Sudamericano Sub-20

Черговий молодіжний чемпіонат Південної Америки став ще одним нагадуванням про неприємну тенденцію, що з’явилася кілька років тому. Йдеться про своєрідну «африканізацію» футболу в цій віковій категорії у деяких країнах. Дедалі частіше помічаєш, наскільки мінімальною є робота зі створення саме команди, наскільки мало уваги приділяють відпрацюванню численних елементів колективної гри.

Приорітетом стає банальний продаж талантів. Щоб втюхати перспективного гравця черговому «великому» клубу з Європи, не обов’язково думати, як зробити його частиною злагодженого ігрового ансамблю. Страждає від цього спочатку якість гри, і, відповідно, якість турніру, а потім —і результат. Аргентина, наприклад, не потрапила на чемпіонати світу 2009 та 2013 років, а два роки тому, у Новій Зеландії, не вийшла з групи. Лише диво дозволило аргентинцям проскочити на Мундіаль, що у травні цього року відбудеться у Республіці Корея.

Натомість не зіграє у Кореї збірна Бразилії. До 2011-го бразильці лише раз не потрапили на молодіжний чемпіонат світу (1979). А зараз це буде вже другий з трьох останніх ЧС, що збірна Бразилії пропускає. Причому і склад на континентальній першості був цілком пристойним, й очолював команду тріумфатор Олімпіади-2016 Рожеріу Мікалє. І все одно бразильці в останньому турі фінального турніру не зуміли забити Колумбії, яка на той момент уже втратила шанси потрапити до четвірки. За цим матчем, останнім у турнірі, уважно стежили знервовані до краю аргентинці, чия доля напряму залежала від його підсумку.

Цікаво, що ще під час першого етапу, коли розбиті на дві групи 10 команд визначали шість учасників фінального раунду, аргентинці самі могли не пустити далі збірну Венесуели. Для цього їм треба було обіграти команду Рафаеля Дудамеля. Тоді б венесуельців випереджала збірна Болівії, що навряд чи створила б комусь проблеми у боротьбі за путівки на чемпіонат світу. Однак Аргентина з Венесуелою зіграла внічию й ця добротливість могла дорого коштувати. Матч із тим самим суперником, але вже в останньому турнірі фінальної шістки, аргентинці, аби не залежати потім від інших, мали вигравати з різницею у 5 м’ячів. Забили тільки два й місця собі не знаходили, стежачи за матчем бразильців із Колумбією.

Драматизму та нервів у цьому чемпіонаті було більше, аніж якісних матчів. Не дивно, що чемпіоном зрештою стала найстабільніша, найорганізованіша команда. Уругвайці не вигравали Судамерикано Ю20 з 1981 року. Специфіка регламенту дуже часто впливала на апетит багатьох збірних. Вихід на чемпіонат світу був успіхом, а перемога у турнірі при цьому вже не здавалася вкрай важливою. Стабільно орієнтувалися тільки на перше місце хіба що бразильці або ж аргентинці в епоху Пекермана. А коли завжденні фаворити навіть до четвірки потрапити не в змозі, то й іншим можна зазіхнути на трон.

Ця збірна Уругваю не мала витонченості й блиску команди зразка 2009 року. Проте вона найменше за інших збивалася з кроку та вміло використовувала помилки суперників. У складі чемпіонів виділити можна кількох досить харизматичних гравців. Родриго Бентанкур у свої 19 вже зіграв 40 матчів чемпіонату у складі «Боки Жуніорс», брав участь у Копа Лібертадорес. Йому пророкують трансфер до «великих» клубів, хоча він вже грає за клуб справді Великий.

Ніколас Де Ла Крус, мачушенко Карлоса Санчеса, гравця першої збірної, упродовж турніру змушував згадувати різні епізоди його ще короткої та вже насиченої футбольної біографії. Його імпульсивність далася взнаки минулого року у фіналі Кубка Лібертадорес Ю20, в якому «Ліверпуль» Де Ла Круса зустрівся із «Сан-Паулу». Ніколас був вилучений з поля, а уругвайський клуб поступився 0:1. Після того турніру він травмувався, але як одужав, почав потроху виходити у першій команді. Наразі цей атакувальний хавбек зіграв у чемпіонаті Уругваю 28 матчів й забив 5 м’ячів.

У стартовому поєдинку Судамерикано Ю20 Де Ла Крус вирішив пробити пенальті «паненкою». Осоромився, однак вже у наступному турі впевнено реалізував 11-метровий у принциповому протистоянні з Аргентиною. Характером він трохи нагадує свого брата й хочеться сподіватися, що досягне й Карлосового рівня стабільності.

Родриго Амараль у своєму тендітному віці вже має проблеми із зайвою вагою. Інакше як «товстий» аргентинські коментатори його не називали. Щоправда у цього «товстуна» така ліва, що позаздрить будь-який атлет. У цьому турнірі Амараль забив 5 м’ячів у дев’яти матчах при тому, що його амплуа — енґанче. У «Насьйоналі» для нього вже розробляли програму контролю ваги, тож можна сподіватися, що нічого зайвого у тілі Родриго не залишиться. А таланту футбольного в нього вистачить на кількох.

Друге місце посіла збірна Еквадору. Господарі турніру зробили акцент на динамічну, вериткальну гру. У стартових матчах еквадорці часто виконували передачі вперед ледь не похапцем. Важливіше було нав’язати боротьбу ближче до штрафного майданчика, тиснути на суперника за рахунок мобільності. Така гра дещо відрізнялася від манери, в якій діяли футболісти цієї команди ще у збірній Ю17, щоправда її легко пояснити. На першому етапі газони на обох стадіонах були у жахливому стані. Коли ж учасники фінального раунду перебралися до Кіто, на значно кращому полі еквадорці вже комбінували різноманітніше. Відповідно й швидкість, з якою прагнула атакувати команда, ставала контрольованішою, зваженішими були й довгі передачі.

Хтось із гравців цієї команди запам’ятався ще у попередній віковій категорії (Хосе Севайос, Первіс Еступіньян, Вашингтон Коросо), хтось вже встиг блискуче проявити себе у дорослому футболі (Браян Кабесас після Кубка Лібертадорес у складі «Індепендьєнте дель Вальє» перейшов до «Аталанти»). Якщо вести мову про «відкриття», то варто відзначити форварда «Барселони» (еквадорської, а не аргентино-уругвайсько-бразильської) Ерліна Ліно.

В цілому можна сказати, що в Еквадорі роботі з молодими футболістами приділяють дедалі більше уваги. Тому еквадорці повертаються на молодіжний ЧС після шестирічної відстуності.

Збірна Аргентини ще приходить до тями після страшного правління Умберто Ґрондони. Цей діяч перетворив аргентиньску молодіжку на посміховисько, тому навіть не спадало на думку очікувати чогось надзвичайного від цієї команди. Зрештою, так воно і вийшло. У грі команди були непогані відрізки, проте до повернення на рівень ери Пекермана ще дуже далеко.

Приємно здивував бомбардирським хистом Марсело Торрес із «Боки». Тут і там залишав цікаві деталі Томас Конечни з «Сан-Лоренсо». (Аргентинці вимовляють його прізвіще «Конекни»). 17-річний Есекьєль Барко, маленький, технічний енґанче, потерпав на першому етапі від жахливого газону, й потім Клаудіо Убеда випускав його переважно на заміну, однак вже те, що молодшого гравця запросили до цієї збірної свідчить про потенціал футболіста «Індепендьєнте».

В опорній зоні регулярно виходив Сантьяго Аскасібар, а от поруч із ним щоразу з’являлися інші гравці — Чикко, Бельмонте, Охеда. Схоже, тренеру ще доведеться знайти оптимальний варіянт для центру півзахисту.

Кадрові зміни були й у захисті, однак частково вони були пов’язані з двома червоними картками Крістіана Ромеро.

Фініш аргентинців у турнірі нагадав історію Дієго Латорре про один з його голів за «Боку». Бив тоді по воротах Мартін Палермо, але удар заблокували, і Латорре першим примчав на добивання. «Ну в тебе й дупа», — вигукнув Палермо, вітаючи партнера. Мартін натякав на фарт Латорре. Сам Палермо нещодавно перейшов до «Боки» й забивав замало (Палермо знадобилося 452 хвилини, щоб забити свій перший м’яч за «Боку»). Хто б тоді міг подумати, що він стане найкращим бомбардиром в історії клубу. Ця сама збірна пролітала повз чемпіонат світу в матчі передостаннього туру проти Бразилії. Лаутаро Мартінес зрівняв рахунок за 30 секунд до завершення компенсованого часу. Потім був уже згадуваний матч Бразилії з Колумбією.

Можливо, щастило не просто так, й у команди справді попереду славні досягнення. Принаймні хоч цим можна себе заспокоювати напередодні чемпіонату світу.

Ще одним учасником Мундіалю стала збірна Венесуели. До початку турніру Рафаель Дудамель запевняв, що це «найкраще покоління», яке він будь-коли бачив. Після стартових матчів здавалося, що у Дудамеля просто погана пам’ять. Венесуельці грали досить посередньо, з тимчасовими яскравими спалахами Йєферсона Сотельдо. Усі матчі першого етапу Венесуела закінчила внічию й не краще виглядала у стартовому поєдинку фінальної шістки проти Колумбії.

Змінилося все у грі з Еквадором. Стало зрозуміліше, чому Янхеля Ерреру чекає 48 оренд у європейських клубах завдяки контракту з «МанСіті», чому «Каракас» так налолягав минулого року на трансфері Рональдо Чакона з «Депортиво Тачира», чому інший Рональдо — Пенья — вже перебрався до другої команди «Лас-Пальмаса».

Навіть жахливе суддівство у матчі з Бразилією не вплинуло на венесуельців. Дудамель після тієї гри дав таку запальну прес-конференцію, що в наступному турі її спокійно можна було показувати футболістам замість передматчової установки. «Ніхто Венесуелу не зупинить», — пообіцяв Дудамель й так воно і сталося. Проти Уругваю венесуельці провели чи не накращий свій матч, в якому скоординованість усіх ліній дозволила переграти майбутнього чемпіона.

Еквадор із Венесуелою ще не стали настільки привабливими країнами для агентів-мародерів, щоб переорієнтуватися з формування гравців на продаж напівфабрикатів, Уругвай тримається завдяки чіткій структурі збірних усіх вікових категорій (тут слід віддати належне Табаресу). Бразилія ж з Аргентиною останнім часом аж занадто успішно маневрують на межі перетворення на футбольні інкубатори клубів із Європи. Аби тільки вони не перетнули цю межу остаточно.