English football: Stoke City

Ними хіба що дітей не лякають. Хоча хтозна. Може, в академії «великого» клубу хлопчику, якого вивезли з Африки на паях з пронирливим агентом, погрожують: «Будеш себе погано поводити, відправимо до «Стоку».


Для зажерливих та пихатих «Сток Сіті» — опудало, жах, наруга над футболом і ще бозна-що. І це добре, що вони так думають. Було б гірше, якби «Сток» не помічали, якби від нього не відверталися. Бо це означало б, що «Сток» або раптово розбагатів і отримав право на те, що навіть найнудотніший футбол у його виконанні називатимуть «продуманим та вишуканим», або ж швиденько вилетів з еліти без сліду та спогадів. На жаль, для лицемірів «Сток» тренує Тоні П’юліс. А команди П’юліса ніколи не вилітають.


Так вже склалося. І навряд чи сам П’юліс може пояснити цей феномен. Не вилітають, і край. Яким би скрутним не було становище, варто з’явитися П’юлісу, і команда оживає, струшує павутиння кволості та безнадії і злітає…ні, не на захмарну висоту…а саме туди, куди потрібно. А вже потім іноді з’ясовується, що для деяких клубів це справді захмарна висота.


До «Сток Сіті» Тоні П’юліс вперше прийшов у листопаді 2002 року. Прийшов після дворічної перерви в роботі. Прийшов рятувати. Хоч «Сток» тоді не був у зоні вильоту. Команда йшла двадцять першою у турнірі, що зараз іменують Coca-Cola Championship, а тоді він ще був звичайним першим дивізіоном Футбольної Ліги. У зони вильоту «Сток» опинився після перших двох матчів П’юліса. Зіграли ще сім, і ситуація не покращилася. Жодної перемоги з новим тренером, двадцять друге місце і шість очок відставання від «Ґрімсбі».


Уперше під керівництвом П’юліса «Сток» виграв лише у десятому матчі. А потім майже забув, що таке поразка. Так, ще шість разів «Сток» поступився, але десять перемог та шість нічиїх переважили.


Наступного сезону «Сток» вже комфортно розмістився на одинадцятій позиції. Потім фінішував дванадцятим із різницею мячів 36:38. Це після сорока шести матчів. Зійшли зернятка гри у захисті, які П’юліс посіяв тільки-но прийшов. Менше, аніж його команда, пропустив лише «Віґан», що піднявся того сезону до еліти. За титанічну роботу і справді видатні результати П’юліса нагородили відставкою.


У «Сток Сіті» тоді верховодили ісландці. Президент Ґуннар Ґісласон, який під час сезону продав найкращого бомбардира команди і не поспішав виділяти гроші на трансфери, красиво пояснив звільнення тренера. «Не використовував можливості закордонного трансферного ринку».


На старті сезону 2005/06 почав завалюватися «Плімут» (дві перемоги у дев’яти матчах, передостаннє місце). Рятувати запросили П’юліса. Першу перемогу на новому місці він здобув у матчі зі «Стоком». «Плімут» фінішував чотирнадцятим, пропустив 46 м’ячів. (П’ятий захист у чемпіонаті).


Усі ці цифри потрібні для кращого розуміння методів роботи П’юліса. Він завжди працює у командах, не перевантажених гравцями високого рівня. Його доля — міцні, середньої руки футболісти, які, і Тоні це добре розуміє, цілком можуть посипатися, якщо їх постійно не муштрувати. А найкраще починати муштру з гри у захисті. Результати свідчать, що муштра П’юліса є ефективною. Тож де б він не опинився, починає саме з оборони.


Ще один висновок з наведеної вище статистики — ідеї П’юліса гравці сприймають досить швидко. З двох причин. По-перше, він вміє зрозуміло їх пояснити. По-друге, (повертаємося до того, з ким Тоні зазвичай працює) П’юліс керує футболістами, не зіпсованими дутими скарбами. Їм простіше засвоїти його вимоги…


Поки П’юліс рятував «Плімут», у «Стоку» змінилося керівництво, і влітку 2006-го Тоні повернувся на стадіон «Британія». Одразу ж зайнявся звичною справою. Після 63 пропущених з Йоханом Боскампом, з П’юлісом «Сток» пропустив 41 м’яч.


Але сталося ще дещо, незвичне та нове для команд валлійця. «Сток» почав забивати. (Взагалі-то багато у П’юліса ніколи не забивали. «Джилінгему» у 1996-му вистачило 49 м’ячів у 46 матчах для того, щоб піднятися з третього дивізіону. У цій же команді П’юліс встановив «особистий рекорд» — 79 м’ячів у сезоні 1998/99, що закінчився для «Джилінгема» трагічною поразкою у фіналі плей-офф.


І ось у першому після повернення П’юліса сезоні «Сток» забиває 62 м’ячі і до останнього туру претендує на місце у плей-офф. Але у цьому останньому турі грає внічию з КПР, залишається восьмим і, здавалося, що ближче до Прем’єр-Ліги «Стоку», принаймні «Стоку» П’юліса, ніколи не підібратися. Куди їм, мовляв, зі свинячим писком та в пшеничне тісто.


Відповіддю снобам був тріумфальний марш у сезоні 2007/08. «Сток» навіть пропустив аж 55 м’ячів. Але з діловитою регулярністю вражав ворота суперників і випнувся на друге підсумкове місце.


Тепер не всім подобалося, як саме «Сток» забивав та вигравав. Дратували аути Ділепа, довгі передачі на форвардів, велика кількість мінімальних перемог (16 з 21).
Хоча у тому сезоні «Сток» розіграв чимало багатоходових комбінацій і забив не один ефектний м’яч, це вперто не помічали. Ярлик вже повісили, знімати його не хотілося, тож до Прем’єр-Ліги «Сток» потрапив вже затаврованим.


До честі П’юліса, він не збирався підлаштовуватися під цей футбольний ярмарок марнославства сам, тим більше підлаштовувати під його вимоги команду. Перемога над «Астон Віллою» у першому домашньому матчі сезону сигналізувала усьому світу: «Нехай Прем’єр-Ліга звикає і пристосовується до «Сток Сіті». Кому не подобаються слова long-ball та throw-in йдуть…а хоч би на «Олд Траффорд», інші — пруться.


Від чого саме? Насамперед від того, що «Сток» П’юліса чесніший перед футболом, аніж більшість «великих». Це ретельно, з любов’ю зібрана команда. Її ігровий механізм простацький, але не однобокий. Її футболісти знають, чого вони не вміють і зосереджуються на тому, що їм до снаги. Це теж треба оцінити.


Звичайно, простіше, з лорнетом у руці, вивчати візерунчасті мережива «Арсеналу». Але мозок Фабрегаса є не у кожного. А футбол відкритий для всіх. І якщо атаку розганяє Ліам Лоуренс чи Метью Етерінгтон, а не Сеск, це, по суті своїй, такий саме гімн футболу. Вони можуть фальшивити частіше, аніж каталонський маестро, але те, що вони роблять вдало, стає їхнім внеском у магічну привабливість гри, у якій, попри зусилля різних Ібн-Пересів, самої лише гламурної «величі» недостатньо як для перемог, так і для справжньої симпатії.


P.S. Команди Ентоні Річарда П’юліса ніколи не вилітають.

Рік 2010: Перші шматочки футболу

Хоча переконувати себе у тому, що усе радикально зміниться і справді буде по-новому, логічніше під веселий весняний капотіж, робимо це посеред холодної пори року, що іноді ще й розщедриться на поважні кучугури. Футбольний сезон теж здебільшого шанобливо пригальмовує перед урочистою зміною цифр, але той, хто без великої гри не може ані дня, старанно розписує собі програму перших днів нового року.


І з насолодою пірнає у вир нібито нових емоцій. Вони, звичайно, мало чим відрізняються від того, що відчував лише тиждень чи два тому, ще у старому році, але новітність бере своє, бо це не стільки новітність року, скільки неповторність та привабливість кожного матчу, якою б не була його афіша.


Збірні Катару та Малі з’явилися на моніторі випадково, немов тепла заміна замерзлому кубковому матчу у Брістолі. За тиждень з гаком до старту Кубка Африки, чому б не глянути на малійців, навіть і без кількох їхніх лідерів? І з’ясувати, що без лідерів команді бракує вишуканості та (яке б ще слово спало на думку другого січня?), новітності.


Різкість, жорсткість, наполегливість — аби не програти. Для чогось більшого потрібен Кануте з його впливом на кожного, свого чи чужого, гравця.


Товариські 0:0 навіть аперитивом важко було назвати. Хотілося кубкового англійського м’ясця. Соковитого, гігантського стейку. Свята наївність перших годин нового року. У Прем’єр-Лізі, представники якої засмічують Кубок з третього раунду, стейки давно вже вийшли з моди. Дедалі популярнішими стають тренери, немов самі зліплені з «пасти» та інших «корисних» страв, котрі ліплять такі ж «корисні» команди. Роберто Манчіні дуже пастоугодний тренер. Під його «МанСіті» страшенно цікаво спати.


Витягувати з майже летаргічного сну заходилися іспанці. Спочатку «Валенсія» з «Еспаньйолом», а потім «Барса» з «Вільярреалом». Команді Вальверде це вдалося чудово. Мало хто намагається з «Барсою» грати у футбол. А «Вільярреал» інакше не вміє, тож наївно, як могло здатися, поліз у відкритий бій. Шкода, що не вийшов з нього переможцем. І водночас, біс із ним, що не вийшов, бо це було набагато яскравіше та незабутніше, аніж сліпа куля «Рубіна».


Кожен чекає від футболу чогось свого. У кожного свій смак. Та найбільше емоцій викликають ті команди, що не ховаються за вигаданими чи реальними фобіями, а прагнуть розкритися на полі, щедро виплеснути свій дар. «Вільярреал» та «Барса» саме з таких команд. Їхнього матчу було цілком достатньо для відродження віри у людство і підготовки до продовження банкету.


У самій Мексиці не всім подобається, що на початку року вісім команд їде до США і там розігрує дві путівки до Кубка Лібертадорес. А от для людей нейтральних, далеких від нюансів мексиканської футбольної політики, цей турнір — окраса перших днів року. Ось і цього разу, дарма, що одразу після канікул, команди рвонули з місця навскач. Залишалося лише ловити кожен рух, кожну думку і досхочу насичуватися на цій учті. Аж до самого ранку ще одного нового дня вже нового року. У футболу достатньо щедрості та різноманіття, аби й у новому році не залишити нас «голодними» і вдовольнити найвибагливіший апетит.