Збірна Бразилії: Дебют Тіте

Перший матч нового тренера збірної Бразилії одразу змусив забути про його «папєрєдніка». Коли на зміну безглуздій, безідейній грі йде продумана стратегія — контраст є очевидним. Так само смішно говорити про тренерську «кар’єру» Дунги (збірна Бразилії 2006-2010 та 2014-2016 і одинадцять місяців у «Інтернасьйоналі») у порівнянні з досвідом Тіте.

Дунга є одним з тих колишніх футболістів, що добре опанувавши певну ролю як гравець, й тренувати намагався з тим самим багажем. Тож і гра його команд завжди була обмеженою, їй бракувало глибини. Навіть не про те річ, що вона нічого спільного не мала зі стилем, що роками асоціюється зі збірною Бразилії. У Дунги стилю не було взагалі. А спроби видати за стиль убогу біганину, підкріплену «результатом», закономірно провалилися.

Якщо існує футбольний, на кшталт платонівського, «світ ідей», то Дунзі у ньому не виділили навіть скромного закапелка. Тому призначення Тіте й здалося ковтком свіжого повітря. За свою двадцятишестирічну роботу тренером він, принаймні, доводив, що здатен розвиватися як тренер, і вміє ліпити команди з максимальною увагою до деталей. Та й славнозвісний «результат» його не оминав. Дворазовий чемпіон Бразилії, переможець Копа Лібертадорес та Копа Судамерикана. І ще навіть європейського представника секти «результату» обіграв у фіналі клубного чемпіонату світу.

Якщо ж абстрагуватися від титулів, що можна згадати про різні етапи тренерства Тіте?

18 травня 2006 року його призначили у «Палмейрас», що займав останнє місце після п’яти турів і набрав одне очко. Перший матч на чолі з Тіте виграли у «Санта-Крус». Однак потім програли чотири рази поспіль. На щастя для Тіте, чемпіонат взяв паузу на час Мундіалю в Німеччині. Ці тижні він присвятив реанімації команди. З середині липня «Палмейрас» був зовсім іншим.

Канал «Спорт 1» транслював тоді чемпіонат Бразилії й гру «Палмейраса» проти команди «Парана» дали для міжнародного показу наприкінці липня. У яскравому поєдинку підопічні Тіте натхненно розбили чергового суперника. У журналі Placar вийшла згодом стаття про швидке відродження «Палмейраса» під назвою «Церква пастора Тіте». З натяком на його вміння максимально швидко розтовкмачувати свої ідеї футболістам та мотивувати їх.

Тіте мав тоді «приборкати» й легендарного Едмунду. Форвард у притаманному йому стилі відреагував на заміну в матчі з «Фламенгу». Трохи ж згодом Едмунду проголосив, що «коли Тіте говорить, у мене сльози на очі набігають». Це навіть спонукало уболівальників жартома запитувати чи не був Тіте колись заклиначем змій. Та людині, що мала справу з Кією Джурабчаном, і найотруйніший плазун мабуть був би милішою компанією.

Конфлікт з Джурабчаном поклав край першому досвіду Тіте у «Корінтіансі». Вдруге він очолив цей клуб у жовтні 2010-го. «Корінтіанс» у тому чемпіонаті претендував на титул, аж раптом видав серію з семи матчів без перемог й відкотився на третє місце. Тіте за чотири тури повернув лідерство, однак дві нічиї у трьох останніх матчах дозволили обійти «Тімау» і «Флуміненсе», і «Крузейру». Тому Лібертадорес-2011 для «Корінтіанса» починався кваліфікаційними поєдинками з міцною колумбійською командою «Депортес Толіма». Невдача у цьому протистоянні (0:0, 0:2) здавалося б, особливо у Бразилії, мала стати приводом для відставки. Натомість президент «Корінтіанса» підтвердив, що Тіте працюватиме далі.

Тільки з ким? За лічені дні після вильоту з КЛ команду залишили Роналду, Роберту Карлос, Жусілєй, Еліас, Бруну Сезар та Дентінью. Новий «Корінтіанс» Тіте вибудовував під час чемпіонату штату Сан-Паулу («Тімау» став віце-чемпіоном), а коли розпочався Бразилейрау виявилося, що зупинити команду неможливо. У перших десяти турах — 9 перемог і нічия. Надалі, звісно, й самому «Корінтіансу» нелегко було тримати такий темп. Однак нижче третього місця ніколи не опускалися, та й тоді відставання було мінімальним. А 13 з 15 очок у п’яти заключних турах принесли титул.

Тож Лібертадорес-2012 «Корінтіанс» почина вже безпосередньо з групового турніру. Можливо якраз той турнір посприяв насправді хибній думці, що Тіте виключно «захисний» тренер. Безумовно, новим Теле Сантаною його теж назвати важко, але й до табору Паррейри та Дунги він не належить.

Матч першого туру КЛ-2012 «Депортиво Тачира» - «Корінтіанс» дивився вже знаючи рахунок. І попри це, навіть під час перегляду не вірилося, що бразильці зрівняють рахунок. Команда Тіте відповзла на нічию аж у компенсований час, зігравши відверто блідо. Надалі «Корінтіанс» додавав у якості гри у груповому турнірі, а у плей-оф суперники були такого рівня, що кожен матч вимагав максимальної концентрації та дисципліни. Не дивно, що забивалося у цих зустрічах відносно небагато м’ячів. Для «Корінтіанса» було важливо, що і проти «Емелека», і «Васку», і «Сантоса», і «Боки», саме він забивав більше за суперника. Саме ідеї Тіте виявился дієвішими, аніж задуми опонентів.

Третій прихід до «Корінтіанса» й чемпіонство 2015 року знову підкреслили ще одну характерну для роботи Тіте рису. Він прагне збалансувати свою команду завдяки контролю м’яча, постійному руху, взаємодії двох чи трьох футболістів на певній ділянці поля для подальшого просування вперед. Якщо є необхідність, команда Тіте буде переводити м’яч з одного флангу на інший в пошуках оптимального моменту для прориву до штрафного майданчика. Коли ж доводиться працювати без м’яча, Тіте хоче, щоб його підопічні добре засвоїли, що і як кожен з них має робити. Високий пресинг тоді можна чергувати із боротьбою за м’яч у центрі чи на своїй половині поля.

Тіте ніби й не вимагає постійного володіння м’ячем проти будь-якого суперника. І водночас ті колективні маневри, які він пропонує своїм футболістам зрештою призводять до народження напрочуд видовищних комбінацій.

Два роки тому, після тріумфу Сколарі на домашьному чемпіонаті світу, бразильська Федерація рвонула на чергове коло бігу по граблях. Фіаско на Копа Америка-2015 та Копа Америка Сентенаріо-2016 запрограмували вже тоді. У відбірному ж циклі чемпіонату світу Дунга догосподарювався до шостого місця після шести турів.

Команді терміново потрібен був тренер. Тіте називали фаворитом на цю посаду ще позаминулого літа. Успіх у Бразилейрау-2015 став ще одним вагомим аргументом на його користь.

Дебютувати довелося у Кіто. Місті, в якому Бразилія не вигравала 33 роки. Місті, де на команду чекала «страшна» висота у 2850 метрів над рівнем моря.

Про акліматизацію до «високогоряного» футболу подбав тренер з фізичної підготови Фабіу Масереджан. Він наполіг, щоб збірна приїхала до еквадорської столиці за три дні до матчу, аби гравці «призвичаїлися до швидкості м’яча на такій висоті». Масереджан пояснив, що традиційний ефект перебування на цій висоті — на 25-30% менший обсяг бігової роботи — мінімізувати не вийде, а от пристосуватися до до швидшого руху м’яча цілком реально.

Зрештою під час матчу навіть склалося враження, що це бразильці мають більший досвід гри у таких умовах. Гості контролювали м’яч (61%), зокрема й щоб унеможливити енергійнішу, динамічнішу гру еквадорців. Неподалік та безпосередньо у штрафному майданчику господарів м’яч був близько 18% ігрового часу. Частіше боротьба розгорталася у центрі поля, що цілком влаштовувало Тіте. Цікаво, що бразильці самі активно використовували удари здалеку, які на такій висоті особливо небезпечні. З-за меж штрафного команда Тіте пробила 11 разів.

На цей матч він вибрав схему, що набувала обрисів 4-3-3, коли команда атакувала й перетворювалася на 4-1-4-1, коли м’ячем володів суперник. Каземіру в таких випадках розташовувався між двома лініями з чотирьох гравців: Неймар – Ренату Ауґусту – Паулінью – Вілліан та Марселу – Міранда – Маркіньюс – Дані Алвес. І Неймар, і Вілліан дисципліновано відтягувалися на потрібні позиції й цей зонний захист спрацював досить ефективно. Еквадорці чимало били по воротах у попередніх матчах кваліфікації, а бразильцям вдалося обмежити кількість ударів шістьма, лише два з яких були у площу воріт.

Якщо без м’яча збірна Бразилії позиційно діяла досить якісно ще у першому таймі, то для кращого втілення атакувальних ідей знадобилося більше часу. Коли ж у другому таймі стрункішою стала гра в атаці, якнайкраще виявив себе ще один дебютант.

Ґабріела Жезуса уперше побачив у січні минулого року, у Копа Сан-Паулу. Зараз важко повірити, що футболіст, який не грав ані за збірну Ю-15, ані Ю-17, з такою швидкістю пробився до збірної Ю-20 (віце-чемпіон світу), оліміпійської (чемпіон ОІ) і зрештою першої. Але увесь цей час, з січня 2015-го, він справді грає на дуже хорошому рівні й останні двадцять хвилин матчу в Кіто перетворилися на його бенефіс.

Ще один показний момент. Зазвичай ці хвилини найважчі для гостей. Але логічно побудована гра команди Тіте нівелювала й цю гіпотетичну перевагу еквадорців. Після вилучення Паредеса прискорення Ґабріела Жезуса стали ще небезпечнішими, адже з’явилося більше простору для маневру в атаці.

І у юного форварда, і у досвідченого тренера зараз однакові завдання після успішного дебюту. Від обох чекатимуть не менш ефектного продовження. Насамперед, звичайно ж, від Тіте. А поки що можна відзначити, що вперше за багато років у грі збірної Бразилії з’явилися ідеї, які можна обговорювати, розбирати й оцінювати якість їхнього втілення на полі. Це вже крок вперед після задушливої епохи апологетів «результату».

Crónicas del Nuevo Mundo: Mexico, Clausura 2016

«Робіть, що хочете, тільки Лігілью не чіпайте», — таким був кілька років тому вердикт мексиканських тележурналістів, що під час трансляції одного з матчів чемпіонату заходилися обговорювати можливі зміни у форматі турніру. Ставитися до плей-оф можна по-різному. Комусь здається, що матчі на виліт після сімнадцяти турів «регулярки» є зайвим випробуванням. І можливо за інших обставин і такі зауваження розглянули б уважніше. Поки ж змістовність матчів плей-оф, запаморочливі сюжети й інтрига справді до останньої секунди є найкращими аргументами на користь Лігільї.

Мексиканський чемпіонат зараз є достатньо збалансованим та кадрово якісним, аби серед вісімки учасників плей-оф майже не було випадкових пасажирів. Потенціял клубів, зокрема фінансовий, дозволяє формувати склади, у протистоянні яких дійсно все можуть вирішити сантиметри.

Не дивно, що за час існування Лігільї з’явилося повір’я про «прокляття суперлідера». Суперлідером називали переможця регулярного чемпіонату. Прокляття ж полягало в тому, що досить рідко ця команда ставала найкращою і за підсумками плей-оф. Ось якою була доля суперлідерів після того, як рівно 10 років тому, у Клаусурі-2006, «Пачука» все ж стала чемпіоном.

Апертура-2006: «Крус Асуль» вилітає у чвертьфіналі. Тобто, поступається восьмій команді за підсумками 17 турів. Клаусура-2007: «Пачука» (знову вони) здобуває титул. Апертура-2007: «Сантос» програє у півфіналі. Клаусура-2008: «Чивас» вілітає у двобої з «Монтерреєм». Апертура-2008: «Сан-Луїс» спотикається у чвертьфіналі. Клаусура-2009: «Пачука» дійшла до фіналу, але програла «Пумас». Апертура-2009: «Толука» зупиняється після першого ж етапу плей-оф. Клаусура-2010: Та сама доля спіткала «Монтеррей». Апертура-2010: «Крус Асуль» — третій поспіль суперлідер, що не може пройти бодай одного суперника.

Клаусура-2011: «Тігрес» доводить цю сумну серію до чотирьох. Хоча тут варто зазначити, що команда, яка стала чемпіоном («Пумас») набрала у регулярному чемпіонаті однакову з «Тігрес» кількість очок. Апертура-2011: Коли вілітає «Чивас»? Звісно ж у чвертьфіналі. Клаусура-2012: «Сантос» нарешті поклав край стражданням суперлідера і виграв чемпіонат. Апертура-2012: «Толука» програє у фіналі. Клаусура-2013: «Тігрес» не витримує напруження дербі вже у чвертьфіналі». Апертура-2013: «Америка» у фіналі, але чемпіоном стає «Леон».

Клаусура-2014: «Крус Асуль» не впорався з «Леоном» у чвертьфіналі. Апертура-2014: «Америка», одна з трьох команд, що набрали 31 очко, здобуває титул. Клаусура-2015: «Тігрес» вилітає у одній четвертій. Апертура-2015: «Пумас» у фіналі лише для того, щоб після двох драматичних матчів програти «Тігрес» серію пенальті.Отже за десять років було лише три випадки з дев’ятнадцяти, коли переможець першого етапу підтверджував свою перевагу і у плей-оф.

У Клаусурі-2016 «Монтеррей» Антоніо Мохамеда випередив усіх аж на сім очок. Такої відчутної переваги у суперлідера не було з 2010 року, коли сам «Монтеррей» фінішував слідом за «Крус Асуль» на відстані у ті ж сім очок. Що цікаво, якраз «Монтеррей» і виграв зрештою Апертуру-2010.

Цього разу, перед стартом чвертьфінальної серії з «Тігрес», «Турко» Мохамед навіть обмовився, що невиграш титулу сприйматиме, як провал. Досить серйозна заява, якщо зважити, хто протистояв «Монтеррею» у першому раунді плей-оф. Чинний на той момент чемпіон, найпринциповіший суперник. «Тігрес» Рікарду Ферретті не один рік є командою збалансованою і потужною. Бувало Ферретті дорікали, що «Тігрес» міг би грати ефектніше, яскравіше, з огляду на розсип талантів під його орудою. Але «Тука» Ферретті насамперед вибудовував команду міцну, з логічною та вчасною взаємодією. І коли усі механізми командної гри працювали, краса з’являлася без зайвих запрошень.

Грандіозна серія двох команд з Монтеррею знову нагадала про невичерпність сюжетів у Лігільї. Чого тільки не бачили ми за останні роки. Навіть гол голкіпера на останніх секундах матчу. І все одно кожна нова сторінка цієї історії захоплює і вражає. Принагідно варто зазначити, що зараз у Лігільї правило виїзного голу взагалі не діє у фіналах, а на попередніх стадіях його застосовують коли матчі закінчуються не із «дзеркальними» рахунками. Тобто, після поразки вдома 1:3, «Тігрес» не влаштовувала перемога з таким рахунком на чужому полі. Тоді б далі пішов «Монтеррей», оскільки він був вище у регулярному чемпіонаті.

«Тігрес» вигравав 2:0 коли дуже сумнівне вилучення у складі команди суттєво вплинуло на перебіг подій і розлютило Ферретті. Його післяматчова прес-конференція вже стала легендою.

Дивні суддівські рішення на користь «Монтеррею» були і другому матчі півфіналу проти «Америки», і у першому фінальному поєдинку з «Пачукою». Хай там як, але команді Антоніо Мохамеда залишалося 17 секунд до титулу, коли прокляття суперлідера нагадало про себе.

«Пачука» у матчі-відповіді фіналу залишилася у меншості на 74-й хвилині. «Монтеррей» вигравав 1:0 (саме з таким рахунком «Пачука» перемогла на своєму полі) і став би чемпіоном якраз завдяки своєму суперлідерству у регулярному чемпіонаті. Арбітр компенсував у другому таймі три хвилини. Зіграно було 92:43 коли Віктор Альфонсо Ґусман забив. Лише другий його м’яч у чемпіонаті Мексики. Щоправда «Монтеррею» він у березні забив у Кубку Мексики. Але той гол залишиться лише рядком у статистиці. А точний удар у фіналі згадуватимуть ще дуже довго.

Попри трагічний фініш чемпіонату варто віддати належне «Монтеррею». У схему 4-4-2 Мохамед заклав стільки сюрпризів для суперників, що іноді абсолютно неможливо було передбачити хто саме стане найбільшою загрозою. Карлос Санчес формально починав на правому фланзі півзхаисту. Але ще у Аргентині, і у «Ґодой Крус», і у «Рівері» він досить цікаво інтерпретував це амплуа. Санчес як типовий крайній хавбек, а займав позицію трохи ближче до центру, вміло маневруючи у різних напрямках, і вдало підтримував взаємодію з фланговим захисником. У фіналі, до речі, найкращий футболіст Південної Америки 2015 року не зіграв. Оскар Табарес вимагав, щоб Карлос прибув до збірної Уругваю без затримок. Натомість наставники збірних Колумбії та Еквадору дозволили зіграти у фіналі своїм футболістам.

Едвін Кардона у «Монтерреї» більше виходив на лівому фланзі, але й бувало, що Мохамед визначав для нього іншу «стартову» позицію. Надалі ж, колумбійський футболіст своїми переміщеннями, передачами, ударами завдавав стільки клопоту супернику, що могла здатися, що на полі мінімум два Кардони.

Ще один динамічний та швидкісний колумбієць — Дорлан Пабон — починав найчастіше другим форвардом, але й його обсяг роботи та зони впливу були значно більшими, аніж можно було очікувати. Ще у «Атлетико Насьйональ» Пабон іноді загравався, занадто брав на себе й заплутувався у власних ідеях. У добре структурованій грі «Монтеррея» йому значно простіше і забивати самому (40 м’ячів у 71 матчі чемпіонату), і асистувати партнерам.

Цікавим тактичним нюансом було й використання Нері Кардосо у опорній зоні. Зрозуміло, що Мохамед робив це тільки за певних обставин, але сама присутність технічного, розумного аргентинця на цій позиції урізноманітнювала атакувальні дії «Монтеррея», коли треба було суттєво посилити тиск на захист суперника.

Хотілося б також виділити 19-річного центрального захисника Сесара Монтеса. Уперше цей футболіст з номером 286 на футболці вийшов у матчі чемпіонату в серпні минулого року. Й відтоді пропустив через травми всього три поєдинки. Ось так спрожогу юний захисник став незамінним у клубі, що може собі дозволити витрачати чималі кошти на придбання гравців.

Без голу Ґусмана оцінки виступу «Пачуки» навряд чи мали б суттєво відрізнятися. У регулярному чемпіонаті команді Дієго Алонсо важкувато було вигравати на виїзді (2 перемоги у 9 матчах), але при цьому різниця забитих та пропущених м’ячів на чужих полях була +1, а у плей-оф «Пачука» усі виїзні матчі закінчила внічию, а вдома здобувала перемоги. Тому назагал враження було б позитивним. Не лише від цифр статистики, а й від стилю «Пачуки».

Після дванадцятого місця у Апертурі-2015 Алонсо повністю змінив лінію оборони. З «Монтеррею» прийшов колумбієць Стефан Медіна, його співвітчизник Оскар Мурільйо перебрався до Мексики з «Атлетико Насьйоналя», з «Лос-Анджелес Ґелаксі» прибув гравець збірної США Омар Ґонсалес, а з «Веракруса» Еммануель Ґарсія. Кожен — футболіст досвідчений, кожен виправдав довіру тренера на усі сто. Разом із «Чивас» «Пачука» найменше пропустила у регулярному чемпіонаті.

Стабільно відіграв захист у чверть та півфіналі. Щодо другого фінального матчу, то проблем було значно більше, й не обійшлося без дивовижних сейвів 43-річного Оскара Переса. Феноменальний ветеран ніяк не хотів прощатися з футболом не завоювавши свій другий чемпіонський титул. Перший у «Конехо» був ще 1997-го у складі «Крус Асуль».

«Пачуку» вже не один рік виділяє чудова робота з молоддю. Наприклад, на останніх чемпіонатах світу Ю-17 та Ю-20 у збірній Мексики було по п’ять футболістів цього клубу. У складі «Пачуки»-чемпіона троє власних вихованців виходили у стартовому складі в середній лінії. 20-річний опорник Ерік Ґутьєррес, атакувальні хавбеки Родольфо Пісарро (22 роки) та Ірвінг Лосано (20). Завдяки цьому тріо гра півзахисту була агресивною, динамічною, з хорошим контролем м’яча.

Лосано взагалі у клубі подобався значно більше, аніж у молодіжній збірній, де він не завжди виправдовував свою репутацію. А от у «Пачуці» увесь його репертуар фінтів, прискорень, ударів можна було побачити у всій красі.

Якщо Лосано виблискував на лівому фланзі, на правому сяяв уругваєць Джонатан Урретавіскайя. У «Бенфіці» він так і не прижився, повернення до Уругваю повернуло й натхнення, тож Алонсо не вагався, запрошуючи свого колишьного партнера по «Пеньяролю» вже до Мексики. У регулярному чемпіонаті Клаусури-2016 Уррета ще частіше виходив на заміну, але у плей-оф став гравцем основи.

Також був колись у «Бенфіці» й аргентинський форвард Франко Хара. Як і у випадку з Урретавіскайєю, перебування у ліссабонському клубі спричинило лише мандрівки по орендах. Алонсо поклав цьому край і знову не помилився. У 31 матчі чемпіонату Хара забив 17 м’ячів. У жодній іншій команді такої результативності у нього не було.

Обидва фіналісти показали у цьому чемпіонаті змістовний футбол. Кожен був би гідним титулу. Драматичний гол Ґусмана знову нагадав, що у чемпіонаті Мексики можна впроваджувати різні новації. Тільки Лігілью чіпати не треба.

Crónicas del Nuevo Mundo: Audax

Набирає обертів чемпіонат Бразилії, але хотілося б повернутися у недалеке минуле й згадати команду, яку ми, принаймні якщо говорити про персоналії, вже ніколи не побачимо. Команду, що змушувала переосмислювати деякі, здавалося б непорушні футбольні аксіоми. «Аудакс» з міста Озаску, фіналіст чемпіонату штату Сан-Паулу, заворожував абсолютно алогічною, на перший погляд, грою.

У кожному матчі перехоплювало подих від того, як «Аудакс» виходить з оборони. Безпосередньо у штрафному майданчику цієї команди могли йти у пресинг двоє, а то й троє суперників, атакували вони і воротаря, і польових гравців, і все одно це не змушувало футболістів «Аудаксу» вибивати м’яч аби куди. Наскільки б обмеженим не був простір, перехід від однієї фази гри до іншої мав відбуватися через точний пас партнерові.

Мабуть кожен, на будь-якому рівні, опинявся у ситуації, коли або верещиш сам, або чуєш від інших: «Вибий м’яч!!!» Іноді ця підказка, ще й рясно оздоблена ненормативною лексикою, має адресу, на яку слід м’яча відправити. В аут, у центр, світ за очі, куди завгодно, аби тільки не «обрізатися» біля власних воріт. В «Аудаксі» ніхто не збирався прислухатися до цих порад. Чим більшим був ризик втрати, тим затятіше використовувалися відпрацьовані на тренуваннях схеми.

І ось тут розрив шаблону набував неймовірних масштабів. Адже ми звикли, що навіть серед грандів не кожен дозволить собі діяти таким чином. І за «логікою» менш кваліфіковані виконавці, гравці скромних, на кшталт «Аудаксу», клубів взагалі не мають права на подібні дії. Які ще передачі в ноги, коли один стрімко наближається до тебе, а ще двоє накривають ймовірних адресатів? Вибивай та й годі. Адже у тебе немає швидкості думки та виконання, якими відзначаються найкращі. Що ти тоді можеш запропонувати у скрутній ситуації?

«Аудакс» дав просту, банальну й приголомшливу відповідь — нескінченні повторення маневрів на тренуваннях, доведення їх до автоматизму того рівня, коли серцю може й лячно, але ноги вже все роблять самі. Психологічний аспект є чи не найважливішим у такій роботі. Гравці в «Аудаксі» зібралися хороші, але й зрозуміло, що не суперзірки. Тож тренер мав не просто переконати їх у ефективності цієї «чудернацької» манери, а й зробити так, щоб вона стала для них абсолютно природньою, щоб зник страх помилки, який біля своїх воріт посилюється у кілька разів.

Натомість, з кожним вдалим пасом, з кожним чистим виходом із захисту у геометричній прогресії зростала впевненість футболістів у власних силах. І зрозуміло, що й далі «Аудакс» контролював м’яч дбайливо, гравці рухалися у пошуку вільних зон із зухвальством, що ніби зовсім не відповідало їхньому статусу.

Коли йдеться про те, як компенсувати різницю у класі, індивідуальній майстерності, найчастіше тренери маленьких команд наголошують наче й на усьому тому, що можна було побачити у грі «Аудаксу». Організація, дисципліна, максимальна концентрація. Чого ж тоді саме ця команда виявилася настільки пам’ятною? На відміну від інших вона додала до цього списку один невеличкий предмет. Про який буває забувають навіть ті, хто принаймні формально належить до еліти. Футбольний м’яч. Усе відбувалося навколо нього, заради нього і з його допомогою. І у чвертьфіналі чемпіонату штату був розбитий «Сан-Паулу» (4:1), у півфіналі, у серії пенальті обіграний «Корінтіанс». І лише у фіналі, за підсумком двох матчів, «Аудакс» поступився «Сантосу» (1:1, 0:1), хоча й грав цікавіше та краще.

Помилка є вічною супутницею гри. Можна її боятися й будувати на цьому усю свою філософію. Чекати помилки іншого — теж спосіб виграти футбольний матч. Якби «Аудакс» вдався до цього перевіреного методу, ніхто б команді не дорікав. Рівень виконавців, мовляв, «не той». Але саме у цьому клубі звикли до інших стандартів, до інших підходів. Тому й запрошували три роки тому Фернанду Дініза. Свій стиль роботи він демонстрував до того у інших командах штату Сан-Паулу («Вотораті», «Пауліста», «Атлетику Сорокаба»), тож в «Аудаксі» чудово розуміли чого хочуть.

Коли стиль Дініза порівнювали з тіки-такою, він звертав увагу на те, що у нього голкіпер значно більше задіяний у виході з оборони, є більше ризику, і футболісти частіше міняються позиціями. «Аудакс» справді був значно більш навіженою, більш суїцидною командою, аніж будь-хто з апологетів тіки-таки. «Аудакс» робив те, що такі клуби робити не повинні. Ніколи.

А він робив і на рівні першої команди, і у матчах молодіжного Кубка Сан-Паулу. Ще у поєдинках Копіньї-2014, наприклад, якраз впадав в око рівень ігрової дисципліни. Єдине, що псувало тоді враженя від гри «Аудакса» — надмірна кількість невимушених помилок. Хороші задуми залишалися нездійсненними через неакуратні передачі, брак у обробці м’яча. Команда фонтанувала ідеями й водночас не спроможна була їх якісно втілити. Цього року, у виконанні доросліших футболістів, ці ідеї набули чіткішого малюнку, викарбовувалися на полі виразно і пам’ятно.

Помилки? Без них не обходилося. Інакше б «Аудакс» став чемпіоном штату. А по завершенні турніру команда зникла. Ні, з клубом все гаразд, він існуватиме й далі. Дванадцятого червня «Аудакс» вперше у своїй історії стартує у Серії Д чемпіонату Бразилії. Для команди, що дебютувала у професіональному футболі лише 9 років тому (теж у четвертому дивізіоні, але чемпонату штату), це чудовий прогрес.

Але рухатися далі «Аудакс» буде без героїв Паулістау-2016. Воротар Сідау перейшов до «Ботафоґу», Камашу та Бруну Паулу — до «Корінтіанса», у «Палмейрасі» грає Че-Че, Італу став гравцем «Сан-Паулу», а Юрі — «Сантоса».

Фернанду Дініз зараз тренує «Оесте» у Серії Б. Спочатку йшлося про те, що клуб другого дивізіону орендує увесь «Аудакс», з гравцями та тренером. Але зрештою опинився у «Оесте» тільки Дініз.

Упродовж кількох місяців «Аудакс» доводив, що можна бути скромним, маленьким клубом й давати футболістам здавалося б позамежні завдання. А насправді виявлялося, що вони цілком логічні й виправдані. Хоча б для тих, хто не обмежує себе й прагне опанувати гру у футбол в усій її невичерпності.

Crónicas del Nuevo Mundo: Copa Libertadores, Групи 7-8

Група 7

Одночасний виліт «Олімпії» та «Емелека» можна назвати найгучнішою сенсацією групового турніру. У еквадорців певні неузгодження були помітні ще у матчі першого туру чемпіонату, коли «Універсидад Католика» досить спокійно вдавалося створювати моменти й досягти нічийного результату (2:2). У атаці, принаймні, «Емелек» відіграв тоді на нормальному рівні, але вже перший матч у Лібертадорес (поразка у Мексиці 2:4) нагадав, що проблеми під час переходу від атаки до оборони залишаються.

За великим рахунком, виправити їх саме у матчах Копа Лібертадорес Омар Де Феліппе не зумів. Чотирнадцять пропущених м’ячів є жахливим показником для команди, що лише минулого року вийшла до плей-оф з п’ятьма пропущеними й потім грала у чвертьфіналі.

Що б не робив «Емелек» у атаці, ефект цей зводили нанівець провали у обороні. У Парагваї, наприклад, гості забили першими та ще й напрочуд вишукано. А закінчилося все тими ж самими 2:4, що й у Мехіко.

У чемпіонаті країни, до речі, «Емелеку» значно краще вдалося впоратися із тривожними симптомами й після нічиєї з «Католикою» у наступних семи матчах пропустили тричі. Зрештою несподіванкою стало саме невміння знаходити адекватні рішення у міжнародних матчах. Склад і захисту, і середньої лінії радикально не мінявся. У кожній ланці є кваліфіковані футболісти, а трансфери у міжсезоння були досить непоганими.

Якщо порівнювати з ЛДУ, підстав для оптимізму мало бути значно більше. А насправді обидва гранди еквадорського футболу припинили виступи вже після цього етапу. Те, що у грі «Емелека» можна відшукати значно більше позитиву, навряд чи заспокоює шанувальників команди. Очікування були справедливо високими, а «Емелек» провалився.

«Олімпія» поміняла тренера ще на старті сезону. Франсіско Арсе пішов у відставку після 5 турів чемпіонату Парагваю. Сталося це за чотири дні до старту у КЛ і у першому матчі керував командою Мауро Кабальєро (поразка від «Тачири» 1:2).

Поява на чолі «Олімпії» Фернандо Хуберо хочеться назвати одним з найцікавіших призначень у південоамериканському футболі у перші місяці цього року. Цей іспанський наставник, та й «Олімпія» під його керівництвом, заслуговує на окрему розповідь. З Хуберо на чолі команда програла тричі. У інших матчах, перш за все, у чемпіонаті, результати були зокрема такими: 4:1, 3:0, 7:1, 6:0, 5:3. Досить красномовне свідчення футбольних смаків теперішнього тренера «Олімпії».

У Лібертадорес, як і у випадку з «Сан-Лоренсо», не вистачило часу. «Пумас» програли на своєму коли футболісти ще тільки звикали до схем та вимог іспанця. У Еквадорі, коли гра вже була значною кращою, зіграли тільки внічию. Домашня перемога над «Емелеком» ніби підвищила шанси парагвайців, але усе перекреслили вісім хвилин другого тайму у Мехіко. «Олімпія» вигравала 1:0 і з 47-ї до 55-ї пропустила тричі. Раптово, нез’ясненно. Ці кілька хвилин вирішили долю команди й фактично віддали друге місце у групі «Депортиво» з Тачири.

Не скажеш, що венесуельці зовсім випадково потрапили до плей-оф. На своєму полі вони виграли усі три матчі й діяли у кожному з них грамотно та організовано. Карлос Мальдонадо ретельно готував своїх підопічних і до роботи без м’яча, тож в цілому «Тачира» витримувала на рідному стадіоні дуже хороший баланс.

До того ж, у команді є виконавці здатні прикрасити будь-яку, навіть рутинну, роботу. Насамперед це Сесар «Маестріко» Ґонсалес (зараз, на жаль, травмований) та Хорхе Рохас, магічна ліва якого створює чимало проблем суперникам. Солідно виглядав у центрі поля і 20-річний Альваро Серменьйо. Що й не дивно, адже у стартовому складі «Тачири» він стабільно виходить з вісімнадцяти.

На виїзді венесуельці грали значно стриманіше, аніж на своєму полі. Менше було динаміки, взаємодії в атаці великої кількості гравців. Ситуація у групі склалася так, що вистачило «домашніх» зусиль. У матчах на виліт цього може бути недостатньо.

Ще й протистоятиме «Тачирі» у одній восьмій переможець якраз цієї групи — «Пумас». Команда «Мемо» Васкеса на початку березня привезла до Венесуели резервний склад і пожертвувала тим матчем, а от у всіх інших суттєво переважала опонентів за якістю гри.

Після майже обов’язкового для команд Васкеса дещо повільного старту, «Пумас» почали додавати у чемпіонаті й зберігають шанси на вихід до чвертьфіналу, а от у КЛ концентрація була максимальною з самого початку. Тому, за винятком матчу у Венесуелі, в «Пумас» завжди було більше аргументів на свою користь. Ще одна характерна для Васкеса риса — вміння швидко згенерувати неймовірну динаміку наступу. Іноді це втілюється у блискавичні контратаки, іноді у потужний позиційний напад, що трощить захист суперника.

Група 8

Коли китайський фінансовий дракон проковтнув половину твоєї команди, не варто впадати у відчай, якщо ця команда «Корінтіанс», а тренує її Тіте. Звісно ця версія «Тімау» ще далека від досконалості, але знайомі риси виступають досить виразно. А ще це ж бразильська команда й серед власної молоді обов’язково з’явиться гідна заміна вчорашнім лідерам.

Ще під час Копа Сан-Паулу журналісти випитували у Майкона, що він думає про те, що саме його позиція може виявитися вакантною у першій команді. І ось зараз 18-річний півзахисник взяв участь вже у трьох матчах Лібертадорес. Тіте не міг не помітити гравця, що потрібен наставнику для збалансованої середньої лінії. Майкон і відібрати м’яч вміє, і у атаці почувається впевнено.

З великим рахунком «Корінтіанс» виграв лише у останньому турі, але у двох з трьох інших переможних матчів робив це із запасом. У Чилі ж відверто пощастило: типовий матч на 0:0 і автогол «Кобресаля» на 90-й хвилині. Хоча й це можна вважати фірмовим знаком Тіте. Переможний для «Корінтіанса» розіграш КЛ-2012 починався у Тачирі. Матч тоді довелося подивится вже знаючи рахунок. І навіть так здавалося, що усе закінчиться перемогою «Депора», настільки мало було підстав у «Корінтіанса» розраховувати навіть на нічию.

Зараз команду навряд чи можна порівнювати з чемпіонами 2012 року. Особливо після відчутних кадрових втрат узимку. Тіте потроху конструює новий комадний механізм, що й сьогодні вже може розчавити суперника певного рівня. Але цікаво глянути, як ця машинерія функціонуватиме проти «Насьйоналя», що й сам не проти «увійти у клінч».

Виступ у цьому турнірі «Серро Портеньйо» відставкою Сесара Фаріаса розбивається на два різних за довжиною відрізки. Власне без венесуельського тренера «Серро» зіграв лише вирішальний матч, у якому потрібно було обігрувати «Санта-Фе». Замість Фаріаса поставили Ґуставо Морініґо, який вичерпно зарекомендував себе одним лише вчинком. У матчі чемпіонату проти «Ґуарані» він замінив у перерві Джонатана Фаббро (за рахунку 1:1) й почав потім розповідати, що «по полю не можна ходити пішки». Без Фаббро звісно було краще. Мабуть саме тому «Серро» програв 3:4.

У заявці на матч із «Санта-Фе» Фаббро не було взагалі й ніхто не заважав Морініґо запустити бездумну біганину, яка для нього уособлює самовідданість на полі. А ще він поставив у центр нападу, проти захисників гренадерського зросту тендітного 18-річного Серхіо Діаса. Той мабуть теж повинен був «віддаватися» на полі, а не грати у футбол. Діаса замінили ще у першому таймі й хлопчина просто розплакався на лаві.

На щастя для «тренера», колумбійці залишился вдесятьох вже на 19-й хвилині, а на 34-й Алонсо забив диво-гол майже з нульового кута. Ще одне вилучення було у гостей на 59-й хвилині. І навіть так у «Санта-Фе» були нагоди забити. Адже коли настанови тренера обмежуються біганиною, а м’яч є чимось другорядним, переляк стає надійним супутником. Неймовірний контраст із перемогою над «Корінтіансом», коли «Серро» Фаріаса саме переграв суперника.

«Санта-Фе» міг би не й доводити до такого сумного фіналу, але у своєму домашьному матчі з бразильцями перевагу не втримав. У колумбійській команді теж сталася тренерська відставка. Херардо Пелуссо, з яким «Санта-Фе» виграв наприкінці минулого року Копа Судамерикана, пішов через конфлікт з Омаром Пересом. Історія надзвичайно прикра. Перес, ідол уболівальників, розкішний енґанче, який останнім часом небагато грав через травми, оголосив у соцмережах, що хоче піти через «брак поваги» до нього. Натяк на тренера був очевидним. Пелуссо відреагував миттєво й сам залишив клуб з Боготи.

«Санта-Фе» уругвайського наставника не був надто видовищним, і у матчах проведених під його керівництвом у Лібертадорес найкращою була хіба що кількість набраних очок. В цілому це була спрощена копія «Атлетико Насьйональ», із власними ефективністю та солідністю, але без притаманних команді з Медельїна розкутості та масштабності.

«Кобресаль» закономірно посів останнє місце, але коли у цьому ж турнірі провалилися «Універсидад де Чилі» та «Коло-Коло» несправедливо було б вимагати чогось іншого від скромного клубу, для якого сама участь у КЛ є справжнім досягненням. Команда Дальсіо Джованьйолі прагнула тиснути на суперника перш за все за допомогою флангів, та вже у першому турі травмувався один з лідерів, Джонатан Бенітес. Без нього атакам бракувало швидкості та наполегливості. «Кобресаль», ще й на тлі не надто вдалого виступу у чемпіонаті Чилі, зробив у КЛ все, що міг. Просто вимоги цього турніру суттєво перевищують можливості клубу з пустелі Атакама.

Crónicas del Nuevo Mundo: Copa Libertadores, Групи 5-6

Група 5

«Майбутній чемпіон Еквадору». Такий банер можна побачити на стадіоні «Руміньяуї» у містечку Санголькі. Тутешній клуб «Індепендьєнте дель Вальє» був заснований 1958-го, але до першого дивізіону потрапив лише шість років тому. І за цей час цілком міг реально зазіхнути на чемпіонство.

У сезоні-2014 перший етап виграв «Емелек». На другому, за 5 турів до фінішу «Інде» випереджав «Барселону» на 5 очок. Треба було зафіксувати це перше місце, аби розіграти титул у двох матчах з «Емелеком». Замість цього команда із Санголькі почала втрачати перевагу. Після вісімнадцятого туру вона скоротилася до 4 очок, після дев’ятнадцятого стала мінімальною, а після двадцятого «Інде» вже взагалі був на третьому місці. Фіналістом стала тоді «Барселона».

Події дворічної давнини згадалися, коли у кваліфікації Копа Лібертадорес «Індепендьєнте» зустрівся з парагвайським «Ґуарані». У домашньому матчі підопічні Пабло Репетто знищували суперника. Моментів було створено вдосталь для тріумфу в серії до трьох-чотирьох перемог. А закінчилося все з рахунком 1:0 на користь еквадорців. Тож непокоїло, що команда знову втратить те, що вже тримала у руках. Але почалися «дива» вже на користь еквадорців. У матчі-відповіді «Інде» поступився 1:2 й потрапив до групового турніру лише завдяки тому, що Ернан Лопес не забив пенальті у компенсований час.

У останньому ж поєдинку групового турніру потрібна була нічия на полі «Коло-Коло». У Сантьяґо абсолютно коло-колосальний матч відіграв центральний захисник Артуро Міна. Усе знімав у повітрі, йшов у підкати, блокував удари. Наприкінці поєдинку господарі ще й двічі влучили у каркас воріт.

У двох стартових турах «Інде» набрав одне очко й був далекий від своєї фірмової гри. За шість років у еліті еквадорського футболу клуб прославився: хорошою роботою з молоддю та акцентом на атакувальний футбол. Що у домашьному матчі з «Коло-Коло», що на виїзді проти «Атлетику Мінейру» здібна молодь ніби принишкла, й футбол, відповідно, був яким завгодно тільки не атакувальним.

Шість з шести проти аутсайдера групи додали настрою, але не зняли питання щодо якості гри. Звичний «Індепендьєнте», зразка першого матчу проти «Ґуарані», з’явився у найпотрібніший момент. З «Атлетику Мінейру» команда комбінувала сміливо, винахідливо і забивала на кожен смак.

Після кількох місяців змарнованих у мексиканській «Пачуці», знову отримує задоволення від гри 22-річний Джуніор Сорноса, один з найкращих вихованців клубу. Після яскравого минулого сезону не так багато, але все ж забиває Хосе Анґуло (21 рік). Цікаво діє на флангах атаки Браян Кабесас (19 років).

Два роки тому «Інде» не вийшов з групи через гіршу різницю забитих та пропущених м’ячів, торік поступився «Естудіантесу» в кваліфікації. Вихід з до плей-оф є важливим кроком вперед для клубу, що не так давно грав у другому дивізіоні.

А от «Коло-Коло» (переможець КЛ 1991 року) кілька сезонів поспіль не може подолати бар’єр, який для гранда континентального футболу ніби й не повинен ставати перешкодою. Востаннє у матчах на виліт «Коло-Коло» брав участь 2007 року. Цього разу достатьно подивитися на кількість забитих м’ячів, щоб зрозуміти у чому полягала основана проблема команди.

Чотири точних удари у шести зустрічах. Усі на рахунку Естебана Паредеса. І у національному чемпіонаті «Коло-Коло» має дещо сіренький вигляд на тлі інших клубів з першої п’ятірки. Особливо таких виразних, як «Сантьяго Вондерерс», «Палестино» чи «Універсидад Католика». Та принаймні у чилійській першості до початку березня вдавалося набирати очки й навіть очолити таблицю.

Але після перемоги на «Католикою» команда Хосе Луїса Сьєрри зіграла у двох турнірах 9 матчів, у яких відзначилася тричі. Іноді, як проти «Індепендьєнте», м’яч досить вперто не йшов у ворота. У більшості ж випадків самим футболістам «Коло-Коло» бракувало динаміки, енергійності та швидкості для більш ефективного завершення атак.

Попри старанну роботу бездоганного Хайме Вальдеса, попри бомбардирський хист Паредеса (85 м’ячів у 145 матчах чемпіонату за «Коло-Коло»), у багатьох матчах не вдавалося подолати структурні прогалини у побудові гри. Варто було супернику більш-менш організовано відзахищатися, і у «Коло-Коло» не знаходилося ключів до чужих воріт.

Не було з цим проблем, насамперед на своєму полі, у «Атлетику Мінейру». «Індепендьєнте» цілком могли забити більше, аніж один м’яч, «Коло-Коло» винесли дуже авторитетно, а з «Мельґаром» розібралися упродовж перших сімнадцяти хвилин. На відміну від чилійців, у команді Дієго Аґірре і плеймейкер (еквадорська зірочка Хуан Касарес), і голеадор (аргентинець Лукас Пратто) отримували значно якіснішу підтримку від інших футболістів.

Коротка дистанція групового турніру не дозволила остаточно розібратися зі стратегію на виїзні матчі, збагнути чи справді Аґірре свідомо дещо зміщує акценти у бік стриманішої гри. Зовні дії АМ мали у цьому випадку менш збалансований вигляд, але принаймні команда вміло відреагувала на активний початок «Мельґара» та досить впевнено втримала нульову нічию у Сантьяґо.

«Мельґар» встиг викласти усе, що мав за душею упродовж 15-20 хвилин стартового матчу. Щоправда діяли перуанці настільки потужно, що навіть змусили засумніватися у прогнозах, що відводили команді останнє місце. У такому агресивному стилі «Мельґар» домінував у національній першості і здобув титул. Якби «Атлетику Мінейру» не відповів миттєво та переконливо, може у чемпіона Перу додалося б впевненості. А після поразки у першому турі, надалі «Мельґар» грав без надмірних амбіцій.

Група 6

«Торріко торкався м’яча у другому таймі?», — запитав Маріано Клосс наприкінці 89-ї хвилини матчу «Сан-Лоренсо» - «Греміу». Минуло тридцять секунд і бразильська команда забила. Можна говорити про те, що відбувалося у інших матчах, але вилетів СЛ з Копа Лібертадорес саме тоді. У домашньому поєдинку з «Греміу» команда ледь не вперше у сезоні почувалася абсолютно впевнено та комфортно.

Ідеї нового тренера, та ще й такого вимогливого та своєрідного, як Пабло Ґєде, футболісти засвоювали поступово, й так само поетапно вчилися втілювати їх на полі. Проти «Греміу» нарешті все ніби набуло сенсу: переміщення гравців, рух м’яча, створення та використання вільних зон. «Сан-Лоренсо» лише «забув» забити трохи більше. Щоб унеможливити трагічний фінал.

І тому — безглузда, з огляду на характер матчу, нічия й знову занурення у сумніви. СЛ закінчив груповий турнір без жодної перемоги. Такий результат навряд чи є приводом ставити під сумнів концепції Ґєде і вимагати запрошення когось «простішого». Навіть більше, подібні невдачі теж є частиною процесу засвоєння нових ідей. Так сталося, що процес цей збігся у часі зі швидкоплинним та вимогливим груповим турніром Копа Лібертадорес.

Еквадорський ЛДУ починав із впевненої перемоги якраз над «Сан-Лоренсо». І цим обмежився. Той матч залишився єдиною яскравою згадкою на тлі вервечки похмурих результатів. Що у першості країни, що у КЛ. Зараз у команди з Кіто є матчі в запасі, але бачити ЛДУ на останньому місці в чемпіонаті Еквадору дуже незвично.

Під керівництвом Клаудіо Боргі ЛДУ постійно доводилося «винаходити велосипед» ледь не у кожному поєдинку. Апогеєм цього хаотичного пошуку став погром у матчі з «Барселоною» (0:5). Боргі пішов, й керівник клубу Естебан Пас зізнався, що тренер так і не налагодив контакт з футболістами, не знайшов адекватних способів пояснити їм свої вимоги та ідеї. Це звісно хоч трохи пояснило провали ЛДУ у обох турнірах. Та все ж залишило запитання й до босів клубу. Наскільки конкурентоспроможним є зараз склад ЛДУ?

З позитиву: голкіпер Александер Домінгес не перший рік є одним з кращих на континенті. На лівому фланзі захисту впевнено зайняв місце у старті 18-річний Первіс Еступіньян. У півзахисті можна розраховувати на Дієго «Качете» Моралеса та 21-річного Хосе Франсіско Севальйооса, сина легендарного голкіпера, що виграв з ЛДУ Лібертадорес-2008. А хто ще?

Не надто переконливо почав у Кіто уругваєць Браян Алеман, який минулого сезону добре відіграв у «Барселоні» з Ґуаякіля. Чилієць Едсон Пуч востаннє яскраво і стабільно грав ще у Сампаолі в «Універсидад де Чилі». Було це 5 років тому і чи не у найкращий момент кар’єри Пуч раптом поїхав до ОАЕ.

Загальний рівень інших виконавців теж навряд чи був настільки захмарним, щоб в усьому звинувачувати тільки Боргі. Невдача ЛДУ є наслідком роботи «авторського колективу» й проблеми цього клубу наразі здаються дещо глобальнішими, аніж у того ж «Сан-Лоренсо».

«Греміу» виставляв у турнірі дві різних команди. При цьому примудрявся використовувати тих самих футболістів. Справа в тому, що у Аргентині та Мексиці бразильці виглядали так паскудно, ніби просто видавали свою форму на вулицях Буенос-Айреса й Толуки кому попало.

На своєму ж полі у матчі з ЛДУ усе було доладно, охайно й переконливо. Уоллас та Марселу Олівейра старанно сновигали кожен на своєму фланзі, Едінью у центрі відбирав у суперника м’яч разом із залишками хоробрості, Дуґлас та Жуліану витончено роздавали передачі, Боланьйос забивав.

«Сан-Лоренсо», щоправда, настільки боязким гостем не був, тому для виходу до плей-оф підопічним Рожера Машаду довелося везти до Кіто справжніх Дугласа та компанію. Перемога у Еквадорі, сукупно із дивовижним порятунком у Буенос-Айресі, забезпечили друге місце ще за тур до фінішу і домашній матч проти «Толуки» став формальністю.

Тренер «Толуки» Хосе Кардосо брав участь у жеребкуванні групового турніру. Коли його команді витягували трьох переможців трофею, обличчя парагвайця кам’яніло дедалі більше. Якби тоді йому сказали, що поєдинок шостого туру для «Толуки» не матиме значення, якою була б реакція імпульсивного Кардосо? Про що б він подумав?

А вийшло так, що «Толука» здивувала чи не найбільше з усіх учасників. По-перше, не було відчутного контрасту між домашніми та виїзними матчами, по-друге, команда діяла значно енергійніше та агресивніше, аніж у більшості зустрічей чемпіонату Мексики.

Тактично «Толука» теж завжди була готова до конкретного суперника, а не «взагалі». Нейтралізація Дугласа у першому турі лише один з нюансів. У тому матчі мексиканці настільки виразно переважали «Греміу», що виграли навіть удесятьох.

Форварди Енріке Тріверіо та Фернандо Урібе зараз грають може й не так результативно, як у другій половині 2015-го, але кожен з них забивав переможні м’ячі у Копа Лібертадорес. У воротах — один з найкращий голкіперів Мексики Альфредо Талавера. І у захисті, і в середній лінії вистачає досвідчених футболістів, гравців національних збірних Мексики, Парагваю, Перу.

Важливо, що «Толука» серйозно поставилася до участі у турнірі. Іноді мексиканські клуби дозволяли собі випускати у Лібертадорес резервні склади. «Толука» ж поки що грає так, наче жодне інше змагання її зараз не цікавить.

Crónicas del Nuevo Mundo: Copa Libertadores, Групи 3-4

Група 3

Ще одна група у якій болівійська команда мала перемагати у останньому турі, аби вийти до однієї восьмої. Причому на відміну від «Стронгеста» «Болівару» вистачило лише однієї перемоги, щоб зберігати шанси на участь у плей-оф. У матчі з «Расингом» болівійці, яким потрібно було виграти у два м’ячі, досить одноманітно прагнули здолати оборону гостей і забили, таке враження, навіть несподівано для себе самих.

Швидка реакція «Расинга», Рожер Мартінес забив за чотири хвилини після влучного удару Селлеріно, врятувала аргентинців від нервових останніх хвилин.

Половина матчів цієї групи закінчилася внічию, а перемоги, за одним-єдиними винятком, виходили переконливими і за грою, і за рахунком. Причиною розгромів часто була неспроможність візитерів запропонувати щось більше, аніж глуха оборона. Вони притискалися дедалі більше до свого штрафного, забагато простору залишали для маневрів на «ґанку» штрафного майданчика і захисні конструкції елементарно не витримували тиску.

Особливо виділявся у цьому плані «Депортиво» з Калі. На чужих полях колумбійська команда пропустила 15 м’ячів у трьох матчах. Дивовижна безпорадність, що поширюється й на національний чемпіонат. Там на виїзді у «Депора» немає жодної перемоги у шести матчах. На своєму ж полі у матчах Кубка Лібертадорес підопічні Фернандо Кастро добре відіграли хіба що перший тайм зустрічі з «Расингом».

Вже не один рік склад «Депортиво» приємно вражає чималою кількістю цікавих молодих футболістів, але цього разу що їм, що більш досвідченим гравцям не вистачало злагодженості та впевненості. Окремі хороші відрізки, що ніби й натякали на потенціял футболістів зокрема та команди в цілому, були занадто короткими, щоб розраховувати бодай на одну перемогу.

Тому й до скарбнички вражень можна додати лише окремі прізвища. Насамперед йдеться про 22-річного Андреса Роа. Це його другий сезон у основі «Депора» і з кожним матчем у грі Роа з’являються нові деталі, він бере на себе більше відповідальності.

«Болівар» Рубена Даріо Інсуа ефективно розбив «Депортиво» на своєму полі й навіть зачепився за нічию у Колумбії, але у двох інших домашніх матчах атакувальний інструментарій виявився занадто скромним, а на виїзді усе закінчувалося ще десь у першому таймі. Досвідчені Руді Кардосо, Хуан Карлос Арсе, молодий талант Дані Бехарано та інші футболісти так і не встигли повноцінно урізноманітнити гру попереду, яка одразу після появи Інсуа на чолі команди здалася дещо простацькою.

Найконтрастнішою командою групи був «Расинг». Жалюгідна гра на нічию у обох поєдинках з «Бокою» і значно активніші, розкутіші дії у домашніх матчах з «Депортиво» та «Боліваром». Тут тобі й невтомні переміщення та гострі передачі Оскара Ромеро, і грамотна робота у центрі поля Лусіано Ауеда, і бомбардирські здобутки Лісандро Лопеса та Рожера Мартінеса. Двадцятиоднорічному колумбійцю на користь пішла оренда до «Альдосіві» й зараз у його грі значно більше виразності. У дванадцяти матчах чемпіонату та КЛ Мартінес відзначився цього року 6 разів.

У «Боки» упродовж кількох місяців були схожі проблеми із найзапеклішим конкурентом. Як і «Рівер», команда втрачала свіжість у грі. Усе, що приносило титули, механізувалося настільки, що ледь не зовсім зникли вигадка, експромт. Матчі перетворювалися на повинність. Зміна тренера під час групового турніру ще не дала бажаних та миттєвих наслідків. «Бока» і з Барросом Скелотто на чолі більше працює на полі, аніж грає. Звісно і внаслідок цієї праці народжуються певні емоції, а клас окремих виконавців взагалі дарує шедеври на кшталт гола Тевеса «Болівару». У групі з такими суперниками цього цілком вистачило для першого місця.

Та все ж велич «Боки» постійно нагадуватиме про себе. Більш вимогливе ставлення до власної гри має бути головним спонукачем до прогресу та вдосконалення. Тоді й зрозуміліше буде чи стане легендарний у минулому футболіст «Боки» не менш легендарним тренером славетного клубу.

Група 4

Звідусіль чути лише одне: «Найкраще за всіх у цьому Копа Лібертадорес грає «Атлетико Насьйональ». Вони є фаворитом номер один». Щодо фаворитизму поспішати не варто. Скільки цих фаворитів зупинялися вже після перших матчів на виліт. А от з чим не можна не погодитися, то це з оцінкою гри клубу з Медельїна.

Найзбалансованіша команда усього турніру. Рейнальдо Руеда завжди був міцним, грамотним тренером, але до «романтиків» ніби не належав, до «філософів» його теж ніколи не зараховували. Тому виступ «Насьйоналя» стає відкриттям року. Ніхто просто не очікував, що повернення до клубної роботи після тринадцятирічної перерви буде для Руеди настільки приголомшливо яскравим.

Щоб краще пояснити чим саме вражає «Насьйональ» візьмемо, наприклад, Віктора Ібарбо. Ще у молодіжній збірній він діяв на флангах атаки. Попри високий зріст та відповідну тягучість. На флангах його використовували й у Італії. Й Ібарбо доводив, що і швидкість у нього непогана, і з технікою все гаразд, тож він на своєму місці.

Повернення до рідного клубу (це, щоправда, лише оренда) ніби нічого не повинно було міняти у футбольних звичках Ібарбо. Руеда вирішив інакше. У нього Віктор грає у центрі нападу. Забив він у чемпіонаті Колумбії та КЛ аж один м’яч, з пенальті. І водночас його гра просто вражає. Мабуть у жодній команді-учасниці Кубка Лібертадорес немає центрфорварда, що так само ефектно, якісно, невтомно працює на команду. Його не лякає необхідність постійно рухатися, більше того, здається, що він свідомо розширює зону своїх дій. Неймовірний обсяг рухової роботи не «забиває» йому м’язи і у поводженні з м’ячем він зберігає пластичність та м’якість.

Руеді вдалося так налаштувати команду, що навіть гра на іншій позиції збагачує футболіста, а він в свою чергу робить на полі досконалішим увесь колектив. І тоді завдяки Ібарбо вриваються у вільні зони Джонатан Копете та Марлос Морено. 19-річний Морено ще минулого року привернув до себе увагу у чемпіонаті Колумбії, а зараз вже розкривається для більшої авдиторії.

Ще один яскравий приклад — Себастьян Перес. Хуан Карлос Осоріо не розраховував на нього як на стабільного гравця основи й Перес думав про зміну клубу. Але Осоріо пішов до «Сан-Паулу» і у Руеди Перес поступово став одним з ключових виконавців й блискуче дебютував у національній збірній.

Претендентом на перемогу в турнірі в очах багатьох фахівців «Насьйональ» зробила, безумовно, його власна гра. Попереду нова перевірка на міцність. Перевірка, яку не завжди витримували явні фаворити.

Специфічна формула турніру забезпечила «Насьйоналю» ще два матчі з аргентинським «Ураканом». Після автокатастрофи у Венесуелі «Уракан» прожив кілька нервових днів і старт групового турніру для команди Едуардо Домінгеса був не надто простим насамперед з психологічної точки зору. Недаремно вже по завершенні матчу шостого туру Домінгес сказав: «Мало хто вірив, що ми пройдемо далі».

Якраз вірою у власні сили, вмінням не опускати руки «Уракан» і відзначається під керівництвом Домінгеса. У серпні минулого року він раптово закінчив кар’єру гравця й очолив «Уракан» вже за два дні. З ним команда дійшла до фіналу Копа Судамерикана.

На перший погляд, у цієї версії «Ґлобо» ніби й немає магії притаманної «ангелам Каппи». Проте і у теперішньому «Уракані» є футболісти від гри яких перехоплює подих. Рольфі Монтенегро, Алехандро Ромеро Ґамарра, Маріано Ґонсалес. І звісно ж Рамон «Ванчопе» Абіла, який наразі сперечається з Марко Рубеном за звання найкращого форварда чемпіонату Аргентини.

І звичайно ж не можна не згадати Патрісіо Торансо. У венесуельській аварії він та Дієго Мендоса (автор голу, що вивів «Уракан» до групового турніру КЛ) постраждали найбільше. Лише наприкінці березня Торансо повернувся до тренувань й хотілося б, щоб один з найкращих аргентинських футболістів знову виходив на поле найближчим часом.

До останнього туру залишалися шанси на друге місце у перуанської команди «Спортинг Крісталь». Якщо в «Уракані» Домінгес за пару днів перебрався з центра захисту на місце тренера, то Маріано Сосо усе своє життя у футболі присвятив саме тренерській роботі. Уродженець Росаріо, один з молодих послідовників Марсело Б’єльси, Сосо упродовж десяти років працював помічником головного тренера у клубах п’яти різних країн. Зокрема і у «Спортингу». Минулого року він розпочав самостійну діяльність й досить непогано проявив себе у перуанському «Реалі Ґарсіласо».

Тож на початку 2016-го його запросили до одного з найбільших клубів континенту. «Крісталь» Сосо ще не позбувся, принаймні у Копа Лібертадорес, вади характерної як для команд самого Б’єльси, так і його учнів. У них часто дуже малою є відстань від інтесивності до якогось патологічного стану тривоги. Тоді автоматично блокуються найкращі ігрові ідеї й команда стає вразливою.

Якщо ж нерви тримають під контролем, то «Крісталь» здатен на зразки яскравої, мобльної гри. Надихачем її є нев’янущий Карлос Лобатон, який і на схилі свого футбольного віку завжди знаходить нестардартні рішення. З Ірвеном Авілою та Орасіо Калькатеррою у атаці, з Байоном у опорній зоні та Касуло і Родрігесом у центрі захисту, «Крісталь» мабуть міг би розраховувати на кращий результат. Але у найвідповідальніші моменти команда збивалася з курсу і ця нестабільність стала вирішальною.

Найяскравіше це проявилося у матчі у Монтевідео. «Крісталь» вигравав 3:1 до 72-ї хвилини, ще була, хоч і дедалі примарніша, надія на вихід з групи. Принаймні можна було б завершити турнір перемогою. Але «Крісталь» розбила впертість та затятість суперника.

«Пеньяроль» зараз мало схожий на великий клуб, що вигравав колись Копа Лібертадорес. Однак перший матч цього турніру на новому стадіоні клубу не повинен був закінчуватися поразкою. І «Пеньяроль» використав усі запаси garra charrua, щоб забити тричі за 13 хвилин, здобути свою єдину перемогу й залишити останнє місце. Поки що це справді все, що може зробити уругвайський гранд.

Повернення Дієго Форлана, яким би приємним воно не було, підкреслило одну вагому деталь. Він і у 36 є кращим за своїх нинішніх партнерів. Це не так вже й погано, якщо говорити про самого Дієго, але для клубу, що постійно вирощує талановитих футболістів — поганий сигнал.

І все ж «Пеньяроль» не був би грандом, якби не подарував промінчик надії. Саме у останньому турі групового турніру. На полі з’явився 17-річний Федеріко Вальверде. Це ім’я варто запам’ятати.

Crónicas del Nuevo Mundo: Copa Libertadores, Групи 1-2

Разом з поєдинками кваліфікаційного раунду у Кубку Лібертадорес зіграно трохи більше сотні матчів. Як завжди, на пальцях однієї руки можна перерахувати мляві, невиразні, позбавлені змісту. Здебільшого кожен був наповнений цікавими деталями та нюансами.

Відтоді як у телекомпанії Fox з’явилося кілька каналів й часто грають мінімум два матчі одночасно, для повноцінного стеження за цим чудовим турніром треба ретельно планувати вечір (ніч) і потім знаходити час подивитися решту ігор, аби не пропустити щось важливе. Цього року це було особливо актуально, бо інтрига у більшості груп зберігалася до останнього й було кілька несподіванок. Спробуймо пройтися по усіх групах й викласти накопичені враження.

Група 1

На старті сенсацією стала перемога «Стронгест» у Бразилії. Болівійські клуби вкрай рідко перемагають за межами своєї країни, а тут вдалося здолати «Сан-Паулу», команду, яку до старту називали серед фаворитів турніру. Зрештою лише нічия вже у виїзному матчі проти «Стронгест» дозволила команді Едґардо Бауси потрапити до однієї восьмої. Болівійцям не вистачило всього одного точного удару, щоб посісти друге місце у групі. А після шести очок у перших двох турах здавалося, що болівійці здатні вибити з турніру когось із двох титулованих суперників.

Адже і гра «Рівера», чинного володаря трофею, була далекою від ідеалу. У Венесуелі команда Марсело Ґашардо підтвердила свою перевагу у класі тільки у другому таймі, із «Сан-Паулу» вдома зіграла сіреньку нічию, а на виїзді відверто вийшла грати на стримання суперника й захлинулася власною знервованістю.

Показово, що найкращий спектакль «Рівер» дав вдома проти «Стронгеста», коли диригував грою Андрес Д’Алессандро, і у центрі поля не було звичного дуету руйнівників Понціо – Домінго. У опорній зоні вистачило одного Ніко Домінго, а попереду «Рівер» нарешті вирував ідеями. На жаль, вже не перший місяць Ґашардо значно частіше наполягає на «вертикальній» грі, на переходах від оборони до атаку, що нехтують точністю роботи з м’ячем. Тому й «Рівер» виглядає понуро у багатьох матчах чемпіонату, тому вихід до наступного раунду КЛ був під питанням до останнього туру.

Пощастило, щоправда, із календарем. Домашній матч проти «Трухільянос» у шостому турі. Але й тут примудрився додати «інтриги», коли за рахунку 4:1 дозволив супернику скоротити відставання до мінімуму. Це при тому, що венесуельці з тридцять шостої хвилини грали у меншості.

Кому «Трухіляьнос» вдалося зіпсувати життя, то це «Стронгесту». Ще одна перемога на виїзді означала б, що перед останнім туром болівійці випреджали б «Сан-Паулу» і саме команді Бауси довелося б грати на перемогу у високогоряному Ла-Пасі. Тренер «Стронгест» обрав у Венесуелі відверто атакувальний варіянт складу. Попри це, гості ніяк не могли налагодити нормальну взаємодію попереду та ще й не встигали за контрвипадами «Трухільянос».

У другому таймі Маурісіо Сорія зробив висновки, випустив у центр поля Рауля Кастро, який одразу впорядкував гру гостей. «Стронгест» вдалося зрівняти рахунок й нічия ніби вже була непоганим результатом. Але у компенсований час венесуельці заробили пенальті, перемогли 2:1 й на вирішальний матч «Стронгест» виходив вже з іншим тренером.

У Ла-Пасі «Сан-Паулу» закінчував удев’ятьох, із центральним захисником Майконом у воротах. З самого початку було зрозуміло, що гра Баусу не цікавила. Йому був потрібен «результат». Тому у запасі залишився Ґансу, а план гостей не вирізнявся особливою вишуканістю. Завдяки голу Каллері нічию «Сан-Паулу» вимучив і принаймні у одному турнірі боротьбу продовжує. А от у чемпіонаті штату команду Бауси добряче повозив у чвертьфінальному матчі «Аудакс». Рахунок 4:1 не на користь фаворита і один з найкращих поєдинків Паулісти.

Отже у першій групі номінальні фаворити спромоглися пройти далі, але вкрай рідко при цьому демонстрували гідну гру. І «Рівер», і «Сан-Паулу» більше страждали, аніж творили на полі, футбол прохоплювався крізь ці страждання спорадично й хаотично.

Група 2

У цій групі перше місце посів «Росаріо Сентраль». Кожного разу команда Едуардо Коудета щедро ділилася Грою, а обидва її матчі проти «Палмейраса» стали окрасою групового турніру. Попри те, що «Сентраль» взяв у них лише одне очко, якість гри росарінос не залишилася без винагороди у інших турах.

Для уругвайського «Рівер Плейт» сама участь у груповому турнірі стала винагородою. У Лібертадорес «Рівер» дебютував й спромігся при цьому здолати «Універсидад де Чилі» у кваліфікації. Хуан Рамон Карраско нещодавно повернувся до клубу, з яким 2009 року дішов до півфіналу Копа Судамерикана. І перший у історії виступ у головному турнірі континенту слід визнати більш-менш вдалим. Так, не вдалося виграти жодного матчу, але щоразу «Рівер» прагнув грати у свій фірмовий футбол. Швидкісний, комбінаційний.

Для талановитої молоді, якої у складі традиційно вистачає це був важливий досвід. Імена вихованців клубу, які варто запам’ятати: Фернандо Ґорріаран, Майкл Сантос (з нового сезону він виступатиме за «Малагу»), Ніколас Чьяппакассе.

Добре відіграв у цьому КЛ і 28-річний Бруно Монтелонґо. Попри 15 пропущених м’ячів хороше враження залишив 26-річний голкіпер Нікола Перес. У двох матчах виходив 23-річний Федеріко Пінтос, вихованець «Дефенсора», який після двох років поневірянь у Аргентині намагається знову привернути до себе увагу.

«Палмейрас» до останнього туру зберігав шанси на місце у наступному раунді й виконав свою частину завдання, здолавши вдома «Рівер». Забракло перемоги «Насьйоналя» над «Росаріо Сентраль». Здобуте у матчах з аргентинцями, «Палмейрас» своєрідно «компенсував» двома поразками від уругвайського гранда. Саме ці поєдинки зрештою виявилися вирішальними у розподілі місць.

Після першої поразки від «Насьйоналя» у «Палмейрасі» поміняли тренера. Замість Марселу Олівейри, котрий двічі робив «Крузейру» чемпіоном Бразилії, прийшов Кука (переможець КЛ-2013 з «Атлетику Мінейру»). Марселу Олівейра пропрацював у «Палмейрасі» 9 місяців. Попри виграш Кубка Бразилії в цілому все ж не відчувалося суттєвого прогресу саме у грі команди.

Вже після відставки Олівейри дехто запустив традиційну для таких випадків маячню про поганий «фізичний стан» гравців (залишалося ще вжити безглузде «пік форми»), та проблема «Палмейрасу» Марселу Олівейри полягала у іншому. І у домашньому матчі з «Насьйоналем» вона далася взнаки. «Палмейрас» часто атакував похапцем, вмикав швидкість коли варто було взяти паузу, або ж навпаки зменшував темп, коли можна було діяти агресивніше.

Дещо подібне призвело до втрати очок у виїзному матчі з «Рівером». Тобто «Палмейрас» не міг належним чином розпоряджатися часом та простором, й після хороших відрізків знову збивався на манівці.

Цікаво, що високий рівень гри опонента, як у домашньому матчі проти «Сентраля», раптом пробуджав усе найкраще у самому «Палмейрасі», але й тоді говорити можна було радше про якісний перший тайм, а не увесь матч.

Кука змінив Марселу Олівейру й розпочав з кількох поразок (зокрема у Монтевідео). Після розгрому (1:4 проти «Аґуа Санта») у матчі чемпіонату штату Кука натякнув, що потрібно посилювати склад. Це у клубі, що за рік підписав 33 гравці. У чому Кука був правий, то це у тому, що «суперкоманди» у «Палмейраса» немає, є просто хороша й надалі він потроху перелаштовував цю хорошу команду під свою гру.

У Лібертадорес часу не вистачило, але можна відзначити, що довгоочікуване повернення Клейтона Шав’єра може стати для «Палмейраса» найкращою подією перших місяців року.

«Насьйональ» обіграв бразильців у обох матчах насамперед тому, що діяв компактніше, спокійніше, був терплячішим й краще зумів нейтралізувати задуми суперника. Взагалі поки що здається, що з усіх тренерів його покоління Ґуставо Мунуа найбільше схожий за манерою та стилем на Оскара Вашингтона Табареса. «Насьйональ» теж добре вміє обмежувати. І водночас має у складі рухливих, технічних футболістів, спроможних миттєво накреслити чіткі лінії контратаки. Леандро Барсія та Кевін Рамірес на флангах, Себа Фернандес під форвардами, Ніко Лопес попереду.

Після травми 21-річного Еріка Кабако у першому турі чемпіонату місце у центрі захисту поруч з Дієго Полентою зайняв у матчах КЛ досвідчений Маурісіо Вікторіно. (У Бразилії з Вікторіно вийшов ще один ветеран Себастьян Егурен). У будь-якому поєднанні центр оборони забезпечував бажану надійність. У перших 5 турах «Насьйональ» пропустив 4 м’ячі.

Стиль гри команди Мунуа може не викликає особливого захоплення, але «Насьйоналю» цілком вистачало і цього проти нестабільного «Палмейраса», а у плей-оф такий суперник може бути особливо неприємним.

Crónicas del Nuevo Mundo: Збірна Колумбії.

Шостий тур кваліфікації зробив розкішний, і не надто очікуваний подарунок. Повернулася збірна Колумбії. Принаймні саме так сприймається гра, продемонстрована командою Пекермана у поєдинку з Еквадором. До цього матчу еквадорці були лідерами, не поступилися жодного разу й грали змістовно та ефективно. Напередодні візиту до Барранкільї вони втратили очки вдома (нічия 2:2 з Парагваєм). Додатковий стимул поборотися за позитивний результат у Колумбії. Тим більше, що за перші чотири тури відбору еквадорці здобули на виїзді більше перемог (2), аніж за два повних попередніх цикли (1).

І на поле стадіону «Метрополітано» гості вийшли не відбиватися, не лише «стримувати» суперника. Еквадор планував вести й свою атакувальну гру. І дещо було зроблено. За інших обставин це було б помітніше. Цього ж разу усі спроби затьмарила яскрава, сліпуча гра колумбійців. Недаремно вони витанцьовували після забитих м’ячів. Те, що передувало взяттю воріт не менше відповідало усім канонам танцювального мистецтва. Тільки футбольній їх версії.

Саме так Колумбія відіграла увесь минулий відбірний турнір. Саме так Колумбія грала на чемпіонаті світу аж до чвертьфіналу. Заради матчу з опудалом від Сколарі Пекерман раптом змінив платівку й змусив свою команду увесь перший тайм недолуго тупцювати край порога танцювальної залі. Це вже потім німці довели, що опудало це не злякало б навіть вороняччя.

Для колумбійців наслідки того тайму були значно тривалішими, аніж можна було уявити. І на Копа Америка, і на старті цього відбору до чемпіонату світу з кожним матчем дедалі помітнішою ставала фальш. Не помилки, бо як відомо «помилка за фальш не йде», а саме фальш. Колумбійці втрачали усі найкращі риси своєї гри, усю легкість свого танцювального футболу.

Важливо зазначити, що йдеться не про якісь ефемерні епітети, мінливі характеристики, що виявилися лише витвором екзальтованої уяви ласих до гіпербол журналістів. Ігрова структура здавалася надзвичайно міцною, ідеї зрозумілими, логічними, «рідними» для кожного футболіста збірної. Усі порівняння стали лише наслідком. Команда втілювала ці ідеї настільки красиво, що епітети злітали з вуст самі, з тією ж легкістю, з якою м’яч пурхав від одного гравця до іншого.

І боляче було дивитися як усе це зникає, вивітрюється, перетворюється на спомин. Аж раптом — ось воно все знову. Ритм, темп, блискучий рух, що дозволяє займати оптимальні для продовження атаки позиції на мить раніше за суперника. І миті цієї достатньо, щоб після кожного нового пасу захисники відставали дедалі безнадійніше. Зовні це виглядало так само невимушено, як 2-3 роки тому. Титанічна робота з вибудови такої гри завжди залишається за кадром. Ансамбль вмілих виконавців змушує повірити у те, що так можна робити без репетицій, без невпинного повторення дрібних елементів, що потім утворюють загальну картину.

Кажуть, що у збірній досягти такої взаємодії складніше, бо часу, мовляв, не вистачає. Можливо це й так. Якщо йдеться про тренерів, у яких за душею тільки заклики «повністю віддаватися на полі». Пекерману ж ніколи не бракувало саме ідей для організації гри, і у цьому конкретному випадку він зробив точний, добре продуманий вибір. Йдеться про кадрові рішення. Колись яскрава гра втрачала блиск не через те, що втрачали актуальність закладені у неї ідеї. Та навіть Пекерману знадобився час, щоб остаточно вирішити трохи змінити персонал, аби відродити колумбійську збірну.

На щастя для тренера національної команди, чемпіонат Колумбії зараз щедро готує виконавців хорошого рівня. Вони не просто грають у колумбійський футбол, вони ним живуть.

Тож Себастьян Перес (23 роки) у перших своїх матчах за збірну (проти Болівії та Еквадору) виглядав так, ніби мав за плечима вже кілька десятків подібних поєдинків. У Колумбії він грає за «Атлетико Насьйональ», команду, що заслуговує на окрему розповідь. У збірній Перес не робив нічого такого, чого вже не доводилося виконувати у клубі. Розважливі, точно прораховані дії номінального опорника перетворювали його на ще одного творця, який додавав головного болю суперникам й давав більше свободи чи не найкращому зараз колумбійському футболісту.

Едвіну Кардоні не звикати діяти трохи ближче до лівого флангу. У своєму клубі, мексиканському «Монтерреї», він формально теж починає десь там. (Схема «Монтеррея», з усіма її сюпризами для опонентів, теж хороша тема для окремого тексту). Магія починається згодом. Коли Кардона невтомно вишукує найвразливіше місце у захисних побудовах і з’являється там з бездоганним планом подальших дій. І на старті кваліфікації, у досить блідих та посередніх матчах Колумбії, Кардона залишав спалахи-нагадування про свій талант, тож легко уявити як вільно йому дихалося на полі у матчі з Еквадором.

Хамес. Він взагалі міг нарешті згадати, що таке колективний футбол, що таке команда, до якої добирає виконавців тренер, а не безголовий президент. І Хамес звісно теж насолоджувався кожним дотиком до м’яча. Проблема у тому, що на відміну від Кардони у нього немає такого щастя у клубі.

Карлітос Бакка. Коли він забив перший, зринули у пам’яті епізоди з матчів саме на цьому стадіоні, коли він ще виступав за місцевий «Жуніор». І так само вправно, елегантно розбирався із захисниками, і забивав, забивав, забивав. Він дуже скромний, завжди буде розказувати, як важливо працювати на команду, навіть якщо не відзначаєшся сам. Але суть Карлоса Бакки у тому, щоб відправляти м’яча до сітки воріт. Це він вміє робити найкращє, і останні два матчі з трьома влучними ударами є найліпшим способом забути про посуху перших чотирьох турів.

У захисті дебютували у цих двох турах Оскар Мурільйо (27 років, «Пачука»), який без проблем замінив у центрі свого однопрізвищника — Джейсона та тридцятидворічний Фарід Діас («Атлетико Насьйональ»), чия енергійна гра на лівому фланзі впала в око не лише журналістам, а й тренеру зібрної.

Даніель Торрес (26 років) перші матчі за національну команду зіграв у листопаді минулого року тож цього разу здавався ледь не ветераном й з відповідними впевненістю та надійністю відіграв поруч зі Себастьяном Пересом.

Пекерман не вигадував нічого нового у ці кілька днів. Він «всього лише» наповнив свіжим змістом чомусь підзабуті ідеї, довірив тим, хто у цей конкретний момент краще за інших міг би ці ідеї повернути до життя. Незалежно від віку й чемпіонату, в якому грає зараз футболіст. Колумбія знову танцювала на полі. Це було витончено, вишукано, лепсько. Це були емоції, яких гра збірної Колумбії не викликала майже два роки.

Crónicas del Nuevo Mundo: Rosario Central

Чи не краще було написати про них після двох матчів без перемог? Після цієї майже рекордної для них серії? Адже, як вчить Марсело Б’єльса: «Успіх деформує сприйняття, розслабляє та дурить, робить нас гіршими, «допомагає» нам надмірно собою захоплюватися».

Чи не стали б матчі, що не вдалося виграти ліпшим матеріалом для знайомства з найкращою командою Аргентини? І так, і ні. Бо поєдинки з «Палмейрасом» та «Банфільдом» залишили ті самі емоції, що й перемоги у більшості інших матчів сезону. Захват, радість, вдячність за магію. Розгром уругвайського «Рівера» став лише новою зустріччю логіки гри з результатом. Востаннє так шалено доводилося бажати цієї не завжди очевидної у примхливому футбольному світі зустрічі під час стрімкого злету «Уракана» Анхеля Каппи.

Коли Едуардо Коудета призначили тренером «Росаріо Сентраль», він проголосив, що хоче створити команду, яка б подобалася глядачам. Якийсь умовний Мозе Жорінью захлинувся б від реготу, почувши такі заяви. Та й у самій Аргентині часто лунають обіцянки «боротися», «бігати», «працювати на полі». Коудет теж не проти, щоб його команда працювала. Важливі деталі. Важливо, що саме кожен тренер має на увазі під роботою.

«Якщо ти припустишся помилки, я візьму її на себе. Тому не бійся, виводь м’яч сам, а не запускай його світ за очі». Так Коудет заохочував гравця «Сентраля» не боятися йти на дриблінг біля свого штрафного майданчика. До чого це призвело? У виїзному дербі, за рахунку 1:0 на користь РС, на останніх секундах компенсованого часу другого тайму, за метр до штрафного Даміан Мусто елегантним фінтом прибирає суперника й провокує його на фол.

До чого ще це призвело? У марафонському чемпіонаті Аргентини-2015 «Сентраль» програв тричі у тридцяти матчах. Дотягнутися до титулу не дозволила надмірна кількість нічиїх, але висновок багатьох журналістів та екс-футболістів, що зараз працюють у ЗМІ, був одностайним: «Найкраще за всіх у футбол в Аргентині грає «Росаріо Сентраль»».

Настав новий рік, стартував новий чемпіонат, а це твердження залишається актуальним. Тому варто згадати програний «Палмейрасу» матч Кубка Лібертадорес. Злива у першому таймі не завадила обом командам зіграти блискуче. «Сентраль» пропустив і після перерви не залишав чужу половину. Рубен не реалізував пенальті, невикористаними залишилися інші чудові шанси.

Незмінним було прагнення команди Коудета залишатися собою. І поразка на тлі цих зусиль здалася не надто суттєвою. Важливіше було відчуття вдячності за ще одне видовище. Відчутний контраст з убогими спробами лондонського «Арсеналу» «не програти» матч ЛЧ проти «Барселони».

У Едуардо Коудета вся «робота» на полі обертається навколо м’яча. Цей маленький центр Всесвіту має на команду такий магічний вплив, що одним з найактивніших учасників атакувальних маневрів є щойно викликаний до збірної центральний захисник Хав’єр Пінола. (Мартіно мав би запросити значно більше гравців «Сентраля», але мабуть треба дочекатися поки вони переберуться до третього китайського дивізіону).

«Сентраль» грає 4-4-2, цей «архаїчний», «передпотоповий» варіянт. І наповнює його життедайною енергією, динамікою непередбачуваності. Коудет прагне вигравати не менше за будь-якого іншого тренера. Саме тому він націлює на ворота суперника кожного свого футболіста. Захисні функції не повинні при цьому втрачати значення і «Сентраль» і у минулому чемпіонаті пропускав в середньому менше м’яча за гру, і у цьому поки що п’ять у шести турах.

Як і будь-який інший тренер Коудет прагне збалансувати свою команду для ефективнішої гри у обороні та у фазі переходу від атаки до захисту. Але робить це пам’ятаючи про свою обіцянку одразу після призначення. «Чачо» сам був вишуканим гравцем, та це навряд чи є єдиним поясненням краси гри «Сентраля». Він занурився у тренерську роботу, аби детально вивчити усе, що може допомогти втілювати на полі бажані задуми. І цей процес збагачує його та кожного гравця команди. Приклад Піноли показовий. У 33 роки він отримує запрошення до збірної, за яку ще 2007-го зіграв товариський матч, а потім ніхто про нього й не думав.

Ще у Коудета є Даміан Мусто. На п’ять років молодший за Пінолу, центральний півзахисник, у якого в попередніх командах були такі дисциплінарні показники у чемпіонаті Аргентини: «Кільмес» — 44 матчі, 17 жовтих, 2 червоні; «Атлетико Тукуман» — 55/20/1; «Олімпо» — 92/40/5. У «Сентралі» він не перетворився раптом на янгола і свої 19 жовтих у 42 матчах вже має, але загальне враження від гри Мусто зовсім інше. Він якраз і міг бути в іншого тренера символом «біганини», «роботи». Але про його фінт у класико ми вже згадували.

Джовані Ло Чельсо. Хлопчина для рубрики: «Запам’ятайте цей твіт це ім’я». Відтоді як пішов Хуан Роман, аргентинський футбол чекає Наступника. Прибічники «результату» вже були потроху почали звичне завивання, що у «сучасному» футболі енґанче будуть не потрібні, що огидна «дейонгізація» великої гри неминуча, а виховання типово аргентинського футболіста є якимось анахронізмом.

І у Росаріо (а де ж ще, як не там?) з’являється Ло Чельсо. З пасом, ударом. І ще з чимось, що словами пояснити майже неможливо. Можна знаходити епітети, можна порівнювати, можна потай сподіватися, що саме він і є спадкоємцем Рікельме. Та ще більше хочеться стежити за його розвитком. Він зараз у найкращому середовищі для цього.

Щоб зрозуміти увесь маразм діяльності Умбертіто Ґрондони у збірних Ю17 та Ю20 варто зазначати, що за ці команди Ло Чельсо не зіграв жодного матчу.

Маразм іншого штибу завадив Марко Рубену розкритися у київському «Динамо». У команді ж з тренером, з чіткими ідеями, у команді для нього рідній Марко просто нестримний. Усе, що він демонструє зараз було у його репертуарі завжди. Коудет не відкривав якогось нового Марко Рубена. Він «просто» створив сприятливий контекст для гри форварда. Те саме стосується і Марсело Ларрондо, який за 15 матчів у чемпіонаті забив за «Сентраль» лише на один м’яч менше, аніж за шість років у Італії.

Сесар Луїс Менотті жартома казав: «Єдина команда, якій я бажаю успіху незалежно від якості гри, це «Сентраль». Я вболівав би за них, навіть якщо б «Сентраль» тренував Білардо». Маестро може бути спокійним. Зараз «Сентраль» виграє (і програє теж) так, що не пропускати жодного матчу цієї команди прагнуть не лише у Росаріо.

Crónicas del Nuevo Mundo: Ромуло Отеро, "Уачипато"

Їх було троє. Троє венесуельців за кордоном, які відзначилися у трьох матчах поспіль. У позаминулий вікенд Хуанпі Анйьор не забив «Вільярреалу». Двоє інших продовжили свої серії.

У неділю, у матчі «Райо» - «Севілья», у п’ятому турі поспіль відзначився форвард мадридців Міку. Тож окрім результату, у поєдинку «Антофаґаста» - «Уачипато» цікавіло й чи вразить ворота суперників Ромуло Отеро. Ані він, ані будь-хто інший з гравців «Уачипато» цього не зробив, та все ж серії з чотирьох результативних матчів достатньо, аби щось написати про венесуельського півзахисника.

Трохи раніше у цих нотатках вже згадувався Йєферсон Сотельдо. Отеро є ще одним, хоч і старшим, кандидатом на постійне місце у складі національної збірної. Поки що у складі «вінотінто» Отеро зіграв 9 разів. Офіційними, щоправда, були всього чотири з них. Копа Америка-2015 Ромуло пропустив через травму, і зараз, у 23 роки, як ніколи налаштований приєднатися до когорти ключових виконавців.

Для футболіста, що дебютував у першій команді «Каракаса» у 16, така «затримка» виглядає дещо дивною, але насправді усі ці сезони Отеро поступово додавав і у кількості ігрового часу, і у якості власної гри. З «Каракасом» він вигравав титули, брав у часть у міжнародних турнірах. Власне саме його гра у Копа Лібертадорес-2013 привернула до Отеро пильнішу увагу іноземних клубів. Йшлося про зацікавленість з Бразилії. Залишив Венесуелу Ромуло трохи пізніше, й опинився у Чилі.

Де на нього чекав досить неприємний сюрприз — холод. Зрозуміло, що прихильникам теорії «уєвропінеймаруполомаютьноги» важко збагнути усю неосяжність та розмаїтість, зокрема і футбольну, Південної Америки, але виявляється, що і мешканці континенту не завжди готові до розриву шаблонів. Ромуло щиро зізнався чилійським журналістам, що коли приїхав до Талькауано мав лише літній одяг. Та ще більшою проблемою стала чергова травма. Зазнав її Отеро вже у другому матчі матчі за «Уачипато». І це після того, як у дебютному поєдинку він вийшов на заміну за рахунку 0:1 і не тільки забив сам, а й віддав результативну передачу.

Друга за рік травма означала, що загалом у 2015-му, за клуб та збірну, Отеро провів лише 19 матчів. Тож старт цього року був для нього надважливим. Та мабуть і сам футболіст не очікував, що забиватиме у чотирьох матчах поспіль. Сприяв цьому безумовно і стиль гри «Уачипато». Останнім часом команду кидало то в жар, то в мороз, від чемпіонства вона скочувалася до боротьби за виживання. Коли виникла загроза вильоту тренувати запросили Маріо Саласа.

А той ніколи не погодився б на порятунок лише завдяки вимученим результатам. Під його орудою «Уачипато» виграв один з перших семи матчів. Поступався при цьому 2:4, 3:5, 1:7. Варто ж було налагодити дії в захисті, зовсім інші цифри почали з’являтися на табло. 4:1, 5:2, 6:0. Цікаво грав «Уачипато» Саласа і у Копа Судамерикана-2014, де поступився лише потужному «Сан-Паулу». Наприкінці 2014-го Салас перейшов до «Універсидад Католіки», а «Уачипато» прийняв Уґо Вільчес, якого вже на початку цього року змінив Мігель Понсе.

Салас, Вільчес, Понсе. Усі троє мали у кар’єрі досвід роботи у юнацькому футболі. Важлива деталь для клубу, що має вдосталь цікавих власних вихованців. Тож Отеро потрапив до хорошої компанії. До команди тренер якої наголошує, що переймається не лише підсумком гри, а й тим, як діяли його підопічні.

Взагалі саме зараз чилійський чемпіонат приваблює великою кількістю яскравих, гостроатакувальних колективів. Навіть дехто з аутсайдерів сповідує таку манеру гри, і «Уачипато» переконався в цьому на власному досвіді у шостому турі. «Антофаґаста» переважала гостей у багатьох компонентах. Ані Отеро, ані уся команда так і не знайшли вагомих контраргументів. Примітною є фраза, що пролунала у коментарі на каналі CDF, фраза, що вже характеризує ролю венесуельця: «З’являється Отеро — з’являється «Уачипато»».

Що притаманно діям Ромуло Отеро? Як можна схарактеризувати його гру? Венесуелець виходить на поле під десятим номером, але все ж зараз навряд чи є класичним енґанче. Справа в тому, що за останні 2-3 роки Ромуло «витягнувся» й додав м’язової маси. Хороший пас нікуди звісно не зник. Як і раніше Отеро здатен знайти вільного гравця вчасною, точною передачею. Змінилися пропорції таких передач та швидкісних рейдів у його грі.

Поступово він набув рис типового «восьмого» номера, тобто футболіста спроможного прискорити атаку з другої лінії, завдяки індивідуальному рейду, що генерує енергію для атаки. Якщо раніше Ромуло міг «тягати» м’яч навперек поля, то зараз його маневри стали більш вертикальними й різкими. Що й потрібно «Уачипато» з його акцентом на динамічний перехід від однієї фази гри до іншої.

Окремо слід згадати вміння Отеро бити з середньої та дальньої дистанції, насамперед штрафні у його виконанні. У «Каракасі» його «вчителем» був один з найкращих виконавців стандартів у Південній Америці — Хосе Мануель Рей. Отеро залишався з ним після тренувань й невтомно шліфував своє вміння. І сьогодні він володіє досить різноманітним репертуаром ударів, а іноді на результативні удари перетворюються і його подачі.

Майже повністю втративши рік 2015-й, Ромуло Отеро починає цей голодним до гри і вже став незамінним в «Уачипато». На черзі національна збірна?

Crónicas del Nuevo Mundo: Болівія

Найкраще у житті рішення Ґвідо Лоайса прийняв коли очолював Федерацію футболу Болівії. З’ясувалося це не одразу. Спочатку Лоайсі довелося вислухати чимало «експертних» оцінок. І навіщо призначили цього іспанця, і якого біса він повіз команду на підготовчий збір до себе на Батьківщину, адже це такі витрати і ще й програють там бозна кому у товариських матчах.

Потім іспанець зробив те, що інакше аніж дивом не називали. Болівія вийшла на чемпіонат світу. Відтоді Ґвідо Лоайса та Хав’єр Аскарґорта стали друзями. Потренувавши потім у Чилі, Японії, Мексиці Аскарґорта зрештою почав працювати на іспанському Canal+ . Повертатися до Болівії наче й не планував, але не зміг відмовити, коли запросили знову.

Не до збірної, а для загальної координації дитячо-юнацького футболу. Коли ж з національної команди пішов Густаво Кінтерос, саме Аскарґорту забажали бачити на чолі збірної майже всі болівійці. Цього разу дива не сталося, та навряд чи на нього особливо розраховували. Коли іспанець почав роботу в болівійців було 4 очки з 18.

Після відбірного циклу надійшла пропозиція з «Болівара», від Ґвідо Лоайси, який тепер вже був президентом одного з найкращих клубів країни. З «Боліваром» Аскарґорта виграв два чемпіонати поспіль й вивів команду до півфіналу Кубка Лібертадорес.

Наприкінці травня минулого року, зовсім несподівано, іспанський тренер залишив «Болівар». Офіційно «за рекомендацією лікарів». Насправді ж, рекомендував йому це зробити Лоайса. Щоправда він і сам збирався у відставку. Принаймні саме так він казав Аскарґорті. Неможливо, мовляв, працювати з власником клубу Марсело Клауре. Згідно з планом Лоайси першим мав піти Аскарґорта, а вже потім окрему прес-конференцію провів би і президент «Болівара».

Прес-конференція була лише одна. Аскарґорти. Лоайса залишився в клубі. Клауре попри успіхи команди вже домовився з іншим тренером, тож Лоайса допоміг технічно прибрати свого давнього друга.

Дуже швидко усі принади роботи з Клауре відчув на собі наступник Аскарґорти Едуардо Війєґас. Чемпіонат він не виграв тож дізнався з твітера Клауре, що той вже «зустрівся з трьома кандидатами». Сам Війєґас нічого звісно ж про це не знав, але без титулів звільнити його було значно простіше.

Очолив «Болівар» Рубен Даріо Інсуа. Першим серйозним випробування для нього стало болівійське класико. До цього матчу вдалося раз побачити «Болівар» і двічі «Стронґест». Деякі враження засягнені з тих поєдинків підтвердилися у класико.

«Болівар» Інсуа ще достатньо сирий проект. Поки що команда покладається на досить прості методи гри у атаці. Навіть, як у матчі проти «Хорхе Вільстерманн, якщо отримує чисельну перевагу вже у першому таймі. Безглузде суддівство ніби дало «Болівару» всі шанси не лише зберегти мінімальну перевагу, а й збільшити її. Натомість значно краще заграв суперник і після двох м’ячів «Хорхе Вільстерманн» підопічних Інсуа врятував гол-красень Руді Кардосо. Подібні удари здалеку можна часто побачити у болівійському чемпіонаті, але не перестаєш захоплюватися.

У грі ж «Болівара» мало що викликало надпорив. Зокрема і у першій половині класико. Завдяки досвіду та певному рівню майстерності гравців щось вдавалося вичавити у окремих епізодах. А загалом перші 45 хвилин були видовищною виставою «Стронґест» та Пабло Ескобара.

Народжений у Парагваї, але з 2008 року натуралізований у Болівії, цей десятий номер і у тридцять сім залишається одним з найвишуканіших футболістів континенту. Окрім голу та результативної передачі він створив ще кілька моментів і для себе, і для партнерів по команді. «Болівар», хоч і мав свої шанси, повинен був радіти, що програвав лише 0:2.

«Стронґест» атакував з тими ж наполегливістю та енергійністю, що й у матчі з «Університаріо». Тоді теж суперник не завжди встигав зрозуміти звідки йтиме загроза його воротам і результат залежав виключно від ефективності атаки «Стронґеста». Підсумок того матчу (1:0) — найкраще пояснення відносно невисокої реалізації моментів у першому таймі класико. Команда Маурісіо Сорії створювала значно більше, аніж забивала. У грі з найпринциповішим опонентом окрім цієї вади нагадала про себе й інша.

Уперше вона впала в око у матчі проти «Насьйоналя» (Потосі). «Стронґест» іноді влаштовував у захисті такий «день відкритих дверей», що виникало питання чи грали ці футболісти до того разом. На фоні незвично інертної атаки проблеми у обороні здавалися ще масщтабнішими. Тому виникло враження, що навіть якби напад діяв з максимальною потужністю така гра в захисті звела б нанівець будь-які зусилля.

У другому таймі класико теж було помітно, що «Стронґест» зараз не може видати абсолютно збалансовану гру. Усе залежить від інтенсивності та якості атакувальних маневрів. Варто ж трохи пригальмувати, з’ясовується, що робота без м’яча, особливо на своїй половині, ще не доведена до належного автоматизму.

«Болівар» залишився у меншості за рахунку 2:0 на користь «Стронґест». І саме після цього команда Сорії почала «здуватися». Психологічний фактор був вагомішим чи фізичний, але раптом «Стронґест» почав тремтіти не від бажання мчати вперед, а від банального переляку за результат. Тож цілком логічно, що перетворити результат з 2:0 на 2:2 було до снаги навіть такому практичному криходері, яким є на старті сезону «Болівар».

Проблеми у грандів болівійського футболу сьогодні різні. У одній команді ще мають повністю зрозуміти ідеї Інсуа, досконало опанувати запропоновані ним методи побудови гри. У іншій — налагодити взаємодію у захисті, позбутися дисбалансу, що призводить до занадто протилежних результатів. Іноді навіть у двох таймах одного матчу. Сорія щойно повернувся до команди, з якою ставав чемпіоном 2011-го, багатьох футболістів він знає по роботі у національній збірній. Ці фактори можуть гарантувати трохи більше впевненості та стабільності, а відповідно й можливість для плідної роботи. Інсуа ж потрапив до клубу, де останнім часом тренерів не надто цінують навіть, якщо вони виграють титули.

Crónicas del Nuevo Mundo: Chile

Santiago Wanderers

У Клаусурі зіграно чотири тури й хотілося б зупинитися на «Сантьяго Вондерерс». Команда, що за останні два-три роки видавала дуже різні за змістом та результатом чемпіонати зараз привертає увагу своєю невтомною націленістю на ворота суперника. Більше за «Вондерерс» забив лише лідер, «Універсидад Католика». Стільки ж на рахунку «Універсидад де Чилі», але команда Себастьяна Беккасесе вісім з десяти забила у одному матчі. «Вондерерс» і забиті м’ячі, й атакувальні зусилля розподіляє більш рівномірно.

У захисті ж ще вистачає неузгодженості, що робить матчі СВ ще привабливішими для нейтрального спостерігача. В середьному у поєдинках за участі команди з Вальпараїсо поки що забивається чотири м’ячі.

У домашьному матчі з «О’Хіґґінс» огріхи у діях захисту призвели до голу вже на другій хвилині. Пас від Крістіана Інсаурральде був дуже красивим, та все ж оборонці «Вондерерс» могли б краще зіграти і проти нього й проти Ґастона Лескано, що завершив комбінацію. Десь ближче до двадцятої хвилини почали у притаманному їм стилі комбінувати і господарі. Чіткіше вимальовувалася тоді специфіка їхньої атакувальної гри.

У «Вондерерс» немає очевидного лідера у півзахисті. Того, хто має «освячувати» своїм пасом чи не кожен маневр. Натомість тільки-но команді вдається запрацювати попереду у звичній манері, як значно простіше стає кожному демонструвати свої індивідуальні якості. За межами цієї роботи мабуть ніхто з них не міг би вирішити долю матчу самотужки. А завдяки спільним зусиллям, яскравішими виглядають дії кожного футболіста, що бере участь у атаці.

Стосується це не лише контролю м’яча, а й відбирання його у суперника. Уповні «О’Хіґґінс» відчув це на собі вже у другому таймі. Коли невпинні атаки «Вондерерс» завершилися двома точними ударами. А за хвилину до перерви, за рахунку 1:1, у гостей був шанс ускладнити завдання команді Альфредо Аріаса — «О’Хіґґінс» заробив пенальті. Рамон Фернандес схибив і у другому таймі «Вондерерс» було не зупинити.

У дечому СВ Аріаса нагадує команду Іво Басая дворічної давнини. Але тоді значно рідше вдавалося завершувати блискавичні переходи від оборони до атаки. Та команда запам’яталася насамперед проривом Лео Валенсії. Один яскравий чемпіонат в оренді у «Вондерерс» надихнув його потім на сильний сезон у «Палестино» і зараз він вже грає за «Універсидад де Чилі».

Після Басая СВ очолював розважливіший, поміркованіший Еміліано Асторга. З ним команда двічі була другою. Щоправда після віце-чемпіонства вона стала у наступному турнірі другою з кінця. Тож до контрастів упродовж одного лише сезону клубу з Вальпараїсо не звикати.

Під орудою Аріаса контрасти у грі все ж не настільки різкі й здаються логічними та зрозумілими і для стилю, в якому діє СВ, і для кадрового ресурсу клубу. Так, помилки у захисті дратують та засмучують, але гіркоту цих прикростей з лишком компенсує поки що результативність. І не лише вона, а й власне ефектовна взаємодія футболістів «Сантьяго Вондерерс» біля чужих воріт.

Ще зарано окреслювати коло претендентів на титул, але на всяк випадок варто пам’ятати, що один «Вондерерс», з Монтевідео, Альфредо Аріас чемпіоном вже робив. Попереду у СВ два надзвичайно інтригуючих матчі. Спочатку суперником буде «Уачипато», який нещодавно видав веселі 3:3 з «Уньйон Еспаньйолою» та й взагалі грає досить змістовно, а у шостому турі зустріч з «Палестино», ще однією яскравою командою старту чемпіонату.

Історична довідка. Треба пояснити, як у назві клубу з Вальпараїсо (між містами трохи більше 100 кілометрів) з’явилося слово «Сантьяго».

Футбол до Вальпараїсо привезли з Великобританії й саме ці «експортери» засновували там перші клуби. Потроху втягувалися у біганину за шкіряним м’ячем й місцеві. Зрештою виникла потреба організуватися, аби зустрічатися з британцями регулярно. Тож 15 серпня 1982 року група молодих мешканців Вальпараїсо зібралася для створення власного клубу. Вплив Альбіону залишився у англійській формі — Wanderers —, а для того щоб підкреслити автохтонність нового утворення вирішили додати назву чилійської столиці. Пізніше були спроби замінити «Сантьяго» на «Вальпараїсо», але уболівальники щоразу виступали проти.

Universidad de Chile

Його навіть трохи шкода. Може тому, що Себастьян Беккасесе ще не перетворився на пародію на себе самого, як Ван Ґал, Капелло чи Морінью. У нього на це ще не було часу. Колишній помічник Хорхе Сампаолі щойно розпочав самостійну тренерську роботу у «дорослому» футболі (раніше Бекассесе працював з дітьми у клубі «Ренато Сесаріні» зі свого рідного Росаріо). Одразу в одному з грандів чилійського чемпіонату, команді, яку Сампаолі привів до перемоги у Копа Судамерикана-2011.

Беккасесе працював з Сампаолі з 2003 року, але йому все одно лише 35 й перші власні крокі виходять поки що дуже важкими. На противагу невротичній легкости, з якою він міряє, ступінь по ступеню, технічну зону. Як Сампаолі…

«Чи достатньо повторювати сіпання вчителя, аби бути схожим на нього?», — запитав у твітері іспанський журналіст Арітц Ґабілондо після нульової нічиєї з уругвайським «Рівер Плейт», що означала виліт «У де Чилі» з Копа Лібертадорес вже після кваліфікації. Питань справді зараз значно більше, аніж відповідей. У чотирьох останніх матчах забито лише один м’яч, з пенальті, у ворота «Сан-Луїса», одного з аутсайдерів сезону. Дедалі частіше футболісти на полі занадто схожі на свого тренера й смикаються сюди-туди у пошуках невідомого їм рішення.

Це враження поки що домінує. Здається, що не лише гравці часто імпровізують на полі без належної підготовки, а потім, як у матчі з «Рівером», вдаються до старої доброї навали, а й сам тренер не дуже розуміє, що саме він хоче бачити у виконанні своїх підопічних.

Беккасесе після вильоту з Лібертадорес впевнено обіцяє все виправити. Хотілося б, щоб у нього це вийшло. В «Універсидаді де Чилі», або ж якомусь іншому клубу. Послідовники Б’єльси та Сампаолі дуже потрібні футболу.

Crónicas del Nuevo Mundo: Венесуела, Парагвай, Чилі

Венесуела

Перший матч Апертури-2016 судила жіноча бригада. Річард Кіс та Енді Ґрей, яких звільнили з британського Sky Sports за сексистські «жарти» на адресу лайнсвумен, удавилися б якщо раптом коментували б цю гру.

І все ж «Самора» - «Естудіантес» (Каракас) приваблював зовсім іншим. У складі господарів росте нова зірочка венесуельського футболу. Зараз, звісно, більше уваги прикуто до Адальберто Пеньяранди, який встиг проявити себе у «Гранаді» й дещо несподівано був відправлений до «Вотфорда», іншого клубу, що належить родині Поццо.

За Пеньярандою, вихованцем «Депортиво» з Ла-Ґуайри, теж варто ретельно стежити. А серед молоді, що виступає у чемпіонаті Венесуели, ось вже рік як найцікавішим гравцем є десятий номер «Самори» Йєферсон Сотельдо. Починав Сотельдо у дитячій команді клубу «Каракас» як центрфорвард, а вже у «Саморі» його перевели до півзахисту.

З’являтися на полі він почав ще позаминулого сезону, а дебютував у першій команді ще у 16 років. Утім, саме з січня 2015-го він є не лише гравцем основи, а й одним з лідерів команди. У попередньому чемпіонаті, що завершився перемогою «Самори», Сотельдо забив 12 м’ячів.

Крихітний (160 см), тендітний атакувальний півзахисник подобається насамперед блискавичністю та зрілістю своїх рішень. У нього голова справжнього енґанче, тож завжди можна очікувати від Сотельдо несподіваного для захисника пасу чи маневру. У матчі з «Естудіантес» (2:1 на користь «Самори») він спочатку віддав результативну передачу, а потім відзначився сам.

Трохи раніше «Самора» вже відправила до Європи перспективного футболіста. Джона Мурійо запросили до «Бенфіки», а зараз він грає в оренді за «Тонделу». Мурійо більше тяжіє до флангу, більш різкий, більш «вертикальний». Сотельдо може починати гру ближче до флангу, але потім неминуче опиняється там, де найкраще може впливати на дії команди. Дивитися за цими переміщеннями 18-річного малюка надзвичайно цікаво. Адже на наших очах здібний футболіст бере на себе дедалі більше відповідальності, «розширює» футбольне поле для себе самого, бо від цього виграє і він сам, і команда.

Чилі

Коли щойно пішов «на підвищення» один з найцікавіших тренерів континенту, пошук нового наставника стає серйозним викликом для керівництва клубу. Може й не переобтяженого титулами (два чемпіонства за 95 років існування), але відданого певній ідеї за межами поля, а віднедавна й безпосередньо на ньому.

Пабло Ґєде не просто виводив «Палестино» до групового турніру Кубка Лібертадорес уперше за 36 років. Він це зробив завдяки енергійному, багато в чому виснажливому стилю гри. Стилю, який би сподобався Марсело Б’єльсі. Сам Ґєде, вже у аргентинському «Сан-Лоренсо», так формулює свої принципи: «Я хочу, щоб суперник перед грою з нами думав: «Сучині діти, пресингують 90 хвилин й не перестають бігати, а як м’яч у них, то сорому нам завдають»».

Ґєде та його робота варті окремої розмови, а чилійському «Палестино» треба було підібрати наступника цьому своєрідному наставнику. І як це зробити? Звичайно, можна було б особливо не перейматися цими філософськими питаннями. Зрештою старенький стадіон «Ла Сістерна», з не надто якісним газоном, наче натякає, що не цьому клубу викобенюватися й прибиватися до гуртку футбольних модерністів. Можна було запросити когось перевіреного, надійного, когось, хто може б не обіцяв доводити супротивника до сказу, але гарантував би спокійне життя у елітному дивізіоні.

Добре, що у «Палестино» вирішили інакше. Команду, що після фіналу одного чемпіонату, грає у плей-оф за виживання вже у наступному, (Клаусура-2008, Апертура-2009) недаремно колись довірили саме Ґєде. Хороший футбольний смак для «Палестино» не менш важливий за турнірні показники. Або як каже Б’єльса: «Те, як ти щось робиш, є важливішим за те, що ти завдяки цьому виграєш».

Тому «Палестино» очолив 36-річний Ніколас Кордова. Після роботи у штабі молодіжної збірної Чилі це його перший самостійний досвід. З трьох стартових матчів «Палестино» вдалося побачити два і у обох Кордова дуже мало часу провів безпосередньо на лаві. Він постійно біля поля, постійно підказує, постійно заохочує до гри, що має струмувати. І команда реагує. Комбінації «Палестино», що призводили до взяття чужих воріт, стали окрасою перших турів чемпіонату. Поки що команда йде серед лідерів. Чи залишиться вона там, чи виграє щось покаже час. Але тут точно знають, як саме вони хочуть це зробити.

Парагвай

Зіграно всього два тури і ще ніби зарано занадто фокусувати увагу на аутсайдерах. Та й у одного з них вже є перенесений матч. І зіграв «Лібертад» одразу з «Олімпією», чинним чемпіоном та принциповим суперником у «чорно-білому класико», що отримало свою назву від кольорів клубів. Тож передостаннє місце є умовним, і варто очікувати на зміни на краще вже найближчим часом. Питання у тому наскільки вагомими будуть ці зміни, у чому саме полягатиме «на краще».

Після домінування у 2014 році («Лібертад» виграв обидва чемпіонати), команда не спромоглася серйозно боротися за титул у 2015-му. У минулорічному Кубку Лібертадорес не вийшли з групи, забивши у шести матчах групового турніру всього 5 м’ячів, а у Судамерикані програли бразильському «Шапекоенсе» вже у одній восьмій.

Відтак, змінився тренер. «Лібертад» очолив 64-річний уругваєць Едуардо Рівера, який не перший рік тренує у Парагваї, а минулого року його симпатичний «Спортиво Лукеньйо» дійшов до півфіналу Копа Судамерикана.

У матчі з «Олімпією» нова команда Рівери була ще далекою від темпової, збалансованої гри, яку безумовно хоче бачити у виконанні своїх підопічних уругвайський наставник. З початку матчу «Лібертад» надмірно залежав від суперника, здебільшого реагував на дії «Олімпії» й не міг чітко сформулювати власні аргументи.

Вже у другому таймі, за рахунку 0:1, коли господарі самі були не проти дещо відрегулювати свою активність, «Лібертад» почав частіше комбінувати безпосередньо біля штрафного майданчика «Олімпії». Могли навіть уникнути поразки та все ж загальний обсяг командної роботи, її якість, ще не дотягують до рівня претендента на титул. Можливості змінити це у Рівери є, а от команда, що вже на цьому тижні стартує у кваліфікації Копа Лібертадорес залишила більш безрадісне враження.

«Ґуарані» програв обидва матчі із загальним рахунком 1:5. У першому з них, на виїзді проти «Насьйоналя», гості мали чисельну перевагу з 26-ї хвилини. До вилучення Робіна Раміреса, який відкрив рахунок на дванадцятій хвилині, «Насьйональ» діяв значно розкутіше й цікавіше. Активність «Ґуарані» обмежилася лише коротким відрізком на старті. Потім команді Фабрісіо Басси не вдавалося нормально запустити свою атакувальну гру.

У обраній тренером схемі 3-4-3 зовсім зблякло діяли флангові форварди Боґадін та Корреа, а з латералів достатньо енергійним був лише Іван Ґонсалес.

У меншості «Насьйональ» віддав м’яч супернику, але дуже довго «Ґуарані» вистачало лише на удари здалеку, з якими блискуче впорався один з найкращих голкіперів чемпіонату Парагваю Ігнасіо Дон. Як слід пробити з меж штрафного Клаудіо Корреа зумів лише за рахунку 0:2, коли й часу на камбек залишалося обмаль.

До першого матчу з еквадорським «Індепендьєнте дель Вальє» Фабрісіо Бассі необхідно знайти ефективніші засоби ведіння гри. Інакше одного представника у КЛ Парагвай може недолічитися.