Bochini

Хочеться викласти тут текст, написаний минулого року для журналу Футбол Style.

Ім’я величі

Зазвичай це якийсь спалах. Миттєве осягнення суті. Раптово стає зрозуміло, як писати про якогось гравця, з чим порівняти той чи інший клуб, які метафори найкраще пасуватимуть конкретному матчу. Або виринає із підсвідомості ціла тема. Вона вже давно там засіла, й тихенько чекала свого часу, аби виринути у всепоглинаючий ясності й вимагати втілення у рядки на моніторі. Чи спочатку у старі добрі нотатки у блокноті. Тоді залишається лише старанно стенографувати, щоб не втратити, не випустити цей раптовий блиск.

Іноді ж є тема, а буває достатньо й одного слова, і є впевненість, що якраз з цього приводу можна сказати Стільки. І хочеться одразу це проілюструвати охайними шеренгами речень. І зупиняєшся вже після двох-трьох слів. Бо ж як розповісти про нескінченність? Як розповісти про мистецтво? Як розповісти про красу? Як, врешті-решт, розповісти про Бочині?

Краса — побічний продукт розвитку гри. Суворі вікторіанськи упорядники футболу зовсім не думали про неї, коли пропонували юним мешканцям Імперії чітко сформульований кодекс поведінки. Від нього віяло крицевою впевненістю у тогочасних чеснотах. Краси ж навпаки слід було цуратися як чогось хворобливо небезпечного. У футбол грали, щоб ставати вірними служаками Імперії, а не для того, щоб зачаровувати натовпи каскадами фінтів.

Буенос-Айрес жив у іншому вимірі. На його вулицях були інші закони. І коли на ці вулиці прийшов футбол чужий винахід аргентинці пропустили крізь себе і отримали гру, що нічого спільного з футболом британським не мала.

У бідних районах Буенос-Айреса пестили м’яч, фінтили, йшли на дриблінг. Тут поетизували футбол, зробили його чуттєвим. Атака, самовираження та імпровізація у ній стали культом і цінувалися чи не більше за перемогу. Так само, як у барах народжувалося танго, на вузьких, запилених вулицях набирав силу особливий аргентинський стиль гри у футбол. Саме тоді й народився Бочині.

Ні, фізично він справді з’явився на світ «трохи» пізніше. Та цей малозначущий факт не затьмарить більшої, глибшої істини. Окрім Борхеса та Ґарделя для того, щоб зрозуміти Буенос-Айрес, щоб наповнити ним легені, потрібно зрозуміти Бочині.

Його кар’єра збіглася у часі з вибухом на ім’я Марадона. Саме Дієго Армандо вів збірну до перемоги на чемпіонаті світу-86, на якому Бочині вийшов на поле лише один раз. І у гуркоті цього вибуху так легко було відволіктися, так легко було потрапити під вплив цього шаленого коротуна, який використував нащадків вікторіанців як стійки для слалому та ще й додав найбільш безсоромний гол у історії Мундіалів. Марадона був втіленням духу тих вулиць, що переробляли британьский винахід. Відчайдушний та безкарний, нестримний та нерозважливий. Він був футболістом від Бога та від того, іншого, водночас. Він був солістом, який упивався грою. Йому потрібна була найбільша у світі сцена. Він ставав центром Всесвіту де б не з’являвся.

Так, справді, у гуркоті цього вибуху так легко було відволіктися. Але це не означало, що слід забути тиху гармонію того, кого сам Марадона називав Маестро. Марадона був центром Всесвіту. Бочині створював та впорядковував Всесвіт. Щастя Аргентини, що кожен з них грав.

Бочині усе життя грав «енґанче». Енґанче — це мозок, серце та душа команди. Це той, хто часто думає за інших, і той, за кого інші часто мають бігати. Його робота на полі — ліпити атаки. Дбайливо, точно, вишукано. Його паси — рухи дротика, що кладе один стібок за іншим і плете мереживо комбінації. Іноді здається, що Бочині був більшою десяткою, більшим енґанче, аніж Марадона. Принаймні деякі фани «Індепендьєнте» стверджують, що на відміну від соліста Марадони Бочині був диригентом усього оркестру.

Ні, заяложене від надмірного вжитку порівняння з диригентом не вичерпує суті. Тут справа ось у чому. Зазвичай це якийсь спалах. Миттєве осягнення ситуації. Раптово стає зрозуміло куди віддати м’яч, щоб атака стала невідворотно смертельною. У постійному русі партнерів та суперників варіанти змінюються з калейдоскопічною швидкістю, аж поки не випаде той самий, найбільш небезпечний. Робота енґанче у тому, щоб «всього лише» упіймати цей варіант і віддати пас.

Так, справді, іноді достатньо й одного лише пасу, однієї лінії, що підкреслює величну красу футбольної геометрії. Пасу, що заворожує, що складне робить до сліз простим та прекрасним. Один пас. Не рейд крізь захист суперника, не стіноламний удар з кількох десятків метрів. Пас, що є втіленням усього елегантного, вишуканого та величного у цій дивовижній грі. Віддати один такий пас хоч би раз за кілька матчів — насолода просто безмежна. Бочині їх віддавав жменями.

Він робив і рейди крізь захист суперника, і забивав здалеку. Він віддавав і багато інших пасів. Простіших, але не менш важливих. Тих, що готують кульмінацію атаки. Але кожна його дія, кожен маневр все одно мали спільне коріння з його найкращими пасами. Бочині був еталоном точності. Іноді складалося враження, що він забиває зовсім без спротиву. Якісь прості удари, ледь не в порожні ворота. Та ще й не дуже сильні. Хіба не міг голкіпер щось зробити? На жаль для голкіпера та захисників Бочині заздалегідь прораховував цю прикру можливість нахабного втручання у свою ювелірну роботу. Шлях до воріт він прокладав не спонтанно. Кожен рух був оптимальним, саме таким, що дозволяв уникнути «зайвого» контакту з опонентами. Це не оборонці-нездари слухняно розступалися перед Бочині. Це він помічав та використовував неточності у їхньому розташуванні.

«Пишу, бо відчуваю, що виконую функцію, яка для мене є необхідною. Вважаю, що письменник повинен якомога менше втручатися у твір. Коли я пишу поему, це тому, що поема вимагає, аби я її написав». Поеми «вимагали» чогось від Борхеса з однієї причини. Його інтеллект, його енциклопедичні знання, його здатність до філософського аналізу робили саме його, а не когось іншого найкращим автором твору на будь-яку тему.

Коли Бочині виходив на поле він був готовий до того, що поетичність футболу шукатиме саме його, аби втілитися у черговий пас. Його розуміння гри, його вміння аналізувати та опановувати футбольну геометрію, його лагідне, пестливе ставлення до м’яча робили його найкращим автором пасу будь-якої складності.

Уся кар’єра Бочині пройшла у одному клубі. Що цікавіше? Пурхати з місця на місця у пошуках «нового виклику», підкоряти нові землі та збирати за це щедрі винагороди? Чи залишатися на одному місці й старанно обробляти та засівати одне й те саме поле? Чому Бочині обрав другий варіант?

«Я не міг би жити за межами Буенос-Айреса. Я звик до неї (у іспанській мові слово «місто» жіночого роду) так, як звик до свого голосу, до свого тіла, до того, що я Борхес. Не скажу, що я особливо захоплююся Буенос-Айресом. Це щось значно глибше».

Щось значно глибше. Варто зануритися у ці слова. Дати їм волю. І вони самі приведуть до відповіді. Буенос-Айрес, Авежанеда, «Індепендьєнте». Нічого іншого Бочині не потребував. З кожним матчем, з кожним новим титулом, національним чи міжнародним, його вплив на клуб ставав всепроникним. Бочині створив стиль «Індепендьєнте». Стиль, яким захоплювалися, стиль, що випромінював своє буенос-айреське походження, буенос-айреську пристрасть до самовираження, до краси, до чуттєвості, випромінював щось значно глибше.

Вміння «наказувати» м’ячеві, виробляти з ним дивовижні речі стає безцінним, коли гравець здатен продемонструвати його не лише у спокійній атмосфері звичайного тренування. Усі трюки та фінти нічого не варті, якщо у вирішальний момент футболіст губиться у вирі боротьбі, якщо його дії не мають ніякого впливу на долю матчу, долю титулу. «Спорт не формує характер, він його розкриває», — сказав американський письменник Хейвуд Браун.

Характер Бочині, характер не лише видатного майстра роботи з м’ячем, а й характер переможця розкривався безліч разів. Але найяскравіше — у фіналі чемпіонату Аргентини 1977 року. Матчі відбувалися вже у січні 1978-го. Чемпіонський титул розігрували «Індепендьєнте» й «Ташерес» з Кордоби. У столиці команди зіграли 1:1. У виїзному матчі «Інде» вдалося відкрити рахунок. А у другому таймі до справи взявся арбітр. Спочатку він призначив пенальті у ворота «Індепендьєнте» й рахунок зрівнявся. Потім «не помітив», що свій другий м’яч господарі забили рукою. Розлючені гравці «Інде» налетіли на суддю. «У мене двоє дітей, і мені соромно за це все. Вилучай мене», — крикнув Рубен Ґальван. Сеньйор Баррейро з радістю виконав «замовлення», а слідом за Ґальваном вилучив ще й Омара Ларросу та Енцо Троссеро.

«Але цей сучий син забув про Бочині, — згадував згодом уболівальник «червоних», — З вісьмома гравцями на полі Боча взяв команду на плечі й познущався з усіх цих бандитів. Кожного з нас, уболівальників, він зробив чоловіком. Розумієте? Це була дійшлість для кожного. У всій її пишноті».

За сім хвилин до фінального свистка м’яч опинився у воротах «Ташереса». Ворота, до речі, були майже порожніми.

Як сталося, що з форою у три гравці «Ташерес» взагалі опинився у такій ситуації? Як ми вже знаємо «Боча взяв команду на плечі». Увісьмох команда пішла вперед.

У «Індепендьєнте» на той момент вже було чимало славних перемог. Здобутих завдяки стилю, що створював Боча. І саме на цей стиль, на постійний рух м’яча та гравців (скільки б їх не було) до воріт суперника залишалося покластися.

«Паґаніні залишив мені м’яч у центрі поля. Я обіграв суперника і віддав Бертоні. Бертоні переправив на Бьйонді, на якого вже виходив їхній воротар Ґібаудо. Бьйонді почав його обігрувати, потім підняв голову, побачив мене і віддав пас. Я набігав на цей пас і оскільки переді мною було одразу два захисники, пробив горою. І м’яч влетів під перекладину».

Велич моменту навіки закарбувалася у пам’яті кожного шанувальника «Індепендьєнте». Зовні простий удар великого майстра зробив команду чемпіоном. Попри усі намагання арбітра зламати «Індепендьєнте», у вирішальну мить розкрився характер великого футболіста й великого переможця. Саме того дня йому виповнилося двадцять чотири роки. Відтоді й назавжди у футбольного клубу «Індепендьєнте» є інше ім’я. Ім’я одного з найвеличніших гравців у історії футболу. Рікардо Енріке Бочині.