Це був найголовніший спадок дона Альфредо.

Минулого року іспанський футбольний журнал Panenka значну частину чергового випуску присвятив пошуку відповіді на запитання: який, власне, у мадридського “Реалу” стиль? Журнал вийшов у січні, коли “Реал” Зідана прямував до другого поспіль тріумфу в ЛЧ та перемоги в чемпіонаті. І всім кортіло зрозуміти, як же він це робить.

Якщо залишити зараз осторонь суто стилістичні питання, бо вони потребують окремої розмови, можна відзначити, що мало хто з часів тренерства Дель Боске так гармоніював із традиціями “Реалу”, як Зізу. Він був частиною тієї запаморочливої команди, він відчув усі нюанси спадку Ді Стефано на власному досвіді гравця й потім зумів використати ці знання вже як тренер. Коли йдеться про “Реал”, це неабияке досягнення, бо з плином часу, з кожним новим трофеєм, посилюється тиск не тільки на опонентів, а й на тих, хто вдягає білу футболку.

Але також із плином часу дедалі нагальнішим стає питання: “Наскільки дієвою є давня модель?” Особливо, коли президентом є сумна пародія на Бернабеу, а серед провідних гравців нікого, хто наближався б до Ді Стефано за масштабністю таланту. Безпрецедентна серія Зідана у ЛЧ показала, що в цьому турнірі, де гранди надійно захищені на груповому етапі (бо це ж що треба утнути “Реалу”, щоб не пройти далі після шести турів?), модель працює.

Справжня боротьба починається у лютому й для здобуття трофею достатньо семи матчів, та ще й не обов’язково вигравати в усіх. Інша історія в національному чемпіонаті, змаганні тривалішому, змаганні, в якому втрати очок надолужувати буває значно важче. У сезоні 2016/17 Зінедіну блискуче вдалося розподілити ігровий час між багатьма футболістами, деякі матчі зіграні начебто “резервним” складом, за змістом були напрочуд цікавими. Однак і тоді вистачало тих самих перемог “емблемою”, коли суперник пропускав на останніх хвилинах. Без таких матчів, безумовно, не виграти чемпіонат у 38 турів, але якщо їх надмірно містифікувати, пояснювати все влучним іспанським словом pegada (від дієслова pegar – приклеювати), то варто пам’ятати, що клей теж колись може засохнути. Тобто знадобляться зміни. І ось тут дуже важливо, хто вирішує кадрові питання. Зідан знав дуже добре, хто це робить у “Реалі”. Тож пішов шляхетно, й навіть не намагався вичавити з моделі ще хоч трохи.

4

“Флорентіно поставив на Лопетегі хрест після поразки у Віторії”, – це слова іспанського статистика Алексіса Тамайо, який у день матчу з “Леванте” написав, що тренера “звільнять сьогодні”. Потім Алексіс навіть зробив спеціальне відео для свого каналу в Youtube, щоб вибачитися за дезінформацію й водночас підтвердити, що Юлену Лопетегі залишилося працювати зовсім трохи. Тож поразка на “Камп Ноу”, розгромна чи ні, вже мало що вирішувала.

Однак можна сказати, що на Лопетегі хрест доречно було ставити ще у день його презентації. Бо коли він сам плює на щойно подовжений контракт зі збірною, коли Перес плює на джентльменську угоду між Федерацією та клубами не чіпати наставників із чинними контрактами, навряд чи таке співробітництво могло закінчитися якось інакше. Дивує хіба що, наскільки швидко все сталося.

Чи не таку швидкість розвитку подій, хоч і з іншої причини, передбачив Зідан, коли стало зрозуміло, що у новому сезоні команда залишиться без Роналду? Зрештою стосунки з Кріштіану зіпсувалися не у Зізу, й тим більше не у Лопетегі. Це Перес вирішив здихатися феноменального бомбардира, гравця не такого універсального, як Ді Стефано, але так само фанатично налаштованого на перемоги й титули. І точно не Лопетегі вирішив замінити Роналду Маріано Діасом.

Колись Франко змішував перемоги “Реала” на континенті зі ще живою тоді ностальгією за величчю Імперії. Хоч і чудово розумів, що землі, колись підпорядковані іспанській короні що у Європі, що у Новому світі, втрачені назавжди. Флорентіно Перес, в свою чергу, впевнений, що трофеями ЛЧ можна прикрити його провали у чемпіонаті Іспанії. За 12 років (якщо рахувати з моменту звільнення Дель Боске) тренери, яких призначав Флорентіно, виграли аж два чемпіонства. У Рамона Кальдерона, що очолював клуб між двома етапами Переса, той самий показник за три роки.

Якою б міфотворчою не була серія з п’яти Кубків Чемпіонів поспіль, надалі “Реал” Сантьяго Бернабеу насамперед був гегемоном у Прімері. До того ж, як ще тоді можна було потрапити до кола претендентів на КЧ? Це зараз можна відстати від чемпіона на три десятки очок й все одно “пробитися” до “турніру найкращих”. Девальвація принципу відбору не позбавляє сам трофей престижу, набутого з другої половини 1950-х. Однак й штучно роздувати цей престиж і принагідно применшувати значення національного чемпіонату не варто.

Як, до речі, слід пам’ятати, що за 35 років президентства Бернабеу з “Реалом” працювало 13 наставників (дехто двічі). У Переса Соларі стає вже дванадцятим. Щоправда, і в Бернабеу був період, коли тренери вилітали один за одним. Проте йому вистачило мудрості, коли тріумфатори перших розіграшів КЧ сходили зі сцени, не просто залишити тренером Мігеля Муньйоса, а й довірити йому оновлення команди.

Муньйос пропрацював з того моменту ще 10 років. Його найперше рішення тоді, 1964-го? 38-річний Ді Стефано не потрапив навіть до заявки на матч проти “Атлетико”. Саме тренер отримав необхідні повноваження, саме він почав залучати до першої команди вихованців клубу. Навіть на прикладі найвидатнішого свого гравця “Реал” мав “запам’ятати”, що без свіжої крови рухатися вперед важко.

А якщо схожим кроком було прощання з Роналду? Навряд чи. Кріштіану зараз 33, Ді Стефано в цьому віці вигравав четвертий Кубок Чемпіонів, а наступного сезону додав ще один. До того ж, підтримувати тренера, який, так само, як колись Муньйос, виграв для мадридців КЧ і як футболіст, і як наставник, Флорентіно не збирався. Перес вкотре спробував зімітувати Бернабеу і вкотре вийшло щось недолуге.

5

У збірній Іспанії Юлен Лопетегі вибудував надзвичайно ефектну та ефективну модель гри. Попри те, що часу на роботу з гравцями було традиційно небагато, він зумів надати команді виразних, яскравих рис й певною мірою розпочати процес оновлення після золотого періоду Арагонеса та Дель Боске. Лопетегі завжди був тренером вдумливим, ретельним у кожному аспекті підготовки. Але варто запитати Рафу Бенітеса, чи достатньо методичности та аналітичности, аби “керувати” роздягальнею мадридського “Реалу”? Та ще й із президентом схильним “ставити хрест” через пару місяців, й не здатним ані оцінити, ані цінувати інших. З останніх прикладів – ставлення до Кейлора Наваса, а можна згадати й легендарне пересівське: “він не грав головою й не віддавав передачі більше, аніж на три метри, прийдуть молоді гравці й про нього забудуть”, навздогін Клодові Макелеле. Макелеле пішов чемпіоном влітку 2003-го. Наступного титулу з президентом Пересом “Реал” чекав дев’ять років.

Після фіналу ЛЧ в Кардиффі деякі іспанські журналісти проголосили, що у мадридців “найкращий в світі склад”. Не минуло й року, як вони вже обговорювали, кого з тріо Роналду - Бейл - Бензема треба продати першим, а то й взагалі лунали заяви, що продати слід усіх трьох одразу. Це нагадало кульбіти одного з оглядачів газети Marca , який шпетив Пеллегріні за “надмірну ротацію”, а вже наступного сезону дорікав Морінью, що той замало її використовує. Але що поробиш, близькість до президента клубу іноді перетворює журналіста на папугу.

Самі ці хитання від врівноваженого, розважливого Пеллегріні до чварного, токсичного Морінью, потім від Жозе до спокійного, за крок від нірвани Анчелотті свідчать, що пошук частіше відбувався залежно від того, що у певний момент було потрібно “роздягальні”. Серйозніший аналіз, причому не тільки кандидатур на посаду тренера, а й під час пошуку гравців, не був пріоритетом.

За останні шістдесят з гаком років “Реал” накопичив достатньо містики й магії, щоб продовжувати вигравати. 90 хвилин на “Бернабеу” справді можуть стати, за словами іншого культового героя клубу – Хуаніто – “дуууже довгими” для будь-якого суперника. Усе це було, є й буде частиною привабливости мадридського гранда. Однак і апелювати до цього дорогоцінного скарбу з повсякденною недбалістю теж не слід.