Fútbol español: Прощання з епохою

Уболівальнику «Реала», котрий народився 29 жовтня 1994-го, цього року виповнюється шістнадцять. Скільки усього могло статися з ним самим, скільки усього сталося відтоді з його улюбленим клубом? І увесь цей час він знав лише одного сьомого номера, лише одного голеадора, а трохи згодом і Капітана. Він, звичайно, добре знає, що його клуб — «Реал» (Мадрид), але не раз виникала спокуса піддатися магії простенької гри слів і замінити слово «Реал» на Рауль.


Згадувати усі досягнення Рауля, акуратно переписувати, скільки він виграв титулів, скільки зіграв чи забив — відбирати місце у слів, потрібних для пояснення його феномену.


Madridismo — це культ. Рауль Гонсалес Бланко був жерцем цього культу. І тому так легко було асоціювати його з білою махиною, яку створили свого часу великі Сантьяго Бернабеу і Альфредо Ді Стефано. Рауль швидко відчув себе спочатку продовжувачем, а потім хоронителем традицій, і у цій ролі він, здавалося, мав дограти до кінця кар’єри у футболці «Реалу».


Ранній дебют, успішна гра з перших кроків, вплинули на те, як сприймали Рауля. Йому всього лише тридцять три, а про нього останнім часом говорили як про сивочолого дідугана. Він дбає про себе як ніхто інший, він ніколи не дозволить собі грати з таким черевом, як у бразильського Роналду, чи пофігізмом Анелька, і все одно дедалі частіше запитували, чи може він дати «Реалу» ще щось, чи не настає час поступитися місцем молоді, як колись поступився місцем самому Раулю Еміліо Бутрагеньйо.


Певною мірою Рауль став заручником своєї синонімічності з клубом, але ще більше він, мабуть, «постраждав» від зміни епох. І його прощання з «Реалом» — це не зовсім скидання старої шкіри заради оновлення. Традиції, які він охороняв, суперечать сучасним цінностям футбольного супермаркету. Їх вшановуватимуть і надалі солоденькими промовами на банкетах, але мало кому знадобиться ветеран, котрий набридатиме черговій іноземній зірці розповідями про дух «Реалу», про значення та цінність футболки клубу.


А Рауль завжди вимагав від кожного цілковитої відданості реалівській філософії. Навіть Анелька, який зрештою перецілував за своє життя з десяток клубних емблем, Рауль вперто прагнув пояснити, яке щастя тому випало.


Ось це месіанство клубів-грандів може дратувати, але воно є, воно виростає з історії славних перемог і для прихильника «культу» є річчю абсолютно природною. Так було з Раулем, і саме тому він став для багатьох символом мадридизму. Проте символи, дух та інші потойбічні чудасії нічого зараз не варті, якщо не приносять мільйонні прибутки, необхідні для виплати відсотків з мільярдних боргів. Теперішній президент «Реалу» згадує про них лише влітку, коли потрібно продати чергову порцію мильних бульбашок надії.


І не помічає, що Рауль значно живіший у своєму сприйнятті футболу, у своїй пристрасті до гри, аніж деякі молодші за нього гравці. Рауль хоче грати, а не просто відбувати номер. Він звик до лідерства не лише у роздягальні, а й на полі. Йому потрібна «раулецентрична» команда. Він йде, бо «Реал» перестав бути такою командою. Йому потрібна команда, у якій він зможе втамувати свій досі сильний голод до гри та перемог. Він йде, бо цей голод став «Реалу» не потрібен.


Людина з іншої епохи (кому б зараз у «Атлетико» спало на думку розпустити кантеру, як це зробив колись Хесус Хіль, «подарувавши» Рауля «Реалу»?), він йде без образ, без скандалів.


Найкращими зразками творчості іншого екс-реалівця Хосе Марії Ґутьєрреса Ернандеса можна було б заповнити зал у Прадо. На жаль, обійти цей зал можна було б за годинку. Хоча за талантом він міг би претендувати і на цілий особистий музей чималих розмірів. Але талант Ґуті вкрай рідко підкорявся рутині буденної та мало привабливої праці. Його знамениті слова про те, що він не бачить себе на дискотеках у 60 років пояснюють і характер Ґуті, і причину його спорадичних спалахів на футбольному полі.


Ґуті не з тих, хто робитиме щось, коли немає натхнення. А чекати на це натхнення він може бозна скільки. А потім вийти і одним лише пасом зачарувати стадіон. Але між цими виходами є інші матчі, у яких так само треба бути на висоті і щедро ділитися своїм даром. А Ґуті у цих матчах немає. Він знову відволікається, він знову обмежується короткими, хоч і розкішними фразами замість того, щоб написати чергову футбольну поему.


Завдяки яскравим моментам у Ґуті було чимало шанувальників, котрі пробачали йому все за один лише штрих, один дотик, одну думку. А хтось, і таких було багато, постійно картав його за нестабільність та нехлюйство. У відповідь Ґуті, у кращому випадку, лише стенав плечима.


«Ґуті «зникає» під час матчу, бо футбол став більш посереднім, — написав Хорхе Вальдано ще п’ять років тому. — Він став жертвою верхоглядства футболу, який не знає, що робити з креативними гравцями». Якщо це так, то найбільший докір на адресу Ґуті полягає у тому, що він не зумів злетіти над цією посередністю, розігнати її набридливий морок сяйвом своєї гри. Він лише стенав плечима замість того, щоб стати суперзіркою.


Пусть не солнцем ты будешь, а малой звездой,


Узкой тропкой вдали от широких дорог.


Не цени ни побед, ни потерь, только будь


Воплощением дара, что дал тебе Бог.


Ці рядки і про Ґуті. Принаймні три перших рядки. Тільки не залишає відчуття, що він використав малу частину свого дару. І що футбольному світу, в якому видатними гравцями проголошують спеціалістів із фітнесу з м’ячем, не вистачило зірки на ім’я «Ґуті».