El espacio del futbol

Asian Cup: Чвертьфінали

2011-01-21T23:43:00.001+02:00

Японія – Катар 3:2

Усе могло б закінчитися інакше. Але і це вкотре не приховало б скудоту гри збірної Катару проти суперника найвищого, за азійськими мірками рівня. Хоча спочатку навіть здалося, що цього разу команда Метсю здатна на більше. Традиційний стартовий вибух дав результат. Так, гол вийшов «подарунковим», і справа тут не стільки у лайнсмені (зрештою, що можна сказати про бригаду, що вилучає гравця, якому суперник залишив у коліні кілька шипів?), скільки у тому, що Конно з Йосідою не вперше у цьому турнірі влаштували благодійну акцію «Проскоч середню лінію і проб’єш без перешкод». Все-таки відсутність основних центральних захисників мінус величезний, і якщо навіть Катар зі своїми судрожними атаками створював проблеми…

Японці, до речі, іноді йшли на зустріч супернику і замість акуратного контролю м’яча переходили на безадресні довгі паси. Катарці, в свою чергу, не так вже часто цим користалися. Той самий брак синхронності й точності у виході з оборони, що був помітний у матчі з Узбекистаном, повернувся у поєдинку з наступним серйозним суперником. Навіть якщо хтось із катарців проривався флангом у контратаку, то здебільшого зустрічали його мінімум двоє суперників, а найближчий партнер по команді був десь у районі Кувейту.

Динаміки атак у дві-три передачі замало, якщо ці атаки поодинокі, і якщо суперник, попри власні проблеми в обороні, вміло контролює м’яч біля штрафного катарців. Бездоганна комбінація, що завершилася першим голом Кагави, була настільки переконливою, різниця у методах ведення гри у нападі — настільки разливою, що залишалося, так тоді здалося, хіба що чекати продовження. Адже катарська команда-петарда найгучніше вибухає та найяскравіше горить лише на перших хвилинах матчу.

Горе-арбітри дещо скоригували сценарій, але, як з’ясувалося, не настільки, щоб його зіпсувати. Дуже показовим вийшов переможний м’яч японців. Вони вже у меншості, ще один гравець під час атаки лежить на газоні, і все одно японські футболісти розрізають захист, якщо цю масу тіл біля штрафного можна вважати захистом, без особливих перешкод.

Узбекістан – Йорданія 2:1

Він, звичайно, не виринув нізвідки. І своя історія у нього є. Та чи за межами Узбекистану знав хтось її чи про нього навіть перед цим матчем? Хіба що у Казахстані, де він двічі був найкращим бомбардиром чемпіонату. А зараз Улугбек Бакаєв, який напрочуд ефективно та якісно виконав свою роботу у матчі з Йорданією, один з героїв турніру. Геройство це, насправді, буденне у найкращому значенні цього слова. Вийшов форвард, котрий чітко знав маневри партнерів, розумів, де він має бути під час флангових атак.

Адже скільки ми вже бачили на турнірі цих простих за задумом, але таких ювелірно проведених атак, як та, що призвела до другого голу Бакаєва. І він своїми діями продемонстрував, що у цієї вимуштруваної команди є на цьому Кубку Азії глибина складу, є резерв з таких от досвідчених гравців, на яких можна покластися у грі на виліт.

Збірна Узбекистану знову виграла досить авторитарно. Вона вміє чекати, на неї не впливають втрачені нагоди, а коли м’яч неминуче опиняється у воротах суперника, вона у зародку придушує будь-які його спроби врятуватися. Йорданцям, з їхнім власним вміння контратакувати, грати з таким суперником, коли у нього вже є фора, надзвичайно важко.

Уперше в історії збірна Узбекистану зіграє у півфіналі Кубка Азії. А це «нова територія» навіть для перевірених бійців команди. Їм потрібен цей виклик, потрібні суперники, які зможуть більш аргументовано посперечатися з їхніми авторитарними нахилами.

Asian Cup: 11-12 січня

2011-01-13T14:55:00.002+02:00

КНДР – ОАЕ 0:0

Приємний матч, поки обидві команди підтримували необхідний для якісних колективних дій темп. Корейці у ці хвилини чітко та грамотно виходили зі своєї половині, а після довгих чи середніх передач на форвардів досить швидко підтягувалися для підтримки атаки гравці інших ліній. Пізніше Чжон Тхе Се та Хон Йон Чо занадто часто залишалися у меншості біля чужого штрафного і самотужки ані одному, ані іншому нічого зробити не вдавалося.

Збірній ОАЕ бракувало ще хоч би одного Матара. Все-таки за рівнем розуміння гри, за гостротою прийнятих рішень він переважає більшість зі своїх партнерів по команді. Напередодні турніру, у товариському матчі з австралійцями, сподобався Ісмаїл Аль-Хаммаді. Тоді він вийшов на заміну і запам’ятався швидкісними індивідуальними проходами, що створили певні проблеми для захисту. Але цього разу, попри появу у стартовому складі, привід згадати про його присутність на полі з’явився хіба що на останніх хвилинах.

Взагалі підопічні Катанєца іноді досить довго вичікують, аби взятися до атакувальних дій. Свідомо вони це роблять чи ні, але навряд чи варто зловживати такою манерою. Зрештою вже у цьому матчі невідомо, чим би все закінчилося, якби Хон Чон Йо забив пенальті на сьомій хвилині.

Ірак – Іран 1:2

Важливо було, хто краще контролюватиме неминучі у такому випадку викиди адреналіну. Чинні чемпіони вміліше робили це на старті поєдинку. Блискавичні контратаки іракців стали лейтмотивом перших хвилин, а гол був забитий після надзвичайно чистого та впевненого розіграшу м’яча.

Але з плином часу обидві команди дедалі більше зосереджувалися виключно на боротьбі, на тому, як зупинити суперника. Іракці у цьому вирі потроху втрачали точність переходу в контрнаступ.

Швидкі перехоплення м’яча давали іранцям можливість комфортніше розташовуватися поблизу штрафного. Саме завдяки тому, що всі вже були на потрібних позиціях, так легко і миттєво іранці покарали суперника за невдалу спробу «винести» м’яч зі штрафного.

У другому таймі гострі моменти вигулькували як над хвилями з’являється голова людини, котра потрапила до бурчака. Зрідка і ледве помітно у вихорі коловертня. Іракці вже остаточно втратили здатність впоратися із цим шалом, а от іранці зберегли трохи більше холодної крові, чого й вистачило зрештою для переможного голу.

Узбекістан – Кувейт 2:1

«Гравці приїхали в такому чудовому стані, що й без тренера, здається, можуть впоратися». Заяву узбецького футбольного функціонера не слід сприймати як передчасну похвальбу. Радше можна вважати їх оцінкою зіграності та впевненості команди. У двох матчах було мінімум епізодів, у яких узбеки «провисали», а про те, щоб надовго здобути м’яч суперники могли лише мріяти.

Це при тому, що кувейтці протистояли узбецькій збірній значно грамотніше за команду Катару. Але узбеки взяли своє завдяки зрілості та незворушності своєї гри. На неточності в нападі вони реагували з якимось філософським спокоєм і одразу ж знову запускали механізм своєї атаки, у якому кожен був на своєму місці та вдало виконував свою роль.

А що ж тренер? Він надзвичайно грамотно провів перші дві заміни. Зону, в якій до заміни діяв Шацьких (у цьому матчі Великий частіше з’являвся в центрі, а правий фланг залишав Турсунову), почали використовувати для підключень з глибини центральні хавбеки, і саме після такого рейду забив Джепаров. А Гейнріха Абрамов поміняв одразу після необережного фолу, за який один з лідерів команди ледь не отримав другу жовту картку.

Кувейтцям залишається лише поспівчувати. Команда, від гри якої вражень значно більше, аніж від китайців та катарців, не зможе в останньому турі розраховувати виключно на себе.

Китай – Катар 0:2

Стартова навала, яку спокійно витримали узбеки, зім’яла китайців. Катар знайшов суперника, що «прогнувся» під тиском його емоційного штурму. Метсю скоригував розбалансовані дії захисту, і гострих контратак китайців було у першому таймі не так вже й багато.

Ще менше було виграних єдиноборств у центрі поля. Цей плацдарм китайці здали без спротиву, якого слід було б очікувати від представників дисциплінованої та витривалої нації.

Катарці з легкістю катапультували м’яч до «передпокою» штрафного суперників. А вже там Сорія демонстрував, що такому уругвайцю тільки за збірну Катару й грати, а Юсеф Ахмед забивав свої перші м’ячі за збірну так, ніби вже робив це мінімум кілька десятків разів.

Голи Ахмеда — чудова ілюстрація того, що у цьому матчі все йшло так, як потрібно господарям турніру. У другому таймі китайські футболісти монотонно розминали голкіпера суперників подачами зі стандартів, а коли отримували можливість розіграти хоч якусь комбінацію, то все зводилося до одного з двох варіантів: офсайд чи банальне, зрозуміле захисникам рішення, що закінчувалося втратою м’яча.

Asian Cup: Перший тур у групах В та С

2011-01-10T23:04:00.002+02:00

Японія – Йорданія 1:1

Один знайомий баскетбольний тренер вміє лаконічно та містко пояснити невдачу своєї команди. Вистачає двох-трьох слів. Фраза з його репертуару стане в нагоді для характеристики цього матчу: «День такий».

На перший погляд, не те пояснення, на яке очікуєш від фахівця. А як же тактика, психологія та усі інші «розумні» складові успіху чи невдачі? Що це за «день такий»? Але кожен, хто хоч раз проживав «такий» день, зрозуміє, про що йдеться.

Бо справді як ще можна пояснити майже поразку японців? Тактика? Нічого такого крамольного команда Дзаккероні не робила. У рамках добре знайомої системи гри наполегливо долала насичений захист суперника і створила, якщо зважити на те, з якою затятістю та щільністю захищалися йорданці, не так вже мало моментів.

Психологія? У матчах цього типу завжди легко звинувачувати фаворита у «недооцінці», «розслабленості», «браку швидкості», але іноді з таким самим успіхом можна звинуватити спринтера, що він не спромігся пробігти стометрівку за десять секунд у гамувальній сорочці.

А пояснення запропоноване підштовхує у бік ірраціонального, того, що є частиною привабливості футболу. Коли шкереберть летять усі логічні викладки та прогнози, коли на очах відбувається те, чого бути не повинно було за жодних обставин, залишається тільки дякувати футболу за ці дива.

Шість років тому дивувала інша команда тренера Аднана Хамада. У розпал вихвалянь чеснот оборони «в лінію» він привіз на афінську Олімпіаду збірну Іраку. Гравцям тоді, мабуть, забули сказати, що «лінія» — це дуже модно, сучасно та авторитетно, і вони із величезним задоволенням розірвали на шматки не один захист своїми швидкими, прикрашеними вмілим контролем м’яча, атаками.

Йорданці обрали інший варіант протистояння напевно сильнішому опоненту. Варіант, у якому погоджуються на терпляче, тривале й виснажливе, насамперед психологічно, «стояння в куті» з надією, що колись таки можна буде відповісти одним-двома потужними і бажано нокаутуючими ударами.

Дуже часто для того, щоб цей варіант спрацював, потрібно, аби твоє цвіло, а суперникове в’яло. У йорданців розцвів голкіпер Шафі, котрий підчищав геть усі неминучі огріхи партнерів й наближав таку нереальну до старту гри перемогу. Гол Йосіди підкреслив, що й японці не готові були змиритися із в’яненням пишноцвіту своїх надій на черговий континентальний титул.

Саудівська Аравія – Сирія 1:2

«Може, не так вже й погано міняти тренерів ледь не після кожного матчу?», — могли подумати боси аравійського футболу перед тим, як відправити у відставку Жозе Пезейру і вп’яте довірити команду Нассеру Аль-Джохару. Адже щойно «соколам» підрізала крильця збірна Сирії, у якій з вересня місяця попрацювало чотири тренери.

Саме у вересні Фаджра Ібрагіма, котрий виводив команду на Кубок Азії, відправили у відставку. Варто зауважити, що сирійці були єдиними, хто у відборі не програв жодного разу. Але достатньо було двох поразок у товариських матчах, щоб з ним розпрощалися. У п’яти поєдинках, але без надії на тривалішу роботу, команду очолював Айман Хакім.

Потім сирійська Федерація визначилася з тренером. Ратомір Дуйкович, який вивів Гану до 1/8 на чемпіонаті світу-2006, провів перший матч (впевнена перемога над Бахрейном 2:0), поїхав у відпустку і був звільнений, за версією Федерації, за те, «що не повернувся з відпустки у визначений час». Насправді ж, Федерація відмовилася брати на роботу асистентів Дуйковича і той, відповідно, до Сирії не повернувся.

Тож за кілька тижнів до старту турніру сирійці залишилися без тренера. Без часу на серйозніші пошуки обрали найпростіший і, мабуть, найлогічніший варіант. Збірну очолив румун Валеріу Тіце, тренер місцевого «Іттіхада», з яким він виграв Кубок AFC. Більшість гравців збірної виступають у рідному чемпіонаті (за кордоном грають лише шестеро з тих, хто приїхав до Катару), тож Тіце сміливо пообіцяв, що йому вистачить кількох товариських, аби розібратися що до чого.

У цих товариських матчах збірна Сирії постала надзвичайно жорсткою командою. Яким би не був рахунок, як би не складалася гра у нападі, сирійці завжди прагнули максимально агресивно вести боротьбу за м’яч біля свого штрафного.

У матчі з аравійцями вони розширили зону «бойових дій» і зустрічали суперника вже у центрі поля. І, схоже, що це не було випадковістю. Під керівництвом Жозе Пезейру збірна Саудівської Аравії зіграла кілька цікавих матчів з непоганими діями в атаці. Бувало, що накульгувала реалізація, але загальний малюнок комбінацій мав досить привабливий вигляд. Але, як свого часу це сталося зі «Спортингом» Пезейру, самого лише спорадичного натхнення команді не вистачило.

Жорстка гра сирійців позбавила аравійських футболістів можливості вільно комбінувати, а прийняти виклик, відповісти на агресію вони не зуміли. Саме у ці хвилини першого тайму сирійці, мабуть, і отримали певну психологічну перевагу. Тому навіть після пропущеного м’яча спромоглися забити знову і потім відбити атаки суперника.

Австралія – Індія 4:0

З Австралією все зрозуміло. Після легенького поштовху у вигляді суддівської помилки набрали хід і ще до перерви забили тричі.

А от Індія, як це не парадоксально, сподобалася. Відчувалося, що команду тренує англієць «старої школи». Звідси бажання навіть той мінімум ресурсів, що є у команди, використати для того, щоб грати, а не для того, щоб заважати робити це супернику. Матч був схожий на поєдинок Кубка Англії, у якому фаворит своїми голами підкреслює різницю у класі, але не у щирості зусиль.

Республіка Корея – Бахрейн 2:1

В уяві «пересічного» уболівальника, мабуть, вже давно сформувався стереотипний образ корейської збірної. Такі собі невтомні атлети, що можуть перебігати чи не будь-якого суперника.

Те, що корейці можуть і вміють грати по-різному, нагадав цей матч. Проти команди, що зосередилася біля власних воріт, потрібна неабияка терплячість, і саме її корейські футболісти продемонстрували. Після втрат м’яча спокійно починали все знову, регулярно міняли напрямки атак й використовували кожну нагоду для удару.

Корейці давали зрозуміти, що «за стіл» вони всілися надовго, «з’їсти» хочуть багато, тож похапцем нічого не робитимуть. Бахрейн дуже довго не був схожий на «кістку», що може стати в горлі руба. Ускладнили життя корейцям хіба що суддівські фантазії. Але й у меншості вони зафіксували результат достатньо впевнено.

Asian Cup: Кувейт - Китай 0:2

2011-01-08T19:32:00.001+02:00

Саме китайське прислів’я стверджує, що лише дурень оцінює людей за тим, що вони йому дарують. Тож не будемо проголошувати збірну Китаю значно сильнішою за команду Кувейту через епізод, що вирішив долю матчу. Без подарунку не обійшлося, але суть цього протистояння була якраз у тому, щоб змусити суперника послабити пильність бодай раз.

У першому таймі червоно-синя маса гравців обох команд перекочувалася з однієї половини поля на іншу, підтримуючи рівновагу у грі та у рахунку. Обидві команди достатньо ефективно працювали без м’яча і здебільшого вчасно встигали створювати перешкоди щойно народженій атаці суперника.

Коли ж виникала хоч якась гострота, то у кувейтців це виходило завдяки швидкості на флангах (вони мали б пробити пенальті на перших хвилинах, але арбітр, мабуть, обслуговував раніше матчі з футболу австралійського і ще не зрозумів, що відвертий удар по ногах у межах штрафного карається одинадцятиметровим), а у китайців — після позиційних маневрів і створення вільних зон або ж після флангових передач.

У швидкості, попри гру у меншості, кувейтці спробували додати і після перерви. І виходило це у них досить добре. Принаймні коли м’яч опинився у їхніх воротах, відшукати у цьому можна було хіба що логіку епізоду, а не попередніх хвилин. Китайці вкотре нагадали, що стандарти живуть своїм життям. І вже після голу заграли значно впевненіше, включили пресинг на чужій половині.

Необхідність відстоювати перевагу ще більше мобілізувала китайську збірну, і вдруге на турнірі ми побачили як для команди, що забила першою, гол стає сигналом для ще активніших дій, а не приводом відкотитися в оборону.

Ден Чжо Сян вже забивав пам’ятні м’ячі за збірну. Наприклад, на минулорічному Кубку Східної Азії, у матчі, в якому Китай вперше в історії обіграв збірну Республіки Корея, або у товариському поєдинку з французами напередодні Мундіалю.

І все-таки саме два епізоди з гри проти Кувейту мають стати його візиткою для тих, хто раніше не бачив цього хавбека в дії. Один — це, звичайно ж, майстерний удар зі штрафного. Але ще більше про його вміння орієнтуватися в ситуації, приймати рішення і втілювати його говорить пас на Жун Хао на останніх хвилинах матчу. Краще за голи він характеризує гравця, тому що Ден все ж не бомбардир, а саме тонкий диспетчер, який добре читає та відчуває гру.

У внутрішньому чемпіонаті Ден був одним із найкращих гравців переможця Суперліги — «Шаньдун Лунен». Команда Бранко Іванковича відірвалася від другого місця на тринадцять очок. Тож у Ден Чжо Сяна буде шанс гучніше заявити про себе у азійській Лізі Чемпіонів, турнірі, у якому в 2010-му він лише двічі вийшов на заміну й загалом провів на полі двадцять шість хвилин.

Asian Cup: Катар - Узбекістан 0:2

2011-01-07T20:56:00.002+02:00

Почнемо з дефініцій. Одним із у часників матчу була збірна чемпіонату Катару. Команда посереднього рівня, що здатна обігрувати найслабші збірні континенту, але вже не перший рік зіштовхується з тими самими проблемами проти суперників організованих та більш класних.

Найголовніша проблема, що впала в око під час кваліфікації чемпіонату світу — відсутність добре відпрацьованого виходу з оборони. «Зайві» передачі на своїй половині поля серйозно вповільнювали гру. У центрі півзахисту не було жодного гравця хоч трохи спроможного на дії креативні. Здебільшого футболісти на цих позиціях старанно заважали супернику, але губилися щойно завдання ускладнювалося.

І якщо, наприклад, у листопаді 2008-го, коли Метсю попрацював з командою лише два місяці, можна було зрозуміти подібні труднощі у центрі поля (тоді катарці нічого не зуміли протиставити японській збірній), то зараз відверто дитяча гра середньої лінії щонайменше дивує.

Бувало так, що чи не єдиним джерелом енергії та швидкості ставав у Катару Ібрагім Халфан. У першому матчі домашнього Кубка Азії Метсю залишає його у запасі. Спочатку навіть здалося, що не так це й страшно. Катарці упродовж перших п’яти хвилин намагалися максимально швидко переправляти м’яч до штрафного і пресингувати на чужій половині поля.

Кілька моментів, які створили узбецькі футболісти у відповідь, підкреслили, що активність катарців на початку гри є всього лише психологічною атакою, спробою спантеличити суперника й до того ж ця психологічна атака погано продумана, або ж погано виконана.

Активна гра у відборі біля штрафного узбеків означала максимально високу лінію оборони для збереження компактності власних побудов, і саме простір за спинами захисників команди Метсю з легкістю почали використовувати підопічні Абрамова.

Розкішно відіграв Гейнріх, чиї розумні, продумані маневри завжди дозволяли знайти найкраще місце для прориву. Катарці ж після втрати м’яча діяли вкрай розрізнено. Хтось відтягувався назад, зустрічати атаку ближче до своїх воріт, хтось і далі намагався зупинити її у центрі поля. Ще один важливий момент, над яким мав попрацювати Метсю.

А вийшло так, що ані у офсайд не впіймаєш всюдисутнього Гейнріха, бо хтось вже «сів», ані перехопиш пас на нього з глибини.

Ще один ключовий момент — гра збірної Узбекистану вже після голу Ахмєдова. Впевнена, надійна, навіть сувора. Жодного натяку на гру на відбій, на спробу утримати мінімальну перевагу сидінням у захисті. Тріо центральних хавбеків Кападзе – Джепаров – Хайдаров домінувало настільки переконливо, що у катарців не стало навіть духу на нехай хаотичний, але принаймні полум’яний штурм. Вихід Халфана вже нічим не міг допомогти.

У Катару є ще два матчі, але вкотре переконуєшся, що це зібрання гастарбайтерів серйозно залежить від того, яку гру демонструє суперник, наскільки впевнено він діє і що дозволяє катарцям. Самі вони вкрай рідко можуть визначити характер протистояння.

Узбецькій команді, в свою чергу, важливо чіткіше завершувати свої вмілі контратаки, бо у матчах із серйознішими суперниками їх може бути менше, і на долю матчу вони впливатимуть більше, аніж сьогодні.

Hexagonal Sub-20

2011-01-05T17:27:00.002+02:00

Однією з головних футбольних подій січня є молодіжний чемпіонат Південної Америки. П’ять його учасників нещодавно взяли участь у тренувальному турнірі в аргентинській Кордобі.

Перу (2 матчі, 1 нічия, 1 поразка, 3-4)

Від господарів континентальної першості очікують успішного виступу (успіхом вважатиметься здобуття путівки на чемпіонат світу), і ця збірна виглядає значно дисциплінованішою та команднішою, аніж та, що два роки тому виступала у Венесуелі. Проте краща організація гри в обороні, яким би вагомим здобутком це не здавалося, не компенсує проблем із переходом у наступ.

У обох матчах перуанці дуже довго «розігрівалися» (єдиний виняток — момент, який створив для Аррое Басан на 5-й хвилині гри з чилійцями) і окрім ударів здалеку нічого у перші хвилин 30-35 не пропонували.

Непевність комбінацій підкреслювала войовничий характер півзахисту команди, що краще почувався у боротьбі та обмеженні дій суперника. У матчі з Чилі вилучення опорного хавбека Уб’єрни стало справжнім благословінням. Без його безглуздих довгих передач з’явилася значно цікавіша гра, і навіть вдесятьох перуанці домінували на полі.

Проти мексиканців гра попереду налагодилася, коли активніше відтягувалися для організації атак форварди. Атакувальне тріо Каррійо – Норонья – Басан взагалі відіграло у цьому матчі на хорошому рівні. Норонья запам’ятався добре поставленим ударом, Басан чудово орієнтується біля штрафного майданчика, його переміщення завжди небезпечні тим, що у будь-який момент він здатен зробити гострий пас на партнера.

Гра Каррійо більше нагадує класичні дії флангового форварда — обіграти захисника і подати або ж самому прорватися на ударну позицію.

Якщо не додасть плеймейкер Моралес, саме від дій форвардів залежатиме гострота дій перуанської збірної.

Болівія (2 матчі, 2 поразки, 0-4

Такі самі проблеми з виходом зі своєї половини поля, що й у перуанців. Традиційно болівійці діяли дуже старанно, але цього замало. Навіть коли успішним був пресинг на половині поля суперника, належної підтримки ті, хто вигравали боротьбу за м’яч, не отримували. У матчі з Еквадором хоч якась стрункість в атаках з’явилася завдяки невтомності капітана команди Чумасеро.

Проти аргентинців болівійці навіть цікавіше за суперника контролювали м’яч у першому таймі, але у другому вкрай рідко перетинали центр поля. Захищалися, щоправда, при цьому нормально, і лише хворий угорський суддя, котрий «компенсував» у другому таймі 13 хвилин і на останній із них поставив пенальті у ворота Болівії, позбавив команду Марко Санді заслуженої нічиєї.

Аргентина (3 матчі, 2 перемоги, 1 нічия, 5-2)

«Команда з трьома диригентами, але без диригування». Ця фраза коментатора каналу Fox Sports якнайкраще характеризує переможця турніру. Лише окремі яскраві спалахи іноді нагадували, що на полі саме аргентинці. А назагал міцна, але сіра команда, що вочевидь збирається боротися за континентальний титул завдяки «солідній, надійній грі та використанню помилок суперника».

Чилі (3 матчі, 1 перемога, 1 нічия, 1 поразка, 7-5)

Чилійці не зуміли контролювати та переключати швидкість гри. Бажання зробити все якомога блискавичніше призводило до атак похапцем, до невимушених втрат. У обох матчах у групі хаосу та неточності було більше, аніж впорядкованих маневрів. У другому з них чудово увійшов у гру Хосе Луїс Сільва, котрий вміло об’єднав зусилля партнерів.

У поєдинку за третє місце чилійці знову виглядали гірше за суперника, але «врятували» їх еквадорці, які лише у перші 5 хвилин не використали два розкішні моменти.

Еквадор (3 матчі, 1 перемога, 2 поразки, 4-6)

Догодливе вилучення Кайседо наприкінці першого тайму матчу з Аргентиною (цього разу господарям турніру зробила послугу болгарська бригада суддів) збила з кроку цю хорошу команду. Схоже, що саме психологічної твердості еквадорцям може не вистачити, аби пробитися на чемпіонат світу. Якщо команді занадто потрібні максимально сприятливі обставини, то будь-якої «несправедливості» достатньо буде, аби вона не реалізувала свій потенціал.

А в Еквадорі виросло ще одне цікаве покоління і якщо оцінювати виключно ідейне наповнення гри, то саме ця команда була на турнірі найкращою.

Вже у першому матчі еквадорська 4-4-2 виблискувала усіма можливими інтерпретаціями цієї схеми. І гравці не губилися у цих варіантах, добре розуміли, що, коли і як мають робити.

У двох програних поєдинках еквадорців підвели надмірна повага до суперника, який насправді нічим налякати не міг (Аргентина) та погана реалізація (Чилі).

Група А

Еквадор - Болівія 3:0

Аргентина - Еквадор 3:1

Аргентина - Болівія 1:0

Група Б

Перу - Чилі 2:2

Мексика - Перу 2:1

Мексика - Чилі 3:2

Матч за третє місце

Еквадор - Чилі 0:3

Фінал

Аргентина - Мексика 1:1 (пенальті 7:6)

Fútbol Paraguayo: Нові гравці для збірної?

2010-11-23T18:50:00.003+02:00

За кілька місяців до Копа Америка ще не передбачиш, хто саме гратиме на турнірі. Але цікаво припустити, на які б зміни могли піти тренери тієї чи іншої збірної, вже з прицілом на кваліфікацію до наступного чемпіонату світу.

У стилі гри збірної Парагваю останнім часом вже з’являлися нові елементи. Ця команда завжди славилася насамперед бійцівським духом та надійним захистом. Яскраві футболісти, такі як Нельсон Куевас, оздоблювали гру команди, але суттєво не впливали на її «світогляд», манеру триматися на полі.

Потроху парагвайці вчилися не лише діяти в атаці розкутіше, а й вести атакувальні дії більшими силами, грати, особливо вдома, з позиції сили, пропонувати супернику не просто жорстку опіку й високий темп, а й вміння комбінувати на обраних швидкостях.

І все-таки здається, що на чемпіонаті світу у Південній Африці команда Херардо Мартінеса не повністю розкрила свої новонабуті вміння. Можливо, на Копа Америка парагвайці зроблять це краще. Що більше, у національному чемпіонаті є достатьно цікавих гравців, здатних урізноманітнити гру збірної.

Але перед тим, як поговорити про кількох ймовірних кандидатів до збірної, слід згадати Нестора Ортіґосу. Мартінес переконав його грати за Парагвай, але на чемпіонаті світу використовував страшенно мало.

Ортіґосі важливо знайти себе у цій команді, закріпитися у ній в ролі одного з лідерів. Тоді у парагвайців буде у центрі поля універсальний футболіст, якому до снаги вести гру команди.

Якщо ж говорити про цікавішу, вигадливішу гру на флангах, то є три футболісти, на яких варто звернути увагу.

До «Олімпії» прийшов на старті поточного чемпіонату потужний аргентинський форвард Хуан Феррейра, тож обабіч нього в атаці розташувалися Луїс Кабальєро (20 років, лівий фланг) та Нельсон Ромеро (26 років, правий; три матчі за збірну). Обидва достатньо технічні та грамотні для того, щоб діяти на фланзі не одноманітно, постійно шукати гострі продовження. Якщо Ромеро більше налаштований на передачі до штрафного майданчика, Кабальєро любить зміщуватися в центр і бити, але буває, що його ударам бракує потужності.

Передачі у Ромеро досить різнобірні, він добре вміє оцінювати позиції партнерів та їх переміщення у штрафному суперника.

Але ще яскравішим віртуозом гри на фланзі є 23-річний Маркос Мельґарехо з «Насьйоналя». У деяких матчах атака команди ставала значно кволішою та передбачуванішою після його заміни. Маркос брав участь у двох поспіль розіграшах Кубка Лібертадорес, тож певний міжнародний досвід він вже має.

Дуже якісно взаємодіє на правому фланзі «Насьйоналя» із захисником Рікардо Масакотте. Рейди Масакотте стають набагато небезпечнішими саме завдяки вдалим маневрам Мельґарехо, його вмінню вчасно й точно віддати передачу.

За збірну Маркос зіграв поки що лише один матч, товариський, проти чилійців наприкінці минулого року.

Euro-2012: Кваліфікація

2010-08-13T12:32:00.001+03:00

Між Торсхавном та Познанню (найбільш західним містом Євро-2012) трохи більше тисячі семисот кілометрів. Але якби ця відстань була вдесятеро меншою, важко було б повірити, що збірна Фарерських островів здатна її здолати.

Її роль — бути сумлінним спаринг-партнером чи не для кожного суперника, чи не так? Хтось навіть вимагає «очистити» кваліфікацію до Євро від «карликів», які, мовляв, «нічого не вміють» і тільки «заважають».

А поки футбол залишається відкритим для усіх, навіть «карлики» здатні сягнути неймовірної для себе висоти і у божевільній надії на диво перевтілитися бодай на один матч на когось зовсім іншого.

З дива, власне, все і починалося. У першому своєму офіційному матчі, у шведській Ландскруні, Фарери обіграли Австрію. Торкіль Нільсен пішов на кількох захисників, які, здавалося, не вірили, що справа взагалі дійде до удару. Але Нільсен таки пустив м’яч низом, Міхаель Консел не врятував. На порятунках спеціалізувався того вечора Йєнс Мартін Кнудсен, чия весела шапочка одразу стала символом фарерської команди.

Відтоді обов’язковою програмою перед матчами фарерців стали розмови про те, ким працює кожен з них у вільний від футболу час. Скромні професії скромних хлопців, які б ніколи не опинилися на одному полі із «зірками», якби не жили на кількох клаптиках землі, розташованих у холодних північних водах, — сюжет настільки ж «романтичний», наскільки й затертий від надмірного вжитку.

І коли до завершення матчу Естонія – Фарери залишалося зовсім трохи, як же хотілося, щоб вони виграли з тим самим «ландскрунівським» рахунком, щоб ті, хто забув про їхнє існування після перемоги над Австрією (дві інших фарерських перемоги у відборах до Євро — над Сан-Марино — навряд чи хтось помітив), зі здивуванням дізналися, що переможний м’яч у Таллінні забив не рибалка, тесля чи електрик.

Йоан Едмундссон — футболіст. У свої дев’ятнадцять він вже у «Ньюкаслі». Там він, звичайно, грав здебільшого за молодіжну команду, але минулого місяця дебютував у товариському матчі у першій.

За двадцять років, що минули після матчу з Австрією, футбол на Фарерах перестав бути заняттям виключно аматорів. Зрозуміло, що поява таких юнаків, як Едмундссон, це лише перші паростки. На те, щоб вони зійшли, знадобилося немало часу, і ще стільки ж може знадобитися для того, щоб дедалі більше фарерців з’являлося в іноземних чемпіонатах.

Саме регулярна участь у офіційних змаганнях сприяє ось такому неквапливому, але все-таки розвитку. Та й чи може бути у футболі іншим справжній розвиток? І те, що фарерці розпочали його наприкінці двадцятого, а не дев’ятнадцятого століття, — не привід зачиняти перед ними двері.

Насамперед заради таких матчів, як талліннський. У якому ще за кілька хвилин до фінального свистка фарерці були ближчими до Євро-2012, аніж будь-який інший учасник відбору.

Fútbol español: Прощання з епохою

2010-07-29T14:42:00.001+03:00

Уболівальнику «Реала», котрий народився 29 жовтня 1994-го, цього року виповнюється шістнадцять. Скільки усього могло статися з ним самим, скільки усього сталося відтоді з його улюбленим клубом? І увесь цей час він знав лише одного сьомого номера, лише одного голеадора, а трохи згодом і Капітана. Він, звичайно, добре знає, що його клуб — «Реал» (Мадрид), але не раз виникала спокуса піддатися магії простенької гри слів і замінити слово «Реал» на Рауль.

Згадувати усі досягнення Рауля, акуратно переписувати, скільки він виграв титулів, скільки зіграв чи забив — відбирати місце у слів, потрібних для пояснення його феномену.

Madridismo — це культ. Рауль Гонсалес Бланко був жерцем цього культу. І тому так легко було асоціювати його з білою махиною, яку створили свого часу великі Сантьяго Бернабеу і Альфредо Ді Стефано. Рауль швидко відчув себе спочатку продовжувачем, а потім хоронителем традицій, і у цій ролі він, здавалося, мав дограти до кінця кар’єри у футболці «Реалу».

Ранній дебют, успішна гра з перших кроків, вплинули на те, як сприймали Рауля. Йому всього лише тридцять три, а про нього останнім часом говорили як про сивочолого дідугана. Він дбає про себе як ніхто інший, він ніколи не дозволить собі грати з таким черевом, як у бразильського Роналду, чи пофігізмом Анелька, і все одно дедалі частіше запитували, чи може він дати «Реалу» ще щось, чи не настає час поступитися місцем молоді, як колись поступився місцем самому Раулю Еміліо Бутрагеньйо.

Певною мірою Рауль став заручником своєї синонімічності з клубом, але ще більше він, мабуть, «постраждав» від зміни епох. І його прощання з «Реалом» — це не зовсім скидання старої шкіри заради оновлення. Традиції, які він охороняв, суперечать сучасним цінностям футбольного супермаркету. Їх вшановуватимуть і надалі солоденькими промовами на банкетах, але мало кому знадобиться ветеран, котрий набридатиме черговій іноземній зірці розповідями про дух «Реалу», про значення та цінність футболки клубу.

А Рауль завжди вимагав від кожного цілковитої відданості реалівській філософії. Навіть Анелька, який зрештою перецілував за своє життя з десяток клубних емблем, Рауль вперто прагнув пояснити, яке щастя тому випало.

Ось це месіанство клубів-грандів може дратувати, але воно є, воно виростає з історії славних перемог і для прихильника «культу» є річчю абсолютно природною. Так було з Раулем, і саме тому він став для багатьох символом мадридизму. Проте символи, дух та інші потойбічні чудасії нічого зараз не варті, якщо не приносять мільйонні прибутки, необхідні для виплати відсотків з мільярдних боргів. Теперішній президент «Реалу» згадує про них лише влітку, коли потрібно продати чергову порцію мильних бульбашок надії.

І не помічає, що Рауль значно живіший у своєму сприйнятті футболу, у своїй пристрасті до гри, аніж деякі молодші за нього гравці. Рауль хоче грати, а не просто відбувати номер. Він звик до лідерства не лише у роздягальні, а й на полі. Йому потрібна «раулецентрична» команда. Він йде, бо «Реал» перестав бути такою командою. Йому потрібна команда, у якій він зможе втамувати свій досі сильний голод до гри та перемог. Він йде, бо цей голод став «Реалу» не потрібен.

Людина з іншої епохи (кому б зараз у «Атлетико» спало на думку розпустити кантеру, як це зробив колись Хесус Хіль, «подарувавши» Рауля «Реалу»?), він йде без образ, без скандалів.

Найкращими зразками творчості іншого екс-реалівця Хосе Марії Ґутьєрреса Ернандеса можна було б заповнити зал у Прадо. На жаль, обійти цей зал можна було б за годинку. Хоча за талантом він міг би претендувати і на цілий особистий музей чималих розмірів. Але талант Ґуті вкрай рідко підкорявся рутині буденної та мало привабливої праці. Його знамениті слова про те, що він не бачить себе на дискотеках у 60 років пояснюють і характер Ґуті, і причину його спорадичних спалахів на футбольному полі.

Ґуті не з тих, хто робитиме щось, коли немає натхнення. А чекати на це натхнення він може бозна скільки. А потім вийти і одним лише пасом зачарувати стадіон. Але між цими виходами є інші матчі, у яких так само треба бути на висоті і щедро ділитися своїм даром. А Ґуті у цих матчах немає. Він знову відволікається, він знову обмежується короткими, хоч і розкішними фразами замість того, щоб написати чергову футбольну поему.

Завдяки яскравим моментам у Ґуті було чимало шанувальників, котрі пробачали йому все за один лише штрих, один дотик, одну думку. А хтось, і таких було багато, постійно картав його за нестабільність та нехлюйство. У відповідь Ґуті, у кращому випадку, лише стенав плечима.

«Ґуті «зникає» під час матчу, бо футбол став більш посереднім, — написав Хорхе Вальдано ще п’ять років тому. — Він став жертвою верхоглядства футболу, який не знає, що робити з креативними гравцями». Якщо це так, то найбільший докір на адресу Ґуті полягає у тому, що він не зумів злетіти над цією посередністю, розігнати її набридливий морок сяйвом своєї гри. Він лише стенав плечима замість того, щоб стати суперзіркою.

Пусть не солнцем ты будешь, а малой звездой,

Узкой тропкой вдали от широких дорог.

Не цени ни побед, ни потерь, только будь

Воплощением дара, что дал тебе Бог.

Ці рядки і про Ґуті. Принаймні три перших рядки. Тільки не залишає відчуття, що він використав малу частину свого дару. І що футбольному світу, в якому видатними гравцями проголошують спеціалістів із фітнесу з м’ячем, не вистачило зірки на ім’я «Ґуті».

CAN-2012: Кваліфікація

2010-07-06T20:34:00.001+03:00

Якби таку перемогу здобула середня європейська збірна, сурмили б про тактичний тріумф, грамотний план на гру та ефективне його втілення. Та навіть в країні, про яку йдеться, цю перемогу зустріли з подивом і навіть недовірою. Серед тих, хто не бачив матчу, справді знайшлися й ті, хто телефонував на радіостанції і перепитував, чи немає помилки в оголошеному результаті.

Навряд чи можна було чекати чогось іншого, якщо тренера звинувачують у всіх гріхах вже за те, що він взагалі очолює збірну, якщо один із товариських поєдинків організовували поспіхом (і якщо у обох цих поєдинках команда діяла в атаці з ефективністю, близькою до нуля), якщо від тренувань на базі збірної довелося відмовитися, бо на городі, що там замінює футбольне поле, важко було уникати травм.

Нічого дивного, що ніхто не прийшов до аеропорту проводжати команду, ніхто не розказував у ЗМІ про «нашу мету – 2012». Здається, що «некрологи» збірній були готові заздалегідь.

І ось матч зіграно. Є результат. Туніс – Ботсвана 0:1. Окрім нього є ще й надзвичайно приємні враження від гри збірної Ботсвани, яка поборола фаворита навзнаки за усіма канонами протистоянь Давидів з Голіафами.

Одразу можна відкинути версію про розслабленість фаворита, про «недооцінку» суперника. Тунісці з перших хвилин старанно взялися «прасувати» половину поля суперника. Говорити про «розслабленість» у цьому випадку можуть лише ті, хто замість того, щоб оцінювати побачене на поле, прагне підігнати ці оцінки під готовенький примітивний шаблон.

Так зараз у більшості гравців збірної Тунісу міжсезоння і, можливо, вже у вересні вони б зіграли потужніше. Але й у перший день липня підопічні Бертрана Маршана намагалися підтримувати максимально можливий на цей момент темп гри.
Варто згадати, чому власне знадобилося так рано грати перші матчі кваліфікації Кубка Африки-2012. Коли збірній Того все-таки дозволили брати участь у турнірі, жеребкування вже відбулося. Тож не залишалося нічого іншого, як додати тоголезців до однієї з груп. «Пощастило» командам Тунісу, Чаду, Малаві та Ботсвани. А у їхній групі з’явилося три додаткових ігрових дні.

Отже, грати та вигравати потрібно було у липні, і тунісці прагнули впоратися із цим завданням. Маршан обрав схему 4-3-3, зробив акцент на активні дії на флангах і попервах склалося враження, що аутсайдер триматиметься лише до першого пропущеного, тож тунісцям варто лише якомога швидше вирішити саме цю проблему.

Але з часом ставало очевидно, що цей самий «аутсайдер» захищається достатньо організовано, і провалюватися щохвилини захист збірної Ботсвани не планує. Гра тунісців натомість потроху розпадалася на окремі шматочки.

Провалив матч центрфорвард Жомаа. Просто розчинився десь між центральними захисниками, не чути його було зовсім. Коли ж раптом зустрічався з м’ячем, виробляв щось настільки мляве та передбачуване, що зупиняти його можна було із заплющеними очима.

Плеймейкер Дарражи дедалі частіше зміщувався ближче до правого флангу. Ніби для допомоги реактивному Бен Халфаллі, який дуже сподобався ще у товариському матчі з французами. Але спільних їхніх зусиль не вистачало для прориву. Крен у бік правого флангу зрештою розбалансував атакувальні дії тунісців. Усе звелося до одного, добре зрозумілого супернику варіанту.

Навіть у цьому не було біди, якби Ботсвана зовсім не думала про контратаки. Зрештою не києм так палицею господарі якось би свого досягли і гол би вимучили. Але ж гості «нахабніли» на очах, і коли почин лівого півзахисника Феньйо Монґали підхопив на протилежному фланзі Жоель Моґоросі, задихав на повні груди і форвард Джером Раматлакване. Саме він замкнув прострільну передачу Моґоросі. Саме він передав ще один «привіт» на Батьківщину, де серед іншого тренеру закидали й виклик Раматлакване, котрий, мовляв, «останнім часом більше лікувався, аніж грав».

У другому таймі Тунісу потрібно було насамперед повернути стрункість своїм атакам. Для цього Дарражи поміняв Бен Яхья. І чи не першим своїм ударом здалеку влучив у штангу. Порятунок ніби був зовсім поруч. Залишалося ще трохи додати у русі. І ось тут сталося найбільше диво цього матчу. У русі додавала Ботсвана.

Попри те, що атакували, гості менше, особливо у другій половині тайму, їхні захисні побудови були гнучкими та мобільними. Іноді здавалося, що ботсванці (у яких таке саме міжсезоння, як і у тунісців) навіть коли захищалися рухалися значно швидше за суперників. І тому, де б не намагалися прорватися підопічні Маршана, ботсванці встигали розставити там тенета.

Кілька напівмоментів тунісці все-таки створили. Але щоразу як м’яч оминав ворота Модірі Марумо міцнішала впевненість у тому, що якраз нічия буде у цьому матчі радше випадковістю, а не закономірністю, і що своєю вмілою роботою на полі ботсванці мають забезпечити собі перемогу.

Чому ж так зневажливо ставилися у Ботсвані до своєї збірної ще напередодні тріумфу? Чи є взагалі сенс вимагати гучних досягнень від команди, що в офіційних турнірах стартувала лише на початку 1990-х, а свої нечисленні перемоги у цих матчах здобувала здебільшого вдома?

Однак чотири роки тому, до того самого Тунісу, на відбірний матч чемпіонату світу команду проводжали у аеропорту тисячі уболівальників. Тоді це було нормою. І, мабуть, саме невдачі у кваліфікаціях потроху загасили оптимізм публіки.
Надмірні очікування, притаманні у Африці, як потужним футбольним державам, так і (приклад Ботсвани) маленьким.

Оптимізм змінили апатія та байдужість. Коли ж команду два роки тому очолив Стенлі Тшосане, він одразу став улюбленим об’єктом критики, а фраза: «У нас є хороші гравці, але немає хорошого тренера» лунала з усіх боків.

Достатньо блідо зіграти дев’ятого липня вдома з Чадом, і перемогу у Тунісі з легкістю проголосять випадковою. Адже ніхто ніколи не заперечував, що команди Тшосане вміють захищатися, звинувачували його якраз у невмінні «поставити» яскраву гру в атаці.

Так ніби ця гра з’являється за щучим загадом, а спаринг-партнерів (здебільшого команди-сусіди одного з Ботсваною рівня) вибирає тренер, а не Федерація. Яка потім ще й може «порекомендувати» не запрошувати найкращих виконавців, котрі виступають за кордоном, на товариські матчі… Аби зекономити.

Поки що Стенлі Тшосане і його команда можуть приймати заслужені компліменти. І пам’ятати, що і до перемог у Ботсвані можуть бути так само не готові, як і до поразок.

Якщо ж раптом до перемог готова сама команда, то гра у Тунісі може стати не останнім яскравим спогадом про виступ збірної Ботсвани у кваліфікації Кубка Африки-2012.

Другі дивізіони

2010-06-02T15:25:00.001+03:00

Другий дивізіон будь-якого чемпіонату завжди багатий на сюрпризи та цікаві зустрічі або з давніми знайомими, або з тими, хто лише починає свій злет. Минулий сезон не став винятком. Зокрема, захопливою була боротьба за вихід до еліти у французькій Лізі 2. До того ж, окрім миттєвих вражень від матчів цього турніру, зринали з пам’яті спогади про минуле.

Наприклад, Лігу 2 виграв «Кан», що упродовж шести останніх років регулярно курсує між першим та другим дивізіонами. Теперішній стадіон клубу «Мішель д’Орнано» відкривали у 1993-му товариським матчем збірних Франції та Росії. Французи здобули елегантну перемогу, у російській пресі писали про «урок французької», а вже за кілька місяців «вчителі» трагічно та незбагненно не потрапили на чемпіонат світу у США.

У сезоні 2009/10 на цьому стадіоні грала команда, яку навряд чи захочеться назвати елегантною, але вона відзначалася надзвичайною надійністю. Тридцять пропущених м’ячів у тридцяти восьми матчах — найяскравіша цифрова характеристика «Кану», команди з компактним, зіграним складом, який все-таки доведеться підсилювати для виступу у першому дивізіоні.

Цікаво також, чи залишиться у команді орендований у «Осера» гравець молодіжної збірної Стівен Ланжель, котрий провів хороший сезон у центрі півзахисту.
«Брест» мало чим поступився «Кану» у міцності захисту та ефективності атакувальних дій. У обороні виділялися сенегалець Омар Даф (правий захисник, який запам’ятався ще на ЧС-2002) та центрбек габонець Моїс Апанґа, один із найкращих гравців своєї збірної на останньому Кубку Африки. «Перлиною» нападу «Бресту» став 22-річний вихованець «Лансу» Нолан Ру (15 забитих м’ячів).

Сенсація Ліги 2 — крихітний клуб «Арль-Авіньйон», що вперше у своїй історії потрапив до елітного дивізіону. Головне враження від цієї команди — стійкість, витримка, вміння тримати удар. Показовим був у цьому плані ключовий виїзний матч проти «Метца», конкурента у боротьбі за третє місце. Упродовж перших хвилин двадцяти «Метц» просто знищував суперника стрімкими фланговими атаками. Підопічні Жоеля Мюллера забили один м’яч, а могли забити мінімум утричі більше. У середині тайму «Арль» залишився у меншості. Здавалося, що шансів на перемогу вже немає. Але наприкінці першого тайму команда Мішеля Естевана зрівняла рахунок, а у компенсований час до тайму другого упіймала суперника на смертельну контратаку.

У складі «Арля» було кілька колоритних персонажів. Легенда «Арсеналу» Каба Діавара, який окрім Англії (де він також виступав за «Блекберн» та «Вест Хем») встиг пограти у Іспанії, Катарі, Туреччині та на Кіпрі. І, звичайно, Андре Айю, котрий після цієї оренди, виступів на молодіжному чемпіонаті світу (золото) та Кубку Африки (срібло), цілком може розраховувати на шанс у «Марселі», команді, у якій виблискував свого часу його батько.

У інших командах Л2 вистачало знайомих облич. У «Метці», що залишився четвертим, можна було побачити у дії одного з найкращих флангових захисників Африки Адама Тамбура, бенінського нігерійця Разака Омотойоссі та двох ветеранів — Нуну Фрешо та Сільвена Вільтора.

«Клермон» (шосте місце) тренував Мішель Дер Закарян, а грав за цю команду обметаний бундеслігівський боєць Ахмед Мадуні. (По завершенні сезону він вже повернувся до Німеччини).

«Тур» зібрав футболістів звідусіль. Бельґазуані з київського «Динамо», досвідчений Анґлєбер з «Брюгге», бразилець Жуліу Сезар («Сан-Паулу», «Ґойяс», «Пайсанду», «Васку», «Портуґеза»). Але усіх затьмарив Олів’є Жиру. Двадцять один забитий м’яч, звання найкращого бомбардира дивізіону і як винагорода — трансфер до «Монпельє».

З того, що не вдається подивитися, виділити можна лише цифри та прізвища, але і це достатньо цікава і варта уваги інформація, що стане в нагоді вже у новому сезоні.
Отже, у австрійському «Вакер Іннсбрук» лідером півзахисту є гравець молодіжки Юліус Першталлер (26 матчів, 11 мячів у сезоні 2009/10).

У бельгійському «Льєрсі» зібралися екс-форварди англійської Прем’єр-Ліги — Жозеф-Дезіре Жоб і Томаш Радзинськи. Якщо внесок Жоба, котрий прийшов до команди на фініші сезону, був досить скромним, то канадець забив 15 м’ячів. Ворота захищав серб Владан Куйович, учасник мужньої, але запізнілої спроби врятувати «Леванте» від вильоту з Прімери у сезоні 2008/09.

У Данії разом із «Хорсенсом» піднявся до Суперліги Адам Екерслі, учасник історичного матчу молодіжних складів «Динамо» та МЮ. А справжньою зіркою цієї команди є бразильський форвард Жилберту Масена (16 м’ячів у 26 матчах).

У Швейцарії знову гратиме в еліті славнозвісний «Тун», який тепер тренує Мурат Якін. У середній лінії саме у минулому сезоні яскраво засяяв вихованець «Боки» Есекьєль Скарьйоне (18 м’ячів). Надзвичайно потужно відіграв на старті чемпіонату сенегальський форвард Пап Файє (13 м’ячів у 13 матчах), але за участь у договірних матчах він отримав безстрокову дискваліфікацію.

У турецькому «Карабюкспорі» блискуче відіграли 23-річний нігерієць Еммануель Еменіке (16 м’ячів у 28 матчах) та хавбек Ясін Авджи (18 м’ячів у 34 матчах).

І зрештою важлива інформація для «натуралізаторів». Дев’ять м’ячів у 12 матчах за угорський «Солнок» забив орендований у «Ференцвароша» 20-річний канадець Ігор Писанюк.

Fútbol mexicano: Chicharito Hernandez

2010-04-20T16:27:00.001+03:00

Останні хвилини матчу, переконлива перевага — хороша нагода випустити на поле юного дебютанта. Особливо коли йдеться про клуб, що принципово відмовляється від іноземців і серйозно розраховує на власних виконавців. Тож дев’ятого вересня 2006 року у першій команді мексиканського «Чивас» дебютував Хав’єр Ернандес. Він вийшов на поле на 81-й хвилині, а вже за шість хвилин забив свій перший у «дорослому» футболі м’яч.

Чудовий, здавалося б, привід вже зараз, коли Ернандес став гравцем МЮ, пишномовно проголосити той день народженням нової зірки, що одразу гучно про себе заявила. Але це не зовсім так. Наступного разу Ернандес відзначився за «Чивас» у січні 2009-го.

Що відбувалося упродовж цих двох з гаком років? Нічого, що сподобалося б любителям футбольного гламуру. Ернандес частіше грав за «Тапатіо» (фарм-клуб «Чивас»), аніж за першу команду мексиканського гранда, і наполегливо працював. Про нього говорять як про людину надзвичайну скромну, але коли він виходить на поле, впевненості Хав’єра можуть позаздрити значно досвідченіші футболісти. Схоже, що це є результатом постійного самовдосконалення, рисою людини, котра готова зустріти свій шанс і одразу ним скористатися.

Оскільки у «Чивас» президентові не потрібно щороку займатися порожньою балаканиною про «мексиканізацію», кожен молодий гравець знає, що шанс у нього буде. Тому так спокійно й готувався Ернандес до появи вже у основному складі, робив все, аби бути здатним зіграти так, щоб запам’ятали не лише один вдалий вихід на заміну, а цілу серію яскравих матчів.

У чемпіонаті Мексики ця серія почалася у липні минулого року і закінчилася наприкінці березня 2010-го. Закінчилася, бо збірній треба готуватися до чемпіонату світу. Тож усіх кандидатів на поїздку до ПАР забрали з клубів заздалегідь. Дід Хав’єра грав на Мундіалі у 1954 році, батько — у 1986-му, настала черга Чичаріто (Chicharito — Горошинка, прізвисько, яке Ернандес успадкував від батька).

Клаусуру-2010 Хав’єр розпочав трьома дублями. Може, навіть більше, аніж у минулому чемпіонаті, впадала в око його неймовірна здатність блискуче орієнтуватися у будь-якій ситуації, миттєво приймати точне рішення та безжально карати захист суперника за найменшу помилку.

Жоден інший форвард у Мексиці не забивав у цьому сезоні стільки різних за стилем та манерою виконання м’ячів. Ернандес може вигулькнути перед воротарем або вискочити з-за спини оборонця на флангову передачу і одним дотиком переправити м’яч у сітку, може філігранно, причому з обох ніг, пробити з середньої дистанції.

Діапазон дій Ернандеса не обмежений штрафним майданчиком. Він регулярно зміщується на фланги і віддає звідти вивірені передачі на партнерів, котрі підключаються до атаки з глибини. Саме різнобічність його таланту дозволила «Чивас» вигравати на старті сезону навіть ті матчі, у яких команда не демонструвала злагодженої гри в нападі. Неймовірну ефективність у реалізації моментів забезпечував насамперед Ернандес.

До нового сезону ще кілька місяців, у Чичаріто попереду чемпіонат світу, і щось може змінитися, але зараз можна сказати, що Ернандес переходить до МЮ на піку форми. Або точніше на піку того, на що він здатен у цей момент. Поза всяким сумнівом Хав’єр і далі прогресуватиме. Трансфер до МЮ є тим новим викликом, що сприятиме прогресу.

Усе, що він так добре робив у Мексиці, Ернандесу потрібно буде повторити в інших умовах, за інших обставин. Важливо те, як швидко він адаптується до цих нових умов. Цікаво, чи сам Фергюсон розраховує на те, що Ернандес одразу ж почне забивати у АПЛ? Чи він дасть йому час, щоб призвичаїтися до Англії?

Мексиканським футболістам взагалі важкувато буває закордоном. Якщо говорити про амплуа Ернандеса, то після Уго Санчеса жоден мексиканський голеадор не тріумфував у Європі. Хав’єр наважується залишити чемпіонат, у якому добре платять, чемпіонат хорошого рівня. У Мексиці пильно стежитимуть за його виступами в Англії ще й тому, що це перший трансфер подібного рівня за всю історію мексиканського футболу (Санчес переходив свого часу до мадридського «Атлетико» і вже потім опинився у «Реалі», а коли їхали до Європи Вела («Арсенал») та брати Дос Сантоси («Барселона») навряд чи це мало такий розголос), і мексиканців страшенно цікавитиме, чим закінчиться ця пригода.

Саме цей тягар очікувань здається зараз першою серйозною перешкодою для Ернандеса та Фергюсона. Ось тоді досвід поступового розвитку, набутий у «Чивас», має стати Чичаріто у нагоді. Як і те, що йому ніколи не заважала репутація «золотого хлопчика», бо у чемпіонаті світу U-17, який мексиканці виграли, Хав’єр участі не брав.

Суто футбольна адаптація навряд чи стане болісною. У «Чивас» Хав’єр грав здебільшого за схемами 4-4-2 та 4-3-3, але у нього є всі дані і для успішних дій за схемою 4-5-1. Він однаково впевнено почувається і у стрімких контратаках, і у позиційному нападі. Необхідність відпрацьовувати у відборі його не лякає.

Потрапити до Фергюсона — не просто велика честь, а ще й посмішка долі. Якщо шотландець довіряє гравцю і покладається на нього, то він так вибудує гру команди, щоб талановитий новачок розкрився уповні. (Останній яскравий приклад — Кріштіану Роналду).

Ернандес має неабиякий потенціал. Фергюсон вміє потенціал розкривати. Це те, що відомо сьогодні. «Завтра» буде новий сезон, однією з інтриг якого буде спроба Хав’єра «Чичаріто» Ернандеса зробити ще кілька кроків до всесвітнього визнання.

Fútbol Uruguyao: Magico Peñarol

2010-03-15T15:33:00.002+02:00

Справа навіть не в тому, коли вони востаннє були чемпіонами. Хоча і це для клубу з переможними традиціями має неабияке значення. Значно гірше те, що важко згадати, коли востаннє «Пеньяроль» грав цікаво, коли його матчів чекали з нетерпінням. А зараз футбольний тиждень є просто неповноцінним, якщо пропустиш чергову виставу команди Дієго Агірре.

Порівняння з театром, яким би заяложеним воно не було, у цьому випадку є доречним як ніколи. Таке враження, що футболісти «Пеньяроля», немов прагнучи компенсувати уболівальникам роки сірого, бездушного «видовища», викладаються у кожному матчі так, ніби не існує втоми, виснаження, ніби енергія, якою вони діляться з публікою, повертається до них помноженою у сотні разів.

«Пеньяроль» бачить лише ворота суперника. Усе інше — не варті уваги деталі, що відволікають від найголовнішого. Кожен рух, кожен пас підкорений одній меті. Весело, із щасливою затятістю людей, які насолоджуються тим, що роблять, футболісти «Пеньяроля» мчать уперед.

Казкова уругвайська молодіжка Агірре грала так само. Тепер йому вдалося захопити своїми ідеями не лише юнаків-початківців, а й загартованих у численних баталіях ветеранів. І вони, наче тільки цього й чекали, прийняли цей футбол — радісний та свіжий, футбол сонця та вітру, той футбол, що багато років тому зробив збірну Уругваю найбільш стильною командою світу. І цей футбол відплачує їм сторицею.

Тридцятитрирічний Антоніо Пачеко і раніше вмів забивати. Але чи він колись забивав так різноманітно, так натхненно і вишукано?

Відомо було і те, що Аревало Ріос завжди багато працює у середній лінії, але обсяг роботи п’ятого номера «Пеньяроля» у цьому чемпіонаті все одно вражає. І стосується це не лише гри у відборі. Ріос постає справжнім майстром до всього здатним.

Гра «Пеньяроля» взагалі надзвичайно поліфонічна. Пресинг, короткі, середні чи довгі передачі зливаються в одну потужну мелодію одчайдушної атаки. Від руху гравців у чорно-жовтій формі починає мерехтіти в очах.

Якщо суперник намагається витримати цей темп і шукає контраргументи, помітною стає різниця, може, навіть не стільки у класі виконавців (хіба раніше, у похмурі сезони, не вистачало у «Пеньяролі» класних гравців?), скільки у впевненості. Впевненості у тому, що твоя гра краща, що результат слухняно прибіжить до тебе, якщо ти залишаєшся вірним цій грі.

Цю впевненість добре ілюструє фраза, що пролунала у коментарі останнього матчу команди Агірре: «Пеньяроль» шукає стандарти неподалік від штрафного майданчика. Свого штрафного майданчика». Навіть у таких ситуаціях «Пеньяроль» небезпечний, бо варто лише перехопити м’яч, як за лічені секунди він вже опиниться біля протилежних воріт.

«Пеньяроль» такими діями ще й ніби піддражнює суперника, закликає і його спробувати свої сили у творчості. Тому «Пеньяроль» розуміє, що без моментів біля його власних воріт не обійдеться. І сприймає це так, як воно є. Зрештою для моментів суперника є Себастьян Соса.

Голкіпер «Пеньяроля» увібрав філософію гри команди не гірше за польових гравців. Він не дратується, не панікує, коли суперники небезпечно атакують. Адже це все частина видовища, повноправним учасником якого є кожен із них.

Кожен вихід віч-на-віч, кожен удар для нього є приводом з якоюсь позамежною флегматичністю сяйнути своїм талантом. Хоча роботи у нього буває вкрай мало, дії Соси все одно залишаються у пам’яті.

Молодіжку Агірре, що на континентальному, що на світовому чемпіонаті зупиняла збірна Бразилії. Зупиняла завдяки тому, що спромоглася не лише розірвати гру суперника, а й послідовно та злагоджено вести свої атаки. У чемпіонаті Уругваю такого суперника поки що немає. Але зрозуміло, що все одно «Пеньяроль» колись очки втратить. Тільки чомусь здається, що навіть це він зробить красивіше, аніж будь-яка інша команда.

P.S. Востаннє «Пеньяроль» був чемпіоном у 2003 році. Тренував команду Дієго Агірре.

Calcio: Мистецтво боятися

2010-02-24T15:45:00.003+02:00

Робота на матчі «не свого» чемпіонату — немов візит до чужої домівки. У ній свої правила, свої традиції, усе у ній ретельно розставлено згідно зі смаками та уподобаннями господаря. І навіть якщо тобі щось не подобається, занадто вигадливою, наприклад, здається якась деталь інтер’єру, слід пам’ятати про чужий монастир та свій устав.

Але залишається право на внутрішню незгоду. На усвідомлення того, що яким би чепурним та найкращим у світі не здавався комусь цей чужий куточок щастя, у твоєму серці ані його порядки, ані його чари відгуку ніколи не знайдуть.

Найбезглуздіші у футбольному світі суперечки — суперечки про те, який чемпіонат «найкращий». Особливо, якщо сперечаються про закордонні чемпіонати. Фіговим листячком результатів у тому чи іншому сезоні суперечники прикривають кардинальні світоглядні розбіжності. Сліпе, фанатичне поклоніння чемпіонату наштовхується у таких баталіях на свого близнюка, і про ідеологію, історію та культуру країни, із землі якої виріс чемпіонат і душу якої відображає, ніхто навіть не згадує. Істеричне верещання вважається невідпорним аргументом.

Тому значно цікавіше слухати тих, хто бачить зв'язок між традиціями народу та його саморозкриттям у футболі. Або тих, хто може з хірургічною точністю та холоднокровністю препарувати предмет свого обожнювання і вміло показати його суть, коріння його чеснот та потворності.

Такі люди стають поводирями по іншому світу, відкривають його перед тобою, інколи страшенно звабливо, аби ти міг зрозуміти, чому вони люблять саме це, а не інше. Якщо цей світ тобі чужий, але ти не закостенів у чванькуватій маячні про «найкраще», такі дороговкази ще важливіші, бо привертають увагу до цікавих, вартих вивчення явищ чи подій.

Можливо, когось це вивчення зрештою підштовхує до глибоких переживань та справжнього захоплення. Проте буває і так, що ти залишаєшся вдячним за підказку, оцінюєш привабливість явища і повертаєшся до ближчих тобі світів, бо у світі іншому відчуваєш дискомфорт, що не дає поринути у нього з головою.

Пов'язаний цей дискомфорт із тим, що здається тобі наріжним каменем футбольної філософії цього світу. Тим, що і викликає спротив та незгоду.

Баудоліно, герой роману Умберто Еко, говорить, що для італійця немає нічого кращого, аніж приєднатися до чужинського війська і піти трощити інше італійське місто.

Для мене, підступність та боягузтво — наріжний камінь італійської футбольної філософії. Саме тому, що серед тих, хто вміє добре грати у футбол, ніхто не вміє боятися так, як італійці, вони завжди є претендентами на великі титули. Вони зробили підступність та боягузтво Мистецтвом. З грайливим цинізмом відполірували їх до шикарного лиску. Знайшли для них привабливу обгортку раціоналізму.

Але є матчі — фантасмагоричні за сценарієм — у яких цей наріжний камінчик вилазить назовні у всій своїй первісній жалюгідності. Обгортка осипається порохнею, мистецтво зіщулюється до розмірів примітиву.

У романі Курціо Малапарте «Шкіра» є шикарний епізод. Командування пояснює солдатам, що їхня Батьківщина зганьбилася, коли стала на бік Німеччини, і що тепер, коли вони воюватимуть разом із американцями, вони мають робити це гідно. Потім офіцер хоче переконатися, що солдати усе зрозуміли, і просить одного з них повторити. І ця фраза є квінтесенцією не лише італійського футболу. Солдат каже: «Ми маємо бути гідними позорища Італії».

Двадцятого лютого 2010 року міланський «Інтер» та генуезька «Сампдорія» були гідними позорища Італії.

CAN-2010: Фінал та деякі підсумки

2010-02-03T22:41:00.001+02:00

Гана – Єгипет 0:1

Досвід двох попередніх матчів у плей-офф навчив ганців, що одного забитого м’яча має вистачити. І вони грали з тими ж акуратністю та обережністю. І, може, навіть стали б чемпіонами, якби забили першими. Або якби грали з іншою командою.
Як терпляче вміють працювати єгиптяни, добре відомо. Як відомо й те, наскільки швидко та безжально карають вони за помилки. Особливо тоді, коли суперник активніше йде в атаку з надією дотиснути Єгипет.

Упродовж 15-20 хвилин, що передували голу Ґєдо, ганці регулярно били по воротах суперника. Єгиптяни у цей час зрідка знаходили можливості для ударів. Збірна Гани, немов брала приклад з чемпіона, і намагалася діяти якомога збалансованіше. Здебільшого це вдавалося.

І все ж у одному важливому аспекті ганцям не вдалося досягти такої необхідної переваги. Темп гри влаштовував єгиптян. У виснажливій боротьбі ганці не поступалися супернику у фізичній готовності, але дуже рідко прагнули збільшити темп, зробити боротьбу швидшою та інтенсивнішою.

Можливо, не хотіли ризикувати, не хотіли першими згоріти у більш аніж тридцятиградусну спеку.

Однак команда загартувалася. Напередодні чемпіонату світу це важливо. Якщо ж у Південній Африці приєднаються до партнерів Ессьєн, Мунтарі, Аппія, Менса, збірна Гани матиме значно більше ігрових варіантів. І, може, зрештою саме у Гані виросте серйозний конкурент Єгипту.

Поки що, і це головний висновок не лише цього турніру, а й чотирьох останніх років, у збірної Єгипту не з’явилося гідних супротивників. Багато надій покладали насамперед на збірні Нігерії, Камеруну та Кот д’Івуару. Країни з хорошим вибором виконавців. Найкращі з яких виступають у Європі. Чи не у цьому завада?

Адже більшість гравців збірної Єгипту грають у національному чемпіонаті. Хассан Шехата ретельно підбирає футболістів і створює саме команду. У якій, можливо, не знайдеться місця якійсь зірці, але у якій гравцеві «нізвідки», яскравий приклад — Ґєдо, легко розкритися і стати героєм.

Подібне пояснення навряд чи є вичерпним. Хіба заважає хтось у подібному ключі працювати тренеру будь-якої з трьох згаданих збірних? Хіба не можна і в Камеруні чи Нігерії пожертвувати «зіркою» або кількома (це не натяк на конкретних гравців, а радше загальне міркування) для створення команди-династії?

«Хтось», на жаль, заважає. Йдеться, звичайно, про діяльність федерацій. Хаотичний вибір тренерів, погана організація зборів, ледь не накази взяти до збірної того чи іншого футболіста — усе це давній багаж провідних збірних континенту. Але з плином часу це дратує дедалі більше, і дратує передусім тих футболістів, котрі за цей самий час вже звикли до значно більш професіональних умов роботи.

За таких обставин виступ на будь-якому великому турнірі перетворюється на імпровізацію, на спонтанний пошук оптимальних схем та варіантів гри.

Або ж ніхто нічого не шукає, як Отто Пфістер два роки тому. Ставку роблять на те, що впадає в око. Чіпляються за очевидне і живуть без думки про завтра.

Звідси така ідейна бідність турніру, мінімум яскравих емоцій та спогадів. На рівні аналізу того, що відбувається та вміння думати на полі, чемпіонам не було рівних. Єгипетські гросмейстери дали сеанс одночасної гри звичайним любителям.
Єдина команда, що хоч трохи додала розуму до грубої сили — Камерун — ледь не вибила єгиптян у чвертьфіналі.

Під мелькання перед очима м’язів івуарійців, камерунців, нігерійців іноді можна було забути, що це все-таки футбольні змагання. І хотілося зрозуміти, чому серед цих добре підготовлених атлетів немає хоч би одного на команду справжнього майстра останнього пасу. Того, хто б одним лише помахом пензля суттєво поліпшив портрет своєї команди.

Але де вони нові Окочі? Чи взагалі звертають увагу на таких гравців у африканських академіях? Чи готові там приділяти достатньо часу обгранкуванню саме таких талантів, шліфуванню їхнього дару? А, може, засновникам цих академій за давньою європейською звичкою простіше просто тонами вивозити з Африки усе корисне, а вже у Європі з цим розбиратися? А якщо у чомусь звинувачуватимуть, то завжди можна прикритися історіями успіху тих, чиї прізвища не сходять з язиків по всьому світу.

Відповіді на ці запитання можуть допомогти зрозуміти, чи варто очікувати від деяких африканських збірних якіснішого прориву, справжнього виходу на елітний рівень. Або ж і далі ці команди житимуть за чужими, закоснілими шаблонами.

CAN-2010: Півфінали

2010-01-29T17:05:00.001+02:00

Гана – Нігерія 1:0

Подвійне дежа вю. Гана грала точнісінько як з Анголою. Нігерія — так само, як проти Замбії. Нічого дивного, що в одних організували взяття воріт Асамоа та Ґьян. Не дивує і те, що в інших знову не знайшлося організатора атак.

Алжир – Єгипет 0:4

Це був розкішний акт канібалізму. Як справжні гурмани, єгиптяни нікуди не поспішали. Жертві навіть дали сорок хвилин на те, щоб повірити у можливість ще одного дива. Та варто було Аллішу порушити правила у штрафному, і єгиптяни почали акуратно, зі смаком відрізати від суперника по шматочку.

У алжирців не витримали нерви. Ще два вилучення нагадували спроби закінчити це знущання якомога швидше. Ще б пак. Суперник грав настільки цілісно, органічно, виглядав настільки невразливим, що тільки в істериці могли алжирці виплеснути свій розпач.

У 1989-му мінімальна перемога у скандальному матчі з Алжиром відкрила збірній Єгипту шлях на чемпіонат світу. Минуло двадцять років і Алжир примудрився не пустити на Мундіаль беззаперечно кращу команду континенту.

Тож якою б вишукано знущальною не була ця перемога єгиптян, язик не повертається назвати її помстою. Адже навіть якби вони забили удвічі більше, учасником чемпіонату світу все одно залишився б Алжир.

Тож якби ми придивлялися пильніше, може, побачили на очах єгиптян крокодилячі сльози…

CAN-2010: Три чвертьфінали

2010-01-26T17:05:00.001+02:00

Ангола – Гана 0:1

Щось схоже ганці пережили самі, коли були господарями турніру два роки тому. Мінімальне відставання у рахунку, відчайдушні, але непереконливі та марні спроби забити.

Тиск ангольців на перших хвилинах матчу ніби мав захистити команду Мануела Жозе саме від такого сценарію. Активна гра на флангах із різкими подачами до штрафного сіяла паніку у лавах ганців. Зрізки захисників, істеричні виходи Кінгсона — для повного щастя не вистачало лише автоголу.

Може, цим би й закінчилося, якби у самих ангольців не розклеївся перехід до атаки. Передачі ставали «сліпими», збільшувалися розриви між лініями, і Ангола ставала вразливою до контратак. Ганці миттєво це використали. Асамоа віддав гросмейстерський пас на Ґьяна, а тому вистачило двох дотиків, аби відправити м’яч у кут.

Гол заспокоїв ганців. Джерелом хаосу продовжував бути хіба що Кінгсон. Його звичка смикатися з приводу та без допомогла лише на 30-й хвилині, коли він потягнув хороший удар головою у виконанні Манушу.

Ще один шанс Манушу мав наприкінці тайму, але враження ще з першого матчу було точним: цей Манушу не здатен без сторонньої допомоги зрушити з місця навіть камінчик. А колись готовий був совати гори.

Другий тайм з його шістьма компенсованими хвилинами перетворився на нескінченну процесію дедалі пригніченіших ангольців до воріт суперника. Розраховувати можна було хіба що на хорошу подачу і чіткий удар головою. (Недаремно ж опинився зрештою у атаці центральний захисник Калі). Але увесь свій запас чіткості ангольці використали у перші десять хвилин.

Ганці вкрай рідко контратакували, немов відчували, що для успіху достатньо буде всього лише втримати ворота сухими.

Єгипет – Камерун 3:1

Найкращий поки що матч турніру. Коли камерунці почали піддавлювати, єгиптяни відреагували на це з притаманною чемпіонам незворушністю. Немов були впевнені, що цей тиск обов’язково мине, і мине швидко, а вже потім вони полосуватимуть суперника ножами своїх гострих передач.

Але з’ясувалося, що єгиптянам, по-перше, не так вже й легко просуватися вперед через пас, бо суперники надзвичайно швидко та організовано відтягувалися в оборону, а по-друге, камерунцям вистачило для взяття воріт одного з численних кутових, якими, здавалося, обмежили атакувальні можливості суперника підопічні Шехати. Емана закрутив так, що Ахмед Хассан лише трохи підправив м’яч на шляху до сітки.

Отже, у чемпіона не йде гра в атаці. Що могло змінити ситуацію, якщо не проходять багатоходові комбінації? Відповідь Ахмеда Хассана була наскільки несподіваною, насамперед для Камені, настільки ж переконливою. Капітан єгиптян немов познущався з тієї солідної відстані до воріт, на якій камерунці утримували суперника.

Після перерви серією атак Єгипет мав намір поставити суперника на місце. Водночас зрозуміліше стало, чому так затято намагається збірна Камеруну до мінімуму звести кількість єгипетських атак. Будь-яка поява гравців у червоній формі біля воріт Камені була приводом бити на сполох.

Тож камерунці завдяки невтомній роботі знову почали перевіряти захист чемпіонів на міцність. Це була не бездумна гра м’язами, як у Камеруну Отто Пфістера. Це був цілеспрямований, потужний тиск. Такий тиск навряд чи б витримала будь-яка інша оборона на турнірі. Тільки єгиптяни, з їхньою по-футбольному шляхетною виправкою могли не лише методично відбивати штурм, а й намагатися переходити у контрнаступ. Камерунці вперто обривали нитки цих атак і так само вперто шукали можливостей для ударів.

У титанічному протистоянні, у якому той, хто захищається нічим не поступається тому, хто атакує, не можна помилятися. Особливо, якщо граєш проти Єгипту Хасана Шехати. Камерун мав це запам’ятати ще після фіналу минулого Кубка Африки. Якщо і пам’ятав, то пам'ять виявилася короткою. І яким би випадковим не здавався гол Ґєдо, є у ньому своя логіка. Єгипет впорався з навалою, Єгипет — команда мудра та дисциплінована — красиво дочекався свого шансу. Необхідність захищатися на межі сил не виснажила єгиптян. Вони зберегли свіжість сприйняття, вміння миттєво зорієнтуватися у ситуації.

Третій «гол» Єгипту — ганьба турніру. Але самі єгиптяни тут не винні. Це всього лише черговий привіт людині, котра вже стільки років паразитує на світовому футболі.

Замбія – Нігерія 0:0 (пен. 4:5)

Краще б одразу пробили пенальті і не мучили ані себе, ані глядачів. Якщо замбійці після обережного початку поступово згадували який футбол допоміг їм вийти з групи і навіть мали чудові, як для такого матчу, нагоди, то нігерійці чи не усі чотири тайми відіграли флегматично та безбарвно.

CAN-2010: Третій тур

2010-01-22T16:18:00.001+02:00

Оскільки у третьому турі все здебільшого було банально та прогнозовано, а справжні емоції подарували лише команди групи D, є сенс замість нотаток по кожному матчу пошукати відповіді на кілька запитань, що стосуються вирішальних матчів у групах і дають змогу не лише попрощатися з тими, хто припинив виступи на турнірі, а й підготуватися до плей-офф.

У чому винні збірні Анголи та Алжиру?

На мокрій чи заледенілій дорозі, у дощ чи туман, водій їхатиме обережніше, аби не наражатися на небезпеку. В алжирської збірної обережність взагалі є основою основ і безглуздо було очікувати атак від команди, що у двох попередніх матчах забила один м’яч.

Так, цього м’яча їм зрештою вистачило для виходу з групи. Але це вже вибрики долі та регламенту змагань. У цьому конкретному випадку можна нарікати на пріоритетність особистих зустрічей. А якби, наприклад, важливішою була б різниця м’ячів, і Малаві та Малі потрібно було зіграти з певним рахунком, аби гарантовано відчепити Алжир? Хто наважиться стверджувати, що матч би не закінчився «як треба»?

Скільки років залишається лише співчувати жертвам ось таких «пактів про ненапад», що за мовчазної згоди обох сторін підписали Ангола та Алжир. І якщо раптом хтось не вигадає кращий спосіб визначення двох перших команд у групі, безсило співчуватимемо і далі.

А якби за рахунку 2:0 Стівен Кеші одразу наказав би своїй команді пропустити? Адже тоді з’явилася б надія у малавійців, і може це б змусило активізуватися Алжир, якому навіть нічия збірної Малаві закривала шлях до чвертьфіналу. До того ж, коли Малаві вдалося відставання скоротити, малійці легко ловили суперника на контратаках і знову вразили його ворота.

Але ось така несподівана ризикована та парадоксальна жертва навряд чи спала б на думку тренеру збірної Малі. Він дуже слабко провів турнір. Тож і не варто було очікувати від нього відчайдушних кроків.

Чого б досягли деякі збірні, якби у них були воротарі?

Насамперед йдеться про команди Малаві та Беніну. «Самогубство» збірної Малаві у останньому матчі на совісті голкіпера. Ніби й те, що на вихід до плей-офф у малавійців були реальні шанси, вже слід вважати досягненням. Вчорашній, а ще передучорашній, аутсайдер здобув яскраву перемогу у першому матчі, зігравши так, як на цьому рівні не грав ніколи. Хіба це не успіх? Чи правильно вимагати більшого?

Може, саме близькість ще грандіознішого успіху скувала команду Кінни Пірі. Зробити одразу кілька кроків уперед вічному невдасі не так вже й просто.

Бенін серйозно додав за останні два роки. Стосується це передусім гри в атаці. Нічого дивного у цьому немає. Збірна з такими гравцями, як Сесеньйон та Омотойоссі, ледь не зобов’язана вміти вигадувати щось нестандартне.

Здивувало, що основним голкіпером команди був Джидону. Немає сенсу згадувати, що Шиту був першим номером на попередньому Кубку Африки. Достатньо того, що зараз він вийшов у стартовому складі у другому матчі і зіграв впевнено. І у тому ж матчі зазнав травми…

Які команди грали найцікавіше і найзмістовніше?

Єгипет та Замбія. Дуже приємно, що замбійці уникли зустрічі з чемпіонами вже у чвертьфіналі. Це різні команди, кожна з яких зачаровує по-своєму. Єгиптяни вишуканістю ігрової постави, вмінням прораховувати на кілька ходів вперед та безжальністю, з якою вони карають суперника за найменше недбальство.

А ще роботою тренера. Його ніхто ніколи не запрошував і не запросить до «елітних» європейських клубів, але Хасан Шехата елітний тренер. Тож і команда у нього доброго плоду.

Замбійці беруть за душу своїми швидкісними атакувальними маневрами. Якби захист був міцнішим, команду Ерве Ренара можна було б навіть назвати претендентом на перемогу в турнірі. Зрештою, саме через проблеми в обороні замбійці перед третім туром були у своїй групі останніми. І прорвалися у переможці групи як вміли. Атакою. Перший їхній м’яч у ворота Габона став одним з найкрасивіших на турнірі. Гімном командній взаємодії та націленості на ворота суперника.

CAN-2010: Другий тур. Групи C, D

2010-01-18T17:49:00.001+02:00

Нігерія – Бенін 1:0

Схоже, що на плеймейкерство Мікела у збірній Нігерії вже не розраховують. У цьому матчі на позиції атакувального хавбека вийшов Калу Уче. Бенінці одразу приставили до нього сторожа і справді блиснув Уче лише раз, коли пасом розрізав захист і вивів Якубу віч-на-віч з воротарем.

На правому фланзі з’явився Одемвінґі, який одразу ж розвинув бурхливу діяльність, але, як і у попередньому матчі, більшості атак нігерійців бракувало нестандартних ходів.

Бенінці у першому таймі навіть не претендували на тривалий контроль м’яча. Їх більше цікавило, щоб все було спокійно у захисті. Контратак їм цілком вистачало. У одній з них Сесеньйон струсонув перекладину, дзвін якої затихав на останніх хвилинах тайму разом з ритмом гри. Аж раптом відносний спокій порушила атака нігерійців і треля суддівського свистка. Арбітр вирішив, що Боко зіграв рукою, хоча насправді м’яч влучив у груди захисникові.

У другому таймі бенінцям довелося йти вперед більшими силами, і з’ясувалося, що коли необхідно, про свої цікаві комбінації вони можуть згадати дуже швидко. Одну з них Кобена, опинившись у штрафному, завершив ударом у перекладину. І все ж регулярно на хороших позиціях для ударів бенінці опинялися не достатньо часто.

Нігерійці хвилини з сімдесятої частіше вибиралися в атаку і у останні двадцять хвилин вміло тримали суперника на відстані від своїх воріт. Але все ж і змарновані у контратаках нагоди першої половини цього тайму і взагалі не надто переконлива гра команди — не той багаж, з яким можна впевнено виходити на матчі плей-офф.

Єгипет – Мозамбік 2:0

Якби мозамбікцям вистачило майстерності аби підкріпити пресинг у центрі поля хорошим завершенням атак… А вийшло, що після кожного перехоплення м’яча вони, сповнені азарту та бажання, летіли на ворота Ель-Хадарі, щоб потім захлинутися власною слиною.

Єгиптяни терпіти вміють. Вони півгодини чекали поки суперник набігається, але мабуть занадто заспокоїлися самі. Тож коли настав час діяти, атакували чемпіони лінивенько, що страшенно дратувало Шехату. Після неточного пасу Ахмед Хассан перед тренером вибачався навіть більше, аніж перед партнерами.

По перерві єгиптяни забігали і цього вистачило. Бідолашний Даріу Кан вдруге на турнірі забив у власні ворота, але він лише пришвидшив неминуче. Різниця у класі була занадто відчутною. Ґєдо її лише підкреслив майстерним другим голом.

Габон – Туніс 0:0

Ніби й метушилися обидві команди старанно, і навіть якісь моменти створювали, але кожен із суперників постійно у чомусь не допрацьовував.

Тож габонці здебільшого покладалися на стандарти. Тим більше, що Мулунгу щоразу перестрибував захисників, хоча так і не спромігся влучити у площу воріт.

Тунісці намагалися зв’язати суперника павутиння передач біля штрафного майданчика. Виходило не дуже. Більше було схоже на спробу упіймати слона сачком.

Камерун – Замбія 3:2

Перший тайм — бенефіс замбійців. Чітка, відлагоджена гра у захисті, стрімкі, яскраві атаки. Закономірна перевага у рахунку. Камерунці страждали ще більше, аніж у першому турі, бо цього разу суперник захищався значно активніше. Навіть на флангах команда Поля Лє Ґуена нічого не могла зробити.

На другий тайм Камерун мав вийти іншою командою. Пощастило. На другий тайм іншою командою вийшли замбійці. У найдальший куточок сховали атаки, скупчилися біля власних воріт з надією, що вдруге поспіль Камерун марно битиметься у стіну ешелонованого захисту. Проблема у тому, що ешелонованим він був лише на словах. Як це часто буває, кількість стала антонімом якості. І все одно чудернацький гол Жеремі передбачити було неможливо.

І водночас є у ньому якась безжальна логіка. Логіка долі, що покарала команду, яка сама відмовилася від зухвалості. Не врятував навіть пенальті Кріса Катонги. Замбія встигла пропустити від Ідріссу, аби остаточно переконати, що програла вона матч вже після незбагненної помилки голкіпера.

CAN-2010: Другий тур. Групи А, В

2010-01-16T13:03:00.002+02:00

Малі – Алжир 0:1

Один з тих матчів, які треба додивитися не тому, що хочеться, а через те, що треба. Жахлива гра з мінімумом футболу. Дванадцять фолів вже на 15-й хвилині. Аліш забив після стандарту.

Шкода, якщо хоч одна з цих команд потрапить до чвертьфіналу.

Ангола – Малаві 2:0

Якщо команді два дні просто не давали тренуватися, то багато з думок, що роїлися у голові під часу матчу (Одна з них: «Правий Жозе Сарамаго. «Є у них, у всіх недоліків, така риса — лише згадай про них, як з ледве помітних стають вони більш ніж очевидними». Варто було побіжно згадати, що «захист малавійців навряд чи можна назвати залізобетонним», як вони це довели на практиці») втрачають актуальність.

І зовсім інший вигляд мають помилки малавійців. І взагалі дивуєшся, що вони стільки стримували господарів турніру, які після колапсу у першому матчі повинен був виграти.

Кот д’Івуар – Гана 3:1

Івуарійці уважніше, на відміну від першого матчу, поставилися до суперника, і значно цікавішими та небезпечнішими стали їхні атаки. Не забували вони вже з перших хвилин і активно заважати ганцям, у яких є кому комбінувати і за відсутності Ессьєна. У центрі поля зустрічало Асамоа, Андре Айю та інших тріо ґевалів (Яя Туре, Зокора, Тіоте), проскочити повз яке без втрат принаймні м’яча було не просто.

Якщо ж гравцеві збірної Гани вдавалося уникнути рандеву з кимось з цих церберів, обирали здебільшого з двох варіантів: індивідуальний рейд, або ж швидкісна перепасовка перед штрафним у пошуках нагоди для удару. Може через те, що від побачення з івуарійськими опорниками серце шалено калатало, виходило це все якось метушливо. Тож не дивно, що десь дві третини з двох десятків ударів збірної Гани були небезпечними хіба що для роззявляк на трибунах.

У першому таймі запам’яталася всього одна справді ефектна комбінація ганців. Асамоа, красиво, з розворотом, прийняв м’яч перед штрафним і хвистко пробив. Баррі виявився неготовим підтверджувати репутацію «найслабшої ланки» івуарійців.

Сама ж команда Халілходжича забила після маневру, на який до цього вже не раз намагалася упіймати ганських захисників. Ті прагнули вичавлювати суперників ближче до центру, але залишався такий привабливий та спокусливий простір за спинами оборонців.

Покіль що ганці клали край нахабним намірам настільки безцеремонно руйнувати їхні редути. І все ж не вбереглися. Яя Туре м’яко запустив у забіг Калу, той переправив у центр на Жервіньйо, і оскільки упродовж цієї комбінації захисники не встигали за опонентами на крок-два, присутність Кінгсона у воротах Жервіньйо вже не турбувала.

На другий тайм Райєвац випустив Ессьєна. Як не дивно, поява ганського вождя змінила хід гри у зовсім не очікуваний спосіб. У боротьбі, навряд чи навмисно, він зачепив Зокора. І почалося. Зокора, принагідно поміркувавши, що мститися краще не самому Ессьєну, з насолодою влупив по ногах Баду. Це немов стає сигналом для зведення рахунків іншим івуарійцям, і ось вже Ебуе з розгону, якому позаздрив би Майк Пауелл, стрибає в ноги Опоку. На щастя, арбітр вдався до хірургічного втручання і після вилучення Ебуе на полі стало спокійніше.

Хоча так навряд чи здалося б шанувальникам «Челсі», якби Ессьєн зазнав важкої травми, коли пішов у підкат проти Дрогба.

За дванадцять хвилин від вилучення до голу Тьєне ганці одного разу небезпечно пробили штрафний (Асамоа ледь не перекинув Баррі). І все. А потім лівий захисник івуарійців оформив свою заявку на участь у конкурсі краси Кубка Африки-2010 приголомшливим ударом у ближній верхній кут воріт. І можна було закінчувати.

Але івуарійці зберегли делікатес на десерт. На 90-й хвилині Кейта ніби просто збирався тримати м’яч на лівому фланзі. Аж раптом виявилося, що його фінти так загіпнотизували оборонців, що шлях до штрафного відкритий. Наступну перегороду він вже дав оминути лише м’ячу. Акуратну подачу як слід оцінив Дрогба. Кот д’Івуар — перший чвертьфіналіст турніру.

CAN-2010: Перший тур. Групи C, D

2010-01-14T15:35:00.001+02:00

Єгипет – Нігерія 3:1

Хороші новини для тих, хто хоче, щоб у Африці був новий чемпіон: Єгипет грає не так швидко та потужно, як два роки тому. Хороші новини для тих, хто вважає, що теперішній король футбольної Африки гідний царювати далі: «не так швидко і потужно» — це все одно що стрибун із жердиною, котрий вчора взяв 6.15, сьогодні стрибнув би «всього лише» на 6.10.

У цьому матчі єгиптянам було нелегко, доки нігерійці зберігали близьку до ідеальної захисну побудову, з мінімумом порожнечі між лініями. Без Абутріки розбалансувати оборону суперника міг би спробувати Хосні Абу Рабд, але він відіграв занадто блідо.

Але варто було Єгипту у стрімкій контратаці зрівняти рахунок, і виліз на поверхню один суттєвий, і схоже, що вже хронічний, недолік нігерійців. Джон Обі Мікел не здатен вести гру команди. Ні, він, звичайно, може віддати хороший пас. І після цього зникнути з поля зору. Іноді він навіть намагається прорватися до штрафного. І потім знову шукай його.

Окремі спалахи майстерності не замінять стабільної, продуктивної роботи диригента. Нікого іншого, так треба розуміти, у Нігерії на це місце немає. Новий Окоча ще десь шліфує свій талант. Якщо Мікел у наступних матчах не додасть, нігерійцям доведеться розраховувати на свої потужні фланги: на фантазію та швидкість Обасі, на криголамні рейди та громоподібні удари Тайво. Цього може вистачити для перемог над іншими суперниками, але цього було замало, щоб здолати Єгипет.

Адже попри відсутність кількох футболістів команда Хассана Шехати працює не менш злагоджено та впевнено. Дати їм хоч трохи простору — все одно, що запустити лиса до курника. Єгиптяни апетитно і не без шарму (хоч і без шейху — Абутріки) зжеруть необачливого опонента.

Камерун – Габон 0:1

Матч із іншої групи хочеться поставити поруч із цим, бо у Камеруну була та сама проблема, що у Нігерії. Відсутність диригента у центрі поля. Цю роль здатен виконувати Ашил Емана. Але його Лє Ґуен поставив на фланг атаки.

Хоча і там Ашил кілька разів ефектно проходив суперників, все ж йому, мабуть, краще діяти з глибини. Без нестандартних ходів півзахисту майже непомітним залишився Ето’О, постійні переміщення якого не завжди встигали зрозуміти та використати партнери.

Габонці після десяти хвилин глухої оборони трохи хаотично, але пішли в атаку й упіймали суперника на банальних неуважності та розхитаності. А потім знову «усі назад», блокування передач та ударів і впевнена гра на лінії голкіпера Овоно.

Щоправда, лише на лінії, і лише після ударів низом. Коли м’яч летить на рівні грудей, Овоно у такій своєрідній манері відбиває його кулаками, що й сам напевно не знає, куди саме м’яч полетить.

Ще один цікавий момент. У другому таймі було шість хвилин компенсованого часу, але майже усі шість хвилин габонці провели на половині поля суперника, і Обамейянг ще й влучив зі штрафного у перекладину.

Мозамбік – Бенін 2:2

Якщо у Габону воротар нехай і нестандартно, але все ж м’ячі відбивав, бенінці постраждали саме від власного голкіпера.

Мозамбік починав активніше, але Сесеньйон та Омотойоссі швиденько перевели гру до воріт суперника, і за шість хвилин Бенін забив більше, аніж за три матчі Кубка Африки-2008. Штрафний майданчик самих бенінців справляв враження, якщо не зовсім неприступної, то принаймні добре захищеної фортеці. Але небезпека прийшла «з тилу».

Спочатку Джидону помилився на виході, і Лобу спокійно забив головою у порожні ворота. А потім так вміло вибив м’яч в аут неподалік від свого штрафного майданчика, що мозамбікці одразу ж повернули його у гру, і після пасу з лівого флангу Гонсалвеш холоднокровно зрівняв рахунок.

Бенінці атакували дещо різноманітніше, насамперед завдяки зусиллям вже згаданих лідерів команди. Вони вміло переводили гру з одного флангу на інший, вчасно підключали захисників.

Мозамбік більше покладався на флангових хавбеків, їхні подачі чи проходи до штрафного майданчика.

Замбія – Туніс 1:1

Одного провалу замбійського захисту тунісцям вистачило, аби зрівняти рахунок і вирівняти гру, у якій спочатку все йшло, як потрібно було замбійцям. Форварди Муленга та Чаманга за активної підтримки Фелікса та Кріса Катонго тримали в напрузі захист суперника.

Але цікаво та нестандартно Замбія атакувала і два роки тому. Тоді до чвертьфіналу команду не пустили провали в обороні у матчі з Камеруном, який і цього разу є суперником по групі. І, схоже, що знову саме у матчі другого туру з камерунцями замбійцям доведеться підтверджувати обґрунтованість своїх претензій на місце у плей-офф.

CAN-2010: Перший тур. Групи А, B

2010-01-12T17:31:00.001+02:00

Ангола – Малі 4:4

Малдер та Скаллі лише б стенали плечима, Шерлок Холмс уперше в житті не зумів би розкласти усе по поличках, і тільки любителі згинати виделки та зупиняти годинники самим лише зусиллям волі сяяли б від щастя. Але це не означає, що і вони здатні були б пояснити те, що сталося у першому матчі турніру.

Адже спочатку ніщо не віщувало і чотирьох м’ячів у ворота малійців. Упродовж тридцяти з гаком хвилин вони досить спокійно стримували атаки господарів Кубка Африки і не знітилися навіть коли на самому початку гри ангольці намагалися пресингувати вже на половині поля суперника. Єдине, що можна було закинути малійцям — мляві власні атаки.

Значно активніше вони рухалися на своїй половині. Іноді, як з’ясувалося, занадто активно. Спочатку Берте різкувато вів боротьбу з Манушу. Потім одразу кілька захисників невідомо навіщо кинулися слідом за форвардом, і залишили Флавіу самого на дальній штанзі.

Після голу малійський захист втратив чіткість побудови, і у команди Мануела Жозе запрацювали фланги. Особливо яскраво діяв на правому фланзі Алберту Мабіна. Після його вивіреної подачі Флавіу забив вдруге, а вже після перерви передачі Мабіни постійно загострювали ситуацію біля воріт Сідібе.

У другому таймі малійці «поплили», тож нічого дивного у тому, що все закінчилося двома пенальті. Гості елементарно не встигали за суперником, якого так впевнено нейтралізували до першого пропущеного м’яча.

Перший з двох пенальті Жилберту довелося перебивати. Як і у матчі «Вест Хем» – «Челсі», арбітр чітко прийняв правильне рішення: перебити незалежно від результату, бо до штрафного вбігали до удару гравці обох команд.

Другий пенальті забив Манушу. Хоч він і відзначився, хоч і заробив штрафний, після якого було відкрито рахунок, але це не той Манушу, повз якого два роки тому не проходив жоден ігровий епізод. Зараз Манушу навіть меншим здається. А ще змореним та зневіреним. Хочеться вірити, що рідна земля поверне йому впевненість та ентузіазм.

Та зараз це знадобиться усій команді. Можна припустити, що ангольці втомилися, що вже не сумнівалися у перемозі. Не сумнівалися навіть після двох м’ячів малійців.
І все ж так само, як надломився у першому таймі суперник, надломилися ангольці, та ще й на останніх хвилинах. Містично, незбагненно, так, як може бути лише у футболі.

Малаві – Алжир 3:0

За що любиш Кубок Африки, так це за ось такі приємні сюрпризи. Не скажеш, що збірна Малаві зовсім невідома команда. Але її завжди сприймаєш як дрімучого аутсайдера, завдання якого не пропустити багато, а якщо у когось виграти, то тільки на своєму полі.

І ось Малаві лише вдруге у історії приїжджає на Кубок Африки і у першому матчі грає так, що аж подих перехоплює.

Можливо, у алжирських футболістів справді конфлікт із тренером, можливо, і для них одкровенням стала така гра малавійців. Але ж і команда Кінни Пірі не просто так переграла фаворита і саме від неї, від її дій треба «танцювати» у оцінці матчу.

Це не той випадок, коли теоретично слабший забиває і потім сидить у глухому захисті. Якраз сам по собі захист малавійців навряд чи можна назвати залізобетонним. На їхню користь були інші фактори.

По-перше, у атаках алжирців з кожним пропущеним м’ячем, з кожною помилкою ставало дедалі менше наполегливості та впевненості (хоч трохи оживив гру у нападі хіба що вихід Зіайя). По-друге, самі малавійці по всьому полю грали навдивовижу злагоджено, швидко, точно і регулярно ловили на помилках дезорганізований та деморалізований захист суперника. Звідси така перевага в рахунку.

Дуже сподобався центральний півзахисник Джозеф Камвендо. Він впевнено руйнував задуми опонентів і миттєво починав атаки своєї команди продуманими передачами.

Кот д’Івуар – Буркіна-Фасо 0:0

Можна перерахувати моменти івуарійців, навіть подивитися на відсоток володіння м’ячем. Але важливіше інше. У скількох моментах м’яч обов’язково мав опинитися у воротах Діакіте? Таких можна згадати не більше двох.

А коли суперник з мурашиною старанністю обшанцювався і окрім збереження нульової нічиєї його нічого особливо не цікавило, двох убійних моментів замало. Особливо якщо на штурм йде така потужна команда, як івуарійська.

English football: Stoke City

2010-01-07T18:14:00.002+02:00

Ними хіба що дітей не лякають. Хоча хтозна. Може, в академії «великого» клубу хлопчику, якого вивезли з Африки на паях з пронирливим агентом, погрожують: «Будеш себе погано поводити, відправимо до «Стоку».

Для зажерливих та пихатих «Сток Сіті» — опудало, жах, наруга над футболом і ще бозна-що. І це добре, що вони так думають. Було б гірше, якби «Сток» не помічали, якби від нього не відверталися. Бо це означало б, що «Сток» або раптово розбагатів і отримав право на те, що навіть найнудотніший футбол у його виконанні називатимуть «продуманим та вишуканим», або ж швиденько вилетів з еліти без сліду та спогадів. На жаль, для лицемірів «Сток» тренує Тоні П’юліс. А команди П’юліса ніколи не вилітають.

Так вже склалося. І навряд чи сам П’юліс може пояснити цей феномен. Не вилітають, і край. Яким би скрутним не було становище, варто з’явитися П’юлісу, і команда оживає, струшує павутиння кволості та безнадії і злітає…ні, не на захмарну висоту…а саме туди, куди потрібно. А вже потім іноді з’ясовується, що для деяких клубів це справді захмарна висота.

До «Сток Сіті» Тоні П’юліс вперше прийшов у листопаді 2002 року. Прийшов після дворічної перерви в роботі. Прийшов рятувати. Хоч «Сток» тоді не був у зоні вильоту. Команда йшла двадцять першою у турнірі, що зараз іменують Coca-Cola Championship, а тоді він ще був звичайним першим дивізіоном Футбольної Ліги. У зони вильоту «Сток» опинився після перших двох матчів П’юліса. Зіграли ще сім, і ситуація не покращилася. Жодної перемоги з новим тренером, двадцять друге місце і шість очок відставання від «Ґрімсбі».

Уперше під керівництвом П’юліса «Сток» виграв лише у десятому матчі. А потім майже забув, що таке поразка. Так, ще шість разів «Сток» поступився, але десять перемог та шість нічиїх переважили.

Наступного сезону «Сток» вже комфортно розмістився на одинадцятій позиції. Потім фінішував дванадцятим із різницею мячів 36:38. Це після сорока шести матчів. Зійшли зернятка гри у захисті, які П’юліс посіяв тільки-но прийшов. Менше, аніж його команда, пропустив лише «Віґан», що піднявся того сезону до еліти. За титанічну роботу і справді видатні результати П’юліса нагородили відставкою.

У «Сток Сіті» тоді верховодили ісландці. Президент Ґуннар Ґісласон, який під час сезону продав найкращого бомбардира команди і не поспішав виділяти гроші на трансфери, красиво пояснив звільнення тренера. «Не використовував можливості закордонного трансферного ринку».

На старті сезону 2005/06 почав завалюватися «Плімут» (дві перемоги у дев’яти матчах, передостаннє місце). Рятувати запросили П’юліса. Першу перемогу на новому місці він здобув у матчі зі «Стоком». «Плімут» фінішував чотирнадцятим, пропустив 46 м’ячів. (П’ятий захист у чемпіонаті).

Усі ці цифри потрібні для кращого розуміння методів роботи П’юліса. Він завжди працює у командах, не перевантажених гравцями високого рівня. Його доля — міцні, середньої руки футболісти, які, і Тоні це добре розуміє, цілком можуть посипатися, якщо їх постійно не муштрувати. А найкраще починати муштру з гри у захисті. Результати свідчать, що муштра П’юліса є ефективною. Тож де б він не опинився, починає саме з оборони.

Ще один висновок з наведеної вище статистики — ідеї П’юліса гравці сприймають досить швидко. З двох причин. По-перше, він вміє зрозуміло їх пояснити. По-друге, (повертаємося до того, з ким Тоні зазвичай працює) П’юліс керує футболістами, не зіпсованими дутими скарбами. Їм простіше засвоїти його вимоги…

Поки П’юліс рятував «Плімут», у «Стоку» змінилося керівництво, і влітку 2006-го Тоні повернувся на стадіон «Британія». Одразу ж зайнявся звичною справою. Після 63 пропущених з Йоханом Боскампом, з П’юлісом «Сток» пропустив 41 м’яч.

Але сталося ще дещо, незвичне та нове для команд валлійця. «Сток» почав забивати. (Взагалі-то багато у П’юліса ніколи не забивали. «Джилінгему» у 1996-му вистачило 49 м’ячів у 46 матчах для того, щоб піднятися з третього дивізіону. У цій же команді П’юліс встановив «особистий рекорд» — 79 м’ячів у сезоні 1998/99, що закінчився для «Джилінгема» трагічною поразкою у фіналі плей-офф.

І ось у першому після повернення П’юліса сезоні «Сток» забиває 62 м’ячі і до останнього туру претендує на місце у плей-офф. Але у цьому останньому турі грає внічию з КПР, залишається восьмим і, здавалося, що ближче до Прем’єр-Ліги «Стоку», принаймні «Стоку» П’юліса, ніколи не підібратися. Куди їм, мовляв, зі свинячим писком та в пшеничне тісто.

Відповіддю снобам був тріумфальний марш у сезоні 2007/08. «Сток» навіть пропустив аж 55 м’ячів. Але з діловитою регулярністю вражав ворота суперників і випнувся на друге підсумкове місце.

Тепер не всім подобалося, як саме «Сток» забивав та вигравав. Дратували аути Ділепа, довгі передачі на форвардів, велика кількість мінімальних перемог (16 з 21).
Хоча у тому сезоні «Сток» розіграв чимало багатоходових комбінацій і забив не один ефектний м’яч, це вперто не помічали. Ярлик вже повісили, знімати його не хотілося, тож до Прем’єр-Ліги «Сток» потрапив вже затаврованим.

До честі П’юліса, він не збирався підлаштовуватися під цей футбольний ярмарок марнославства сам, тим більше підлаштовувати під його вимоги команду. Перемога над «Астон Віллою» у першому домашньому матчі сезону сигналізувала усьому світу: «Нехай Прем’єр-Ліга звикає і пристосовується до «Сток Сіті». Кому не подобаються слова long-ball та throw-in йдуть…а хоч би на «Олд Траффорд», інші — пруться.

Від чого саме? Насамперед від того, що «Сток» П’юліса чесніший перед футболом, аніж більшість «великих». Це ретельно, з любов’ю зібрана команда. Її ігровий механізм простацький, але не однобокий. Її футболісти знають, чого вони не вміють і зосереджуються на тому, що їм до снаги. Це теж треба оцінити.

Звичайно, простіше, з лорнетом у руці, вивчати візерунчасті мережива «Арсеналу». Але мозок Фабрегаса є не у кожного. А футбол відкритий для всіх. І якщо атаку розганяє Ліам Лоуренс чи Метью Етерінгтон, а не Сеск, це, по суті своїй, такий саме гімн футболу. Вони можуть фальшивити частіше, аніж каталонський маестро, але те, що вони роблять вдало, стає їхнім внеском у магічну привабливість гри, у якій, попри зусилля різних Ібн-Пересів, самої лише гламурної «величі» недостатньо як для перемог, так і для справжньої симпатії.

P.S. Команди Ентоні Річарда П’юліса ніколи не вилітають.

Рік 2010: Перші шматочки футболу

2010-01-05T17:16:00.002+02:00

Хоча переконувати себе у тому, що усе радикально зміниться і справді буде по-новому, логічніше під веселий весняний капотіж, робимо це посеред холодної пори року, що іноді ще й розщедриться на поважні кучугури. Футбольний сезон теж здебільшого шанобливо пригальмовує перед урочистою зміною цифр, але той, хто без великої гри не може ані дня, старанно розписує собі програму перших днів нового року.

І з насолодою пірнає у вир нібито нових емоцій. Вони, звичайно, мало чим відрізняються від того, що відчував лише тиждень чи два тому, ще у старому році, але новітність бере своє, бо це не стільки новітність року, скільки неповторність та привабливість кожного матчу, якою б не була його афіша.

Збірні Катару та Малі з’явилися на моніторі випадково, немов тепла заміна замерзлому кубковому матчу у Брістолі. За тиждень з гаком до старту Кубка Африки, чому б не глянути на малійців, навіть і без кількох їхніх лідерів? І з’ясувати, що без лідерів команді бракує вишуканості та (яке б ще слово спало на думку другого січня?), новітності.

Різкість, жорсткість, наполегливість — аби не програти. Для чогось більшого потрібен Кануте з його впливом на кожного, свого чи чужого, гравця.

Товариські 0:0 навіть аперитивом важко було назвати. Хотілося кубкового англійського м’ясця. Соковитого, гігантського стейку. Свята наївність перших годин нового року. У Прем’єр-Лізі, представники якої засмічують Кубок з третього раунду, стейки давно вже вийшли з моди. Дедалі популярнішими стають тренери, немов самі зліплені з «пасти» та інших «корисних» страв, котрі ліплять такі ж «корисні» команди. Роберто Манчіні дуже пастоугодний тренер. Під його «МанСіті» страшенно цікаво спати.

Витягувати з майже летаргічного сну заходилися іспанці. Спочатку «Валенсія» з «Еспаньйолом», а потім «Барса» з «Вільярреалом». Команді Вальверде це вдалося чудово. Мало хто намагається з «Барсою» грати у футбол. А «Вільярреал» інакше не вміє, тож наївно, як могло здатися, поліз у відкритий бій. Шкода, що не вийшов з нього переможцем. І водночас, біс із ним, що не вийшов, бо це було набагато яскравіше та незабутніше, аніж сліпа куля «Рубіна».

Кожен чекає від футболу чогось свого. У кожного свій смак. Та найбільше емоцій викликають ті команди, що не ховаються за вигаданими чи реальними фобіями, а прагнуть розкритися на полі, щедро виплеснути свій дар. «Вільярреал» та «Барса» саме з таких команд. Їхнього матчу було цілком достатньо для відродження віри у людство і підготовки до продовження банкету.

У самій Мексиці не всім подобається, що на початку року вісім команд їде до США і там розігрує дві путівки до Кубка Лібертадорес. А от для людей нейтральних, далеких від нюансів мексиканської футбольної політики, цей турнір — окраса перших днів року. Ось і цього разу, дарма, що одразу після канікул, команди рвонули з місця навскач. Залишалося лише ловити кожен рух, кожну думку і досхочу насичуватися на цій учті. Аж до самого ранку ще одного нового дня вже нового року. У футболу достатньо щедрості та різноманіття, аби й у новому році не залишити нас «голодними» і вдовольнити найвибагливіший апетит.

Futebol brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 5

2009-12-26T19:32:00.002+02:00

8 місце: «Греміу»

Коли першу виїзну перемогу у чемпіонаті команда здобуває у 24 турі, дивно не те, що вона мала шанси «на Лібертадорес», а те, що не боролася за виживання. «Греміу» витягнув сезон на своєму «Стадіу Олімпіку» (жодної поразки у 19 матчах).

Варто ж було вибратися за межі Порту-Алегрі, як замість агресивної швидкої команди на поле виходило казна-що. Статистика вражає. Різниця забитих та пропущених +21! Вдома 53 забитих. На виїзді… — 14.

Цьому феномену немає якогось логічного пояснення. Що змушувало «Греміу» зіщулюватися та тремтіти у виїзних матчах? Що заважало вести гру нехай не так само впевнено, як удома, але хоч би у схожій манері? Якщо на ці запитання не знайшли відповіді тренери команди, навряд чи це до снаги стороннім спостерігачам…

7 місце: «Атлетику Мінейру»

Удруге поспіль Селсу Рот зліпив солідну невибагливу команду, що до певного моменту претендує на чемпіонство, але потім, немов засоромившись власної простоти, тихенько забирається геть з очей.

Цікаво, що тихою сапою АМ намагався пролізти у чемпіони вже тоді, коли до команди приєдналися Рікардінью та Корреа. Але, схоже, що Рот так і не зрозумів, як найкраще використовувати їхнє вміння загострити та урізноманітнити гру. «Атлетику» навіть у виграних на фініші матчах (а таких було обмаль) закривався і всього лише хаотично відбрикувався контратаками.

Парадокс, але з менш винахідливим, хоча й старанним півзахистом, АМ грав значно привабливіше та результативніше. Тоді навіть здавалося, що на відміну від «Греміу»-2008 ця команда Рота прагнутиме зробити той крок, який відділяє звичайну простоту від простоти геніальної. Але обвал впевненості у власних силах позбавив навіть того, що вдалося «Греміу» Рота. До Кубка Лібертадорес АМ не потрапив.

5 місце: «Палмейрас»

Фіаско гігантських масштабів. Падіння метеориту викликало б у Бразилії менший подив, аніж втрата «Палмейрасом» лідерства та чемпіонства. Звичайно, можна згадувати травми П’єра та Клейтона Шав’єра, нікому, окрім агентів, непотрібний трансфер Кейррісона.

Але ж «Палмейрас» все одно залишався потужною машиною, здатною розчавити будь-якого конкурента. Та виявилося, що у вирішальний момент, коли якраз і потрібні були сталеві нерви та залізна воля, ця машина почала розпадатися на частини.

Гуркотливе тремтіння цього колись так добре налагодженого механізму заохочувало конкурентів йти у бій дедалі зухваліше. Коли «Палмейрас» програв на своєму полі «Фла», він ще залишився лідером, але лихоманило його вже так, що саме у той день він перестав бути чемпіоном.

Що спричинило такий колапс лідера? По-перше, як і минулого сезону, у найвідповідальніших матчах не зіграв по-лідерськи Дієгу Соуза. Потрібен був хоч хтось, хто допоміг би команді заспокоїтися і вийти з цього істеричного стану. По-друге, з різних причин, але недостатньо якісно відіграли на фініші чемпіонату форварди. Особливо «відзначився» Вагнер Лав.

По-третє, Мурісі Рамалью варто було згадати його друге чемпіонство із «Сан-Паулу». Тоді до нього, тренера, який завжди чимось незадоволений, прийшли лідери команди і попросили спокійніше поводитися під час вирішальних матчів. Натомість вони пообіцяли викластися у кожному з них на 200%. Так воно і сталося. Трохи більше спокою, трохи менше нервів та критики — те, що могло б допомогти і «Палмейрасу».

4 місце: «Крузейру»

Їм потрібно було це зробити. У них залишилася одна важлива справа, яку не вдалося закінчити. І футболісти «Крузейру» з тринадцятого місця піднялися на четверте лише заради того, щоб і наступного року зіграти у Кубку Лібертадорес.

Цього року програли у фіналі й через те, що не грали основою, втратили багато очок у чемпіонаті. (У липні «Кру» навіть завітав до зони вильоту). Відреагували на ці невдачі по-чемпіонськи. В останніх тринадцяти турах «Крузейру» програв лише один матч, та й той команді зі ще більшою мотивацією — «Флуміненсе».

Саме на фініші сезону повертався той плавний, без визубнів футбол, яким запам’ятався «Крузейру» у найкращих своїх матчах 2008-го. Нехай і не було вже у команді багатьох з тих, хто минулого року визначав її обличчя, — Вагнера, Гільєрме, Раміреса, Шарлеса. Але це означає, що Аділсон Батіста зумів прищепити цю гру вже іншим виконавцям, і ця стилістична спадковість допомогла «Крузейру» стрімко надолужити згаяне у першій половині чемпіонату. І якщо Батіста працюватиме й далі, може прислужитися команді під час нової кампанії у континентальному турнірі.

3 місце: «Сан-Паулу»

«Джейсон повертається», жартували журналісти, коли чинний чемпіон видав серію з семи перемог і наблизився до тодішніх лідерів. У цьому порівнянні з героєм фільму жахів правди значно більше, аніж жарту. Якби цей «Сан-Паулу» став чемпіоном це було б не зовсім правильно. Можна, звичайно, захоплюватися силою волі, вмінням вигравати вже ніби програні матчі, але це лише дещиця того, що потрібно чемпіону Бразилії.

Такий «Сан-Паулу» цілком міг би стати першим у європейському чемпіонаті. Але саме цього року, і саме у Бразилії, це було б таким самим тріумфом примітиву, як і перемога збірної Греції на Євро-2004.

2 місце: «Інтер»

Найкраща у більшості матчів гра. Найкращий склад, але не найкращі тренери. (Спочатку Тіте, потім Маріу Сержиу). Останній, коли очолив команду, заявив, що у нього буде суператакувальний «Інтер». У перших чотирьох матчах з Маріу Сержиу команда забила два м’ячі й втратила 8 очок.

Саме тоді, коли тренер, хто б ним не був, мав точніше, акуратніше розпорядитися багатством, що мав у своєму розпорядженні, виникали труднощі, команда втрачала очки і опускалася у таблиці. Якби в «Інтера» був тренер-чемпіон, у Бразилії був би інший тріумфатор.

1 місце: «Фламенгу»

Але тренером-чемпіоном несподівано може й для себе самого виявився Андраде. «Своя» людина, яку у клубі вже давно вважають частиною антуражу, він взяв саме цим «фламенгівським» корінням. Це не завжди і не всюди спрацьовує. Це могло б не спрацювати і тут, якби у складі не було двох видатних гравців, котрі не гірше за Андраде відчувають і розуміють велич «Фла». Деян Петковіч та Адріану. Це, звичайно, не тільки їхній титул, але вони надихали команду на те, що навіть за три тури до фінішу здавалося нереальним.

Пет у свої 37 рухався краще і, найголовніше, розумніше за багатьох «зірок» світового футболу. Адріану не був примадонною, мовчки працював на команду і міг майже не бити по воротах та все одно бути одним із найкорисніших у матчі.

Хоч «Фламенгу» і є найпопулярнішою командою Бразилії, ніхто не очікував від неї боротьби за титул. Адже останнім часом «Фла» боровся не «за щось», а радше «з чимось». Насамперед — з боргами та вильотом до Серії Б.

Може, ще й через це Андраде та його команді простіше було на фініші, коли напруження вирішальних матчів убивало інших, але не клуб, що у пошуках натхнення міг видертися на плечі гігантів минулого. І вони заслужили свою власну славу і своє місце в історії легендарного «Фламенгу».

Futebol Brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 4

2009-12-22T16:12:00.002+02:00

12 місце: «Сантос»

Королі контрастів. Достатньо погляду на різницю забитих та пропущених, щоб зрозуміти, чому команда, яка так яскраво комбінувала, не потрапила навіть до першої десятки. Здобутки атаки пускала на вітер оборона, порівняно з якою решето — символ надійності. Іноді, навіть коли у матчах «Сантоса» забивали небагато, моментів, як біля одних, так і біля інших воріт, виникало вдосталь.

А якщо Вандерлею Лушембургу, котрий у липні замінив Вагнера Мансіні, на якийсь час вдавалося підтягнути гру у захисті, дивовижним чином блякнула атака, немов відмовлялася працювати на повну потужність без вже звичних проколів оборони.

Причину слабкої гри «Сантоса» у захисті слід шукати у травмах гравців. Спочатку — досвідченого воротаря Фабіу Кости. Хоча й він був не безгрішним у тих матчах, що встиг зіграти, але принаймні він вміє добре керувати діями партнерів і підказувати де і що потрібно зробити. Феліпе Гарсія без проблем би цього навчився, якби не травми центральних захисників. Жоден з них не зіграв у всіх матчах чемпіонату. Тільки-но Феліпе починав розуміти що до чого, як у стартовому складі з’являлася нова пара або ж, залежно від схеми, нове тріо центрбеків. Тож часто він просто покладався на себе самого.

У середній лінії 15 матчів пропустив сильний опорний хавбек Жерману. Родрігу Манша, після переходу з «Курітіби», одразу потрапив до складу, якраз коли травмувався Жерману. Тож до кінця сезону хтось із них двох складав компанію традиційно надійному Родрігу Соуту.

З гравців атаки найяскравіше відіграли Паулу Енріке та Мадсон. Навіть десять м’ячів юного Неймара (шість з яких він забив вже на фініші чемпіонату) не затьмарюють їхньої стабільної гри упродовж майже усього сезону. Щось схоже на спад Мадсон пережив лише тоді, коли Паулу Енріке поїхав на молодіжний чемпіонат світу.

Клебер Перейра як завжди чесно відробляв свій хліб і став найкращим бомбардиром команди, але чотирнадцять м’ячів це не зовсім те, до чого він привчив уболівальників «Сантоса».

10 місце: «Корінтіанс»

Замість того, щоб заохотити команду боротися за титул чемпіона країни, перемога у Кубку Бразилії розслабила «Корінтіанс». Насамперед — керівництво клубу. З легким серцем продали Андре Сантоса, Крістіана та Дугласа. Травми Роналду, Вільяма та Шикау, змушували Ману Менезеса тасувати і без того послаблений склад.

Замість чемпіонату Бразилії-2009 у «Корінтіансі» вирішили сконцентруватися на Копа Лібертадорес-2010. Шкода, бо у своєму оптимальному складі та стані «Корінтіанс» Менезеса був командою здатною і вміло перекрити кисень супернику, і досить симпатично атакувати. Коли ж склад формувався за принципом «з миру по нитці», «Корінтіанс» зосереджувався лише на руйнуванні й стежити за цим було вже не так цікаво.

Дуже добре відіграв сезон Жорже Енріке. Правий форвард у схемі 4-3-3, він, може, й забив всього два м’ячі, але своєю гіперактивністю, проходами та передачами створив чимало моментів для партнерів, і до того ж акуратно та вміло відпрацьовував у захисті.

Непогано розкрився новачок команди Жусілей. Він трохи здав на фініші сезону, але все одно запам’ятався вмінням і відібрати м’яч і організувати атаку.

Дентінью, хоч і забив 9 м’ячів, грав нестабільно; іноді навіть упродовж одного матчу. Що від нього, що від Бокіти варто очікувати значно дорослішої гри вже у новому сезоні.

У аргентинця Матіаса де Федеріко 12 останніх турів пішли на знайомство з командою та новим чемпіонатом. Хочеться вірити, що гравець, котрий цілком здатен бути одним із лідерів команди, розкриється у «Корінтіансі» у всій красі.

9 місце: «Ґойяс»

Минулого сезону Еліу Дос Анжос рятував «Ґойяс» від вильоту. Коли ще на початку вересня «Ґойяс» був другим, захотілося, щоб ця команда реально поборолася за титул. Але провальний жовтень відкинув «Ґойяс» у середину таблиці.

Певною мірою це логічно, бо увесь сезон у «Ґойяса» були проблеми в обороні. Лише три сухих перемоги за чемпіонат багато говорять про здатність команди тримати удар. Це при тому, що «удари» самого «Ґойяса», особливо у деяких виїзних матчах, були напрочуд ефектними. Швидка, мобільна гра в атаці милувала око. Більше за «Ґойяс» забили лише дві команди. Але й пропустили більше лише дві. Обидва аутсайдери.

Латералі команди — Жуліу Сезар та Вітор — постійно були орієнтовані на атаку, тому не завжди встигали повертатися назад, і на флангах залишався простір, який використовували суперники. У цих випадках недопрацьовували й опорні хавбеки — Рамалью та Лео Ліма.

За останні три місяці чемпіонату лише чотири рази відзначився Іарлей, у жовтні «замовк» найкращий бомбардир команди Феліпе.

«Ґойясу» забракло сил, аби втриматися на самісінькій вершині, на фініш свіжішими вийшли інші, а команді Дос Анжоса залишалося вдовольнитися спогадами про зимові переможні серії.

Futebol Brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 3

2009-12-21T17:55:00.002+02:00

13 місце: «Віторія»

11 місце: «Баруері»

6 місце: «Аваї»

Три команди, що посіли не сусідні місця у таблиці, хочеться «об’єднати», бо кожен з цієї трійці міг би досягти більшого.

Це може прозвучати занадто гучно, але «Аваї», команда, що тільки-но пробилася до
Серії А, цілком могла претендувати на путівку до Кубка Лібертадорес.

Уперше цей «Аваї» довелося побачити на початку минулого року у матчах чемпіонату штату Санта-Катаріна. Команда як команда, ніби нічого особливого.

Наступне «побачення» відбулося вже у першому турі Серії Б. «Аваї» обіграв на виїзді «Парану», а потім лише двічі програв у перших двадцяти двох турах. Що більше вдавалося подивитися гру цієї напрочуд збалансованої, вмілої команди, тим більше було впевненості, що «Аваї» не загубиться в елітному дивізіоні.

І ось на старті цього чемпіонату «Аваї» виграє лише один матч з десяти. У таких випадках завжди важливо, як себе поводитиме керівництво клубу. Чи не піддадуться спокусі поміняти тренера? У «Аваї» витримали, і за місяць з гаком команда піднялася з останнього місця на восьме. Ніяких принципових змін не було. «Аваї» і у перших турах грав гідно, але потрібен був час для адаптації у Серії А.

Коли ж «Аваї» почав перемагати, керівництво отримало винагороду за витримку, а Сілаш та його підопічні — за вдумливу, хорошу гру. Саме невдачі на старті не дозволили «Аваї» як слід поборотися за четверте місце.

«Віторія», як з’ясувалося, з самого початку погодилася б на путівку до Копа Судамерикана, хоча, за певних обставин, могла б принаймні бути серед претендентів на Лібертадорес. Адже до кінця липня «Віторія» трималася у четвірці й випала звідти через одну лише перемогу у 5 матчах.

І все-таки коли на початку серпня команду знову очолив Вагнер Мансіні, впевнені домашні перемоги над «Палмейрасом» та «Інтером» могли бути початком серйозного підйому. У атаці — потужний Рожер та винахідливий Нету Берола, у середній лінії — вічно молодий Рамон та Леандру Домінгес, на правому фланзі — нестримний Аподі.

Цілком достатньо для натхненного фінішного ривку. Але саме натхнення «Віторії» забракло. Чотири поспіль поразки з рахунком 0:1, зовсім непритаманний команді раніше темп та настрій навіть у домашніх матчах. «Віторія» догравала сезон і закінчила його на відстані трьох очок від зони вильоту, хоча насправді виліт команді ніколи не загрожував.

«Баруері» набрав на одне очко більше за «Віторію», і так само більшість з них взяв на своєму полі. Відчутна різниця між трьома командами, про які йде мова, полягає у тому, що «Аваї» значно краще грав на виїзді (21 очко). «Віторія» та «Баруері» на полях суперників виграли по два матчі й на більше не претендували.

«Баруері» — чудовий і рідкісний для Бразилії приклад грамотного розвитку клубу. За двадцять років існування «Баруері» вибрався спочатку до Серії А1 у чемпіонаті штату, а вже потім настала черга Серії А національної першості. Попри те, що у «Баруері» не проти давньої бразильської забавки і часто міняти тренерів не цураються, цього сезону наставник команди, Естевам Соарес, сам попросив його відпустити до «Ботафогу». Без нього команда програвала частіше, і хтозна де б опинився «Баруері», якби Соарес допрацював до кінця чемпіонату. А ще Вал Байяну розподілив би свої 18 м’ячів трохи дбайливіше, замість того, щоб чергувати суперсерії з кількаматчевими посухами.

На своєму модерновому стадіоні «Баруері» дав кілька пам’ятних концертів атакувальної гри. Реактивні, з хорошим ударом латералі Марсіу Карека та Маркос Піментел (шкода, що через травму він пропустив останні три місяці сезону), тонкий плеймейкер Тьяґу Умберту, хитрющий, технічний форвард Фернандінью були зірками цих вистав.

Якщо оцінити рівень команд, що, за винятком «Васку», піднялися з Серії Б, то на перший погляд здається, що «Аваї», «Баруері» та «Віторія» і наступного сезону зможуть уникнути боротьби за виживання і спробувати зазіхнути на щось серйозніше. Що для кого буде «серйознішим здобутком», це вже мають вирішувати керівники клубів. Тим більше, що з «Аваї» пішов Сілаш, а з «Віторії» — Мансіні; поміняються, цілком ймовірно, склади команд. Ось тоді, може, й доведеться зі ще більшою ностальгією згадувати чемпіонат-2009, у якому усі три ці команди могли б злетіти значно вище.

Futebol brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки. Частина 2

2009-12-17T19:50:00.003+02:00

16 місце: «Флуміненсе»

Герої останніх місяців сезону. Жодної поразки у останніх одинадцяти турах. Саме тоді коли «Флу» не залишили надії на порятунок навіть математики, котрі упродовж сезону регулярно підраховують шанси команд для сайту компанії Globo, підопічні Куки заграли як навіжені.

З початку жовтня і до фінішу сезону лише у першому фінальному матчі Копа Судамерикана «Флу» потрапив під каток ЛДУ. У всіх інших випадках сам «Флуміненсе» заганяв суперника агресивністю, жорсткістю та непоступливістю у боротьбі.
І це команда, що у першій половині року вражала безхарактерністю та невмінням витримати високий темп упродовж всього матчу.

Як і «Спорт», «Флу» довірився тренеру-фантому і заплатив за це немічністю та безпорадністю команди. Карлос Алберту Паррейра працював на автопілоті, без найменшого натяку на пошук варіантів, що потрібні саме цій команді.
Навіть травми ключових виконавців, насамперед Фреда, не могли бути виправданням такої безхребетної гри.

Перевтілився «Флу» лише після приходу Куки, до якого марно намагався реанімувати команду Ренату Гаушу.

Де раніше були зневіра та апатія, з’явилися бажання, агресія, впевненість. Розцвів опорний хавбек Дігінью, усіма гранями засяяв діамант на ім’я Даріо Конка, а Фред, тільки-но залікував усі болячки, забивав ледь у кожному матчі. Герої.

Героїзм яких, за нормальної роботи керівництва клубу, був би зайвим. Якби ще це зрозуміли вожді «Флу».

15 місце: «Ботафогу»

Разом з «Курітібою» могла опинитися у Серії Б ще одна команда, яка мала б вирішувати зовсім інші турнірні завдання. «Ботафогу» став королем нічиїх. І кожна з них не лише збивала команду з впевненішої турнірної ходи, а й утримувала її у зоні вильоту або неподалік від неї навіть тоді, коли ці нічиї були частиною безпрограшної серії.

Після невдалого перебування у «Сантосі» знадобився певний час на відновлення оптимальних кондицій Лусіу Флавіу, не відзначався надійністю центр захисту, лише влітку, після переходу Андре Ліми, з’явився надійний бомбардир. На різних етапах сезону кожен з цих факторів впливав на результати «Ботафогу».

Причому вплив цей цілком міг би бути менш відчутним, адже не було підстав говорити про відсутність у команди продуманої гри. І все ж негатив перевішував, в’язав по руках і ногах, і «Ботафогу» не завжди міг цю гру продемонструвати у всій її красі.

Чомусь значно розкутіше «Бота» діяла проти лідерів. Показовим був виїзний матч проти «Палмейраса», у якому чорно-білі могли розраховувати на перемогу. А одразу після цього «Ботафогу» примудрився програти вдома «Санту Андре».

Вже домашній матч з «Палмейрасом» став зрештою вирішальним для команди з Ріу. Хоч цього разу «Фогау» протистояв не лідер, а розгублений екс-претендент на трон. З нервами «Ботафогу» впорався і перемогу здобув. Тепер є місяць на те, щоб нерви підлікувати.

14 місце: «Атлетику Паранаенсе»

Цій команді пощастило більше, аніж «Спорту» та «Флуміненсе». «Атлетику» врятував від вильоту тренер-ветеран, який вчетверте за кар’єру очолив «Ураган». Антоніу Лопес вже й сам, мабуть, не пам’ятає, скільки разів він з якою командою працював. Але не забув своїх улюблених постулатів, якими керується споконвіку. І його ставка на дисципліну, працьовитість та жорсткість реанімували «Атлетику».

На старті чемпіонату АП грав сумбурно та невиразно. Після п’яти турів пішов у відставку Женінью, одинадцять протримався Валдемар Лемос.

А Лопес виграв чотири перших матчі, у яких команда ще й не пропустила жодного м’яча. Лопес вдало підкрутив гайки. У «Атлетику» найкращий за підсумками чемпіонату захист серед команд другої десятки. Ця нехай і відносна, але все ж надійність лінії оборони позбавила АП зайвих переживань на фініші.

У атаці цілком вистачило зіркової гри Паулу Байєра та Марсінью. Як міг допомагав досвідченішим партнерам початківець Валлісон, але від нього більшого слід очікувати вже у новому сезоні.

Futebol Brasileiro: Brasileirão-2009. Підсумки.

2009-12-16T17:49:00.005+02:00

Приємно, коли дійсність перевершує сподівання. Трапляється це не часто, і кожен подібний випадок закарбовується у пам’яті. Останній чемпіонат Бразилії, безумовно, заслужив на гідне місце серед найбільш напружених та непередбачуваних. Ще на старті сезону було відчуття, що цей чемпіонат може стати особливим, що боротьба за титул за драматизмом та інтригою не поступатиметься бразильським серіалам. Насправді ж сюжет Brasileirão-2009 міг би багатьом з них дати солідну фору.

Подих перехоплювало навіть від хитросплетінь інтриги у сутеренах турнірної таблиці, де, здавалося б, мало бути тихо, немов у склепі. Чотирьох найгірших визначали не похмуро та буденно, а з особливим шармом приречених, але нескорених.
Саме з команд, що «згоріли» у цій боротьбі, починаємо згадувати чемпіонат Бразилії.

20 місце: «Спорт»

Участь у Кубку Лібертадорес тут ні до чого. «Спорт» вилетів із цього турніру за п’ять днів до матчу другого туру чемпіонату. Можна поговорити про «психологічну травму» від справді прикрої поразки у 1/8 КЛ, але недовго. Проблема, мабуть, у тому, що «Спорту», попри перемогу у Кубку Бразилії-2008, варто було поміняти тренера ще минулого року. Лише три перемоги в останніх тринадцяти турах минулого чемпіонату передвістили страждання нового сезону. Захисні схеми Нелсінью Батісти та жорстка, навіть жорстока опіка лідерів суперника спрацювали у Кубку Лібертадорес. Програвав «Спорт» у КЛ лише «Палмейрасу».

Невдачі у перших трьох турах чемпіонату переконали Батісту, що вшиватися краще одразу, аби дати шанс комусь іншому. І ось тут керівництво клубу зробило навіть не крок, а гігантський стрибок у напрямку Серії Б.

Команду очолив Емерсон Леау. Від Леау-тренера вже давно залишилася саме оболонка. Усі його останні спроби закінчувалися пшиком. Гра його команд не викликала ніяких емоцій. Навіть плюватися вже не хотілося, бо і це набридло. Але репутація тренера, для якого «на першому місці — дисципліна», ще дозволяє Леау зринати у командах у скруті.

«Спорту», склад якого цілком міг пристосуватися до чогось більшого, аніж гра від оборони, потрібен був тренер, котрий вивільнив би енергію креативних футболістів команди.

До чого Леау не втратив смаку, так це до скандалів та сварок. Коли спортивний директор клубу Алвару Фіґейра оголосив про можливе придбання форварда Марселу Рамоса, Леау одразу заявив, що з ним ніхто нічого не узгоджував і нехай Фіґейра «тренує сам». Саме цей конфлікт Леау називав причиною своєю відставки. У клубі ж говорили про «незадовільні результати».

Поки шукали нового наставника, «Спорт» програв три матчі поспіль. Періклес Шамуска мав починати поєдинками проти «Інтера», «Сан-Паулу» та «Баруері». Нічого дивного, що серія поразок збільшилася ще на три матчі. Лише з кінця серпня команда почала оживати і набирати очки. Один із безнадійних, на перший погляд, аутсайдерів чемпіонату виглядав гідно навіть у виїзному матчі проти «Фламенгу», у якому залишився у меншості ще у першому таймі.

Загалом гравці «Спорту» отримали 15 червоних карток. Це одна з головних причин невдач у чемпіонаті. Плани тренера, під керівництвом якого «Спорт» починав грати у комбінаційний футбол, руйнували безглузді вилучення. До того ж куленепробивна у 2008-му оборона (45 пропущених у 38 турах) цього року, хоча й виконавці були ті самі, розвалювалася під найменшим тиском. Забив «Спорт» стільки ж, скільки у минулому чемпіонаті (48), а от пропустив 71 м’яч. Найгірший, разом з «Наутіку», показник.

Безболісно перелаштуватися з одного стилю гри на інший, коли вже втрачено чимало очок, — справа смілива і водночас майже безнадійна. Те, що вдалося «Флуміненсе», «Спорту» виявилося не під силу.

19 місце: «Наутіку»

Наступного року чемпіонат Бразилії не залишиться без дербі Ресіфе. Точніше, без нього не залишиться Серія Б чемпіонату Бразилії. У випадку з «Наутіку» все було значно зрозуміліше, аніж зі «Спортом». Навіть тренера у цій команді змінили лише раз. Здивував старт «Наутіку» — жодної поразки у чотирьох турах. Але після перемоги над «Атлетику Паранаенсе» 24 травня, наступну команда здобула 5 серпня. Надалі перемоги були не такою рідкістю, але все одно суттєво не вплинули на долю «Наутіку».Та й взагалі навряд чи хтось зумів хоч трохи змінити цю долю.

Склад «Наутіку» з початку року не викликав особливого ентузіазму. І вже у перших поєдинках чемпіонату штату грала команда над силу. Як з’ясувалося згодом, то були аж ніяк не труднощі, що минають тільки-но команда набере форму. Це був приблизно той рівень, на якому «Наутіку» відіграв увесь рік. І якщо цього було недостатньо для успіху у чемпіонаті штату, що вже казати про елітний дивізіон національної першості.
У позаминулому та минулому роках «Наутіку» дивовижним чином примудрявся рятуватися. Цього разу дива не сталося.

18 місце: «Санту Андре»

Якби не десять м’ячів у трьох останніх турах, атака «Санту Андре» не подолала б навіть рубіж у 40 забитих. Без хороших форвардів, здатних ефективно завершувати комбінації партнерів, у Серії А немає на що розраховувати. А у «Санту Андре» на більш-менш нормальному рівні відіграв у атаці хіба що Нунес, та й він 7 зі своїх 13 м’ячів забив, коли вже було пізно.

Хоча після непоганого чемпіонату штату, Серія А не виглядала таким вже страшним звіром. Тим більше для команди, у якій зібралося стільки досвідчених футболістів. Але зусиль ветеранів, насамперед у середній лінії, не вистачило для результативнішої гри. Марселінью Каріока, за давньою своєю звичкою, коли справи не йшли, все намагався робити сам. Нічого дивного, що за увесь чемпіонат він віддав лише одну результативну передачу.

«Санту Андре» найгірше за всіх грав на своєму полі. Чи можна було розраховувати на щось інше, якщо на трибунах збиралося кілька тисяч глядачів? А на матч проти «Ґойяса» взагалі прийшло 847 уболівальників. Без натхненної підтримки, без особливого натхнення грала й команда.

17 місце: «Курітіба»

Рік столітнього ювілею клубу закінчився грандіозною бійкою після останнього матчу чемпіонату. Матчу, що проштампував виліт «Курітіби» до Серії Б. Повернення до другого дивізіону — покарання значно гірше, аніж дискваліфікація стадіону «Коуту Перрейра» на 30 матчів. У минулому сезоні «Курітіба» впевнено зіграла у чемпіонаті, і 2009-й мав стати роком подальшого прогресу.

І хоча вже під час сезону плани довелося скоригувати, завжди було відчуття, що хто-хто, а «Курітіба» залишиться на безпечній відстані від зони вильоту. Але для цього потрібно було краще грати на виїзді. На чужих полях «Курітіба» діяла занадто пасивно, навіть тоді, коли були усі підстави диктувати свої умови. Наслідки цієї полохливості — всього лише 2 перемоги у 19 матчах — показник аутсайдера.

Це при тому, що ані за складом, ані за грою у своїх найкращих матчах «Курітіба» аж ніяк не була схожа на аутсайдера. Саме тому керівництво клубу без фанатизму працювало на трансферному ринку влітку. Саме тому настільки болісним і несподіваним став виліт.

Historia de fútbol: Арсеніо Еріко

2009-11-18T14:46:00.001+02:00

До геніального Альфредо Ді Стефано варто прислухатися. І якщо він каже, що хтось, на його думку, був кращим гравцем, аніж Пеле, не треба вернути носа від цих слів. Так, порівняння гравців різних епох, особливо якщо йдеться про те, хто був кращим — справа невдячна, а іноді небезпечна, бо у полемічному запалі можна передати куті меду і закостеніти у надмірній категоричності. Але зараз, і особливо зараз, коли до пантеону футбольних богів пхають кого заманеться, хочеться з особливою шаною згадати того, перед чиєю майстерністю схилявся сам Ді Стефано.

Маленький Альфредо, хоч і вболівав за «Рівер Плейт», намагався не пропускати матчів «Індепендьєнте». Заради того, щоб побачити в дії Арсеніо Еріко.

Серед форвардів у аргентинській першості Еріко не було тоді рівних. У чемпіонських сезонах 1938 та 1939 років «Інде» виграв 52 матчі з 66. Зупинити диво-напад команди: Віларіно – Де Ла Мата – Састре – Сорійя – Еріко не міг ніхто (115 забитих м’ячів). Королем голеадорів Еріко став ще у 1937-му — 47 м’ячів за рік. У двох наступних сезонах (43 та 40 м’ячів відповідно) він по-справжньому позолотив свою бутсу. У 1938-му Еріко, може й забив би й більше, але у двох останніх турах зосередився на результативних передачах. Адже саме за 43 влучних удари пообіцяла йому премію тютюнова компанія Picardo, що випускала цигарки «43».

Запам’ятався Еріко не лише кількістю забитих м’ячів. Вражало й те, скільки у його арсеналі було способів переправити м’яч у сітку. Недаремно серед його численних прізвиськ El Hombre de Goma — «гумова людина». Еріко вигинався і викручувався так, що позаздрили б навіть артисти цирку чи навіть сам Ніжинський, з яким порівняв Еріко французький письменник Поль Моран. «У його тіла були якісь секрети, — писав Едуардо Ґалеано. — Він злітав у повітря немов чаклун, без стрибка, і його голова завжди опинялася вище за руки голкіпера». А «удар скорпіона» був невід’ємною частиною репертуару Еріко, коли бабусі та дідусі Рене Іґіти навряд чи ще навіть познайомилися.

У 1938 році Аргентина збирала команду на чемпіонат світу. Кандидатура одного з форвардів сумнівів не викликала. Арсеніо Еріко з «Індепендьєнте». Існувала лише одна крихітна проблемка. Еріко народився і виріс у Парагваї. До Аргентини він потрапив підлітком, у складі збірної Червоного Хреста, що товариськими матчами (загалом їх було 26) збирала кошти під час війни Парагваю з Болівією. Попри те, що саме у Аргентині він підписав перший професіональний контракт («Індепендьєнте віддав за Еріко 12 тисяч песо), попри те, що керівництво «Інде» незабаром після цього отримало для нього спеціальний дозвіл не йти на службу до парагвайської армії, Еріко відмовився грати за збірну Аргентини. Не спокусили його і 200 тисяч песо (неймовірна на той час сума) обіцяної винагороди за «зміну футбольного громадянства».

Принциповість Еріко стала причиною його тимчасового повернення до Парагваю у 1942 році. Лихо не без добра. Конфлікт із новим керівництвом «Інде» дозволив Еріко здійснити давню мрію — зробити чемпіоном рідний «Насьйональ». А вже наступного року він повернувся до Аргентини і ще три роки забивав за «Індепендьєнте».

Кар’єру гравця Еріко закінчував у рідному Парагваї і саме там скуштував тренерського хліба. У 1957-му «Соль де Америка» Еріко у останньому турі втратила чемпіонський титул через м’яч, пропущений після удару з центра поля.

Забивав Еріко чи ні, програвали його команди чи перемагали, у пам’яті суперників та вболівальників він залишився «справжнім кабальєро» (слова іншого видатного бомбардира Франсіско Варайо).

Двадцять третього липня 1977 року Арсеніо Еріко пішов з життя. Наступного дня у матчі чемпіонату Аргентини зустрічалися «Індепендьєнте» та «Рівер», клуби, що свого часу боролися за юного форварда. Se siente, se siente, Erico está presente, — скандували фани «Інде». Це відчуття того, що Еріко був і є присутнім на стадіоні «червоних» навряд чи колись зникне. Недаремно одна з трибун новісінької арени «Індепендьєнте» носить його ім’я.

Ім’я великого бомбардира (Еріко належить рекорд аргентинського чемпіонату — 293 м’ячі), чиїй грації та вишуканості гри художник, письменник та композитор Катуло Кастійо присвятив танго. Для людини, яка стільки років прожила у Буенос-Айресі й померла тут, це найбільше визнання. Можливо, навіть більше, аніж святобливість Альфредо Ді Стефано.

English football: Останній матч Бенітеса

2009-11-04T13:24:00.001+02:00

Звичка вітати перед матчем знайомих шанувальників «Ліверпуля» цією жартівливою фразою з’явилася на старті сезону 2005/06. Після стамбульського фіналу здавалося, якщо наступний матч справді буде останнім для Рафи, це все одно не змінить того, що сталося травневого вечора, коли дух Історії так щедро пролився у серця нового покоління гравців «Ліверпуля». Упродовж кількох шалених хвилин вони фонтанували величчю свого клубу.

Заміна, яку зробив Бенітес у перерві, тактичні перестановки — усе це стало частиною легенди про стамбульський подвиг. І чи не тоді ж лягло у добре підготовлений ґрунт зернятко святої впевненості Рафи Бенітеса у власній здатності вигравати матчі та титули простим переміщенням фішок по дошці?

У «Валенсії» Бенітес виграв два чемпіонати Іспанії і Кубок УЄФА. Досягнення гігантського масштабу. Досягнення команди, що чітко працювала за добре засвоєною схемою. Її гра не завжди милувала око. Особливо тоді, коли Рафа вдавався до ротації. У таких випадках можна хоч було помилуватися турнірною таблицею.

Але важливо пам’ятати, що з Валенсії до Ліверпуля приїхав не просто титулований тренер, а тренер, котрий вдало використовував ротацію для перемог не у кубкових змаганнях, а саме у національному чемпіонаті. До того ж вигравав він у двох монстрів іспанського футболу, котрі за попередні до перемог «Валенсії» 50 років віддали іншим 12 титулів.

Після цього Бенітес потрапив до іншого чемпіонату, до команди, що колись сама була монстром, але вже почала забувати, що воно таке. Це важливий момент. У «Валенсії» шлях на вершину був наскільки приємним, настільки й несподіваним. При всій любові до команди у місті ніхто не рахував, скільки років минуло після останнього титулу. А у Ліверпулі вже виросло покоління тих, хто народився після останнього чемпіонства. Це болить, це муляє, це пече. І бажання якомога швидше позбутися цього болю новий тренер не міг не відчувати. Але чи відчував?

Попри глобалізацію та макдональдизацію, наскільки іспанець може осягнути футбольний біль ліверпульців? Зрозуміло, що варто «Анфілду» заспівати — і зрозуміти, здається, зможе навіть марсіанин. Але — ще одне важливе запитання — зрозуміти що? Можна захоплюватися архітектурною величчю собору і не відчувати тієї ж глибини почуттів, що відома тим, для кого собор не просто красива будівля. Сказати: «Так, це красиво», можна вустами, а можна серцем. Рафа Бенітес був і залишається людиною, серце якої наглухо відкрите. Він сприймає пристрасть, що йде зовні. Він може переробити її на відмінний спіч, що надихне гравців у тому чи іншому матчі. Але він не генерує пристрасть, не видає її дозами, до яких привчив «Ліверпуль» Білл Шенклі. Ротація почуттів іноді гірша за ротацію складу.

Біль уболівальників — це не його власний біль, бо у Рафи є своя Система. Випробувана, і не без успіху, на практиці. Успіхи переконали Бенітеса у тому, що Система неминуче дає результат. І якщо, згідно із Системою, у виїзному матчі проти «-надцятої» команди чемпіонату потрібно виставити не зовсім основний склад, Бенітес це зробить без зайвих вагань. Його найбільшою проблемою у «Ліверпулі» є те, що він жодного разу не розподілив ротацію упродовж сезону так, щоб команда втратила лише стільки, скільки можна собі дозволити втратити, аби виграти теперішню ПЛ. Хтось інший завжди робив це краще. Поки «Ліверпуль» кровоточив від невдалих спроб виграти малою кров’ю, хтось інший із свіжим рум’янцем тріумфатора на щічках перетинав фінішну лінію.

У іспанського (!) письменника Рамона Гомеса де ла Серни є роман El Doctor Inverosímil. У ньому йдеться про лікаря, котрий допомагає пацієнтам незвичними, на перший погляд, порадами. Юнакові, у кімнаті якого панував безлад і усе було завалено паперами, що, «як нам здається стануть у пригоду одного чудового дня», достатньо було лише прибратися, аби «хвороба» зникла.

Бенітес у «Ліверпулі» схожий на лікаря, який досі не зрозумів причини хвороби. Він затято працює за своєю схемою. Іноді є відчуття, що ось-ось і все буде як треба. Але навіть у минулому, найкращому сезоні Бенітеса у ПЛ, «Ліверпуль» був лише другим. Ось це тупцювання на місцях з другого до четвертого мало б довести до сказу будь-кого. Рафа зберігає спокій. Бо він, здається, ніколи не повірить, що самої лише його Системи «Ліверпулю» може бути замало.

Окрім солідного наукового підходу має бути ще й розуміння того, що Схема як така не зробить з Доссени Супермена. Бенітес думає, що навпаки, і щиро дивується, коли від складу з ароматом «доссена» тхне другорядністю та посередністю.

Бенітесу не вистачає шаленості, навіть люті, щоб витягти «Ліверпуль» у чемпіони. Про теорію «увесь світ проти нас», яку так уміло культивує у МЮ Алекс Фергюсон, Рафа згадує рідко. Саме тому, коли він це робить, воно виглядає не надто природно. Немов коалі заманулося наввипередки побігати зі страусом.

Рафа Бенітес — хороший, вдумливий тренер. Його Система може принести, і вочевидь принесе, користь не одній команді. Його працездатність і надалі не знатиме меж. Він і надалі вмітиме детально розібрати будь-якого суперника (особливо у грі «на виліт») і виграватиме важливі матчі.

Але чомусь здається, що свій останній матч у «Ліверпулі» Бенітес зіграв у Стамбулі. Усе інше — варіації на тему, без надії на справжній прорив. Може, через те, що для когось Стамбул це насамперед десятки тисяч фанів «Ліверпуля», котрі співають You’ll never walk alone у перерві матчу, а для когось черговий тріумф Системи. Рафа хотів зробити «Ліверпуль» чемпіоном науковими методами. А для цього, може, потрібно трохи «шарлатанства». Трохи більше віри у джерело натхнення та величі, з якого «Ліверпуль» так щедро напився у Стамбулі.

Fútbol español: Південноамериканські новачки (ч.2)

2009-09-11T15:53:00.001+03:00

Упродовж літа з міста Херес-де-ла-Фронтера надходили лише сумні звістки. Новачок першого дивізіону ще не зіграв жодного матчу, не провів жодного тренування, але вже виглядав приреченим. Пішов тренер Естебан Віго. Мали повертатися до своїх клубів орендовані герої підйому до еліти.

Тренера шукали ледь не похапцем, і призначення Куко Сіганди стало чи не найменш болісним, хоча й не ідеальним, виходом зі скрутного становища.

Ближче до старту сезону «Херес» взявся орендовувати гравців. На інше грошей у клубу не вистачить, але саме серед орендованих можуть бути рятівники.

Насамперед йдеться про чилійця Фабіана Орейяну та венесуельця Джанкарло Мальдонадо. Обох можна назвати різнобічними гравцями атаки, здатними як вміло асистувати партнерам, так і завершувати комбінації. Якщо Мальдонадо, пробивний і настирний, здебільшого діє у центрі, Орейяна часто зміщується на фланги, звідки намагається проскочити на позиції для удару.

Мальдонадо вміє і любить пресингувати захисників суперника вже біля їхнього штрафного, і якщо «Херес» візьме таку гру на озброєння, Джанкарло зможе організовувати собі виходи віч-на-віч із голкіпером. Щоправда, є сумніви, що принаймні на виїзді «Херес» наважиться на таку агресивну гру.

Натомість дії на контратаках дадуть шанс іншому новачку, Орейяні, відшукувати найуразливіші місця в обороні суперника і саме туди швидко спрямовувати наступ «Хереса».

У захисті з’явився аргентинець Леандро Хіода. У першому ж матчі він примудрився заробити червону картку, хоча за шість останніх років у Аргентині його вилучали всього двічі. Хіода – один із тих оборонців, добре навчених, габаритних, яким іноді бракує того, що у Англії називають presence. Ось цю сама «присутність» за спиною форварда, це вміння контролювати «свою» територію потрібно розвивати Хіоді для успішної гри у Прімері.

До складу ще одного новачка, «Тенеріфе», приєднався бразильський форвард Діней. Минулого сезону він забив 10 м’ячів за «Сельту», і перехід на вищий рівень здається цілком логічним. У Дінея взагалі з початку 2008 року виходить додавати у кожній новій команді.

Грає він по всьому фронту атаки, різкий, рухливий, у штрафному майданчику йому не потрібно багато часу для підготовки удару. У складі команди «Ґуаратінґета» Діней чудово проявив себе у контрвипадах завдяки своїм швидкості та дриблінгу.

Новачок ще однієї острівної команди — «Мальйорки» — може бути чи не відкриттям сезону. Але з таким саме успіхом уругваєць Пауло Пессолано може стати одним із найбільших розчарувань. Футболіст він безумовно обдарований, з відмінною технікою, розумінням гри. Теоретично, він — ідеальна заміна Аранго. Але характер…

Скандалів із суддями у його «активі» не менше, аніж забитих м’ячів та результативних передач. Зірватися може через найменшу дрібницю, і якщо вже заведеться, то не варто очікувати від нього спокійної, розважливої гри. Якщо саме такий Пессолано виходитиме на поле в іспанському чемпіонаті, у тамтешніх не надто адекватних суддів з’явиться нова улюблена ціль.

Fútbol español: Південноамериканські новачки (ч.1)

2009-09-08T19:57:00.002+03:00

У чемпіонаті Іспанії з’явилася чергова партія гравців з Південної Америки. Тож є сенс трохи розповісти про новоприбулих та оцінити їхні перспективи.

У «Альмерії» мала сформуватися дуже перспективна пара опорних хавбеків: аргентинець Ернан Бернарделло (прийшов з «Ньюеллз Олд Бойз») та колумбієць Фабіан Варгас («Бока Жуніорс»). На жаль, у останньому матчі за збірну Варгасу зламали ногу, і Уго Санчесу доведеться підшукувати Ернанові іншого партнера. Бернарделло — невтомний і жорсткий (34 жовтих картки за три роки) трудяга центру поля, котрий насамперед старанно відпрацьовує у захисті. Коли-не-коли здійснює рейди до штрафного майданчика суперника.

За «Ньюеллз» Ернан забив тричі, і цікавим був його другий м’яч. Це був останній матч у кар’єрі Віктора Сапати. Той взявся бити пенальті і не зумів переграти голкіпера «Расинга». Бернарделло добив, але обіймав Сапату так, немов той сам реалізував одинадцятиметровий.

У «Альмерії» Ернан може спробувати зазіхнути на лаври Філіпе Мелу, котрий саме у цій команді відіграв свій найкращий сезон у Іспанії і міг, здавалося, ледь не самотужки тримати центр поля під контролем.

«Еспаньйол» взяв одразу трьох аргентинських захисників, один з яких у останньому чемпіонаті був партнером Бернарделло. Іван Пійюд діє на правому фланзі. У першому турі він добряче намучився з юною зіркою «Атлетика» Муніаїном. У найближчих турах, особливо у другому, йому навряд чи варто розраховувати на спокійніше життя. Але це може бути чудовим бойовим хрещенням для футболіста зі скромним досвідом виступів у елітному аргентинському дивізіоні.

«Еспаньйол» взяв Пійюда в оренду, тож його перебування у Барселоні не буде тривалим, якщо тільки він не доведе, що може виробляти на правому фланзі те, що вдавалося свого часу іншому аргентинцю Пабло Сабалеті.

Кращі шанси закріпитися у команді мають вихованці «Боки» Хуан Форлін та Факундо Ронкалья. Обидва переважно грають у центрі оборони, але Ронкалья іноді виходив і на фланзі. Саме там він частіше припускався помилок. У центрі Факундо грає надійніше, що і продемонстрував у Більбао, де вийшов у стартовому складі з Ніко Парехою.

Форлін, єдиний з цієї трійці, кого «Еспаньйол» купив, а не орендував, сподівається дебютувати вже у грі з «Реалом», і цілком ймовірно, що саме на нього розраховуватиме Почеттіно, як на постійного напарника Парехи. Ронкальї, у такому випадку, доведеться шліфувати гру на фланзі.

Форлін відмінно веде боротьбу у повітрі, тактично грамотний, чіпкий. Важливе питання — наскільки він психологічно готовий до європейських пригод. У складі «Боки» Хуан довів, що характер у нього є, тож залишається «найпростіше» — не розгубитися на новому місці роботи.

«Депортиво» запросив двох південноамериканців. Одному з них — колумбійському лівому захиснику Браяну Анґуло важко розраховувати на місце у стартовому складі. (Філіпе Луїс у «Депорі» залишився і втратити місце в основі може хіба що через власну розхитаність. Хтозна як вплине на Філіпе відстрочка (?) його трансферу до «Барси»).

А от бразилець Жука може стати наріжним каменем тактичних побудов Лотіни. Жука з тих бразильських опорників, які сумлінно, без зайвих витребеньок, сновигають сюди-туди, виконують колосальний обсяг роботи і завжди залишаються у тіні більш яскравих партнерів. Але без таких Жук(ів) не було б і блищаків. А грі самого Жуки додаватимуть блиску штрафні у його виконанні.

Fútbol Español: Сонячний початок

2009-09-01T21:10:00.001+03:00

Літак заходив на посадку у віденському аеропорту, і з нетрів пам’яті зринула пісенька, що назавжди буде пов’язана з австрійською столицею. El dia veinte nueve, España campeon…

У той день, 29 червня 2008 року, коронували не лише збірну Іспанії, а й її футбол, для якого кращого «епітету», аніж сонячний, не підібрати.

Сонця у Іспанії багато. Воно не забуває навіть часто похмуре галісійське небо, ділиться своїм теплом з Кантабрією, яку холодять прибережні води, і швидко відігріває промерзлу за ніч Наварру.

Багато у Іспанії і сонячного футболу. Прописаний він не лише у Каталонії. Він опромінює іспанські стадіони і сповнює глядачів тим самим теплом, що дарувала своєю грою збірна Іспанії на Євро-2008.

Перший тур нового чемпіонату не міг не бути повним сонця. Якщо раніше матчі першого туру не грали раніше сьомої години, то цього разу кілька недільних поєдинків призначили на шосту. Грати на осонні сподобалося не всім, але майже всі поставилися до першого матчу, як до святкової події, і прагнули стартувати з місця навскач.

«Реалу» це потрібно було з багатьох причин. Осічок цієї команди чекатимуть і обсмоктуватимуть їх з неймовірним ентузіазмом. Тож подолання перешкод, які вміло зводили гості з Ла-Коруньї, вправа необхідна та корисна.

З різних причин, але найбільш точно враження та емоції першого туру можна пояснити на прикладі матчів у Памплоні та Валенсії.

Що таке «Осасуна» на своєму полі? Це зграя безкомпромісних бійців, що керується принципом «Війна палацам» і з особливим натхненням слухає хрускіт кісток найзірковіших візитерів. «Вільярреал» із новим тренером грає у той самий футбол, що й раніше, — швидкісний, комбінаційний, сонячний, як колір його футболок.

Тобто диспозиція була зрозуміла. І здивувало б, якби команди відійшли від своїх кредо. Вони й не відходили. Але робили це так, що хотілося захоплюватися і роботою господарів у захисті, і гостьовим пошуком нескінченних варіантів розвитку атаки.

Можливо, це все перший тур. Розлука розчулює, і сам лише вигляд стадіону «Рейно де Наварра» може змусити пустити сльозу.

А можливо, й інше. Вони скучили не менше. Вони хотіли перевірити себе у відкритому бою, а не у перестрілці із шанців.

Пізніше «Осасуна» може зіграти так, що захо плюватися, а не захоплюватися, а «Вільярреал» іноді повзтиме не швидше за равлика. Тільки у першому турі про це думати не хочуть навіть самі команди. І тоді навіть гра традиційно насупленої «Осасуни» сяє усіма кольорами веселки…

У Валенсії літо видалося спекотне. Попри це керівництво клубу тільки й робило, що відганяло чорні хмари фінансової кризи. Перший матч довів, що Маноло Йоренте потрібно вклонитися за Вілью та Сільву. А Унаї Емері — за Банегу. Евер зіграв просто колосально.

Ще місяць-два тому у іспанській пресі писали, що Банезі місця у «Валенсії» немає, що його обов’язково потрібно продати. А потім з’ясувалося, що немає команд, готових придбати аргентинця за будь-яку ціну. (Що й не дивно. У більшості матчів у Іспанії Банега виглядав інертно).

Президент із тренером повелися у цій ситуації мудро та розважливо. Як Емері зрештою реанімував Банегу, знає лише він. Але це той Евер, котрий сяяв у «Боці». Евер, який і руйнує, і мурує. Ще один приклад новизни вже не на командному, а на індивідуальному рівні. Справді перший матч гравця, який до Валенсії приїхав ще на початку минулого року.

Перший тур — для радісних спогадів та знайомств. Перший тур — для сповнених надіями та планами. Дехто («Атлетико», хто ж ще) розчарував вже на старті. Час для інших розчарувань ще настане. А зараз треба підставити себе променям сонячного іспанського футболу і сподіватися, що розчарувань буде небагато.

P.S. «Приємно» здивував стан газону на «Местальї». З’ясувалося, що у траві завелися якісь бактерії і знищували їх не тим хімікатом. Він і перетворив газон на величезну прогалину.

English football: MU - Arsenal

2009-08-30T23:00:00.001+03:00

У Англії немає жодної команди, що довше, аніж «Арсенал», безперервно грає в елітному дивізіоні. У Англії зараз немає жодної команди, що впертіше за «Арсенал» стрибає у вир боротьби за титул з такою зневагою до досвіду, що вимірюється кількістю прожитих років. Арсен Венгер вважає, що досвід – це насамперед кількість сезонів на найвищому рівні. Складається враження, що він, якби міг, випускав би, заради набуття такого досвіду, і дванадцятирічних.

У цьому є своя логіка. Зухвалі та ще й небезталанні юнаки по-хорошому нахабно лізтимуть на вершину попри невдачі та удари долі. Вони зневажатимуть поразки з усією легковажністю молодецької задерикуватості і не звертатимуть на них увагу із самовпевненістю тих, у кого попереду ще ціле життя.

І водночас є небезпека, що без титулів, не захищені панциром житейської мудрості, вони назбирають у круговерті сезонів футбольних ґуль та синців, яких не буває у деяких гравців і на схилі кар’єри, і стануть вразливими. Нікуди не зникне їхній стиль гри. Не підуть у непам’ять яскраві, переконливі перемоги. Але з’явиться десь там всередині червоточина. І нагадуватиме про себе болісними, незбагненними поразками у матчах і турнірах.

У суботу на «Олд Траффорді» «Арсенал» не програв МЮ. «Арсенал» програв згустку волі на ім’я Вейн Руні. «Арсеналу» не вистачило саме волі, аби довести справу до завершення, що було б логічним.

Спорт взагалі, і футбол зокрема, визнає не лише найвміліших, а ще й, а може і насамперед, сильних духом та здатних нав’язати свою волю іншим. У цьому компоненті конкурувати з МЮ сера Алекса міг хіба що «Челсі» Жозе Морінью. Непереможний та неперевершений «Арсенал» сезону 2003/04 кинув виклик (і який!) царюванню МЮ, але саме команда Фергюсона збила лондонців з переможної ходи, повернути яку «Арсенал» намагається і по сьогодні.

Бувало, що «Арсенал» знову здавався нестримним, знову сяяли від щастя ті, хто завжди впевнені, що Arsene knows. Немає сумніву, що він knows. Таємницею залишається сам процес трансформації знань Венгера у знання його підопічних. І не лише у знання, а й у розуміння та практичне використання цих знань.

Ажурні комбінації, вишуканість стилю — лише окремі важливі ознаки такого використання. Не менш важливою є впевненість у неминучості тріумфу твого стилю. Так само, як і вміння знайти додаткові ресурси волі, аби змінити хід гри на свою користь, або ж не випустити з лещат небезпечного суперника.

У першому таймі суботнього матчу небезпечний суперник програвав «Арсеналу» у центрі поля. Каррік та Флетчер не встигали за розвитком атак гостей. Дух Роя Кіна витав над полем, бігали по ньому хіба що привиди у червоних футболках. «Арсенал» грав впевненіше і кожною атакою ніби прагнув затвердитися у правах на чемпіонську спадщину МЮ.

Початок другого тайму особливих змін не віщував. Сейв Фостера після удару Ван Персі, здавалося, лише відклав виконання вироку. І ось тоді на свободу вирвався Руні.

До цієї миті він безсило смикався у тенетах арсенальського захисту. Безсило, але не безвольно. І тільки-но відчув, що є шанс, не згаяв його. Сіль епізоду у тому, що навіть якщо Руні симулював, а це цілком ймовірно, він зробив це з чітким усвідомленням того, що це вихід, що це можливість розворушити команду. Його воля до перемоги, його небажання визнавати поразку та перевагу суперника поклали його на газон значно краще, аніж руки Альмунії.

Руні — уособлення того, що потрібно у гравці Венгеру. Молодість, досвід та воля. Але Руні грає в іншій команді. У команді ж Венгера не знайшлося когось, хто відповів би Вейну ще більшою впертістю, ще завзятішою непоступливістю.

Аршавін, такий сяйний у першому таймі, змеркнув після автоголу Діабі. (Чи не тому Діабі зрізав м’яч у ворота, що йому свердлив спину поглядом Вейн Руні?)

Але найголовніше, що перевага у рахунку змінила гравців МЮ. Тепер вже вони не збиралися випускати перемогу і дух Роя Кіна втілився навіть у Флетчера.

Не віддавати своє. У суботу перевага МЮ у цьому компоненті вимірювалася кількома сантиметрами офсайду Галласа у останній атаці гостей. Але це ті сантиметри, що потім можуть розділити суперників на фініші. Ті сантиметри, відірватися на які можна лише неймовірним зусиллям волі.

Fútbol español: Знову буйно квітне Флорентіно

2009-07-24T13:43:00.001+03:00

«Не треба особливо розумітися на футболі, щоб купити Роналду, Кака і Бензема». Ці слова Хав’єра Клементе виглядали ледь не блюзнірством на тлі нестримних величань двічі президента мадридського «Реала». Хоча мудрий тренер всього лише підкреслив, що поки Перес справді не зробив нічого особливого окрім того, що гучно вклав позичені у кількох банках гроші.

Але журналістів (насамперед головного редактора газети Marca Едуардо Інду, котрого призначили на цю посаду, аби він був рупором Флорентіно ще до повернення Переса до «Реала) не дуже цікавили нюанси. Вони вдало зводили розмову про новий «Реал» до абсолютно безглуздих питань («на щастя», не бракувало тих, хто ці питання наївно ставив) про те, чи вартий гравець майже сотні мільйонів євро і чи етично платити такі гроші, коли надворі криза.

Серед цього даремного галасу зринало іноді справді важливе питання. «Чи зробив Флорентіно висновки з помилок свого першого царювання?», — замислювалися його писарчуки і радісно відповідали, що так, звичайно, зробив. Підстава? Перес сам так сказав.

Сказав він ще багато чого. Наприклад, розповів, як боляче було йому дивитися на те, що відбувалося у «Реалі» останнім часом. Скромно замовчував Перес й те, що коли він як щур утік з «галактичного» корабля на початку 2006-го, розгардіяш вже почався, і усе, що сталося потім було лише продовженням політики Флорентіно.

Перес справді мало що розуміє у футболі. Але він чудово, і у цьому його перевага над Кальдероном, знає як робити гроші і, найголовніше, це знають банки, що радо йому гроші позичають. Модель Переса не залежала і не залежатиме від титулів. (За майже шість років його першого президентства «Реал» виграв лише один Кубок Чемпіонів і двічі був чемпіоном країни). Головне у ній — цирк, вистава, концерт, тобто продаж футболок, телевізійних прав, комерційні турне. Флорентіно не розумів раніше і не розумітиме знову, чому уболівальників більше цікавитиме перше місце у турнірній таблиці, а не у списку найзаможніших клубів світу. На словах він і зараз ніби теж за титули. Його справи свідчать про інше.

«Реал» досі не позбувся значної кількості футболістів, які команді не потрібні. Винні у цьому, як переконують журналісти Marca, Вальдано, Пардеса, глобальне потепління і ще казна-що. А ось Він свою справу вже зробив, коли привіз до Мадрида нових героїв нової вистави.

Вже вдруге Перес ніяк не може стати поруч з єдиним справді легендарним президентом «Реала», доном Сантьяго Бернабеу. Той теж добре розумів, що зірки у складі дорівнюють комерційній вигоді. (Саме тому Бернабеу ще на початку 1930-х за шалені на той час гроші перетягнув до Мадрида великого Рікардо Самору). Але команда, що за кілька десятиліть після трансферу Самори виграла п’ять Кубків Чемпіонів поспіль, була однією з найбільш збалансованих у історії футболу. І центральний захисник Сантамарія був таким саме ключовим її гравцем, як і неперевершений Альфредо Ді Стефано. Сьогоднішнім Ді Стефано має стати Кака. Але хто буде Сантамарією? Метцельдер?

Крилата фраза Переса про те, що Макелеле віддає передачі лише на п’ять метрів, ще не раз мала снитися йому ночами. Без цих п’яти метрів, без гравця, котрий забирав м’яч для зірок, перший «галактичний» проект Переса накрився мідницею. Хто відповідатиме за ці життєво важливі метри у другому проекті? Так, ще є час викупити у «Ліверпуля» Алонсо. Тільки ознакою того, що Перес справді проаналізував свої помилки, було б першочергове придбання саме такого гравця.

Важко збагнути логіку деяких вчинків Флорентіно. Він проголошує політику «іспанізації» команди і потім кричить, що за Алонсо забагато просять, хоча той є одним з найкращих на своїй позиції. Алонсо — штучний товар, це не якась контрабанда а-ля Фобер. Чому він має коштувати дешево? Те саме стосується Вільї, якого Перес збирався у зубожілої «Валенсії» видурити за дірку від бублика. Головний редактор газети AS Альфредо Реланьйо припустив, що Перес з того покоління іспанців, що завжди вважали іноземне найкращим, і з підозрою дивилися на усе своє. Тому, мовляв, він стає таким окрутистим, коли треба викласти мільйони за гравця-іспанця.

Що б не було причиною, «іспанізації» у обіцяному масштабі немає. Тим більше годі сподіватися, що «Реал» Переса регулярно згадуватиме про існування кантери. Перес, немов та сорока, тягне до гніздечка усе, що блищить (володарів «Золотого м’яча»). А цей приз ніхто з вихованців «Реала» ніколи не вигравав.

Немов вмілий гіпнотизер, Перес змушує публіку сконцентрувати увагу тільки на зіркових придбаннях. Доки не почнеться сезон, щось інше не надто цікавитиме фанів, чиє самолюбство розтовкла минулого сезону барселонська машина. Vuelve la ilusion, проголошують у Мадриді. Повертається мрія. Але разом з нею повертається ще й ілюзіоніст, який одного разу вже тихенько зник зі сцени.

Fútbol de lujo: "Жива вода"

2009-05-21T19:54:00.002+03:00

Чемпіонат, у якому є за кого вболівати, дивишся через турнірну інтригу. Зможуть чи не зможуть стати чемпіонами (потрапити до єврокубків, не вилетіти). Інша справа — турніри без постійної симпатії до однієї команди. У такому випадку, ти відкритий новим враженням, емоціям та, звичайно, симпатіям. У такому випадку краса гри якоїсь команди важить більше, аніж її місце у турнірній таблиці. І ця краса вкотре нагадує, що «есть вода, которую пьют, чтобы жить, есть живая вода». Тож кілька слів про джерела живої води у цьому сезоні.

«Уракан» (Аргентина)

Колись він був помічником Менотті у збірній. У «Тенеріфе» допомагав Вальдано, коли острівна команда двічі поспіль позбавляла у останньому турі чемпіонства мадридський «Реал». Самостійна робота на чолі різних клубів у різних країнах не принесла йому великої кількості титулів, але команди Анхеля Каппи ніколи не мучитимуться на полі.

А якщо під його орудою збирається ще й кілька молодих, відчайдушних, готових кинути виклик усьому світу талантів, то виходить справжній «уракан». У клаусурі-2009 команда повністю виправдовує свою назву. Ураганом може змести необачного суперника, тільки-но той забуде про безпеку.

«Уракан» немов розчищає собі простір для комбінацій невпинним рухом усіх футболістів. Геометрія наступальних дій зачаровує. Ривки, передачі, вихід у щойно створені вільні зони — все відбувається так швидко, невимушено та впевнено, що глядачеві залишається лише зануритися у цю футбольну симфонію і насолоджуватися нею.

Свіжий приклад — матч з «Рівером». «Уракан» знищив суперника швидкістю та азартом, невблаганністю руху та нежалісливістю у завершенні атак.

Юні зірочки команди Хав’єр Пасторе та Матіас Де Федеріко вражають насамперед тим, скільки всього вони бачать на полі, скільки варіантів прораховують і як майстерно вибирають оптимальні. Саме ця оперативність пришвидшує гру команди, робить її нестримною.

Лідерство молодих означає і залежність від перепадів їхнього ігрового стану. Стабільності ще бракує. Тієї, що дозволяє уникати надмірного контрасту між найкращими та найгіршими матчами. Двічі у чемпіонаті «Уракан» показово обігрували на його полі «Хімнасія» з Ла-Плати і «Колон». Швидко забитий м’яч. Жорстка гра у захисті, з особливою увагою до Пасторе та Де Федеріко. І «Уракан» не міг розігнатися, не міг дати ту руйнівну швидкість, що розкрошує редути суперника.

Не важливо, яким буде «Уракан» у турнірній таблиці. Якщо говорити про естетику та красу гри, саме команда мудрого Анхеля Каппи є найкращою в Аргентині.

«Ґодой Крус» (Аргентина)

Хоч побіжно, але цю команду потрібно згадати заради двох людей. Хавбека Леандро Карусо та тренера Дієго Кокки.

У Кокки це перший досвід роботи з клубом. Дебют багатообіцяючий. У скромній команді Кокка працює завзято, відповідально, з повагою до роботодавця. Він не скаржиться на обмеженість ресурсів, а намагається дати максимум з тими гравцями, які є у його розпорядженні. Він точно та продумано реагує на події матчу. Схоже, що у Мендосі Кокка не затримається.

Карусо вже (чи тільки ще?) двадцять сім. На полі він той, хто має наповнити тренерські задуми конкретикою. Карусо маневрує і опиняється на різних позиціях. На кожній він здатен здивувати нестандартним рішенням.

Він ніколи не грав у великих клубах. Але за два роки у «Ґодой Крус» він так додав, що у цій команді Карусо вже затісно. Він бачить, розуміє та вміє значно більше, аніж його партнери. І коли вони здатні підтримати Карусо, підіграти своєму солісту, «Ґодой Крус» може стати ініціатором чудового футбольного дійства.

«Жуніор» (Колумбія)

Вони вже вийшли до півфіналу чемпіонату. Час, здавалося б, поговорити про «шанси на чемпіонство». Але говорити хочеться про інше. Насамперед про заводіїв цієї команди. «Дідугани» (обом по 32) та розбишаки: Джованні Ернандес та Рікардо Сісільяно.

Ернандеса постійно підколюють: «Грав би стабільніше, був би беззаперечним лідером збірної». Воно й справді цікаво, що було б якби… Але Джованні не з тих, хто переймається такими роздумами. Він намагається отримувати насолоду від гри і дарувати її іншим. Поруч — Сісільяно. Ще один «друг» дисципліни та порядку. Якщо Рікардо бува дозволяє собі зайвого за межами поля, це одне. Зовсім інше, коли його схильність до екстравагантності та вигадливості проявляється під час гри. Тоді він і пенальті може відбити ніби знічев’я.

Ернандес та Сісільяно у цій команді постають якраз прихильниками порядку. Того, що встановлюють вони самі. Своїми бездоганними передачами, що миттєво міняють картину гри. У такі моменти здається, що вони граються з простором футбольного поля, змінюючи його на власний розсуд.

Ризикнув поєднати цих двох уругваєць Хуліо Комесанья. Найкращий тренер у історії «Жуніора». Це його слова. Він виграв чемпіонат 1993 року, і зараз повернувся за новим титулом. «Не знаю коли саме, у першому семестрі чи у другому, але у 2009-му «Жуніор» буде чемпіоном», — пророчить Комесанья. Якщо у тебе є Ернандес та Сісільяно, можна давати і значно зухваліші прогнози.

«Інтернасьйонал» (Бразилія)

У Бразилії якраз час прогнозів. Чемпіонат щойно стартував, і всі вправляються у мистецтві передбачати майбутнє. І більшість із зайнятих цієї невдячною справою називає претендентом номер один на чемпіонство команду з Порту-Алегрі.

Гра «Інтера» подобається солідністю та запасом міцності. Хоча у команді є кому розігрувати запаморочливі комбінації (один Д’Алессандро чого вартий), не менш вражає робота «Інтера» без м’яча. На-глухо перекриті зони, підстраховка і готовність одразу перейти в наступ.

У чемпіонаті штату «Інтер» тренувався «на кішках». Не того рівня були суперники, щоб зупинити цю машину. І все одно дуже цікаво було бачити її у роботі.
Національна першість дає значно серйозніших опонентів і забезпечує справжню перевірку. Аби тільки не розідрали команду на шматки європейські стерв’ятники.

Fútbol argentino: Збірна без паузи

2009-04-07T10:23:00.002+03:00

Це скидалося на повернення казкового героя. Він прийшов щоб власноруч, як колись у Мексиці, повести Аргентину до перемоги на чемпіонаті світу. Якщо і поведе, то буде все не по-казковому, бо у буденному житті найцікавіше та найважливіше починається після фрази: «І вони жили довго та щасливо».

Дієго Армандо Марадона був видатним футболістом. Який з нього тренер, досі невідомо. Інформацію збираємо по крихтах. І кожен новий матч його збірної додає вражень та спостережень, що мають з часом вкластися у біль-менш цілісну картину.

Поразка у Болівії — болісний удар, з тих, що можуть краще за деякі перемоги допомогти зрештою піднятися на чемпіонську висоту. Але є у неї один історико- теоретичний аспект, що не дає спокою. Та спочатку слід сказати про висоту над рівнем моря.

Аргентина програла не тому, що матч відбувався у Ла-Пасі. Так, з тих, хто вийшов у стартовому складі господарів, Аріас, Ріверо, Леонель Рейєс, Рібейро, Да Роза, Абдон Рейєс, Торріко мають регулярний досвід гри на високогір’ї. І все-таки не варто забувати, що у самій Болівії їм доводиться підніматися та спускатися кілька разів на місяць. Адаптація потрібна не лише тим, хто «лізе вгору», а й тим, хто спускається з висоти до рівня моря. Чому ж тоді не говорити про це, коли Болівія програє на виїзді, а здіймати галас лише після кожної домашньої перемоги цієї команди?

Востаннє саме з рахунком 1:6 Аргентина програла 15 червня 1958 року збірній Чехословаччини. Та поразка змінила аргентинців, поклавши край епосі панування стилю під назвою La Nuestra…

Починалося все з британців. Вони заснували перші в Аргентині футбольні клуби, вони завезли до цієї країни ті цінності, що панували у британському футболі кінця дев’ятнадцятого століття.

А потім сталося те, завдяки чому футбольна Аргентина стала Аргентиною, яку ми знаємо зараз. Те, що було важливим та істотним у Британії, у Аргентині не мало значення. Чужий винахід аргентинці пропустили крізь себе і отримали гру, що нічого спільного з футболом британським не мала.

У бідних районах Буенос-Айреса пестили м’яч, фінтили, йшли на дриблінг. Тут поетизували футбол, зробили його чуттєвим. Атака, самовираження та імпровізація у ній стали культом і цінувалися чи не більше за перемогу. Так само, як у барах народжувалося танго, на вузьких, запилених вулицях набирав силу особливий аргентинський стиль гри у футбол. Стиль, що згодом гордо назвуть La Nuestra. Ось так просто, наш стиль. І у цьому «наш» — творчій геній нації, що не збиралася сліпо копіювати чуже.

Чуже та чужинці потрібні для іншого. Для критичного погляду на те, що здається тобі досконалим. Для перевірки твого стилю на вразливі місця.

Але з 1934 до 1951 року Аргентина не зіграла жодного матчу проти європейської збірної. Зрозуміло, що упродовж шести років цього періоду Європі було не до футболу. Та чи прагнули аргентинці цих зустрічей до та після війни? Радше «ні», аніж «так». Футбольна Аргентина залишилася наодинці з собою та своїм стилем. Розквіт національного чемпіонату зробив футбол улюбленим дитям країни, створив ідеальну атмосферу для самомилування.

За рік до шведського чемпіонату світу Аргентина захистила титул найкращої команди Південної Америки, забивши 25 м’ячів у 6 матчах. Лінія нападу — Корбатта, Маскіо, Анжелільйо, Сіворі, Крус — грала чарівно. Аргентинська збірна була готова повернутися на світову футбольну сцену.

Чому ж повернення вийшло таким жахливим? Одна з головних причин — втрата трьох із п’яти форвардів. У 1958-му Маскіо, Анжелільйо та Сіворі вже були гравцями збірної Італії. Гідної заміни не знайшли.

У Швеції аргентинці спочатку програли збірній ФРН 1:3, а потім з таким самим рахунком обіграли Північну Ірландію. У матчі з Чехословаччиною їм достатньо було зіграти внічию, аби вийти до чвертьфіналу.

«Ми звикли грати повільно, а вони все робили дуже швидко, — згадує Хосе Рамос Дельґадо, який був у заявці на турнір, але на поле не виходив. «Ми зрозуміли, що увесь світ залишив нас позаду, що ми не розвивалися синхронно з іншими. Європейці грали простіше, точніше. Ми добре працювали з м’ячем, але це не допомагало рухатися вперед».

Одна поразка змусила Аргентину відмовитися від «свого» стилю. «Почали шукати інших футболістів, здатних боротися більше, аніж грати».

Більше уваги почали приділяти захисту, аргентинські команди ставали дедалі жорсткішими. Дуелі за Міжконтинентальний Кубок між «Расингом» та «Селтіком», «Естудіантесом» та МЮ є найкращою ілюстрацією цієї зміни. Відтепер перемога була усім. Як ти її здобував, не мало особливого значення.
Саме успіхи «Естудіантеса», внутрішні та міжнародні, були «тріумфом нової ментальності». Жодна команда не уособлювала її так очевидно, як банда з Ла-Плати на чолі з Освальдо Субельдією.

Отже, вихід знайдено? Новий стиль забезпечить те, що не вдалося старому? Відповідь дав відбірний турнір до чемпіонату світу 1970 року. Аргентина на Мундіаль не потрапила. Часопис El Grafico проголосив аргентинську футбольну школу «жертвою революції, що сталася після приниження 1958 року».

У Аргентині почали ностальгувати за La Nuestra. Аргентині набрид «Естудіантес». Аргентині потрібна була команда, що знову б зробила футбол мистецтвом. Цією командою став «Ньюеллз Олд Бойз» Мігеля Антоніо Хуареса. Асистентом у Хуареса працював такий собі Сесар Луїс Менотті.

Коли Менотті очолив «Уракан», він виграв чемпіонат 1973 року з атакувальним, видовищним футболом. Наступного року Менотті призначили тренером збірної.
Історія перемоги цієї команди на домашньому чемпіонаті світу, як і новий тріумф, вже з антагоністом Менотті, Карлосом Білардо на чолі — окрема тема. Достатньо лише сказати, що від початку 1970-х до наших днів два погляди на футбол співіснують у Аргентині. У кожного є свої прапороносці.

Питання, що безпосередньо стосується сьогодення аргентинської збірної та поразки у Ла-Пасі — у чиєму таборі тренер Дієго Армандо Марадона?

Містичним чином поразка 1:6 знову змушує говорити про стиль, про манеру гри, про принципи її побудови, про значення «мистецтва» у цій грі.

І цього разу усе обертається навколо людини, котрої не було на полі у Ла-Пасі. Йдеться про Хуана Романа Рікельме…

Уперше по схемі 4-3-1-2 збірна Аргентини зіграла у 1966-му. Відтоді різні тренери використовували інші схеми (3-5-2 Білардо, 4-3-3 Бьєльса), але ця характерна тим, що саме у ній окремою цифрою виділена позиція, що у Аргентині має назву enganche.

Енґанче — це мозок, серце та душа команди. Це десятий номер. Це той, хто часто думає за інших, і той, за кого інші часто мають бігати. Його робота на полі — ліпити атаки. Дбайливо, точно, вишукано. Його паси — рухи дротика, що кладе один стібок за іншим і плете мереживо комбінації.

Рікельме саме такий футболіст. Він продовжує традиції одного з найвеличніших енґанче у історії футболу. Гравця, якого, здебільшого, не знає Європа. Гравця, котрий був кумиром Марадони і мало грав у збірній Білардо (хоч теж став чемпіоном світу-86), бо у того був Марадона. Гравця, котрий усю кар’єру відіграв у «Індепендьєнте» — Рікардо Бочині.

Іноді здається, що Бочині був більшою десяткою, більшим енґанче, аніж Марадона. Принаймні деякі фани «Індепендьєнте» стверджують, що Бочині був диригентом усього оркестру, а Марадона солістом.

Насправді обидві ці ролі парадоксальним чином переплетені у функціях енґанче. І у різних гравців може домінувати якась одна складова. Рікельме ближче до Бочині, аніж до Марадони. І Марадоні він у збірній не потрібен.

«Збірна відмовляється від паузи», — пролунало у одному з коментарів, коли стало зрозуміло, що тренер збірної приймає зречення Рікельме. У цій фразі — ключ до теоретичного аспекту поразки у Болівії. Про яку паузу йдеться? Не про тривале топтання на місці. А про паузу перед фінальним акордом у музичному творі, про момент, що передує кульмінації і є органічною частиною твору.

Коли з м’ячем такий гравець, як Рікельме, атака перетворюється на витвір мистецтва. Його пауза може бути скороминущою. І необхідною, бо її потребує логіка гри енґанче.

Марадона сказав, що у його збірній всі бігатимуть. Рікельме — не легкоатлет. Він обдарований футболіст, який звик до своєї швидкості. Небезпека у тому, що до цієї швидкості має пристосуватися вся команда і дуже багато може залежати лише від одного гравця. Така залежність від одного гравця була у збірній Білардо. Звали того гравця Дієго Армандо Марадона.

Дуже часто, коли дивишся, яким гравцем був той чи інший тренер, дивуєшся метаморфозі, зміні поглядів. Хоча насправді це не повинно дивувати. Тренер — окрема професія. Його рішення суттєво відрізняються від того, що доводилося робити на полі. Одне з перших рішень нового тренера збірної Аргентини — обрати певну манеру гри. Рікельме у цій грі був би стороннім тілом. І Рікельме вирішив піти.

Марадона вирішив, що його десяткою буде Мессі. І хотів, щоб той відбігав (прощавай, паузо) два матчі (один з них у Ла-Пасі) і у обох вів би гру команди. Не спрацювало. Не через Мессі.

У «Барсі» той теж звик до, по суті, одного плану гри. Різним може бути його виконання. Що значною мірою залежить від інтенсивності гри команди, від її роботи у відборі.

Саме це мав зауважити Марадона. Не факт, що аргентинці рухалися б набагато краще, якби грали не у Болівії.

Акцент на гру без паузи, пофантазуймо, може бути спробою поєднати найкращі традиції La Nuestra та футболу «Естудіантеса» кінця 1960-х початку 1970-х. Пресинг, тиск на суперника і ефектні вигадки найобдарованіших у одному флаконі.

Але у футболі, як і у житті, поривання до ідеалу дуже часто обмежене слабостями людей (навіть обдарованих). А якщо їх ще й має бути мінімум одинадцять…

Чи справді Марадона хоче звести докупи усі тактичні напрацювання кількох поколінь аргентинських тренерів? Навряд чи. І не лише тому, що поруч Білардо.

Завдання у Марадони інше. Виграти чемпіонат світу. І він взявся за справу без паузи. З натхненням, енергією та впевненістю, що по щучому велінню все буде так, як він захоче. Швидко, ще швидше, підганяє всіх Дієго Марадона. Є мета. Треба її досягти. Не зупинятися, не сумніватися. Уперше довелося зупинитися у Болівії.

У 1958 році Аргентина програла 1:6, бо рухалася занадто повільно. У 2009-му до такого ж сумного результату команда вже мчала повним ходом. Тоді сталася переоцінка стилю. Зараз у світі, в якому аргентинських гравців краде не лише збірна Італії, потрібно, на перший погляд, всього лише подумати про швидкість. Але результати цієї команди можуть мати важливий вплив на вибір стилю у майбутньому.

Sudamericano Sub20: Підсумки

2009-02-24T02:07:00.002+02:00

Будь-який турнір має залишитися у пам’яті. Прикро, якщо згадати нічого, якщо після останніх матчів залишається тільки пошкодувати, що стільки часу пішло на якесь другорядне і другосортне змагання. На щастя, у молодіжному футболі так буває рідко. Особливо якщо йдеться про Південну Америку.

Чемпіонат континенту подарував кілька побачень з однією з найяскравіших команд останніх років. Вже цього має бути достатньо для того, щоб цей Sudamericano Sub-20 запам’ятався.

Болівія. 4 матчі: 0-0-4, 2:11

Турнір для двадцятирічних. Болівійці привезли кількох значно молодших футболістів. Тих, хто зможе зіграти і у наступному Sub-20. Вочевидь, зараз їм дають можливість призвичаїтися до атмосфери великого турніру, зрозуміти у матчах із дорослішими суперниками, чого саме не вистачає.

Для чого саме не вистачає? Не для перемоги у турнірі. Для іншого. Болівійцям потрібно рухатися крок за кроком. Покоління Ечеверрі, Санчеса та інших чудових футболістів пробилося колись на дорослий чемпіонат світу, але зараз метою має бути вихід на чемпіонат світу молодіжний.

Досягти цього болівійці прагнуть завдяки створенням досвідченого, наскільки це можливо у цьому віці, колективу. Загартованого, зокрема, і подібними, відверто невдалими, на перший погляд, виступами.

Болівія грала дуже старанно. Акуратний контроль м’яча, ретельна підготовка атак. Кожен грав намагався чітко виконувати своє завдання. Але все це було занадто м’яко. Бракувало швидкості, агресивності, іноді і жорсткості.

Загальне враження — павучки, які намагаються обплести живність значно більшого за себе розміру. А щоб це зробити треба бути хваткішими.

І ще одне спостереження. Цій команді не завадив би такий собі плеймейкер-бунтівник, який би додавав перцю цій не безталанній, але трохи ніяковій компанії.

Найкращий гравець: Алекс Арансібія. Усе логічно. Роботи у воротаря було найбільше за всіх. І впорався він з нею добре.

Перу. 4 матчі: 0-0-4, 3-8

У перуанців такий лідер-розбишака є. Реймонд Манко. Але не було команди. Вже після турніру у цьому звинуватили тренера Ектора Чумпітаса. Проблема не в тому, що не було «єдиного колективу».

Розрізненою, подрібненою на шматочки виглядала гра перуанців. Саме це завадило перуанцям хоч би раз зачепитися за результат. Тричі програвали мінімально, за різним сценарієм, але таки програвали. Окремих спалахів натхнення не вистачило. І це важлива характеристика турніру в цілому. Для успіху, індивідуальне вміння мало тісно переплестися з командним.

Найкращий гравець: Луїс Трухійо. Цікавий лівий захисник, з хорошим ударом.

Аргентина. 9 матчів: 1-5-3, 10-13

А у Аргентини нічого окрім кількох яскравих індивідуальностей не було. Трагедія навіть не в тому, що чинний чемпіон світу не їде на черговий чемпіонат і не захищатиме свій титул. Зрештою, вигравали цей титул зовсім інші футболісти.

Страшно те, що Аргентина зганьбилася у найгірший з усіх можливих способів. Видайкала у долі місце у фінальній групі, щоб там показати, що анічогісінько матчі першого етапу їх не навчили.

Буває, що сильна команда розподіляє сили, відкладає найкраще на потім, на матчі, які справді все вирішують. І у це хотілося вірити. Навіть власні очі, здавалося, дурять. Ось-ось, жевріла надія, вони заграють. Адже Аргентина — це школа. На жаль, цього разу на Sub-20 приїхали безпідставно самовпевнені учні цієї школи.

Цікаво те, що кожен з них окремо, цілком здатен успішно відіграти не один рік, що у клубах, що навіть у першій збірній. Бо самовпевненість з них швидко виб’ють. А от їхній спільний виступ був нескінченним жахом.

Найкращий гравець: Хто хоч щось робив і зберіг хоч якісь крихти гідності? Едуардо Сальвіо та, фрагментами, Леандро Веласкес.

Уругвай. 9 матчів: 6-1-2, 21-16.

Та сама найяскравіша команда турніру. Саме команда. Чемпіонами вони не стали, бо, таке враження, самі не розуміли на що здатні і цілком вдовольнилися виходом на чемпіонат світу.

Дієго Агірре отримав у розпорядження справжній скарб. Він міг спокійно варіювати склад, займатися якою завгодно ротацією, а гра залишалася такою ж свіжою, потужною та чарівною. У 1920-х уругвайці дивували Європу великою командою, що демонструвала свій, неповторний стиль, який виплекала на Батьківщині і з яким виграла дві Олімпіади поспіль та перший чемпіонат світу.

Дуже довго Уругвай чекає на нове покоління чарівників. У час, коли чимось здивувати важко, язик не повертається проголосити, що це воно. Занадто це буде пафосно. Але це може бути покоління, вплив якого вимірюватиметься не лише турнірними здобутками. У цій команді є щось особливе. Цього достатньо щоб подякувати їй за цей турнір.

Найкращий гравець: Навіть якщо назвати всіх, буде замало.

Бразилія. 9 матчів: 6-1-2, 15-6.

Бразилія стала чемпіоном, бо це була мета номер один, два, три і так далі. Якби їм було потрібно щось інше, вони б пропустили більше.

Збалансована, потужна команда, у якій, на щастя, було замало бацил Дунги. Бразильці вміло поєднали гру на результат (тактичний вишкіл) з демонстрацією свого репертуару фінтів та трюків.

Показовим був другий матч з Уругваєм. Саме він, хоча це був лише початок другого етапу, і визначив чемпіона. Бразильці класично позбавили суперника простору, не втрачали концентрації і чітко використовували свої шанси.

Найкращий гравець: Мабуть таки Дуглас Коста. Якраз його гра була найчистішим зліпком з гри усієї команди.

Венесуела. 9 матчів: 3-4-2, 11-12

У господарів турніру теж була мета. Потрапити на чемпіонат світу. Венесуельці до Єгипту їдуть, тож можуть вважати себе ледь не чемпіонами. Насамперед, через те, що, як і перша збірна, забули про комплекси. Це вже не слабенька збірна з країни, у якій спорт номер один — бейсбол.

Венесуельцям може ще бракує витонченості, але у них достатньо впевненості та затятості, щоб покластися на свої швидкість та наполегливість.

Як і уругвайці господарі турніру покладалися на схему 4-4-2, але їхня інтерпретація була більш класичною, без частих змін позицій, більш вертикальною. Водночас, венесуельці доводили, що прямота ліній не завжди прямолінійність.

Найкращий гравець: Хосе Рондон. З тих гравців, про яких у Англії кажуть: Would walk through a brick wall. Та ще й з м’ячем не на «Ви».

Колумбія. 9 матчів: 3-3-3, 10-10

Цифри для любителів цілковитої гармонії. Але у футболі це трактують інакше. Гру колумбійці справді прагнули демонструвати гармонійну. Коли вдавалося, було дуже симпатично.

Не вистачило зухвалості. Бажання кинути супернику серйозніший, аніж на просте змагання у володінні футбольними тонкощами, виклик. Може насправді команда і не була на це здатна. Хоча потенціал гравців свідчить про інше.

До того ж, багато хто з них приїхав на турнір із солідним досвідом виступів у перших командах своїх клубів. Підстав говорити про боязкість немає.

І все ж, у ключових епізодах вирішальних матчів колумбійці з надмірною легкістю віддавали все в руки суперників. Особливо небезпечно це було робити вже у першому матчі фінального турніру проти венесуельців.

Гра Колумбії давалася. Та варто було лише трохи поступитися територією, як венесуельці зім’яли редути суперника.

Еквадор. 4 матчі. 1-3-0, 4-3

Їхати з турніру без жодної поразки, але й без виконаного завдання прикро. Ще гірше, коли додому тебе відправив безжальний жереб, якому все одно як ти грав, і наскільки заслужив цей ранній від’їзд.

Якби тільки не травмувався Фідель Мартінес. Без нього гра еквадорців не стала менш продуманою та солідною, але втратила у іншому. Непередбачуваності, варіативності, гостроті.

Ретельна підготовка, як сказали б шахісти, «у кабінетній тиші» відчувалася з першого матчу. Ніщо не залишилося без уваги. Ледь не у кожній ігровій ситуації у еквадорців був готовий план дій. Їх нелегко було спантеличити, змусити відбиватися наосліп. (Блискуче зіграла пара центральних захисників Кастро – Мендес).

Сліпим був лише жереб, який відправив їх додому.

Найкращий гравець: Фідель Мартінес.

Парагвай. 9 матчів. 4-3-2, 15-10.

Мимохіть, у грі парагвайської молодіжки шукаєш спільне з першою командою. Ось, наприклад, центральний захисник Рональд Хут. Йде у боротьбу за м’яч — іскри на всі боки. Але достатньо було одного лише погляду на енґанче Ніколаса Мартінеса, щоб зрозуміти, що це покоління парагвайських футболістів здатне добувати вогонь гри не лише первісним способом.

Парагвай більше, аніж якась інша команда поставав у різних поличчях. Не завжди виходило переконливо. Коли ж гра йшла, по-новому розкривалися ті, хто до цієї пори ховався десь на задвірку, як це було з Альдо Паньяґуа у другому матчі проти Уругваю.

Найкращий гравець: Ніколас Мартінес.

Чилі. 4 матчі. 1-0-3, 5-7.

Nada.

Sudamericano Sub20: Brazil - Argentina, Uruguay - Colombia

2009-02-03T15:40:00.001+02:00

Бразилія – Аргентина 2:0, Уругвай – Колумбія 2:1

Коли дивишся на таке поле з певної відстані, можна навіть подумати: «Ніби нормальне». Наскільки все погано, відчуваєш лише, коли починаєш грати. Заспокоювати себе тим, що умови однакові для всіх — єдина відмовка у цьому випадку. Але ця однаковість не означає, що кожен із суперників здатен зіграти, як вміє та хоче попри негоду.

Те, що саме грати на полі стадіону у Матурині неможливо, стало зрозуміло вже на шостій хвилині першого матчу. Міні-повінь. Обіграти хоч усіх суперників заразом, здавалося, буде легше, аніж обіграти хоч одну калюжу.
Венесуельський дощ повернув чотири команди, повні технічних виконавців, до тих печерних часів, коли запустити м’яч у небо треба було лише тому, що по землі він не прокотився б і метру.

У першому матчі дня трохи швидше до нових умов призвичаювалися аргентинці. Але був один важливий нюанс. Половина, на якій вони захищалися у першому таймі, увібрала значно більше води, особливо на правому фланзі. Тож бразильцям атакувати було дещо важче. Особливо, коли аргентинці (нарешті!) діяли командно, енергійно та завзято. Змушували суперника фолити і створювали моменти після стандартів.

Не менш завзято взялася за роботу і суддівська бригада. Не зарахували чистий гол аргентинців у першому таймі, призначили пенальті на користь бразильців у другому, і відмовили у цьому щасті аргентинцям. Відігруватися за таких умов важко і без зайвого тягаря суддівських помилок, найголовніша з яких — проведення матчу у цьому болоті.
Колумбійці та уругвайці забивали тільки після навісних подач. Інакше це зробити було неможливо. Чарльз Ріп сяяв би від щастя. Такої кількості лонг-боллів він не бачив навіть у найприємніших своїх снах.

Уругвайці у першому таймі ледь не влаштували операцію «буря у болоті» після того, як Мехія зламав їхнього голкіпера. Мститися прагнули всі. Особливо смачно упіймав маленького колумбійця Аґірреґаррай.

«Містеру Хайду» не дала вилізти назовні перерва. Тренер заспокоїв, і цього було достатньо. Адже пояснювати, як саме атакувати, потреби не було. Це вже зробила погода. Замість ніг суперника уругвайці зосередилися на швидкому довозі м’яча до штрафного майданчика. І вчетверте на турнірі виграли матч, у якому поступалися в рахунку.

Sudamericano Sub20: Останні матчі першого етапу

2009-01-29T14:47:00.003+02:00

Чилі – Болівія 2:0, Болівія – Парагвай 1:5

Кожен, хто у дитинстві виходив на матч, і бачив у складі суперника волохатих монстрів, котрі народилися «після серпня», зрозуміє, як себе почували болівійці на цьому турнірі.

Але вони свідомо привезли на турнір кількох значно молодших футболістів. Кращого досвіду, аніж цей, вони б ніде не отримали.

Болівійці грали напрочуд старанно. Зрозуміло, що цього часто було замало, і «дорослі» розривали захист Болівії немов гігант, котрий навіть не помічає мотузок, що накидають на нього ліліпути. Але ці «ліліпути» показали, що вже багато знають, і якщо їм справді поки бракує сили та витривалості для протистояння старшим суперникам, то це все прийде, а тактичний вишкіл, він вже є, і навряд чи легко вивітриться з їхніх голів.

Доводилося багато захищатися, тож чимало роботи було у Алекса Аренсібії і виконував він її так, що може претендувати на звання найкращого голкіпера турніру.

Бразилія – Чилі 2:0, Парагвай – Чилі 2:1

Просто не чесно було б очікувати, що після Вільянуеви, Алексіса Санчеса, Матіаса Фернадеса, Моралеса, Орелльяни, Меделя, Відаля у чилійців одразу ж з’явиться ще одна порція талантів. І все одно надія жевріла.

Але коли у вирішальних матчах команда не знаходить вагомих аргументів, і нічого окрім такої-сякої дисципліни за душею не має, четверте місце у групі є цілком закономірним результатом. Навіть не скажеш, хто у цій команді був яскравішим за інших.

Аргентина – Еквадор 2:2, Венесуела – Колумбія 1:1

Що за останній тур! Спочатку Аргентина чесно намагалася грати краще, аніж у попередніх матчах і навіть не пропустила у перші три хвилини. Хоча могла пропустити на сьомій.

Уперше на турнірі, аргентинці відкрили рахунок. А потім гру потроху почали прибирати до рук еквадорці. Причому Хуліо Росеро дуже добре використав заміни.
По перерві замість потужного Де Хесуса випустив на фланг Ґевару.

І у цьому матчі Еквадор грав без Фіделя Мартінеса, тож тривав пошук адекватної заміни. Майк Родрігес отримав більше часу для того, щоб себе проявити, але на флангах він діяв не так переконливо, як Мартінес, а для Еквадору хороша флангова гра — один з козирів.

Парадоксальна на перший погляд заміна (залишається на лаві центрфорвард) спрацювала якнайкраще. Ґевара почав «прасувати» лівий фланг оборони суперника, Родрігес грав де йому зручніше, у центрі, і роздавав передачі у всіх напрямках, активності ж Рохаса вистачало на трьох.

Коли ж еквадорці не використали кілька чудових моментів, створених завдяки цій заміні, Росеро «використав» інший «таран». І Ананґоно забив за п’ять хвилин після виходу на поле.

Це мав бути переможний м’яч. Аргентина мала отримати те, що заслужила, тобто нічого, і поїхати додому. Натомість вони одразу ж зрівняли рахунок і знову вислизнули неушкодженими.

Таким чином, у другому матчі нічия 2:2 виводила далі обидві команди. Закралася підозра, що колумбійці та господарі турніру спокійненько «розпишуть» необхідний результат. Якби ж то! Гра на три результати. У диму битви не було коли займатися математикою. Колумбійці своїми ударами ледь не зламали штанги, а потім, вже у другому таймі, коли суперник був попереду, вдалися до хитріших засобів.

На поле вийшов Крістіан Мехія. А коли це дияволеня падає у штрафному, розібратися, симулював він чи справді отримав по ногах, не зміг би і Колліна після десятка повторів. Один пенальті «імені Мехії» Насаріт забив.

Другий арбітр призначив за кілька секунд до фінального свистка. Останній удар матчу. Заб’є Насаріт знову, Колумбія вийде сама і проведе далі Еквадор.

Насаріт не витримав напруги. Кволий розбіг, кволий удар, Ромо пенальті парирує, Венесуела проходить, а у Колумбії та Еквадору абсолютно всі показники однакові.

Потім було спеціальне засідання керівництва КОНМЕБОЛ. Історичне рішення відмовитися від жеребу і дозволити зіграти у наступній стадії обом командам. Організатори турніру погодилися провести додаткові матчі і швиденько переробили календар.

Та ні…Це вже, мабуть, наснилося під ранок. Бо дуже хотілося, щоб далі грали ті, хто цього справді прагнув.

На прес-конференції кинули жереб. Пощастило Колумбії.

Sudamericano Sub20: Група А (п'ятниця, неділя) та Уругвай - Парагвай

2009-01-26T20:48:00.002+02:00

Колумбія – Еквадор 0:0

Еквадорці грали без Фіделя Мартінеса. Відсутність «команданте» послабила налагоджену систему гри в атаці. Мартінеса не зуміли замінити ані Ґерреро (не вистачає класу), ані Родрігес (хоч і відіграв цілий тайм, лише у першій його третині обидві команди не так очевидно дбали лише про захист власних воріт, тож у Майка було замало можливостей вплинути на хід гри).

Колумбійці максимально серйозно поставилися до суперника і насамперед намагалися зв’язати його у центрі поля. Еквадор, відповідно, менше контролював м’яч, рідше йшли вперед флангові захисники. Під тиском у центрі еквадорці намагалися використовувати довгі передачі, але без особливого успіху.

Водночас довгі передачі та безадресні навіси псували атаки колумбійців, тільки-но вони перебиралися за центральну лінію після як завжди ретельної, але надто повільної підготовки до наступу. Еквадорці встигали відтягнутися і зайняти оборону.

Аргентина – Перу 2:1, Колумбія – Аргентина 2:2

Відкритішим вийшов матч колумбійців з аргентинськими піжонами-мажорами. Аргентинська молодіжка — дивовижна команда. Так, вони талановиті, так, вони індивідуально переважають багатьох суперників, але які ж вони нехлюї. У трьох матчах поспіль пропускати ще «у роздягальні» — ознака занадто самовпевненої купки індивідуумів. На футбольну команду, що хоче здобувати титули, це не схоже. Зі справжнім бажанням грають поки що лише Сальвіо та Веласкес.

Можливо, аргентинці були впевнені, що перший етап пройдуть без проблем, і вже у фінальній частині заграють інакше. Але доведеться грати «інакше» вже проти Еквадору.

У цій групі чотири команди набрали по 5 очок і у вівторок у матчах між собою мають розіграти три путівки до наступного етапу.

Колумбійці у матчі з Аргентиною нарешті налагодили взаємодію на швидкості, і у другому таймі вже за рахунку 2:2 саме вони були ближчими до перемоги.

Уругвай – Парагвай 4:2

«Нестямне насичення красою», — казав Хуан Рамон Хіменес про поезію. Те саме поки що можна повторювати після кожного матчу уругвайців. Вони не просто шукають поезію гри самі. Вони немов запрошують суперника до спільного пошуку. (І цим дуже нагадують «Рівер Плейт» (уругвайський) іншого Хуана Рамона – Карраско, команду, що була окрасою останніх чемпіонатів Уругваю).

Парагвай прийняв запрошення і у першому таймі навіть переважав суперника. Позбавлені необхідності щосекунди думати про захист парагвайці захопилися грою, і виходило у них все дуже непогано.

Уругвай, в свою чергу, якось спокійно сприймав невдачі, неспроможність нав’язати супернику свою гру. Те, що у першому таймі могло видатися відлученістю від бажання перемогти (адже шість очок вже є і можна не хвилюватися), насправді виявилося спокоєм, впертістю впевненої у собі команди, що терпляче чекала свого часу.

Два м’ячі після стандартів прирекли Парагвай на поразку значно менше, аніж дивне рішення Адріана Корії поміняти Ніколаса Мартінеса. Після цього парагвайцям просто нічим було відповісти на вишукані атаки суперника.

Sudamericano Sub-20: Colombia - Peru, Venezuela - Ecuador

2009-01-22T16:36:00.002+02:00

Колумбія – Перу 1:0

Поки що найбільш прісний та стерильний матч турніру. Поразка у першому матчі не спонукала перуанців на активнішу гру у наступній зустрічі. Воротар колумбійців вперше торкнувся м’яча на двадцять четвертій хвилині.

М’яч, відтак, був приватною власністю колумбійців, які, щоправда, поводилися, як господар авто, котрий ретельно миє його двічі на день, але нікуди не їздить.
Дуже довго атаки колумбійців починалися детальною «підготовкою» у центрі, і нею ж і закінчувалися.

«Руку допомоги» простягнув супернику Села, і лише після цього збірній Колумбії вдалося провести кілька проникливих атак.

У другому таймі перуанці заграли активніше не після подвійної заміни у перерві, а… після вилучення Самбрано. Що у першому, що у другому матчі збірна Перу починає грати більш-менш добре тільки тоді, коли проблем вже занадто багато. Та й спроби їх вирішити недостатньо переконливі.

Колумбійці мають додати у швидкості біля штрафного майданчика суперників, аби сподіватися на вихід до чемпіонату світу. Бо зараз все виходить точнісінько як це буває у першої збірної, багато кружляння коло та навколо, а результат (кількість забитих м’ячів) — сором’язливо сховати і нікому не показувати.

Венесуела – Еквадор 0:0

Дивно, що у першому матчі дня був хоч один забитий м’яч. Неймовірно, незбагненно, за межею розуміння те, що у цій грі ніхто нічого не забив.

Еквадор знову дуже добре атакував. Структура гри команди настільки прозора та виразна, що можна заплющити очі, слухати лише прізвища гравців і «бачити», як розвивається атака. Але на відміну від матчу з перуанцями не вистачило хоч би одного завершального удару. Бувало, що м’яч очманіло літав штрафним майданчиком і завжди примудрявся обрати будь-який маршрут окрім одного — до сітки воріт.

Венесуельці атакували надзвичайно милим нахрапом. Як і у грі з Аргентиною, вони іноді ставали жертвами власної метушні. Хоча й при цьому добряче попсували нерви захисникам та голкіперу суперників.

Sudamericano Sub-20: Bolivia - Uruguay, Brazil - Paraguay

2009-01-21T17:12:00.003+02:00

Уругвай – Болівія 2:0

Молодь, що бере приклад з дорослих, залежно від прикладу або чудова штука, або ж… У випадку з уругвайською молодіжкою саме те, що треба. Постійно згадувався матч перших збірних у відбірному циклі чемпіонату світу.

З перших хвилин шалені флангові атаки уругвайців. Болівійці тримаються скільки стає сил. Навіть у перші 15 хвилин ведуть змістовну, цікаву контргру. Виникає відчуття, що попереду неперевершений обмін ударами. Зрештою, якомога більше ударів намагається завдати один суперник, інший досить грамотно захищається, і все ж здається, що довго не протримається.

Перший тайм протримався, бо коли під цим тиском прогинався і тріщав захист, елегантно поспішав на порятунок голкіпер Алекс Арансібья.

У другому пролімна батарея уругвайців запрацювала знову, але зразково-показова флангова атака дала результат, лише коли болівійці наважилися вибратися із шанців.
Якщо вже вилізли, та ще й пропустили, то довелося активізуватися. Щоправда, за увесь матч болівійці так жодного разу і не пробили з меж штрафного майданчика. Теж, до речі, наслідували приклад попередніх поколінь. Але своїх Ечеверрі та Санчеса не знайшлося. Здалеку так ніхто і не забив. У болівійців.

А уругвайці і на це здатні. Ніколас Лодейро вкотре довів, що йому все одно якою ногою бити.

Бразилія – Парагвай 1:1

Швидко забитий м’яч може суттєво вплинути не лише на плани того, хто пропустив. Після диво-удару Валтера бразильці цілком могли заграти спокійніше. Але принаймні до тридцятої хвилини Бразилія продовжувала творити зусиллями Дентінью, Ренана Олівейри та Дугласа Кости. Трохи стриманіше зіграли останню третину тайму.

У другому вже згадана трійця фрагментами переконувала, що у цій молодіжці ще замало «європейського духу» для того, щоб бути копією команди Дунги. Валтеру створили достатньо моментів для хет-трику. Тільки от він вперто відмовлявся від бомбардирських лаврів.

Добре зіграв центр півзахисту бразильців. Дуглас Коста та Ренан Олівейра були пульсом та нервом гри. Відбір, початок атак, загострення — увесь необхідний асортимент навичок вони могли запропонувати у якісному виконанні.

Парагвай у атаці покладався хіба що на талант Ніколаса Мартінеса. Як би він не бачив поле, який би пас не міг віддати, шанси бодай на нічию були мізерними. Аж доки парагвайці не розіграли геометрично вивірену триходівку.

Цілком можливо, що Парагвай у цьому матчі робив ставку на нічию, а проти інших суперників зіграє динамічніше та агресивніше. Але у першому матчі парагвайська молодь нічим не натякнула на те, що готова наслідувати приклад старших товаришів, котрі з солідним відривом лідирують у боротьбі за путівку на першість світу.

Sudamericano Sub-20: Ecuador - Peru, Venezuela - Argentina

2009-01-20T17:27:00.002+02:00

Еквадор – Перу 2:1

З усіх учасників турніру збірна Еквадору чи не єдина повністю відмовилася від закордонних товариських матчів і обмежилася поєдинками з місцевими клубами.

Щобільше, ніхто з тренерського штабу команди не вивчав майбутніх суперників. Наставники вирішили, що значно важливіше спокійно підготувати своїх гравців, а суперники… А що суперники? З ними Еквадор грав на Панамериканських Іграх-2007, на яких здобув золото футбольного турніру, за два роки переможний склад суттєво не змінювався, тож ставка — на зіграність, що, на думку тренерів, не потребувала додаткової серйозної перевірки.

І у першому матчі саме кращий рівень командної взаємодії допоміг еквадорцям здолати збірну Перу, яка вийшла на поле без одного зі своїх лідерів, травмованого Ісмодеса. Замість вивчати суперників, еквадорці вивчили себе. Настільки досконально, що забивали ледь не на автоматі. А от перуанцям якраз знадобився час, вже у бойових умовах, розібратися що і як працює у суперників.

Гру в атаці у еквадорців робила четвірка (Мартінес, Монтеро, Рохас, Де Хесус) швидкісних, технічних футболістів, котрі постійними переміщеннями заплутували ведмедкуватих, на перших хвилинах, центральних захисників збірної Перу.

Лише після двох болісних ударів перуанці почали рейди на половину поля суперника. Враження від цих спроб залишилися неоднозначні. У перуанців є технічні, яскраві футболісти, але вкрай рідко вдавалося об’єднати їхні зусилля у щось схоже на командну гру.

У другому таймі гра балансувала між «динамічною рівновагою» та спробами перуанців запускати м’яч у боротьбу до штрафного майданчика, що і дозволило створити найгостріший момент у другому таймі.

Еквадор постав значно організованішою командою, кращою була взаємодія між лініями, і в атаці, і в захисті. Перуанці грали сплесками, але проти суперника, який добре вивчив себе, перуанцям якраз забракло впевненості у своїх аргументах.

Венесуела – Аргентина 1:1

«Нас не зрозуміють, якщо ми виграємо титул і не покажемо красивої гри», — запевняв напередодні чемпіонату тренер аргентинців Серхіо Батіста.

Після дебютного матчу не зрозуміло ось що: яку гру намагалася показати Аргентина?

Зрозуміло, що командам маленьким (навіть якщо вони, як зараз Венесуела, приймають турнір) буває простіше підготуватися до турніру, бо планка очікувань традиційно є вищою для грандів. І оцінюють грандів за іншими критеріями, вимогливіше, суворіше.

За цією шкалою Аргентина матч якщо не провалила, то була від цього на відстані кількох кроків. Якби венесуельцям вдалося краще вгамувати свої емоції і зіграти у деяких епізодах не лише на адреналіні, підсумок міг би бути для аргентинців сумним.
Монотонні атаки, яким хоч якось намагався додати яскравих фарб тільки Едуардо Сальвіо, нагадували повторення завченого тексту, суть якого осягнути не вистачило часу.

Нервово, не впевнено грав центр півзахисту, де не вистачало Сукуліні. Саме тут можна було згенерувати гру, дати необхідний імпульс атакам, але Бенітес з Бенавідесом не впоралися з цією роботою.

Венесуельці у всіх вікових категоріях вже не перший рік демонструють прагнення одужати від давньої хвороби південноамериканських футбольних «карликів» — надмірної поваги до грандів. Не дивує і те, що тільки у венесуельців молодіжку очолює тренер першої збірної. Він уже з цього віку вчить їх максимально розкривати свій потенціал. Так, він ще обмеженіший за аргентинський чи бразильський, але іноді буває цікавіше стежити за щирими спробами венесуельців стрибнути вище голови, аніж за повзанням народжених літати аргентинців.

Fútbol Colombiano: "Америка" Калі — переможець Клаусури-2008

2009-01-15T18:01:00.004+02:00

У Англії люблять згадувати випадки, коли капітан команди, що програла фінал Кубка, обіцяє «повернутися наступного року і виграти». Кілька разів саме так і було.

Щось схоже, тільки у чемпіонаті, сталося минулого року в Колумбії. У першій половині сезону «Америка» з Калі вийшла до фіналу і у серії пенальті поступилася «Бояка Чико». Після поразки найгірше мав почуватися тренер Дієго Уманья, який назбирав чимало віце-чемпіонств (під його керівництвом «Америка», зокрема, грала у фіналі Кубка Лібертадорес-1996), але все ніяк не міг здобути чемпіонський титул…

Коли «тренер без титулів» повертався до «Америки» у середині 2007-го розмов про чемпіонство не було. «Америка» тричі поспіль не могла пробитися навіть до півфіналу чемпіонату, тож завдання Уманьї було «простим». Налагодити гру, зробити команду конкурентоспроможною.

Ще одна причина такої скромності апетитів клубу-гранду — так званий список Клінтона, до якого «Америка» потрапила через давні зв’язки з наркомафією. У цьому списку, який з’явився у жовтні 1995 року фігурують кілька сотень колумбійських фірм. Вони не мають права на торгівлю зі Сполученими Штатами, у самій Колумбії серйозно обмежений рух коштів на їхніх рахунках, а місцеві компанії, що з ними співпрацюють, «скоюють злочин».

Після того, як Америка залишила «Америку» майже без засобів для існування, команда з Калі все ж здобувала час від часу трофеї, але криза, у розпал якої (всередині 2007-го) втретє очолив «червоних дияволів» Уманья, здавалася найсерйознішою за ці 12 років.

На що робити ставку команді, яка не може дозволити собі солідні трансфери? Звичайно, на власних виконавців. Уманья був потрібен ще й як майстер роботи з молодими гравцями.

Можна сказати, що результат був миттєвим. У Клаусурі-2007 «Америка» була другою у півфінальній групі. Потім був фінал проти «Бояка Чико». І, нарешті, перемога у чемпіонаті.

За ці три турніри еволюціонувала гра команди. Якщо на початку роботи Уманьї «Америка» була яскраво вираженою контратакувальною командою, то поступово з’являлося вміння грати «першим номером», нав’язувати супернику високий темп та закривати його на власній половині поля.

Склад суттєво не змінювався. З кожним зіграним матчем додавалося впевненості, і тому після поразки від «Бояка Чико», капітан Карлос Вальдес цілком міг би пообіцяти, що наступного разу «Америка» виграє фінал.

Дозріти до перемоги і здобути її — різні речі. Свій шанс можна і не використати. І навіть напередодні фіналу Клаусури не було ніяких гарантій. До того ж «Америці» протистояв «Індепендьєнте» з Медельїна. Команда з блискучим плеймейкером (Омар Перес), чудовим воротарем (Альдо Бобаділья) та молодим голеадором Джексоном Мартінесом.

«Америка» виграла перший матч (1:0 на виїзді), вийшла вперед у другому. Момент справжнього випробування команди на чемпіонський гарт настав, коли «Медельїн» зрівняв рахунок. «Америка» ще могла все випустити з рук.

І все ж Уманья працював недаремно. «Руки» виявилися міцними. Дві розкішні контратаки у другому таймі підтвердили закономірність успіху «Америки».

Одна із закономірностей «післяуспіху» — втрата ключових гравців. «Америка» ризикувала ще більше. Спокусливу пропозицію з Близького Сходу отримав Уманья. Розставання виглядало неминучим.

Уманья залишився. Насамперед заради Кубка Лібертадорес. У якому «Америка» може й не проб’ється до фіналу, як 12 років тому, але точно спробує показати всьому світу, чого вона навчилася за останні півтора року.

Типовий склад у Клаусурі-2008 (12 гравців, які найчастіше виходили на поле)

Адріан Бербія (31 рік)

Уругвайський голкіпер вкотре довів, що є одним з найкращих на континенті. Спокійний, з відмінною реакцією та вмінням обирати позицію, він забезпечив ті надійність та впевненість у захисті, що так потрібні команді-чемпіону.

(Бербія перейшов до "Жуніора" з Барранкільї, і його замінив у "Америці" інший уругваєць Алексіс В’єра)

Карлос Вальдес (23 роки) — Джон Харольд В’яфара (32 роки)

Центр оборони не єдина ланка, у якій Уманья поєднав перспективного вихованця клубу з досвідченим партнером. У цій парі, попри свій вік, зіркою все ж є Вальдес, який у складі молодіжної збірної був чемпіоном Південної Америки. Вміння та бажання працювати, хороша взаємодія дозволяли їм підчищати помилки одне одного. Результат — 24 пропущених м’ячі у 26 матчах.

Пабло Армеро (22 роки), Іван Велес (24 роки)

Флангові півзахисники «Америці» не були потрібні. Ці двоє закривали свої фланги з неймовірною енергією. Лівий захисник Армеро перейшов до «Палмейраса». І це, поки що, найсерйозніша втрата «Америки». Вражає обсяг роботи Пабліто. Таке враження, що сил у нього завжди на кілька матчів поспіль.

Джон Валенсія (26 років), Хайме Кордоба (20 років)

Центральні півзахисники, котрі були і легенями, і ногами, і серцем команди. Та сама працездатність, що у й інших, помножена на непоступливість у боротьбі та вміння грамотно розпочати атаку.

Валенсія знаний своїми штрафними. Ні, він їх майже ніколи не забиває. Він їх просто б’є. Десятками за сезон. Страждають ті, хто стає у стінку, руки голкіперів, каркас воріт та будь-яка живність, яка заґавилася. Але Джонні продовжує бити.

Пауло Аранго (24 роки), Харрісон Отальваро (22 роки), Вільмер Парра (25 років),
Віктор Кортес (32 роки), Адріан Рамос (22 роки)

Саме у цьому чемпіонаті «Америка» Уманьї досягла того балансу у грі, що дозволяє вдало захищатися і чимало (39 м’ячів) забивати.

Так звана «група атаки» могла заплутати і приголомшити будь-який захист.
Кожен з цієї п’ятірки міг під час атаки опинитися на різних позиціях і якісно виконати те, що було необхідно.

Fútbol Español: El Clasico

2008-12-16T15:09:00.003+02:00

«Камп Ноу» ще кілька годин гудів у голові. Вочевидь, не лише у свідків, а й у безпосередніх учасників матчу.

Мадридці здригалися від найменшого шурхоту, бо, здавалося, що зараз нізвідки вигулькне Туре і відбере щось цінне, що прямо під носом почне до запаморочення фінтити Мессі, зупинити якого можна тільки, якщо ніжно прогулятися йому по ахілу.
Мессі, в свою чергу, цілком міг усю ніч інстинктивно сукати ногами, немов тікав від зубів голодного та розлюченого звіра.

Звір справді був розлюченим. І водночас нездатним на щось більше, аніж спробувати вкусити. Вести гру у відповідь «Реал» не міг. Залишалося ловити суперника на помилках.

Так склалися обставини. Безграмотність президента (котрий, до речі, зманив у МЮ Антоніо ді Сальво, дав йому мільйони та владу, якої не було у жодного лікаря «Реала» для того, щоб не було травм) та спортивного директора, байдужість колишнього тренера, який плив собі за течією і не намагався змінити курс. На «Камп Ноу» мадридці потрапили не у найкращий день в історії клубу.

І протиставили «Барсі» все, що могли протиставити. Волю. Саме на сумоїстське змагання воль перетворився матч.

Тиск «Барси» у перші двадцять хвилин зламав би «Атлетико» чи «Валенсію», «Вальядолід» чи «Альмерію». «Реал» витримав. Попри те, що упродовж цих двадцяти хвилин його гравці здавалися крихітними та беззахисними на широчині газону «Камп Ноу».

Вони росли на очах. З кожним перехопленим пасом (Каннаваро зіграв колосально), з кожним сейвом Касільяса, і навіть з кожним фолом. У такому матчі фол теж може бути невід’ємною складовою битви характерів.

«Барсі» вистачило характеру для того, щоб не забути про свою гру і вперто йти на ворота суперника. І вийшло так, що саме її волі вистачило на довше. Чи могло бути інакше?

Перший аргумент — вихід Дренте. Вже після того, як «Реал» витримав цей безжальний тиск. Вже після того, як мадридці показали, що саме у цей день вони розуміють, як потрібно грати у цій футболці проти цього суперника. З гідністю, відвагою та бойовим духом. Дренте… Він довів, що однієї футболки, як би магічно вона не впливала, недостатньо, щоб раптом навчитися робити те, чого не вмів раніше.

Другий шанс — Паланка у штрафному майданчику. Ще елементарно зарано. Ні, це було б казково, якби кантерано «Еспаньйола» у першому матчі за «Реал» забив на «Камп Ноу». Але Кальдерон уже вичерпав свій запас шари.

Бути «інакше» не могло, бо цього сезону «Барса» поки що не дає приводів сумніватися у її бажанні виграти чемпіонат. Руки у неї ще не трусяться, а єдиний клуб, якому присвячують майже увесь свій час гравці — це футбольний клуб «Барселона».

Напередодні «Барса», до речі, стала заручником власного успіху. Очікування голеади було не справедливим стосовно не лише гостей, а й господарів. У будь-якому поєдинку, тим більше у цьому, жодна команда не має гарантованого права на 5-6 забитих м’ячів. І вимагати чогось подібного може лише той, хто у футбол грав лише на Playstation.

Футбол «Барси» як вже тільки не називали. Луна від гучних епітетів котиться світом. Залишається додати ще один. Значно скромніший за інші. Бо більш «робочої» перемоги, у «Барси» зі старту сезону не було.

Команда Гвардьйоли феноменально працює на полі. І у захисті, і в атаці. Це та робота, що завжди є запорукою перемог. Робота, яку легко не помітити, особливо якщо вже побачив стільки елегантних комбінацій. Так мало хто думає про те, скільки працюють музиканти-віртуози, щоб потім зачаровувати публіку на своїх концертах. І так багато поту залишається «за кадром».

У суботньому матчі «Барса» вже вкотре немов запросила до своєї творчої майстерні. Аби, ще й за сприяння суперника, показати, з чого зроблені перемоги. Ці кілька місяців вони відіграли у неймовірній гармонії копіткої праці та натхнення, що робить футбол мистецтвом.

Сьогодні «Барса» — це реп’ях. Так, саме реп’ях. Якщо вже вчепиться, мало кому пощастить здихатися. Діамантовий, але реп’ях. Готовий вчепитися у… Цікаво, у скільки трофеїв вони готові (зможуть) вчепитися?

Fútbol Español: Espanyol — Страх не вилікувати?

2008-12-08T18:40:00.004+02:00

«Це тренер, котрий виведе команду на перший матч на новому стадіоні», — проголосив президент «Еспаньйола» Даніель Санчес Льїбре. На минулому тижні тренер, про якого тоді йшла мова, вивів грецький «Олімпіакос» на матч проти харківського «Металіста».

Ще рік тому Ернесто Вальверде навряд чи збирався до Греції навіть у відпустку. Він тренував «Еспаньйол», який напередодні різдвяної перерви посідав третє місце у чемпіонаті Іспанії, а за якістю гри був, можливо, другою командою країни після «Вільярреала». Яка там Греція!

Контракт у Вальверде був ще на два роки. Саме на церемонії підписання цього контракту Льїбре згадав «обітовану арену», на яку «Еспаньйол» перебереться у 2009-му.

Президент недаремно заговорив про новий стадіон. Ось уже 11 років «Еспаньйол» квартирує на пагорбі Монтжуйк. Стадіон, що приймав Олімпіаду-92 язик не повертається назвати поганим, але для «папуг» він нічим не кращий за золоту клітку.

«Еспаньйолу» потрібен був свій стадіон, рідний. Зрушити справу з місця було нелегко, і президентство Льїбре можна вважати у чомусь успішним хоч би тому, що «Корнелья – Ель-Прат» стане домівкою клубу.

А що можна було б сказати про правління Льїбре, якби команда зіграла у Лізі Чемпіонів! Ще й за два роки після того, як лічені секунди відділяли її від Сеґунди.
У останньому турі чемпіонату 2005/2006 «Еспаньйол» приймав вдома «Реал Сосьєдад». Паралельно «Алавес» грав з «Депортиво». Перемога «Алавеса» вкупі хоч би з нічиєю на «Монтжуйк» відправляли барселонців до другого дивізіону.

У Віторії Бодіпо забив на 78-й хвилині. У Барселоні піщинки компенсованого часу стрімко почали сипатися вниз за рахунку 0:0.

Зупинив цей страшний біг часу удар Коро. Це був останній удар того чемпіонату. Льїбре, зелений від нервів та кількох десятків викурених під час матчу цигарок, пообіцяв, що вболівальники більше ніколи так не страждатимуть.

За місяць до голу у ворота «Реал Сосьєдада» Коро відзначився в іншому важливому матчі. У фіналі Кубка «Еспаньйол» обіграв «Сараґосу» (4:1). Тож сезон страждань у чемпіонаті все ж подарував новопризначеному Вальверде путівку до єврокубків.
Цим шансом він скористався якнайкраще. У травні 2007-го «Еспаньйол» зіграв у Глазго фінал Кубка УЄФА…

У клубному офісі скромного, але легендарного, а інакше й бути не може, шотландського клубу «Квінз Парк» в очікуванні акредитацій юрмилися журналісти з усіх усюд. Галасливих іспанців було найбільше. І навіть у словах тих, хто вже побачив не один єврокубковий фінал, відчувалося піднесення. Одна справа вкотре жувати нескінченну сагу про «Реал» та «Барселону, інша — писати та говорити про «Севілью» та «Еспаньйол», як про фігурантів однієї з найголовніших подій футбольного року.
Легкість та невимушеність, відчуття винятковості саме такого фіналу панували і під час прес-конференцій.

Схожа атмосфера розкривала перед тобою обійми у перші дні 2008 року на Монтжуйк. Чисте, пронизливо блакитне небо та лагідне сонце немов раділи разом з уболівальниками «Еспаньйола».

У першому матчі нового року «Еспаньйол» розбив «Вільярреал» (3:0) і залишив враження команди, якій навіть на третьому місці вже може бути затісно. Настільки затісно, що у останніх двадцяти турах «Еспаньйол» набрав лише дванадцять очок та зменшився до розмірів дванадцятої команди чемпіонату.

З висоти Монтжуйк так просто та приємно милуватися красою Барселони, але на турнірній висоті, на яку після стількох зусиль видряпався «Еспаньйол» свої закони. Там завжди потрібно дивитися ще вище. «Еспаньйолу» не вистачило «кисню». До того ж команда залишилася спочатку без Тамудо, а потім без Де ла Пеньї.

Щоб зрозуміти, що таке «Еспаньйол» без Де ла Пеньї, треба згадати перший сезон Вальверде. Метаморфоза, що сталася з барселонцями завдяки Івану вражала.

Чемпіонат 2006/2007 «Еспаньйол» розпочав домашньою поразкою від «Настіка».
Три наступних матчі Іван пропустив. Два з них команда програла. Повернувся він на поле після невдачі на Майорці. (Інертний «Еспаньйол» поступився 0:1). Це зараз ми знаємо, що повернення Де ла Пеньї стало початком десятиматчевої безпрограшної серії, а тоді матч з «Осасуною» радше був схожий на змагання у швидкості двох черепах, кожна з яких робила усе, аби, боронь Боже, не зрушити з місця.

«Еспаньйол» рухався з місця повільно. «Мотор» команди — Де ла Пенья мав розігрітися. Шість поєдинків поспіль закінчилися внічию. У кожної нічиєї була своя історія. Наприклад, у Вільярреалі арбітр не зарахував чистий м’яч Пандіані (лайнсмен помилково вирішив, що після подачі Івана з кутового м’яч перетнув лінію поля). Другий тайм домашньої гри з «Расингом» нагадував виверження вулкана, настільки непередбачувано і швидко змінювалася ситуація на полі. (Тамудо зрівняв рахунок з пенальті на 91-й хвилині). Поступово «Еспаньйол» забував про страх. Позиція Де ла Пеньї — це місце, де народжується футбол. Футбол команди Ернесто Вальверде народжувався у тому сезоні не без труднощів, але з допомогою Івана він таки з’явився на світ.

І оголосив про свою появу перемогою над одним із лідерів першості — «Севільєю». У другій половині матчу «Еспаньйол» переважав суперника саме у тій грі, що стала фірмовою для самої «Севільї». Чіткий вибір позиції, жорстка гра у відборі із миттєвим переходом у наступ. І філігранні паси Де ла Пеньї як окраса усього цього «джентльменського» набору. Наступний матч — на виїзді проти мадридського «Атлетико» — лише підтвердив, що підопічні Вальверде виходять на той рівень фізичної готовності, що дозволяє не втрачати суперників без перенасичення середньої лінії.

Обриси потужної команди, що проступали у тих матчах, набули чіткості та майже довершеності у першій половині минулого сезону. А потім…

А потім без Де ла Пеньї «Еспаньйол» провалив фініш. І у цьому чемпіонаті він зіграв лише половину матчів. А без хазяїна і двір плаче.

Як і кожен не надто амбіційний за суттю своєю клуб, «Еспаньйол» може злетіти на нечувану висоту і спробувати хоч на трохи затриматися у вищих сферах, завдяки яскравим особистостям. Таким, як Де ла Пенья. І ще завдяки таким майстрам завершального удару, як Рауль Тамудо. Гідної заміни цим двом Вальверде не знайшов, та й чи міг?

Падіння «Еспаньйола» супроводжували розмови про те, що деякі футболісти вже цю команду «переросли» і влітку обов’язково підуть. Рієра та Сабалета так і зробили. Вальверде ж звинуватили у тому, що він «втратив контроль над командою».

Єдність колективу, те, що так необхідно для продовження підйому, вберегти не вдалося. І провину мають щонайменше розділити з тренером ті, хто виходив на поле у останні два місяці чемпіонату. Ті, кому Вальверде довіряв два сезони, ті, хто занадто швидко повірив у власну винятковість.

Окремо варто зупинитися на ролі президента. Схоже, що Льїбре серйозно лякають будь-які натяки на виліт. І тому кожен тренер, який досягав чогось з командою за час президентства цього сеньйора (він очолює клуб з 1997 року), втрачав місце після першої ж «невдачі». Льїбре може дати тренеру допрацювати сезон, як це було з Лотіною у 2006-му. І потім шукає когось іншого, хто зможе хоч на сезон відігнати цей страх.

Коли ж страх повертається знову, про все хороше Льїбре готовий забути. Певною мірою Вальверде став жертвою панічного остраху Льїбре, і цілком ймовірно, що президент міг підтримати тренера влітку, переформатувати склад і дати Вальверде ще один сезон. Не захотів. Чи не зумів.

Керівництво клубом виснажує ще більше, якщо боятися тіні Сегунди. Особливо, коли є ризик опинитися у нижчому дивізіоні у розпал будівництва нового стадіону. Парадокс, але якраз з Вальверде на чолі виліт «Еспаньйолу» ніколи не загрожував. Передвісником чогось гіршого став для Льїбре спад у другій половині минулого чемпіонату.

Вальверде змінив «Тінтін» Маркес. Він став до роботи засукавши рукава, з енергією новачка, який готовий усіх заразити своїм ентузіазмом. Свіжий вітер «Еспаньйолу» справді був потрібен. Тільки крім змін метеорологічних, мали статися ще й зміни суто футбольні.

Маркес проголосив, що його улюблена схема 4-3-3, але «за необхідності» команда повинна «вміти пристосовуватися до будь-якої тактики». Чудова ідея. Теоретично, наприклад, кожен шахіст має хоч щось знати про всі дебюти, але все одно навіть у найкращих є «коронні» варіанти. «Еспаньйол» Маркеса, може, й пристосувався б до 4-3-3, але сам тренер зарано почав варіювати схеми і завдання гравцям. Унаслідок цього «Еспаньйол» втратив один з козирів, що були у команди Вальверде у найкращих її матчах — вміння швидко перейти в атаку. А топтання біля штрафного суперників нічого не давало.

Звільнити Маркеса — «найпростіший» вихід для керівництва «Еспаньйола», наляканого перспективою тривалої боротьби за виживання. Маркес, який часто зупиняв тренування, аби щось розтлумачити гравцям, занадто глибоко пірнав у деталі. Він легко міг перетворитися на «божевільного професора», який бурмоче собі під ніс, що ось-ось знайде рішення, не розуміючи, що цього рішення не існує.

Мане має достатньо досвіду та мудрості, щоб не влаштовувати гравцям «курси підвищення кваліфікації». Саме зараз він більше дбатиме про психологію, намагатиметься нагадати гравцям, що вони багато чого вміють. Ще й Де ла Пенья повернувся на поле після чергової травми.

З «Бетісом» «Еспаньйол» справді зіграв розкутіше, аніж у попередніх матчах. І все-таки у зоні вильоту опинився. Тож найближчим часом Мане доведеться вирішувати доволі прозаїчні турнірні завдання, які не порівняти з тими, що стояли перед командою Ернесто Вальверде на початку цього року. І невідомо, коли знову пануватимуть тепер вже не на новому стадіоні впевненість та утихомирення перших днів 2008-го.

Єдине, що ми знаємо напевне — на перший матч на «Корнелья – Ель-Прат» «Еспаньйол» Ернесто Вальверде може прийти хіба що як глядач.

«Ми знайшли тренера на роки», — запевнив Льїбре після перших тижнів роботи Вальверде з командою. Страх виявився живучішим.

А перший м’яч «Еспаньйола» Мане забив Коро.

Fútbol Español: Королівство привидів

2008-11-12T20:57:00.001+02:00

У останньому турі «Реал» виграв запаморочливий матч у «Малаги». Минулого сезону після такої перемоги можна було б впевнено сказати, що «Реал» буде чемпіоном. Парадокс, але зараз висновок має бути діаметрально протилежним. Якщо так триватиме далі, «Реал» у цьому сезоні нічого не виграє…

10 квітня 1985 року. Щойно мадридський «Реал» з рахунком 2:0 програв на «Сан-Сіро» перший матч півфіналу Кубка УЄФА «Інтеру». До гравців міланської команди наближається Хуаніто, пильно дивиться суперникам в очі і поганою, але від цього не менш загрозливою італійською каже: Noventa minutis en El Bernabeu son molto longos.
За два тижні «чорно-сині» сповна відчули, що він мав на увазі. «Реал» виграв 3:0, а «Інтер» став не першою командою — жертвою «духу Хуаніто». У тому розіграші Кубка УЄФА його магічно паралітичну дію відчули на собі футболісти югославської «Рієки» (3:1, 0:3) та бельгійського «Андерлехта» (3:0, 1:6).

Хуаніто недаремно став легендою «Реала». І досі, коли команді потрібно відігратися після поразки на виїзді, згадують «дух Хуаніто». І все тому, що він як ніхто інший вмів налаштовувати партнерів на реванш.

Після поразки у Брюсселі він заявив Еміліо Бутрагеньйо: «На «Бернабеу» ти зробиш хет-трик». Вибору у форварда не було. Довелося робити так, як сказав Хуаніто.

Уже пізніше журналісти склали «десять заповідей Хуаніто». Те, що він робив для того, щоб надихнути партнерів на подвиги у домашньому матчі. Звернення до гравців «Інтера», ще на «Сан-Сіро», коли вони тільки-но виграли матч, було частиною плану.

Уболівальники «Реала» створювали на тих матчах незабутню атмосферу. І незабутні перемоги здобували, зокрема, і трибуни, які разом з гравцями відчували щось особливе.

У позаминулому та минулому сезонах «дух Хуаніто» допоміг «Реалу» виграти чемпіонат Іспанії. Особливо це було помітно два роки тому, коли команда Фабіо Капелло вигризала перемоги на останніх хвилинах матчу завдяки неймовірній концентрації, бажанню та вірі.

Капелло вилікував безхребетний, галактичний «Реал», і тому титулу якнайкраще підійшов би епітет «пітний». Адже команда, на відміну від попередніх сезонів, справді пролила літри поту заради успіху.

Наступного сезону дуже розумний президент клубу вирішив, що Капелло команді не потрібен, що команда має грати у «привабливіший» футбол. Для цього Кальдерон взяв Бернда Шустера. І на старті нового чемпіонату «Реал» справді зіграв неповторно яскравий матч проти «Вільярреала». Можна згадати ще кілька поєдинків, у яких був феєрверк.

Але були й інші матчі. Матчі, які для «Реала» вигравав Ікер Касільяс. Матчі, про які потрібно пам’ятати, коли бачиш, що команда Капелло пропустила 40 м’ячів, а команда Шустера — 36. Попри те, що минулого сезону «Реал» іноді демонстрував дуже впевнену гру в захисті (насамперед на «Камп Ноу»), Шустеру так і не вдалося знайти переконливу схему, у якій би не було жодних сумнівів.

«Реал» грав по-різному. І різні схеми давали різні результати. Так триває і цього сезону. Але третій рік поспіль вигравати завдяки допомозі «привидів минулого» не до снаги навіть «Реалу». У поточному чемпіонаті «Реал» втратив не так вже й багато очок, але вже скільки разів довелося покладатися на силу «духу Хуаніто».

«Дух Хуаніто» народився у матчах плей-офф, і саме для цих матчів. Зловживати ним стільки часу у чемпіонаті може тільки клуб під керівництвом такого опортуніста та базікала, як Рамон Кальдерон.

Можна не згадувати навіть, що з обіцяних під час президентської кампанії гравців, до «Реалу» перейшов тільки Роббен (5 травм за 14 місяців). У всій красі Кальдерон розкрився цього літа, коли розкішно гепнувся у манчестерську калюжу.

Хаос на полі — чудова річ, якщо він здається хаосом супернику та уболівальникам. Коли ж гравці добре розуміють, куди і коли бігти, як віддавати передачі, то вони є творцями цього хаосу, і дух перемоги (він же дух Хуаніто) вільно літає над полем, і вболівальники кажуть: «Це добре».

У вже згаданому матчі проти «Вільярреала» мадридці якраз і вразили непередбачуваними переміщеннями по полю, вишуканими пасами та елегантним завершенням атак.

Коли команда так грає можна не помітити, що флангових хавбеків у неї обмаль, та й з тих, хто є, хіба що Роббен (коли не травмований) здатен однаково ефективно зіграти на обох флангах. Будь-який перекіс у бік одного флангу вилазить на світ Божий, коли команда з труднощами долає захист суперника, і, найголовніше, не встигає закривати зони після втрати м’яча.

Склад суттєво не змінюється. Але міняються люди. Іноді навіть кілька годин важко провести без змін у настрої, що вже казати про кілька футбольних сезонів. І ось Серхіо Рамос, який був ледь не душею команди і грав так, немов здатен, якщо буде треба, закрити два фланги, критикує схему гри, розказує, що саме він змушений «вигрібати» після помилок інших, і що він взагалі не може закривати сам увесь фланг. І після цього — обрізка у Альмерії і вилучення у матчі з «Малагою».

Рамос зараз інший. Пишуть, що він втратив три мільйони євро після початку фінансової кризи і через це нервується, що позначається на його грі. Це може бути причиною. Наслідок той самий — Рамос інший, Рамос помиляється, і на його фланзі є проблеми.

Та вочевидь це не проблеми, у яких винен один гравець. Це проблеми команди, і Шустер поки що не розуміє, як ці проблеми вирішувати. А президент, як це вже було, краще швиденько здихається тренера, аніж визнає свою причетність до невдач. Тільки от якщо у випадку з Капелло «невдачею» була «не така» гра команди, то зараз все може бути серйозніше.

Іншими не стали не лише деякі гравці «Реала». Іншими (і це ще один важливий момент) є й основні суперники. «Вільярреал» з його розкішним складом завзято прагне якомога довшою зробити свою безпрограшну серію, «Валенсія» забула, як страшний сон, дует з пекла Солер – Куман, а «Барселона» знову голодна.

Не солідно, як це зробив Жоан Лапорта, заявляти, що це не «Реал» виграв два попередніх чемпіонати, а «Барса» їх програла. (Хто б нагадав Лапорті, що навіть велика Dream Team три своїх чемпіонства виграла після невдач конкурентів у останньому турі).

У іспанському чемпіонаті ще треба вміти скористатися відносною слабкістю конкурентів і кожен, хто не піддався загальній манії самознищення, зберіг максимальну концентрацію та боровся до кінця, є гідним титулу.

Є ще дещо варте уваги. Те, що вкотре впало в око під час матчу «Реала» з «Малагою». Те, чиєю мініатюрною копією є дух Хуаніто. Йдеться про дух величі мадридського «Реала», що іноді тисне на суперників, особливо на «Бернабеу», сильніше, аніж одинадцять футболістів з легендарною емблемою на формі. Це є у багатьох клубів-грандів. Відчуття їхньої сили. Незламність віри у їхню приреченість перемагати.

Скромний суперник, буває, лякається вже того, що може зробити, і сам віддає перемогу «Реалу». Може. недаремно «Ірун», у кубковому матчі, дав мадридцям вийти вперед за сумою двох поєдинків, а вже потім завдав смертельного історичного удару.
Жарти жартами, але як би не тремтіли деякі суперники у передчутті сенсаційного успіху, сам «Реал» не може покладатися тільки на метафізику, якщо хоче зберегти чемпіонський титул та вдесяте виграти Кубок Чемпіонів.

Напередодні матчу-відповіді проти «Роми» іспанські спортивні газети нагадували команді Спалетті вікопомну фразу Хуаніто. І що? «Рома» холоднокровно прибрала «Реал» з дороги.

У цьому сезоні у чемпіонаті Іспанії може бути більше, аніж рік чи два тому, команд, готових повторити цю процедуру.

Fútbol Mexicano: Орлиний свербіж

2008-10-29T13:43:00.002+02:00

«Я не піду, доки не зроблю «Америку» чемпіоном», — сказав кілька тижнів тому Рамон Діас. Діасу, який знає, як здобувати титули, доведеться або йти і не дотримати слова, або ж чекати наступного чемпіонату. Навряд чи у поточній першості Мексики «Америка» потрапить до плей-офф.

Особливо «приємно» фанам «орлів» розуміти, що останні надії розвіяли найпринциповіші суперники з Гвадалахари. У неділю «Чивас» виграли у «Америки» мексиканське «класико».

Цей рік Рамон Діас починав у «Сан Лоренсо», з яким вже досягав успіху у національному чемпіонаті (перемога у Клаусурі-2007). А на 2008-й у керівництва «Сан Лоренсо» були особливі плани. Аргентинський клуб святкує столітній ювілей. Тож «Циклон» посилив і без того чудовий склад заради тріумфу у Кубку Лібертадорес.

Старт сезону був невдалим. Три поспіль поразки у чемпіонаті та одне очко у двох матчах КЛ. Але потроху команда розігралася. У чемпіонаті вийшла на третє місце. У Копа Лібертадорес пробилася до чвертьфіналу.

На цьому пальне скінчилося. На міжнародній арені програли ЛДУ у серії пенальті. На фініші чемпіонату виграли два матчі з шести.

Але два останніх з цих шести «Сан Лоренсо» грав вже без Діаса. Він пішов, коли стало зрозуміло, що саме його команді не наздогнати лідерів. Поповзли також плітки про конфлікти з гравцями.

Згадати роботу Діаса у «Сан Лоренсо» важливо саме через те, що і там він прагнув дати максимальний результат і не боявся відповідальності.

«Америці» такий тренер був потрібен. Найпопулярніша команда Мексики не виграє чемпіонат країни з 2005 року. Та й той титул має вигляд похапливого ковтка води у пустелі невдач. Це єдиний національний титул «Америки» за останні двадцять років.

Ось до такої команди потрапив Діас. Тиск на тренера неймовірний. Амбіцій багато. А за душею майже нічого.

У Апертурі-2008 зіграно чотирнадцять турів, і це «нічого» вже має право на самостійне існування. Без усіляких «майже».

Гра «Америки» у класико у мініатюрі відобразила увесь сезон. Команді хронічно не вистачає стабільності. Це був не перший матч, у якому «Америка» провалювала один відрізок, потім ні сіло, ні впало починала грати нормально, аж доки знову не поверталася до аморфного стану.

Ще у першому турі проти чинного чемпіона «Сантоса» підопічні Діаса зіграли такий перший тайм, що, здавалося, Рамон знайшов магічну формулу успіху за лічені дні.

Але вже у другому турі «Толука» втоптала «орлів» у газон за одинадцять хвилин, і гол Кабаньяса був хоч якоюсь розрадою лише для нього самого, але не для команди. Є команда, і є Сальвадор Кабаньяс. Він чи не єдиний у цій «Америці» польовий гравець, який буде боротися навіть за двозначної переваги суперника.

У минулому чемпіонаті «Америка» теж програла класико. І той матч став яскравим доказом того, що можна розгромити суперника з рахунком 3:2, бо «Чивас» справді розгромили «Америку». Але не Кабаньяса, який вигриз два своїх м’ячі.

Тільки от навіть Кабаньяс витягнути на собі команду не зможе. Особливо, якщо вона має на меті бути чемпіоном.

«Америка» запропонувала Діасу спокусливі умови контракту, але, мабуть, і сам Рамон був би не проти, аби трохи грошей витратили на нових футболістів. Чотирьох було замало. Якщо вже запрошували саме Діаса.

У кількох минулих сезонах кругообіг гравців у «Америці» був значно активнішим.
Різні тренери награвали різні схеми, прищеплювали різні стилі. І може, саме тому цього літа нове керівництво «Америки» вирішило не перетрушувати склад, а зробило ставку на пошук тренера-переможця з надією, що він розбереться з тими, хто вже є у команді.

Діас розбирається досі. І є незадоволені. Менше часу, аніж раніше, почав проводити на полі ветеран Херман Вілья і забубонів про те, що піде з команди. Так ніби не розуміє, що у свої 35 вже не може бути «вічним двигуном» півзахисту «Америки». («Ми не купуємо 30-річних гравців, які не можуть витримати нашого темпу». Ральф Ранґнік, тренер «Хоффенхайма», говорив не про Вілью, але суть проблеми виклав точно).

Та всіх у запас не посадиш. І доведеться випускати на поле тих, хто з різних причин далекий від оптимальної форми. Себастьян Домінгес, мабуть, вирішив, що чемпіонат Мексики — курорт, і що центральний захисник може тут пересуватися пішки і не мати проблем. Серйозна помилка. І гравця, і клубу, який зробив на нього ставку.
А вихованця «Америки» Дієго Сервантеса відпустили до «Сан Луїса». Який зараз у чемпіонаті лідирує.

Після травми і більш аніж піврічного «відпочинку» блідо грає Федеріко Інсуа. Талант у нього такий, що навіть це «блідо» у якійсь іншій команді, було б захмарним рівнем. І все ж цій «Америці» конче потрібен найкращий Інсуа.

«Америка» — клуб, що звик до найкращого, і болісно переживає невдачі. У пошуках виходу «орли» іноді перетворюються на «сорок» і тягнуть до гнізда все, що блищить і здається «найкращим». Гірки розчарування не зменшують запалу, з яким керівництво «Америки» продовжує збирати коштовності. І дивується, що просте їхнє нагромадження не дає миттєвого результату.

Зараз склалася цікава ситуація. Під керівництвом Діаса «Америка» провалює чемпіонат. Його слова, згадані на початку, можна трактувати по-різному. Він або готовий піти, оскільки завдання не виконав, або ж захоче працювати далі і досягти свого. Чи отримає він таку можливість? Чи наважиться керівництво клубу на радикальне оновлення складу? Чи простіше вкотре поміняти тренера?

Поки що президент «Америки» Мічел Бауер стверджує, що довіряє тренеру і що Діас почав довгостроковий проект. Якщо це так, то Бауер, який став президентом лише цього року, може принаймні спробувати бути не таким людожером, як попередні керманичі «орлів», і дати тренеру спокійно з’ясувати що до чого і піти лише тоді, коли «Америка» стане чемпіоном.

English Football League: Команда для глоріхантерa

2008-10-16T14:45:00.003+03:00

Уболівальницька доля Спенсера Остіна вирішується щотижня. По завершенні матчу він дізнається, за яку команду вболіватиме у наступному турі. Це не маячня. Спенсеру набридло сумувати після поразок і він вирішив стати глоріхантером.

Екс-фан «Тоттнема» немов передчував, що чекає на «шпор» на старті сезону. Зараз, замість того, щоб плакатися після чергової невдачі команди Хуанде Рамоса, він насолоджується безпрограшною серію «Брентфорда».

А «уболівальником» цієї команди він став після того, як «Брентфорд» переграв «Ґрімсбі».

Саме у портовому містечку розпочався цей сезон для Остіна. Папірець із написом «Ґрімсбі» витягли для нього друзі під час жеребкування у пабі. Спенсер поклався на випадок. Він був готовий відправитися на будь-який стадіон. Навіть на «Емірейтс». Але доля вберегла його від «Арсеналу», «Челсі» та МЮ. До першої поразки «Ґрімсбі» він став фаном цієї команди.

Оскільки першої поразки «Ґрімсбі» завдав «Брентфорд», Остін одразу опинився у таборі «червоно-білих». І його вже вважають талісманом команди. На стадіоні «Ґріффін Парк» можна почути: There is only one gloryhunter. «Брентфорд» не програє дев’ять матчів. А до понеділкової виїзної гри проти «Ноттс Каунті» у команди Енді Скотта був найкращий у Англії захист (3 пропущених м’ячі).

Головним «винуватцем» такого старту лондонців є, попри «фартовість» Остіна, якраз Енді Скотт. Він очолив «Брентфорд» наприкінці минулого року. За сезон до цього з командою попрацювали аж чотири тренери і закономірним наслідком такої «довгої лози» був виліт до Ліги 2 та чотири перемоги у 19 матчах нового чемпіонату. У перших семи матчах під керівництвом Скотта «Брентфорд» здобув 5 перемог.

Влітку Скотт розпрощався одразу з десятьма гравцями. Ренесанс ренесансом, але йому потрібні були стабільні результати у новому сезоні, а для цього, вирішив Скотт, потрібна нова команда. Саме ця нова команда, у якій (після того, як голкіпера Саймона Брауна віддали в оренду «Дарлінгтону») немає жодного гравця старшого за 30 років, так впевнено виступає зараз.

Чим довше команда не пропускає, тим впевненіше почуваються захисники. І цієї лише впевненості буває достатньо аби витримати тиск суперника, який за інших обставин створив би обороні чимало проблем.

У складі «Ноттс Каунті» є кому створювати проблеми. Це, взагалі, команда легенд футбольної Ліги. Рассел Холт у воротах, Майкл Джонсон та Джеймі Клапем у захисті, Ґейвін Стракан та Метт Хемшоу у середній лінії, Джеймі Форрестер та Делрой Фейсі в атаці.

Майже з самого початку «Ноттс» включив максимальні швидкості і почав «обробляти» суперника на флангах. Вестон на лівому, Хемшоу на правому раз по раз перегравали опонентів і відправляли гострі передачі до штрафного.

І ось тоді стало зрозуміло, чому «Брентфорд» так мало пропускав. У команди Енді Скотта дуже добре працює підстраховка. Суперник може обіграти одного захисника, але це ще не означає, що вся лінія оборони втрачає збалансованість і у атаки з’являється вільний простір.

Якщо на фланзі починається «пожежа», на допомогу одразу поспішає центральний захисник Алан Беннет. Його вміння передчувати загрозу і миттєво її ліквідовувати — важливий фактор. У «Редінгу» цей ірландець не потрапляв до складу, але у Лізі 2 виступає блискуче.

Орендою Беннета допомога Стіва Коппела своєму колишньому клубу не обмежується. Двадцятирічний голкіпер Бен Хеймер (чудова реакція, гнучкість, вміння керувати захистом) та правий захисник Джон Холлс доповнюють тріо орендованих у «Редінга».

У квітні 2002 року «Редінг» та «Брентфорд», який тоді тренував Стів Коппел зустрілися у останньому турі. Перемога напряму виводила «Брентфорд» до першого дивізіону. «Редінг» Алана Пардью влаштовувала нічия і саме внічию матч закінчився. «Редінг» піднявся, «Брентфорд» програв фінал плей-офф «Сток Сіті» і незабаром Стів Коппел вже працював у «Редінгу», з яким пробився до Прем’єр-Ліги.

З «Брентфорда» Коппел пішов, бо не бачив у клубу серйозних перспектив. Грошей не вистачало, гравці розбігалися, тож не дивно, що замість того, щоб піднятися вгору, «Брентфорд» покотився униз.

Але Коппел про команду не забуває, і хоч так, орендою гравців, намагається допомогти їй вибратися з Ліги 2.

Отже, у першому таймі матчі матчу у Ноттінгемі «Брентфорд» переважно захищався. Але важливо те, що команда Енді Скотта не закривалася насліпо. Навіть якщо їх відтісняли занадто близько до власного штрафного майданчика хавбеки лондонців намагалися не втрачати нагод для контрвипадів.

Одну з таких нагод «Брентфорд» використав класично. Форвард Чарлі МакДональд увірвався до штрафного по місцю правого інсайда і тоді, коли здавалося, що віддати він може тільки на партнера по атаці Нейтана Елдера, МакДональд викотив діагональ трохи назад, у напрямку лівого флангу. Геніальна своєю простотою передача відрізала захисників «Каунті», і Ґлен Пул вражав ворота без проблем.

Пула вперше довелося побачити ще у Конференції, у складі «Ґрейс Атлетик». Ще однією зіркою тієї команди був теперішній «вовк» Майкл Кайтлі. Обидва виділялися швидкістю, технікою, здатністю приймати не стандартні рішення. Вже другий сезон Пул демонструє все це у “Брентфорді» і є одним з найкращих гравців команди.

У другому таймі тиск на захист гостей став ще серйознішим. Поменшало гострих контратак «Брентфорда». І зрештою логічно те, що «Ноттс Каунті» забив. Не зовсім логічно, що зробили це господарі з вигаданого пенальті.

Хай там як, але «Брентфорд» продовжив свою безпрограшну серію. Зі Спенсером Остіном на трибуні чи ні, лондонці збираються боротися за вихід до Ліги 1. Це навряд чи додасть «Брентфорду» нових «глоріхантерів». Але їм вистачить і одного. Тимчасового. Аби тільки не тимчасовою була впевнена гра команди.